Постанова

від 30.08.2024 по справі 580/11970/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 580/11970/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Трофімова Л.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Карпушової О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (далі по тексту - відповідач, Центрально-південне міжрегіональне управління ДМС) в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Управління Державної міграційної служби України у Черкаській області у неприйнятті у ОСОБА_1 декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства Російської Федерації;

- зобов`язати Управління Державної міграційної служби України у Черкаській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023 замість документа про припинення громадянства Російської Федерації.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року значений адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Центрально-південного міжрегіонального управління ДМС у неприйнятті мотивованого рішення за результатом розгляду декларації ОСОБА_1 від 03.11.2023 (вх. від 06.11.2023 №Б-102/6/7101-23) про відмову від іноземного громадянства.

Зобов`язано Центрально-південне міжрегіональне управління Державної міграційної служби повторно розглянути питання щодо прийняття/повернення ОСОБА_1 декларації від 03.11.2023 (вх. від 06.11.2023 №Б-102/6/7101-23) про відмову від іноземного громадянства, з урахуванням оцінки та висновків суду.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (вул. Єгорова Олексія 25-а, м. Кропивницький, Кіровоградська область, 25015, ЄДРПОУ 45200774) на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у сумі 536 грн. 80 коп та витрати на правничу допомогу у сумі 2500,00 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог, позивачка, через свого представника, подала апеляційну скаргу, в якій просить змінити рішення суду першої інстанції шляхом задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржуване рішення скасувати, виходячи з наступного.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно із ч. 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 25.01.2022 року ОСОБА_1 набула громадянство України, на підставі ст. 9 Закону України «Про громадянство України».

На підтвердження набуття громадянства України ОСОБА_1 видана довідка про реєстрацію громадянином України від 08.02.2022 № 51/22 та тимчасове посвідчення від 23 березня 2022 року ІТ № ОТ 034737 з терміном дії до 25 січня 2024 року.

Позивачка зобов`язалася протягом 2 років припинити громадянство Російської Федерації, відповідно до вимог Закону України «Про громадянство України», та надати документи на підтвердження припинення громадянства Російської Федерації.

03.11.2023 ОСОБА_1 звернулася до Управління Державної міграційної служби України у Черкаській області (далі по тексту - УДМС у Черкаській області), правонаступником якого є Центрально-південне міжрегіональне управління Державної міграційної служби (ЄДРПОУ 45200774), із декларацією про відмову від іноземного громадянства, що зареєстрована 06.11.2023 за вх. №Б-102/6/7101-23.

За результатом розгляду декларації позивачки, 13.11.2023 УДМС у Черкаській області прийнято рішення у формі листа № Б-102/6/7161-23/7101.6/1190-23, в якому роз`яснено порядок і підстави для прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства, та зазначено, що надіслана ОСОБА_1 декларація про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023 (далі по тексту - декларація) не може бути прийнята до уваги (а.с.108).

Вважаючи відмову відповідача у прийнятті декларації протиправною, позивачка звернулась до суду з позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.

Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що обираючи належний спосіб захисту порушеного інтересу щодо громадянства позивачки, існує необхідність визнати протиправною бездіяльність Центрально-південного міжрегіонального управління ДМС (УДМС України у Черкаській області) у несприянні ОСОБА_1 у реалізації відмови від іноземного громадянства, а тому позовні вимоги належить задовольнити частково, зобов`язавши відповідача повторно розглянути питання щодо прийняття або мотивоване неприйняття від ОСОБА_1 декларації від 03.11.2023 (вх. від 06.11.2023 №Б-102/6/7101-23) про відмову від іноземного громадянства та строком дії тимчасового посвідчення громадянина України, з урахуванням правової оцінки та висновків суду.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, проте часткове задоволення позовних вимог не відповідає нормам чинного законодавства та не захищає порушене право позивача, з огляду на наступне.

У даному випадку, колегія суддів апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в частині відмови в задоволенні позовних вимог, а саме: зобов`язання Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (ЄДРПОУ 45200774) прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023 замість документа про припинення громадянства Російської Федерації.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Згідно із положеннями статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, УДМС України у Черкаській області протиправно допущено бездіяльність, яка полягає у несприянні ОСОБА_1 у реалізації відмови від іноземного громадянства, тобто неприйняття декларації останньої про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023 замість документа про припинення громадянства Російської Федерації.

