Постанова

від 20.08.2024 по справі 911/1602/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/1602/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Голуб Є. В., Василенко Н. В.,

відповідача (агрофірми) - Невмержицький В. П.,

третьої особи (НАБУ) - Івашко О. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника Генерального прокурора

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 (судді: Тищенко О. В. - головуючий, Шаптала Є. Ю., Станік С. Р.) і рішення Господарського суду Київської області від 19.01.2024 (суддя Горбасенко П. В.) у справі

за позовом заступника Генерального прокурора в інтересах держави

до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, Приватного сільськогосподарського підприємства "Агрофірма "Світанок"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача -Державне підприємство "Дослідне господарство "Дмитрівка" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, Національна академія аграрних наук України, Національне антикорупційне бюро України, Фонд державного майна України, Державне підприємство "Дослідне господарство "Борівське" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, Фастівська міська рада,

про усунення перешкод у користуванні майном,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У вересні 2022 року заступник Генерального прокурора (далі - прокурор) в інтересах держави звернувся до Господарського суду Київської області з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру) та Приватного сільськогосподарського підприємства "Агрофірма "Світанок" (далі - ПСП "Агрофірма "Світанок") про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 1057,3 га шляхом (1) скасування наказу ГУ Держгеокадастру про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення та наказів ГУ Держгеокдастру про надання земельних ділянок у власність фізичним особам для ведення особистого селянського господарства згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, (2) скасування державної реєстрації права власності ПСП "Агрофірма "Світанок" на земельні ділянки згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, та (3) зобов`язання ПСП "Агрофірма "Світанок" повернути, а ГУ Держгеокадастру прийняти земельні ділянки загальною площею 919,4005 га, розташовані у м. Фастові Київської області, згідно з відповідним переліком, зазначеним у позові.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що земельна ділянка площею 1057,3 га у м. Фастові Київської області з 1995 року належить до земель державної власності сільськогосподарського призначення, використовується для забезпечення діяльності Національної академії аграрних наук України (далі - НААНУ) та перебуває у постійному користуванні її державних підприємств на підставі рішення Фастівської міської ради народних депутатів від 28.03.1995 № 03-06-ХХІІ та державного акта серії КВ № 0002 від 19.12.1995, зокрема з 2016 року у Державного підприємства "Дослідне господарство "Дмитрівка" Інституту садівництва НААНУ (далі - ДП "ДГ "Дмитрівка"); такі землі відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України і статті 84 Земельного кодексу України мають спеціальний правовий статус, вилучені з цивільного обороту та не можуть передаватися у приватну власність. Проте за рахунок вказаної земельної ділянки в порушення вимог закону та інтересів держави згідно з оспорюваними наказами ГУ Держгеокадастру спірні земельні ділянки були зараховані до земель запасу та передані у приватну власність громадян, а згодом відчужені на користь ПСП "Агрофірма "Світанок". Наразі спірні земельні ділянки загальною площею 919,4005 га зареєстровані на праві власності за ПСП "Агрофірма "Світанок" та використовуються ним.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 19.01.2024 в позові відмовлено.

2.2. Суд першої інстанції виходив із того, що обраний прокурором спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом.

За відсутності підстав для задоволення позову місцевий господарський суд не розглядав клопотання відповідача про застосування позовної давності до заявлених вимог.

2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 рішення Господарського суду Київської області від 19.01.2024 у цій справі скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог прокурора про скасування наказів ГУ Держгеокадастру про надання земельних ділянок у приватну власність громадян згідно з переліком, наведеним у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції, та закрито провадження у справі № 911/1602/22 в цій частині позовних вимог, оскільки спір у відповідній частині стосується прав та інтересів фізичних осіб і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. В іншій частині рішення Господарського суду Київської області від 19.01.2024 у справі № 911/1602/22 залишено без змін із тих самих підстав.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 19.01.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 у цій справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження, скаржник вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме статей 84, 116, 122, 142, 149, 150 Земельного кодексу України, статей 15, 16, 21, 178, 387, 388, 391, 393 Цивільного кодексу України, статей 4, 5 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу", статей 1, 4, 10, 18, 24, 26, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а також порушення вимог процесуального законодавства - статей 2, 4, 5, 42, 53, 55, 73- 79, 86, 236- 238 Господарського процесуального кодексу України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень у цій справі прокурор визначає пункти 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах та недослідження судами зібраних у справі доказів.

