Рішення

від 28.08.2024 по справі 336/2397/24

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

ЄУН: 336/2397/24

Провадження №: 2/336/1708/2024

28.08.24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2024 року м.Запоріжжя

Шевченківський районний суд м.Запоріжжя у складі: головуючого судді Звєздової Н.С., за участю секретаря судового засідання Іванченко О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення нарахованої та не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення нарахованої та не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якій просить стягнути з відповідача на свою користь:

1) нараховану, але не виплачену заробітну плату та нараховані виплати при звільнені у сумі 29 760,14 грн.;

2) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 02.10.2023 року по 11.03.2024 року, включно у розмірі 83 660,04 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що з 10.10.2022 року по 02.10.2023 року позивач перебувала у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА», у якому працювала на посаді завідуючої складом магазину та товарознавцем філії №2 департаменту з роздрібної торгівлі.

02.10.2023 року позивач була звільнена з ТОВ «ДІЄСА» за угодою сторін.

Позивач отримувала заробітну плату не в повному обсязі. Станом на дату звільнення, а саме 02.10.2023 року заборгованість відповідача перед позивачем з виплати заробітної плати склала 29 760,14 грн. В день звільнення заборгованість з заробітної плати позивачу виплачена не була. Тому позивач змушений звертатися до суду з позовом про стягнення заборгованості з заробітної плати.

З урахуванням вказаних обставин, посилаючись на положення ст.ст. 116, 117 КЗпП України, позивач вважає, що з відповідача на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Позивач зазначає, що обчислення середнього заробітку під час звільнення проводиться відповідно до вимог Постанови КМУ № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» та статей 116,117 КЗпП України.

За розрахункомпозивача середньоденнийрозмір заробітноїплати складає516,42грн.,а сума середнього заробітку за період з 02.10.2023 року по 11.03.2024 року, яка підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні складає 83 660,04 (516,42*162) грн.

З урахуванням зазначеного позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 83 660,04 грн.

Ухвалою судувід 15.03.2024року позовнузаяву прийнятодо розглядута відкритопровадження усправі,розгляд справивизначено проводитив порядкуспрощеного позовногопровадження,сторонам посправі наданострок дляподання заявпо сутісправи.

08.05.2024 року від представника відповідача ТОВ «ДІЄСА» - Вітинської В.В. надійшло клопотання, в якому просить суд розглянути справу за відсутності відповідача та відмовити у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок та інших платежів не пов`язаних із стягненням заробітної плати. Клопотання обґрунтовує тим, що військова агресія російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану з 24.02.2022 року відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022 року є форс-мажорною обставиною, обставиною непереборної сили, що підтверджується сертифікатом №3000-24-0827 про форс мажорні обставини, виданим Київською торгово-промисловою палатою листом від 23.04.2024 № 17/3-4/398. Крім того, зазначають що наразі Господарський суд м. Києва у справі № 910/3368/24 розглядає заяву про затвердження плану санації боржника ТОВ «ДІЄСА» до порушення провадження у справі про банкрутство. Окремо просять суд звернути увагу на строки звернення до суду про стягнення середнього заробітку, що унормовані ст. 233 КЗпП України.

Ухвалою суду від 24.06.2024 у відповідача було витребувано довідку про середній заробіток позивачки.

Витребувані докази надійшло и до суду 13.08.2024.

Позивачка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Мар`єнко В.Ю. належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи у судове засідання не з`явилися. Від представника позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони позивача, у якій вона зазначила про те, що позовні вимоги сторона позивача підтримує у повному обсязі та просить їх задовольнити у повному обсязі.

28.08.2024 від представника відповідача надійшло клопотання про долучення доказів по справі.

28.08.2024 представник позивача подав клопотання про проведення судового засідання без їх участі, на позовних вимогах наполягає, просить їх задовольнити.

Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі, якщо відповідно до положень Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального засобу не здійснюється.

Суд вважає можливим розглянути справу у відсутність сторін за наявними матеріалами.

Дослідивши позовну заяву, письмові докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.15,16 ЦК України, ст.4,5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності зі ст.ст. 12, 13 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності, у межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Згідно зі ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Ч.1 ст.1 Закону України «Про оплату праці» та ч.1 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ст.21, 22 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Ч.3 ст.15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в ч.5 ст.97 КЗпП України.

За ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу.

Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначеній статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України (в редакції, чинній на час ухвалення цього рішення) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Судом встановлено та перевірено матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 10.10.2022 перебувала у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА», що підтверджується записами у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_1 .

Наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» від 02.10.2023 №Z00/29/09/002 ОСОБА_1 з 02.10.2023 за угодою сторін, згідно п.1 ст.36 КЗпП України, звільнено з займаної посади.

При звільненні, відповідач станом на 02.10.2023 не виплатив позивачці заборгованість по заробітній платі в розмірі 29 760,14 грн., що підтверджується розрахунковим листом відповідача за жовтень 2023 року.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче визначеної законом. Право на своєчасне отримання винагороди за працю захищається законом.

Трудові відносини всіх працівників регулюються КЗпП України. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України).

Згідно із ст.ст. 21, 43 Конституції України, ст.ст. 94, 115 КЗпП України, ст.ст. 21, 24 Закону України «Про оплату праці», кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі ст. 94 КЗпП та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 97 КЗпП України, оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Відповідно до ч. 1 ст. 115 КЗпП, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

За змістом ст. 116 КЗпП, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати (ч. 1). У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму (ч. 2).

Згідно ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс14, яка згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.

Згідно з п. 20 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці», пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку в даному випадку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з розрахунковим листом за жовтень 2023 року, наданим ТОВ «ДІЄСА», вбачається, що у відповідача перед позивачкою існує заборгованість по заробітній платі станом на 02.10.2023 року в розмірі 29 760,14 грн. (а.с.12)

Факт існування даної заборгованості відповідачем не заперечується, як і не заперечується безпосередньо сума заборгованості.

Таким чином, наданими належними письмовими доказами встановлений факт наявності заборгованості відповідача перед позивачем по виплаті заробітної плати, що складає 29 760,14 грн. та підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 .

Що стосується позовних вимог позивачки про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені устатті 116цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначеністаттею 116цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Верховний Суд в постанові від 12 червня 2019 року у справі №569/79/18 (провадження №61-44467св18) зазначив, що «установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності».

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Під час розгляду справи встановлено, що позивач звільнена відповідачем 02.10.2023, у зв`язку з чим виходячи з позовних вимог та встановлених обставин підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.10.2023 по 12.03.2024 (дату звернення до суду згідно штампу на конверті).

Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

На дату звільнення позивача з роботи діяла норма закону, яка обмежує період за який роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, який становить шість місяців.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

За змістом пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Так, суд виходить з наступного розрахунку.

Суд відхиляє розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку, здійснений позивачем, оскільки він проведений не у відповідності до Порядку №100 - середньоденна заробітна плата розрахована, виходячи із заробітку за травень-червень 2023, а не за два останні місця роботи позивача перед звільненням серпень-вересень 2023.

У зв`язку з цим суд здійснює власний розрахунок вказаної суми.

При здійсненнірозрахунку судвраховує довідкувідповідача від30.06.2024про розмірзаробітної платипозивачки засерпень-вересень2023року.

Так, згідно довідки ТОВ «ДІЄСА» про середній заробіток №Z0000000049 від 30.06.2024, середньоденна заробітна плата позивачки за серпень-вересень 2023 року склала 941,92 гривні.

З даним позовом позивачка звернулася до суду 12.03.2024 (згідно штампу на конверті) і просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку з 02.10.2023 (день припинення трудових відносин) по 12.03.2024 (день подання позовної заяви поштою) (а.с.16), що за щотижневим п`ятиденним графіком роботи становить 118 робочих днів, а не 162, як розраховано позивачкою. Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки, складає: 111146,56 гривень = (941,92грн. х 118днів).

Положеннями ч.1 ст.13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Тобто, ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору (стаття 3 ЦПК України).

Крім того, відповідно до ч.2 ст. 264 ЦПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Однак, суд здійснюючи розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, фактично не вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачка просила стягнути вказану заборгованість саме за період з 02.10.2023 по 12.03.2024, але помилково посилаючись на середньоденний заробіток у сумі 516,42 грн. (а не той, що було надано відповідачем у Довідці №Z0000000049 від 30.06.2024) та враховуючи календарні дні, а не робочі (як це передбачено Порядком № 100).