За висновками суду першої інстанції, підставою відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання прийняти декларацію позивачки про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023, стало те, що вказані повноваження є дискреційними та не можуть вирішуватися судом.

Колегія суддів паеляційної інстанції не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 7 березня 2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а, від 12 квітня 2018 року справі № 826/8803/15, від 21 червня 2018 року у справі №274/1717/17, від 14 серпня 2018 року у справі №820/5134/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №826/521/16, від 30 березня 2021 року у справі №400/1825/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 27 вересня 2021 року у справі № 380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Відповідно, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Суд апеляційної інстанції також враховує правову позицію, яка міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 806/965/17 та від 27 вересня 2021 року у справі № 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення, за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Як встановлено колегією суддів апеляційної інстанції, і відповідає висновкам суду першої інстанції у даній справі, ОСОБА_1 дотримано усіх визначених законом умов для прийняти у останньої відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, декларації про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023 замість документа про припинення громадянства Російської Федерації, натомість, міграційний орган ухиляється від вчинення зазначних дій, які відповідають вимогам законодавства.

У свою чергу, чинне законодавство передбачає чіткий алгоритм дій щодо порядку та умов прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства, замість документа про припинення громадянства.

Надаючи правову оцінку відносинам в частині відмови в задоволенні позовних вимог, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначено Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-III (далі - Закон №2235-III в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону №2235-III, громадянство України - це правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках; громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Положенням статті 6 Закону №2235-III закріплено підстави набуття громадянства України, зокрема, згідно з пунктом 2 частини 1 вказаної статті громадянство України набувається за територіальним походженням.

Так, у силу вимог частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

У той же час, відповідно до частини 5 статті 8 Закону №2235-ІІІ іноземці, які подали зобов`язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства - є невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України (частина 1 статті 1 Закону №2235-III).

У свою чергу, Указом Президента України від 27.03.2001 №215 затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (надалі - Порядок №215), який визначає перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.

Згідно пункту 119 розділу V Порядку №215 особам, які набули громадянство України та взяли зобов`язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому законом порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон.

З аналізу правових норм вбачається, що особи які набули громадянство України та отримали тимчасову посвідку, мають подати документи про припинення іноземного громадянства. Відповідно, документ про припинення іноземного громадянства видається консульською установою, посольством тієї держави, громадянство якої особа виявила бажання припинити.

У відповідності до статті 19 Федерального Закону «Про громадянство Російської Федерації» вихід з громадянства Російської Федерації особи, яка проживає на території Російської Федерації, здійснюється на підставі добровільного волевиявлення такої особи в загальному порядку, за винятком випадків, передбачених статтею 20 цього Федерального закону. Вихід з громадянства Російської Федерації особи, яка проживає на території іноземної держави, здійснюється на підставі добровільного волевиявлення такої особи у спрощеному порядку, за винятком випадків, передбачених статтею 20 цього Федерального закону.

Статтею 32 вказаного Закону встановлено, що заява з питань громадянства Російської Федерації подається за місцем проживання заявника:

a) особою, яка проживає на території Російської Федерації, - до територіального органу федерального органу виконавчої влади у сфері внутрішніх справ;

б) особою, яка проживає за межами Російської Федерації і не має місця проживання на території Російської Федерації, - дипломатичного представництва або консульської установи Російської Федерації, що знаходяться за межами Російської Федерації.

Як свідчать матеріали справи, у зв`язку з припиненням функціонування дипломатичного представництва або консульської установи Російської Федерації в Україні, з огляду на введення та території України воєнного стану, ОСОБА_1 подано заяву про припинення громадянства Російської Федерації до Посольства Російської Федерації в Республіці Молдова, що підтверджується довідкою, яка була видана зазначеним посольством 23.09.2022 (а.с.118).