Зокрема, прокурор стверджує, що судами (1) не застосовано вимоги статті 53 Господарського процесуального кодексу України та положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо можливості звернення прокурора із позовом в інтересах держави як самостійного позивача з урахуванням висновків про застосування цих норм, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 633/404/18, від 12.10.2021 у справі №633/405/18 та від 21.07.2021 у справі № 633/411/18; (2) не враховано висновки щодо обов`язковості застосування судами стандарту доказування "вірогідності доказів" (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 16.02.2021 у справі № 927/645/19); (3) не враховано висновки Верховного Суду стосовно того, що наведена у листах територіальних органів Держгеокадастру інформація про належність земельних ділянок до особливо цінних земель є належним і допустимим доказом такого факту (постанова Верховного Суду від 08.11.2022 у справі № 922/2315/16); (4) не враховано правові позиції про перехід права постійного користування землею у порядку правонаступництва у разі реорганізації сільськогосподарських підприємств, викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 911/4065/16, Верховного Суду України у постанові від 21.02.2011 у справі № 21-3а11; (5) не враховано висновки щодо вичерпного переліку підстав припинення права користування земельною ділянкою, який визначається законом (рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005), а право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, від 23.06.2020 у справі № 922/989/18); (6) не враховано висновки щодо того, що зміна цільового призначення особливо цінних земель державної власності, що перебувають у постійному користуванні, припинення права постійного користування ними, вилучення, припинення права державної власності та права постійного користування здійснюється на підставі рішення Кабінету Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 914/519/17, від 16.08.2023 у справі № 922/2315/16); (7) не враховано висновки щодо того, що поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати будь-які неправомірні дії порушника прав, у тому числі рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв`язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14 та від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17); (8) не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16.09.2020 у справі № 804/8836/17, про те, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою; (9) не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09.06.2021 у справі № 633/404/18, від 12.10.2021 у справі № 633/405/18 та від 21.07.2021 у справі № 633/411/18 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 про те, що територіальне управління Держгеокадастру незаконно розпорядилось державними землями сільськогосподарського призначення, а тому прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави самостійно і набув статусу позивача; (10) не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що прокурор має бути самостійним позивачем, а територіальне управління Держгеокадастру - одним зі співвідповідачів у разі, якщо наказ останнього оскаржується через недотримання вимог законодавства при наданні земельної ділянки державної власності в користування для ведення фермерського господарства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 698/119/18); (11) не враховано висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 щодо застосування статей 15, 16, 393 Цивільного кодексу України, статей 152, 155 Земельного кодексу України стосовно ефективності позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення уповноваженого органу державної влади чи місцевого самоврядування; (12) не враховано висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц щодо застосування судом принципу jura novit curia ("суд знає закони").

За доводами прокурора, спірні земельні ділянки належать до особливо цінних земель; вони були вилучені з постійного користування ДП "ДГ "Дмитрівка" з порушенням вимог закону, оскільки дослідне господарство як землекористувач та Президія НААНУ не відмовлялись від земельної ділянки площею 1057,3 га у місті Фастові Київської області, а також Кабінет Міністрів України рішення про вилучення земельних ділянок державної власності, які перебували у постійному користуванні дослідного господарства ДП "ДГ "Дмитрівка" не приймав; водночас Верховною Радою України питання погодження добровільної відмови або вилучення земельних ділянок державної форми власності, які перебували у постійному користуванні ДП "ДГ "Дмитрівка" теж не розглядалося, рішення з цього питання не приймалося.

Скаржник наголошує на правомірності обраного ним способу захисту - звернення з негаторним позовом; стверджує, що позовні вимоги спрямовані насамперед на усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 1057,3 га державної форми власності, як це передбачено положеннями статті 391 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України. Окрім цього, скаржник зазначає, що оспорювані накази ГУ Держгеокадастру про віднесення спірних земельних ділянок до земель запасу та їх надання у приватну власність прийняті не у спосіб та поза межами повноважень вказаного органу, передбачених законом, а також суперечать законним інтересам держави. Обраний спосіб захисту у частині скасування наказів є ефективним та належним.

Водночас, як зазначає прокурор, пред`явлення позову у цій справі жодним чином не порушує права і законні інтереси громадян, право яких на безоплатну приватизацію земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в порядку статті 121 Земельного кодексу України використано для реалізації незаконної схеми заволодіння землями державної власності на користь ПСП "Агрофірма "Світанок".