Враховуючи встановлені судом обставини, а саме те, що позивачці у день звільнення не було виплачено належні їй виплати, суд приходить до висновку, що вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні з 02.10.2023 (день припинення трудових відносин) по 12.03.2024 (день подання позовної заяви поштою) підлягають задоволенню саме у сумі 111 146,56 гривень.

Крім того, відповідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 22.02.2024 у справі №990/150/23, право вийти за межі позовних вимог суд може здійснити за результатом розгляду справи за наявності на це підстав. Тобто процесуальний закон надає право (не обов`язок) суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів.

Щодо посилання представника відповідача на той факт, що він має бути звільнений від відповідальності за порушення строків виплати заробітної плати та розрахунку при звільненні внаслідок форс-мажорних обставин, суд зазначає наступне.

Виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця. Нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили.

Аналогічний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №905/857/19.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц зазначено, що згідно із ч.1 ст.9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Однак, обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні ст.617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.

Відповідно до положень ст.10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойових дій, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 359/4305/20 зазначено, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні». Разом з цим обставини, які можуть бути кваліфіковані як обставини непереборної сили (форс-мажор), можуть бути підтверджені належними доказами, зокрема висновками експертів, показаннями свідків. Суд також враховує підстави звільнення від доказування - обставини, які визнаються учасниками справи, обставини, визнані судом загальновідомими тощо. Отже, суд визнає наявність форс-мажорних обставин з урахуванням установлених обставин справи та наявних у справі доказів.

Відповідно до ст.14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Порядок, підстави та строк видачі Сертифікатів про настання форс-мажорних обставин встановлений Регламентом засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженим рішенням Президії ТПП України від 18.12.2014 № 44(5).

Відповідно до п.6.2 Регламенту форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, податковим та/чи іншим зобов`язанням, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.

Загальновідомою обставиною і такою, що не підлягає доказуванню, є введення в Україні з 24.02.2022 воєнного стану у зв`язку із збройною агресію рф проти України, який діє до теперішнього часу.

Згідно з листом №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 Торгово-промислова палата України цим листом засвідчила форм-мажорні обставини (обставини непереборної сили) військову агресію рф проти України, що стало підставою введення воєнного стану з 24.02.2022 та підтвердила, що зазначені обставини з 24.02.2022 до їх офіційного закінчення є надзвичайними, невідворотними та об`єктивними обставинами для суб`єктів господарювання та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контакту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форм-мажорних обставин (обставин непереборної сили).

Згідно з наданим представником відповідача сертифікатом №3000-24-0827 від 23.04.2024, виданим Київською торгово-промисловою палатою, остання засвідчила наявність у ТОВ «ДІЄСА» форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) військової агресії рф проти України, що стало підставою введення воєнного стану в Україні, в частині обов`язків ТОВ «ДІЄСА» при здійсненні господарської діяльності за адресою Київська область, Броварський район, с.Квітневе, буд. 1-2, вул. Гоголівська, де знаходився основний товарний склад внаслідок пожежі через потрапляння бойових снарядів покрівлю складу (обстріл), що призвело до неможливості відновлення господарської діяльності підприємства у повному обсязі, щодо обов`язку вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати відповідно до ч.2 ст.10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 12.03.2022 за ст.94 та 115-117 КЗпП України, ст.1 та 24 Закону України «Про оплату праці», з урахуванням ст.10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» перед Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків та Центральним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці (а.с.44)

Разом з тим, суд не бере до уваги вказаний сертифікати як безсумнівний доказ наявності непереборних (форс-мажорних) обставин, які б звільняли відповідача від виконання обов`язку з виплати заробітної плати позивачу та від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.

Станом на день звільнення позивача 02.10.2023 наявність у відповідача форс-мажорних обставин, які б звільняли його від вказаної відповідальності, жодним із наданих сертифікатів не підтверджена. Сертифікат №3000-24-0827 виданий Київською ТПП 23.04.2024 і за його змістом форс-мажорні обставини підтверджені для ТОВ «ДІЄСА» щодо його обов`язку перед Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків та Центральним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці, а не у відповідних відносинах з працівниками.