Однак, листом від 23.11.2022 №5299/КО посольства Російської Федерації в Республіці Молдова відмовлено в припиненні громадянства, відповідно до статті 32 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» від 31.05.2022 № 62-ФЗ, а саме: у зв`язку з відсутністю реєстрації місця проживання в Республіці Молдова (а.с.117).

Вказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 реально намагалася припинити громадянство Російської Федерації та у зв`язку з тим, що представництва або консульські установи Російської Федерації більше не проводять свою діяльність на території України, у позивачки не було можливості отримати документ про припинення громадянства зазначеної держави.

Частиною 5 статті 8 Закону №2235-ІІІ передбачено, що іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Таким чином, позивачка, подаючи декларацію про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023, діяла в межах та відповідно до чинного законодавства, оскільки отримання останньою документу про припинення громадянства Російської Федерації наразі не є можливим, з незалежних від неї причин.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що в межах розгляду даної справи, ОСОБА_1 було надано суду належні докази, які підтверджують, що остання реально намагалася припинити громадянство Російської Федерації, проте, у позивачки не було можливості отримати документ про припинення громадянства Російської Федерації, що стало підставою, яка визначена на законодавчому рівні як альтернативна, для подачі декларації про відмову від іноземного громадянства.

Враховуючи, що ОСОБА_1 мала повне право розраховувати на прийняття відповідачем декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки отримання позивачем документу про припинення громадянства Російської Федерації наразі не є можливим, існують законні підстави для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

У даній справі Суд також бере до уваги позицію Європейської комісії за демократію через право (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25 - 26 березня 2011 року; пункти 11, 12 та 45), яка виходить з того, що у першій половині ХХ ст. верховенство права стало надзвичайно спірною концепцією тому, що архітектори «держави загального добробуту» тлумачили заперечення дискреційних повноважень влади, як заперечення ним державного втручання. В умовах суспільства, що стає все складнішим, дискреція розглядається як необхідний чинник прийняття рішень. Від середини ХХ ст. досягнуто порозуміння між концепцією верховенства права та питанням дискреційних повноважень. Дискрецію як таку було сприйнято. Проте, її слід обмежувати буквою та метою закону, яким повноваження надаються, а так само іншими елементами верховенства права, приміром, шляхом забезпечення кожному доступу до справедливих процедур у безсторонньому та незалежному суді та шляхом застосування закону послідовно і однаково до всіх і у спосіб, позбавлений свавільності та не позбавлений здорового глузду. Комісія зауважує, що застосовуючи формулу «accordance to the law» («відповідність закону»), ЄСПЛ загалом вимагає лише того, щоб владна дія держави спиралася на юридичну норму, існуючий зв`язок між демократією та верховенством права гарантував те, що певні дискреційні повноваження держави щодо обмеження прав людини були визначені законом (див.: Case of Iordachi and Others v. Moldova, заява № 25198/02). Також, Комісія виходить з того, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон (a law), яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь якої такої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.

Крім того, стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб`єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47 - 56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).

Колегія суддів також враховує, що згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, щодо можливості зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 14 серпня 2018 року у справі № 820/5134/17, від 28 лютого 2020 року у справі № 806/3304/18, від 16 листопада 2020 року у справі № 640/5615/19, від 4 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19.

При цьому, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Так, Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 08 лютого 2022 року у справі № 160/6762/21 сформулював висновок, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам:

- забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання;

- бути адекватним фактичним обставинам справи;

- не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду;

- узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Колегія суддів апеляційної інстанції також звертає увагу, що Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Як зазначається в Указі Президента України № 231/2021 «Про Стратегію розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021- 2023 роки», незалежне та неупереджене правосуддя є запорукою сталого розвитку суспільства і держави, гарантією додержання прав і свобод людини та громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави, зростання добробуту та якості життя, створення привабливого інвестиційного клімату, своєчасного, ефективного і справедливого вирішення правових спорів на засадах верховенства права.