Поза тим, за доводами прокурора, скасування державної реєстрації речових прав у цьому випадку також є належним способом захисту порушених прав та інтересів держави. Також прокурор наголошує, що обґрунтовано звернувся з позовом у цій справі як самостійний позивач; спір у цій справі спрямований на захист порушених прав та законних інтересів держави; орган, якому було делеговано повноваження на розпорядження предметом спору, порушив права дійсного власника.

3.2. Національне антикорупційне бюро України у відзиві на касаційну скаргу підтримує її доводи у повному обсязі, вважає обґрунтованою, а оскаржені судові рішення незаконними.

3.3. ПСП "Агрофірма "Світанок" у відзиві на касаційну скаргу прокурора заперечує проти її задоволення, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

3.4. Фонд державного майна України у відзиві на касаційну скаргу підтримало доводи касаційної скарги, просив визнати поважними причини пропуску строку на подання відзиву у зв`язку з обмеженою кількістю працівників, які займаються претензійно-позовною роботою та їх значним навантаженням, а також значним часом щодо отримання інформації від профільних структурних підрозділів Фонду щодо подання відзиву на касаційну скаргу. Водночас фонд просив здійснювати розгляд справи за відсутності його представників.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що підстав для задоволення касаційної скарги немає з огляду на таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, Дослідному господарству "Фастівське" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України (далі - ДП "ДГ "Фастівське") на підставі рішень Фастівської міської ради народних депутатів від 28.03.1995 № 03-06-ХХІІ видано державний акт на право постійного користування землею від 19.12.1995 серії КВ № 0002 щодо земельної ділянки площею 1077,4 га для сільськогосподарського виробництва на території м. Фастова Київської області, який зареєстрований Фастівським міським відділом земельних ресурсів за № 00004.

Надалі частина вказаної земельної ділянки площею 20 га була вилучена з постійного користування державного підприємства, про що свідчить відповідний запис в державному акті на право постійного користування земельною ділянкою та зазначено підставу внесення таких змін - рішення Фастівської міської ради від 22.12.2005 № 3/41-ХХХХ-ІV.

Отже, як вказував прокурор, у користуванні ДП "ДГ "Фастівське" перебувала земельна ділянка площею 1057,4 га.

Відповідно до постанови Президії НААНУ від 06.11.2013, оформленої протоколом № 19, на підставі наказу НААНУ від 22.03.2013 № 215 ДП "ДГ "Фастівське" реорганізовано через приєднання до ДП "ДГ "Борівське", яке стало правонаступником, зокрема права постійного користування земельною ділянкою площею 1057,3620 га.

Згідно з постановою Президії НААНУ від 24.02.2016, оформленої протоколом № 3, до ДП "ДГ "Борівське" реорганізовано через приєднання до ДП "ДГ "Дмитрівка", яке стало правонаступником, зокрема права постійного користування земельною ділянкою площею 1057,3 га.

За змістом акта приймання-передачі від 12.07.2016 майнових і немайнових прав, основних засобів і матеріальних цінностей, землі, майна та зобов`язань, затвердженого постановою Президії НААНУ від 20.07.2016, що оформлена протоколом № 16, у постійне користування ДП "ДГ "Дмитрівка" передано земельну ділянку площею 1057,3 га, розташовану в м. Фастові Київської області.

Про перебування спірної земельної ділянки у постійному користуванні ДП "ДГ "Дмитрівка", як зазначав прокурор, також свідчать документи державної статистичної звітності, зокрема згідно з довідкою Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру) від 26.01.2018 № 426/180-18 за вказаним дослідним господарством обліковується земельна ділянка площею 1057,3619 га, а відповідно до довідки (за даними форми 6-зем) від 17.02.2016 № 204/2-16 за ДП "ДГ"Борівське" обліковувалась земельна ділянка площею 1057,3619 га.