Відсутність в діях генерального директора ТОВ «ДІЄСА» складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст.41 КУпАП, за фактом порушення строків виплати заробітної плати працівникам, що встановлено постановою Солом`янського районного суду м.Києва від 24.01.2024, на яку посилається представник відповідача, не виключає відповідальності саме товариства як роботодавця у відповідних правовідносинах.

Встановлені судом під час розгляду вказаної справи про адміністративне правопорушення обставини не є такими, що в силу ст.82 ЦПК України не підлягають доказуванню під час розгляду цієї цивільної справи.

Посилання представника відповідача на розгляд господарським судом справ про визнання відповідача банкрутом, про стягнення на користь ТОВ «ДІЄСА» з рф збитків у вигляді упущеної вигоди як на доказ скрутного фінансового становища відповідача суд також вважає безпідставними. Жодні надані представником відповідача документи не дають можливості перевірити відомості про матеріальний стан відповідача, наявність коштів на його рахунках на момент звільнення позивача. До того ж, як вже зазначалось, відсутність коштів не звільняє роботодавця від відповідальності, встановленої ст.117 КЗпП.

Крім того, відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач є працівником регіонального представництва, яке опинилося на окупованій території чи зазнало руйнувань/пошкоджень внаслідок бойових дій, у зв`язку з чим припинило свою господарську діяльність.

За наявними в справі відомостями можна дійти висновку, що до 02 жовтня 2023, тобто півтори роки з моменту введення воєнного стану та проведення бойових дій позивачу своєчасно та в повному розмірі виплачувалась заробітна плата, що вказує на те, що трудові відносини з ним тривали і не були призупинені згідно з вимогами Закону України «Про особливості трудових відносин в умовах воєнного стану», він не перебував у простої, відпустці без збереження заробітної плати тощо.

Отже, факту того, що порушення строків проведення з позивачем розрахунку із заробітної плати при звільненні сталося не з його вини, а внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили, відповідач перед судом не довів, у зв`язку з чим з нього слід стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Окрім того, суд відхиляє доводи представника відповідача про можливість пропуску позивачем встановленого законом строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Жодних обґрунтувань цьому представник відповідача в своєму клопотанні-запереченні не навів.

Крім того, згідно з ч.1 ст.233 КЗпП (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду та на час ухвалення цього рішення) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Згідно з ч.2 ст.233 КЗпП із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Відповідно до рішення КСУ від 22.02.2012р. справа №4-рп/2012 невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. З огляду на це, перебіг тримісячного строку звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

В даній справі відповідач до цього часу не здійснив повного розрахунку з позивачем, що не оспорюється представником відповідача. Відомості про направлення відповідачем і одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані йому при звільненні, в справі відсутні.

З урахуванням вказаного суд вважає, що позивач звернувся до суду з позовом з дотриманням встановленого ст.233 КЗпП строку.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат суд виходить із наступного.

Згідно ст.141 ЦПК України, судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи у разі задоволення позову, покладається на відповідача.

На підставі п.1 ч.1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір» позивача звільнено від сплати судового збору за звернення до суду з позовним вимогами про стягнення заробітної плати, а тому суд вважає необхідним в порядку, передбаченому ст. 141 ЦПК України стягнути з відповідача на користь держави судовий збір пропорційно задоволеним позовним вимогам у розмірі 1 134,20 грн., що становить 1% від ціни позову, зазначеної ОСОБА_1 в позовній заяві (113420,18 грн.)

На підставі п.2 ч.1 ст.430 ЦПК України суд вважає необхідним допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати за один місяць.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-82, 89, 141, 247, 263-265, 280-284, 289 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення нарахованої та не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_1 заборгованість з заробітної плати у розмірі 29760 (двадцять дев`ять тисяч сімсот шістдесят) гривень 17 копійок.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 02.10.2023 року по 12.03.2024 року у розмірі 111146 (сто одинадцять тисяч сто сорок шість) гривень 56 копійок.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь держави судовий збір у розмірі 1134 (одна тисяча сто тридцять чотири) гривні 20 копійок.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати за один місяць.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до Запорізького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Реквізити учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ).

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» (код ЄДРПОУ 36483471 адреса: м.Київ, вул.Велика Васильківська, буд.45).

Суддя: Н.С. Звєздова