Крім того важливо, що завданням суду у спорах, що виникають із публічно-правових відносин, в яких індивідуальне право особи (можливість реалізації майнових прав, зокрема права на соціальний захист, свобода використання власності у незаборонений спосіб, право на безперешкодну підприємницьку діяльність тощо) конкурує із суспільними (публічними) інтересами, є забезпечення необхідного балансу між суспільними (публічними) та приватними інтересами; ефективним може вважатися такий спосіб захисту порушеного права, при обранні якого обов`язково враховується суспільний (публічний) інтерес.

Отже, аналіз положень адміністративного судочинства дає підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб`єктів.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Як зазначалося вище, у постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював такий висновок: у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом, на момент прийняття рішення, не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов`язання відповідного суб`єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.

Аналогічний підхід до вирішення питання про дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень застосовано Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 380/12913/21.

З урахуванням вищевикладених правових положень та висновків Верховного Суду, враховуючи, що позивачкою виконано всі визначені законодавсьвом умови, з метою ефективного захисту порушених прав позивачки, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про наявність законних підстав для задоволення позовних вимог шляхом зобов`язання Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023 замість документа про припинення громадянства Російської Федерації.

Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з тим, судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги доводи позивача в цій частині, з огляду на що, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

З огляду на вказане, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу суду, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині відмови, з прийняттям нового рішення в цій частині про задоволення позовних вимог.

Щодо витрат на правничу допомогу які задоволені судом першої інстанції частково в розмірі 2500,00 грн., колегія судді вапеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді першої інстанції, ОСОБА_1 понесено витрати на професійну правову допомогу в розмірі 10000 грн.

За змістом частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно із правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, висловленої у постанові від 15 травня 2018 року по справі №821/1594/17, належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи у яких конкретизовано справу, по якій таку допомогу надано.

Так, до позовної заяви представником позивача Тарасенко Д.Ю. додано докази судових витрат а саме (а.с.68-73):

- договір № 07/06/23 про надання правової допомоги від 07.06.2023 (далі - договір);

- додаток №1 до договору № 07/06/23 про надання правової допомоги;

- опис послуг наданих адвокатом;

- рахунок - фактуру № 08/12/23 від 08.12.2023 року в розмірі 10000 грн;

- ордер серії ВІ № 1184362 та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).

У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Дослідивши матеріали справи та вказані вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення судових витрат, а саме: витрат на професійну правову допомогу в розмірі 10 000,00 грн., колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вони є обґрунтованими та підлягають повному задоволенню.

Відповідно, з урахуванням стягнення судом першої інстанції 2500,00 грн. на користь позивача витрат на правничу допомогу, колегія судді вапеляційної інстанції доходить висновку про стягнення 7500, 00 грн. на користь ОСОБА_1 .

Отже, відшкодування має відбуватися за рахунок відповідача - Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, який є суб`єктом владних повноважень, з урахуванням критерію співмірності заявлених вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.

Як вбачається з матеріалів справи, під час подання апеляційної скарги позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 1610,40 грн., який підлягає стягнення з Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, який є суб`єктом владних повноважень на користь ОСОБА_1 , відповідно до ст. 139 КАС України.

Окрім того, задоволенню підлягає клопотання представника позивача Тарасенко Д.Ю. заявлене в апеляційній скарзі про стягнення з відповідача понесених витрат на правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн. під час розгляду в суді апеляційної інстанції, на підтвердження яких надано рахнок - фактуру №23/02/24 від 23.02.2024 року.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року - скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог.

Ухвалити в цій частині нову постанову, якою адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії задовольнити.

Зобов`язати Центрально-південне міжрегіональне управління Державної міграційної служби (ЄДРПОУ 45200774) прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства від 03.11.2023, замість документа про припинення громадянства Російської Федерації.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (ЄДРПОУ 45200774) витрати на првничу допомогу в розмірі 7500,00 грн. (сім тисяч п`ятсот грн. 00 копійок).

В іншій частині рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року залишити без змін.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (ЄДРПОУ 45200774) витрати на сплату судового збору в розмірі 1610,40 грн., (одна тисяча шістост десять грн. 40 копійок).

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (ЄДРПОУ 45200774) витрати на првничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5000,00 грн. (п`ять тисяч грн. 00 копійок).

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

О.В. Карпушова

Повний текст виготовлено 30.08.2024 року