Згідно з наказом ГУ Держгеокадастру від 13.07.2018 № 10-6323/15-18-сг затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення, розроблену 25.05.2018 Державним підприємством "Науково-дослідний інститут землеустрою", віднесено до земель запасу та зареєстровано земельні ділянки площею 413,1074 га, кадастровий номер 3211200000:02:011:0002, площею 143,9833 га, кадастровий номер 3211200000:02:012:0005, площею 91,3918 га, кадастровий номер 3211200000:02:005:0035, площею 110,2112 га, кадастровий номер 3211200000:02:009:0005, площею 5,9534 га, кадастровий номер 3211200000:02:009:0004, площею 42,1566 га, кадастровий номер 3211200000:02:009:0003, площею 91,5857 га, кадастровий номер 3211200000:02:006:0004, площею 82,1536 га, кадастровий номер 3211200000:02:001:0482.

За доводами прокурора, вказані земельні ділянки сформовано за рахунок земельної ділянки ДП "ДГ "Дмитрівка" площею 1057,3 га, право постійного користування якою посвідчено чинним державним актом від 19.12.1995 серії КВ № 0002.

Також прокурор зазначав, що іншими оспорюваними наказами ГУ Держгеокадастру були надані у приватну власність громадян для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки (згідно з переліком, наведеним у позові) державної форми власності, які використовуються для забезпечення діяльності НААНУ та з 1995 року перебувають у постійному користуванні її державних підприємств, зокрема ДП "ДГ "Дмитрівка".

У подальшому зазначені земельні ділянки були придбані ПСП "Агрофірма "Світанок" за договорами купівлі-продажу від 23.01.2019 та на підставі зазначених договорів державними реєстраторами прийняті відповідні рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки загальною площею 919,4005 га за ПСП "Агрофірма "Світанок".

Обставини накладання 462 спірних земельних ділянок загальною площею 919,4005 га на земельну ділянку державної власності площею 1057,3 га, яка перебуває у постійному користуванні ДП "ДГ "Дмитрівка", за доводами прокурора, підтверджуються викопіюванням з публічної кадастрової карти; висновками експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 10.06.2022 № 4460/21-41/14507ч14817/22-41, від 25.11.2020 № 12268/20-41/27334ч277950/20-41, відмінності у яких щодо кількості земельних ділянок (453 та 462) та їх загальної площі (905,5870 га та 919,4005 га) обумовлені виключно обсягом наданих для проведення експертного дослідження документів. Прокурор звертав увагу, що під час проведення досудового розслідування кримінального провадження від 28.05.2020 № 52020000000000354 було проведено cудову експертизу, за результатами якої складено висновок експерта від 06.10.2022 № СЕ-19-22/24023-ДЗ про те, що розроблена на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 03.05.2018 № 10-4005/15-18-сг технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності, що розташовані на території м. Фастів Київської області та її затвердження наказом ГУ Держгеокадастру від 13.07.2018 № 10-6323/15-18-сг не відповідають вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування.

Зокрема у технічному завданні вихідними даними зазначено наказ ГУ Держгеокадастру, а не матеріали складання державного акта на право постійного користування землею ДП "ДГ "Фастівське" та державного акта на відповідний об`єкт, крім того під час розробки технічної документації із землеустрою не враховано, що відповідно до постанов Президії НААНУ від 06.11.2013 (протокол № 19) та від 24.02.2016 (протокол № 3) право постійного користування зазначеними земельними ділянками перейшло до ДП "ДГ "Дмитрівка" в порядку правонаступництва.

Прокурор вказував також про обізнаність ГУ Держгеокадастру про перебування земельної ділянки площею 1057,3619 га у постійному користуванні ДП "ДГ "Дмитрівка", на підтвердження чого надав копії листів від 06.09.2017 № 21-10-0.222-14069/2-17, від 13.11.2017 № 28-28-0.13-16835/2-17, від 05.12.2017 № 21-10-0.331-18442/2-17.

4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора заявлені в інтересах держави до ГУ Держгеокадастру та ПСП "Агрофірма "Світанок" про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 1057,3 га шляхом скасування наказу ГУ Держгеокадастру про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення та наказів ГУ Держгеокдастру про надання земельних ділянок у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви; скасування державної реєстрації права власності ПСП "Агрофірма "Світанок" на земельні ділянки згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви; та зобов`язання ПСП "Агрофірма "Світанок" повернути, а ГУ Держгеокадастру прийняти земельні ділянки загальною площею 919,4005 га, розташовані у м. Фастові Київської області, згідно з відповідним переліком, зазначеним у позові.

4.4. Місцевий господарський суд відмовив у задоволенні вимог заявленого позову. В основу рішення місцевого господарського суду покладено висновок суду про те, що обраний прокурором у наведеному випадку спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом, а не з негаторним позовом.

4.5. Разом із тим, переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції скасував рішення господарського суду першої інстанції в частині відмови у позові прокурора про скасування оспорюваних наказів ГУ Держгеокадастру про надання земельних ділянок у приватну власність громадян та закрив провадження у справі в цій частині позовних вимог, оскільки спір у цій частині, зважаючи на характер спірних правовідносин щодо оскарження таких наказів, стосується прав та інтересів фізичних осіб та підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. В іншій частині рішення місцевого господарського суду було залишено без змін із тих самих підстав. Апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про неналежність обраного прокурором у наведеному випадку способу захисту прав держави.

4.6. Верховний Суд, переглянувши оскаржені рішення та постанову у межах доводів і вимог касаційної скарги, погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, покладеними в основу судового рішення, та при цьому виходить із такого.

За змістом статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

У свою чергу частина 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України визначає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно із частинами 1 та 4 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Пунктом 10 частини 2статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Згідно із частинами 2, 3 статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Частинами 1 та 2 статті 116 Земельного кодексу України унормовано, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини 4 статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною 8 цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

При цьому рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного права особи (зокрема права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

Урахувавши наведені положення законодавства, характер спірних правовідносин, та беручи до уваги те, що прокурор звернувся до господарського суду з позовом, серед іншого, про визнання недійсними наказів ГУ Держгеокадастру про надання земельних ділянок у власність фізичних осіб, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спір у вказаній частині є приватноправовим та за суб`єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки цих фізичних осіб. Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що хоча такі фізичні особи не були зазначені прокурором під час подання позову як відповідачі, проте це не може бути підставою для розгляду спору у відповідній частині господарським судом, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків таких фізичних осіб. Зважаючи на наведені обставини, апеляційний господарський суд правомірно скасував рішення місцевого господарського суду в частині відмови у позові про скасування таких наказів та закрив провадження у справі у відповідній частині позовних вимог прокурора.

При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що аналогічні правові висновки щодо розгляду у порядку цивільного судочинства земельних спорів за участю фізичних осіб викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 911/4144/16 (провадження № 12-71гс18), від 16.05.2018 у справі № 911/4111/16 (провадження № 12-69гс18), постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 911/4062/16, від 13.06.2018 у справі № 911/4112/16, від 04.10.2018 у справі № 911/43/17, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 13.11.2018 у справі № 904/8880/17.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).

4.7. Разом із тим, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення решти позовних вимог прокурора з огляду на таке.

Статтею 15 Цивільного кодексу України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 2 та пункту "б" частини 3 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

У пунктах 32, 37- 39, 43, 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц викладено такі висновки щодо застосування норм статей 387, 391 Цивільного кодексу України:

"32. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

37. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

38. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

39. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

43. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

89. Особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння)".

Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зауважує, що з огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду частково відступила від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Крім того, в пунктах 61- 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц викладено такі правові висновки:

"61. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

62. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

63. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

64. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

65. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

66. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні".

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (такі висновки наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України) (аналогічний висновок викладено в пункті 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74).

Натомість за змістом статті 391 Цивільного кодексу України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння, яке (право) належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (схожі за змістом висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункти 88, 97, 100), від 15.11.2023 у справі № 918/119/21).

Так, відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Тобто зайняття майна (в тому числі земельної ділянки) не є заволодінням ним. Саме в таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України або частина 2 статті 152 Земельного кодексу України (якщо майном є земельна ділянка), відповідно до яких власник, зберігаючи володіння своїм майном, може заявити негаторний позов, тобто вимагати усунути перешкоди в користуванні та розпоряджанні відповідним об`єктом, зокрема шляхом його повернення (схожі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 70), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 99), від 15.11.2023 у справі № 918/119/21).

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

У постановах від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, в яких наразі викладено останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду в питанні чіткого розмежування таких способів захисту прав власника нерухомого майна, як віндикаційний та негаторний позови, зазначено таке.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна (пункти 11.5, 11.6 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та пункти 194, 195 постанови від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, відповідно).

Звертаючись із позовом у цій справі, прокурор зазначав про фактичну неможливість володіння ПСП "Агрофірма "Світанок" спірними земельними ділянками, цивільний оборот яких є і був обмежений законодавчо, та наголошував на необхідності повернення цього майна у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру на підставі статті 391 Цивільного кодексу України (за правилами негаторного позову).

Проте суди, зважаючи на сталу судову практику щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів, а також підстави та зміст позову, природу спірних правовідносин, дійшли висновку про те, що обраний прокурором спосіб захисту прав держави не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом.

Разом із цим, урахувавши наведене, зважаючи на положення, зокрема, статей 149, 150 Земельного кодексу України, статей 387, 391 Цивільного кодексу України, наявні у матеріалах справи докази, суди відхилили доводи прокурора про те, що у ПСП "Агрофірма "Світанок" в будь-якому випадку не могло виникнути права приватної власності на спірні земельні ділянки та необхідність здійснення судового захисту права держави у наведеному випадку саме за правилами негаторного позову, акцентувавши, зокрема, на тому, що не всі землі сільськогосподарського призначення, які передані в користування навчально-дослідних установ та закладів є особливо цінними; обставин приналежності спірних земельних ділянок до особливо цінних земель та земель дослідних полів не доведено належними та допустимими доказами. Як зазначив суд апеляційної інстанції, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування земельної ділянки сільськогосподарського призначення, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Колегія суддів зазначає, що прокурор чи заінтересована сторона з метою належного та ефективного захисту порушених прав держави наразі не позбавлена права ініціювати звернення з віндикаційним позовом, що відповідатиме усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду (щодо застосування положень статей 387, 391 Цивільного кодексу України), підстав для відступу від якої колегія суддів не вбачає. Водночас з огляду на приписи статті 387 Цивільного кодексу України на можливість витребування власником земельних ділянок не впливає їхній поділ та/або об`єднання. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 56)).

Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 127), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21, пункт 148).

Таким чином, у наведеному випадку належним способом захисту порушеного права власності на земельну ділянку є подання саме віндикаційного позову до останнього набувача, а не подання прокурором негаторного позову (шляхом скасування рішення органу державної виконавчої влади, скасування державної реєстрації речових прав набувача на спірні земельні ділянки та зобов`язання їх повернути), що, в свою чергу, зумовлює відмову в задоволенні позову в частині вказаних вимог у цій справі у зв`язку з обранням прокурором неналежного способу захисту прав держави, про що обґрунтовано було констатовано судом апеляційної інстанції.

4.8. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено), покладається на скаржника.

4.9. Як уже зазначалося, на обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у перелічених ним постановах Верховного Суду, з огляду на таке.

Зокрема колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц в контексті дотримання принципу jura novit curia ("суд знає закони"), оскільки реалізація судом викладеного в зазначеній постанові висновку щодо застосування принципу jura novit curia ("суд знає закони"), на чому передчасно наполягає прокурор, безпосередньо залежить як від предмета пред`явленого позову, так і від конкретних фактичних обставин, встановлених судом у кожній справі окремо. Натомість у цій справі в основу судових рішень було покладено висновок про обрання прокурором неналежного та неефективного способу захисту (негаторного позову), тоді як ефективним способом захисту прав держави у цьому випадку є віндикаційний позов, який в межах цієї справи прокурор не подавав.

Водночас попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 05.06.2019 у справі № 909/452/18).

Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц (пункт 77), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148)), що в свою чергу виключає як необхідність надання Верховним Судом оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника (щодо неврахування висновків Верховного Суду (1) стосовно переходу права постійного користування землею в порядку правонаступництва у разі реорганізації сільськогосподарських підприємств (постанова Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 911/4065/16, постанова Верховного Суду України від 21.02.2011 у справі № 21-3а11), (2) щодо вичерпного переліку підстав припинення права користування земельною ділянкою та чинність права постійного користування земельною ділянкою, набутого особою у встановленому законодавством порядку (рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 у справі № 5-рп/2005, постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, від 23.06.2020 у справі № 922/989/18), а також (3) стосовно порядку зміни цільового призначення особливо цінних земель державної власності, що перебувають у постійному користуванні, припинення такого права (постанови Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 914/519/17, від 16.08.2023 у справі № 922/2315/16)). Схожі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц (пункт 77), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148), від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20 (пункт 8.18)).

Зважаючи на викладене, колегія суддів наразі не вирішує питання про врахування/неврахування апеляційним господарським судом вказаних висновків Верховного Суду, адже у позові (за винятком вимоги щодо скасування наказів про надання у власність громадянам земельних ділянок) суд апеляційної інстанції відмовив, зокрема через помилковість обраного прокурором способу захисту, що, як уже зазначалося, є самостійною і цілком достатньою підставою для відмови у позові, незалежно від інших, встановлених судом обставин (схожий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.03.2024 у 904/192/22 (пункт 45)).

Оскільки у цій справі, з огляду на підстави, зміст та природу спірних правовідносин, належним та ефективним способом захисту прав держави є звернення з віндикаційним позовом, а не негаторним, то Суд відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14 та від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 стосовно поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження, яке може включати будь-які неправомірні дії порушника прав, у тому числі рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв`язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.

Водночас суд касаційної інстанції вважає безпредметним посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування статті 53 Господарського процесуального кодексу України України (в контексті права прокурора як самостійного позивача звертатися до суду для захисту інтересів держави), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, у постановах Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 633/404/18, від 12.10.2021 у справі № 633/405/18 і від 21.07.2021 у справі № 633/411/18, оскільки у цій справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій визнали доведеними прокурором підстави для представництва інтересів держави в суді як самостійним позивачем, тобто відповідне питання судами попередніх інстанцій не ставилось під сумнів. З цих же підстав колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 09.06.2021 у справі № 633/404/18, від 12.10.2021 у справі № 633/405/18 та від 21.07.2021 у справі № 633/411/18 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 стосовно звернення прокурора в інтересах держави до суду як самостійного позивача у разі незаконного розпорядження територіальним управлінням Держгеокадастру землями сільськогосподарського призначення.

У свою чергу, правові позиції у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 16.02.2021 у справі № 927/645/19 у частині застосування норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, зокрема щодо застосування такого стандарту доказування як вірогідність доказів, стосуються саме застосування норм процесуального права, які є загальними та універсальними, і застосування яких не залежить від категорії спорів, що розглядаються судами, що не залежить від предмету доказування, доводів і аргументів сторін, які є вагомими і ключовими з точки зору доказів та обставин справи, і які впливають на кваліфікацію спірних правовідносин. Як вбачається з оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції при оцінці наявних у матеріалах справи доказів керувався і стандартом вірогідності доказів.

Водночас через нерелевантність до обставин цієї справи висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08.11.2022 у справі № 922/2315/16, колегія суддів їх відхиляє.

Крім того, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 щодо застосування статей 15, 16, 393 Цивільного кодексу України, статей 152, 155 Земельного кодексу України стосовно ефективності позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення уповноваженого органу державної влади чи місцевого самоврядування, а також висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 16.09.2020 у справі № 804/8836/17 у спорі про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки правові позиції, наведені у них, теж є нерелевантними для вирішення цього спору. Зокрема, у справі № 469/1044/17 спір стосувався земельної ділянки водного фонду, у справі № 910/5201/19 - земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування СТО з об`єктами дорожнього сервісу, у справі № 488/5027/14 - земельної ділянки лісогосподарського призначення, у справі № 927/1206/21 - земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти культурної спадщини - пам`ятки археології (кургани); у справі № 487/10132/14-ц - земельної ділянки, що знаходиться у межах прибережної захисної смуги. Водночас, зазначені посилання прокурора є необґрунтованими, зважаючи також на вказані вище релевантні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права (статей 387, 391 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України), та враховуючи, що в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги (в цьому випадку негаторний позов), спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74).

Не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації (схожий правовий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 8.1), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункт 11.10)).

Таким чином, зважаючи на викладене, не можна вважати, що правовідносини у вказаних скаржником справах та у цій справі, що розглядається, за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями є подібними з огляду на істотні відмінності в нормативно-правовому регулюванні прав та обов`язків сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних скаржником правових позицій як нерелевантних для вирішення цього спору.

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.10. Водночас колегія суддів відхиляє посилання скаржника на положення пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - недослідження судом зібраних у справі доказів.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Проте, як уже зазначалося, скаржник належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча би однієї із підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а тому колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про недослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.2. Водночас, зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, відкритого в частині вказаної підстави, та залишення без змін оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, а касаційної скарги - без задоволення.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції у справі та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за її подання слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника Генерального прокурора, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу першого заступника Генерального прокурора залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 у справі № 911/1602/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак