Рішення

від 26.08.2024 по справі 947/29640/22

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа № 947/29640/22

Провадження № 2/947/226/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.08.2024 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Калініченко Л.В.

при секретарі Матвієвої А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1

до ОСОБА_2 ,

яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 ,

за участі третьої особи - Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі,

про визнання відмови від прийняття спадщини, недійсною,

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 13.12.2022 року звернувся до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , за участі третьої особи - Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі, про визнання відмови від 25 грудня 2015 року, складеної ОСОБА_1 , від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , недійсною.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що він є сином ОСОБА_4 , яка в свою чергу померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за наслідком чого відкрилась спадщина на належне останній за час життя майно, у тому числі: домоволодіння в АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_2 . Позивач вказує, що спадкоємцями до майна останньої були: він, як молодший син померлої, який на час відкриття спадщини був неповнолітнім, а також його старший брат - ОСОБА_5 , та мати померлої ОСОБА_6 .

Позивач вказує, що після смерті матері, приймаючи що він на той час був неповнолітнім, усіма питаннями, у тому числі з прийняття спадщини до майна ОСОБА_4 , займався його старший брат - ОСОБА_5 .

В подальшому, ОСОБА_5 повідомив брата про необхідність явки до нотаріальної контори, за наслідком чого 25.12.2015 року він - ОСОБА_1 разом з бабусею та старшим братом - ОСОБА_5 приїхали до нотаріальної контори, де їм винесли документи, які вони підписали та вони поїхали.

Як стверджує позивач, на момент укладення цих документів, він був впевнений, що приймає спадщину після смерті своєї матері, як і його брат. Після чого, не він, ні бабуся більше не їздили до нотаріальної контори, а він разом з братом спільно проживали за адресою: АДРЕСА_1 .

В подальшому, ІНФОРМАЦІЯ_2 помер старший брат позивача - ОСОБА_5 , після чого позивач вирішив завершити справи з оформлення документів на спадкове майно матері, за наслідком чого звернувся до нотаріальної контори по АДРЕСА_3 , там де вони були з загиблим братом раніше, для того, щоб зробити те, що вони не встигли з братом у 2015 році, а саме - оформити спадщину. Для отримання свідоцтва на право на спадщину, позивач звернувся з відповідною заявою до нотаріальної контори, і отримав письмову відповідь від нотаріуса 07.11.2022 р., з якої дізнався, що у останній день можливості прийняти чи відмовитись від спадщини у грудні 2015 року він насправді підписав заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті матері, не зважаючи на те, що на час відкриття спадщини він був неповнолітнім, тобто таким, що на підставі ч. 4 ст. 1268 ЦК України вважався, що фактично прийняв спадщину.

Позивач вказує, що на момент підписання даної заяви, йому нотаріус не роз`яснював нічого, а лише надав через консультантів нотаріальної контори заяву про відмову від спадщини, яку позивач підписав, вважаючи це документом для оформлення спадщини.

Крім того, як вказує позивач, така заява була складена в останній день можливості відізвати таку заяву, згідно ст. 1270 ЦК України, тобто фактично така заява з самого початку обмежувала права позивача, враховуючи що він на той час ще перебував у подавленому моральному стані після смерті матері, бо пройшло лише півроку, крім того, хвилювався за бабусю, яка фактично перебувала на догляду у позивача, за життя якої він постійно хвилювався, не можливість прочитати заяву (заява підписана на ходу), не маючи можливості отримати роз`яснення нотаріуса, який навіть не мав часу спілкуватись, останні дні перед святами, і крім цього ця заява, що складена в останній день можливості її складення.

Підписуючи спірну заяву, позивач вказує, що вона була друкованою, по обсягу, за об`єктом, кількістю абзаців, початками абзаців за змістом, ідентичною тій, що підписував його старший брат та бабуся, а відтак позивач не мав згадки, що підписує заяву про відмову від прийняття спадщини, за наслідком чого вважає, що внаслідок помилки був позбавлений незаконно майна після смерті матері.

Про дані обставини, позивач стверджує, що не здогадувався до смерті брата, оскільки фактично спільно користувався та проживав з старшим братом у одному з майна, що входило до складу спадщини після смерті матері. Також стверджує, що його дії не узгоджуються з тим, що він особисто відмовився від прийняття спадщини, будучи вже таким, що її прийняв.

За наслідком чого, позивач вважає складену ним заяву про відмову від прийняття спадщини до майна матері ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , недійсною, на підставі положень ч.1 ст. 229 ЦПК України, а саме внаслідок вчинення цієї заяви, як правочину щодо спадкового майна, під впливом помилки, яка має важливе та суттєве значення на права та інтереси позивача.

Вказані обставини зумовили звернення позивача до суду з цим позовом.

У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаним позовом розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 10.01.2023 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

Одночасно з позовом, позивачем надано до суду заяву про забезпечення позову, за наслідком розгляду якої у відповідності до положень статті 153 ЦПК України, 19.12.2022 року судом постановлено ухвалу, якою заяву задоволено частково та вжито заходи забезпечення даного позову шляхом встановлення заборони державним і приватним нотаріусам вчиняти будь-які нотаріальні та реєстраційні дії щодо оформлення прав стосовно спадщини, у тому числі пов`язані з виданням свідоцтв про право на спадщину, відносно спадкового майна ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

22.03.2023 року до суду в електронній формі надійшла заява від представника відповідача - адвоката Розенбойм Ю.О. про застосування строків позовної давності та відмови у задоволенні позову.

Також, 03.04.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від представника відповідача - адвоката Розенбойм Ю.О., в якому останній просить суд відмовити у задоволенні позову, з підстав його недоведеності та необґрунтованості.

У підготовчому судовому засіданні 17.05.2023 року представником позивача було заявлено заяву про допит в якості свідків: ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , яку судом було задоволено.

Також у підготовчому судовому засіданні 17.05.2023 року судом було здійснено розгляд клопотання представника позивача про витребування доказів, подане до суду 13.12.2022 року, за наслідком чого ухвалою суду від 17.05.2023 року задоволено та витребувано: з Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі належним чином завірену копію спадкової справи №1200/2015, заведеної до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ; та з Приморської державної нотаріальної контори у місті Одесі належним чином завірену копію спадкової справи №463с/22, зведеної до майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

27.07.2023 року до суду, на виконання вказаної ухвали суду, надійшли з Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі витребувані судом докази.

30.08.2023 року до суду надійшла заява від адвоката Розенбойм Ю.О. про припинення представництва інтересів ОСОБА_2 , як законного представника малолітнього ОСОБА_3 .

04.10.2023 року до суду надійшла заява від адвоката Козака І.С. про вступ до участі по справі, як представника ОСОБА_2 , як законного представника малолітнього ОСОБА_3 .

28.11.2023 року до суду надійшла від представника позивача письмова пропозиція про укладення мирової угоди з відповідачем.

31.01.2024 року до суду надійшла письмова відповідь від представника відповідача на пропозицію укладення мирової угоди, з альтернативними варіантами її угоди.

29.04.2024 року до суду надійшла заява від представника відповідача про визнання явки позивача обов`язковою до судового засідання.

29.04.2024 року до суду також надійшла заява про вступ до участі по справі представника позивача - адвоката Зінченка П.Л.

08.05.2024 року представником позивача - адвокатом Зінченко П.Л. було подано клопотання про відкладення підготовчого судового засідання призначеного на 08.05.2024 року, у зв`язку з перебуванням в іншому судовому засіданні призначено у Білоцерківському міськрайонному суді Київської області.

14.05.2024 року судом без видалення до нарадчої кімнати, було ухвалено відмовити у задоволенні клопотання представника позивача про відкладення судового засідання приймаючи строки стадії підготовчого провадження по справі, відсутності будь-яких не розглянутих клопотань, за наслідком чого закрито стадію підготовчого провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 13.06.2024 року о 14 год.00хв.

До судового засідання призначеного на 13.06.2024 року представник позивача не з`явився, однак 12.06.2024 року надав до суду клопотання про відкладення судового засідання, з підстав перебування у судовому засіданні в Київському апеляційному суді.

Поряд з цим, до судового засідання 13.06.2024 року з`явився особисто позивач ОСОБА_1 , який заперечував проти переходу до розгляду справи по суті та клопотав про відкладення судового засідання з підстав відсутності його представника.

За наслідком чого, судом було відкладено судове засідання на 19.06.2024 року та зобов`язано представника позивача - адвоката Зінченка П.Л. надати до наступного судового засідання докази на підтвердження участі у судовому засіданні 13.06.2024 року у Київському апеляційному суді.

17 червня 2024 року, на електронну адресу суду надійшла заява від представника позивача про проведення судового засідання в режимі відео конференції, в якій останній просить суд надати йому можливість прийняти участь в судовому засіданні по вказаній цивільній справі, яке призначене на 19 червня 2024 року о 11 годині 00 хвилин в режимі відео конференції за допомогою власних технічних засобів.

За наслідком розгляду вказаної заяви, 18.06.2024 року судом постановлено ухвалу, якою судове засідання по цивільній справі №947/29640/22, яке призначене на 19 червня 2024 року о 11 годині 00 хвилин - провести в режимі відеоконференції за допомогою комплексу технічних засобів на офіційному порталі https://vkz.court.gov.ua, за участі представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_9 .

До судового засідання призначеного 19.06.2024 року з`явились: позивач ОСОБА_1 , його представник - адвокат Зінченко П.Л. в режимі відеоконференції та представник відповідача.

За наслідком чого, в судовому засіданні 19.06.2024 року судом було здійснено розгляд наступних заяв та клопотань, заявлених учасниками справи, а саме:

- клопотання представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_9 про призначення судової психолого-психіатричної експертизи, яке подано до суду 19.06.2024 року в електронній формі через підсистему Електронний суд, зареєстровано за вх. №ЕП-7646/24, за наслідком чого 19.06.2024 року постановлено ухвалу про залишення вказаного клопотання без задоволення;

- заяву представника позивача про відвід головуючого - судді Калініченко Л.В. в даній справі, заявленої в судовому засіданні, за наслідком чого 19.06.2024 року постановлено ухвалу про залишення заяви без задоволення;

- заяву представника позивача про залишення позову без розгляду, заявленої в судовому засіданні, за наслідком чого 19.06.2024 року постановлено ухвалу про залишення вказаної заяви без задоволення, оскільки відповідну заяву представником позивача надано та заявлено на стадії розгляду справи по суті.

Надалі, судове засідання призначене на 19.06.2024 року було відкладено на 11.07.2024 року о 11 год. 00 хв., яке в свою чергу було перепризначено судом на 26.08.2024 року о 14 год. 30 хв., з підстав відсутності електроенергії та неможливості здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу в порядку, передбаченому Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), що підтверджується довідкою від 11.07.2024 року.

У судове засідання призначене на 26.08.2024 року сторони по справі не з`явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлені належним чином, у тому числі представник позивача - адвокат Зінченко П.Л., що підтверджується довідкою про доставку електронного документу - судової повістки до електронного кабінету адвоката, яка наявна в матеріалах справи.

Представник позивача про причини неявки суд не повідомив.

Від представника відповідача надійшла до суду заява про відмову у задоволенні позову та розгляд справи за відсутності сторони відповідача, в якій одночасно представником висловлено категоричну незгоду на відкладення судового засідання, що може призвести до порушення прав та інтересів відповідача, яким в свою чергу є малолітньою особою.

Щодо розгляду справи за відсутності сторін по справі суд зазначає наступне.

Так, наслідки неявки в судове засідання учасника справи, передбачені статтею 223 ЦПК України.

У відповідності до положень вказаної статті, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:

1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання;

2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;

4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження;

5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі:

1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;

2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки;

3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник;

4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою.

У разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Оглянувши матеріали справи, вбачається, що позивач та його представник будучи належним чином повідомленими про розгляд справи по суті у відкритому судовому засіданні 26.08.2024 року, не з`явились без поважних причин, не повідомивши суд про причини такої неявки, та не надавши заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Сторона відповідача надала до суду заява про розгляд справи за її відсутності у відповідності до положень ч.3 ст. 211 ЦПК України.

Суд зазначає, що приймаючи вказані обставини, судом не встановлено підстав для відкладення судового засідання у відповідності до положень статті 223 ЦПК України.

Одночасно судом враховується, що судом здійснено розгляд усіх клопотань поданих учасниками справи, а також зібрані усі докази за клопотаннями сторони позивача, що виключає підстави для відкладення судового засідання у зв`язку з необхідністю вчинення додаткових процесуальних дій.

Крім того, суд зазначає, що дана справа перебуває в провадженні суду починаючи з 10.01.2023 року, а відтак на протязі більше півтори роки, за які судом здійснювався розгляд усіх клопотань учасників справи, а також забезпечена можливість для реалізації усіх процесуальних прав визначених ЦПК України.

Поряд з цим, статтею 43 ЦПК України покладені також і обов`язки на учасників справи, зокрема:

1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;

2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи;

4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази;

5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні;

6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки;

7) виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Статтею 210 ЦПК України передбачено, що суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

На підставі вищевикладеного в цілому, суд вважає, що безпідставна неявка сторони позивача до судового засідання, за відсутності вчинення сторонами усіх процесуальних дій за півтори роки перебування справи в провадженні суду, може призвести до безпідставного затягування розгляду справи, порушення судом строків розгляду справи, а також порушення прав та інтересів інших учасників справи на розгляд справи у встановлений ЦПК України строки і порядок.

Одночасно судом враховується, що необґрунтоване затягування розгляду справи суперечить вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Згідно з нормами статті 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.

Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року по справі №907/425/16 дійшов до висновку, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Одночасно судом приймається, що сторони надали свої пояснення по суті справи, нових документів чи доказів для долучення до матеріалів справи, заяв та клопотань, які залишаються не розглянутими та мали б суттєве значення у справі, до суду не надходило. У справі зібрано достатньо доказів, містяться достатні дані про права та взаємовідносини сторін.

Також судом враховується, що сторона позивача не відмовлялась від заявлених вимог у передбачений законом спосіб на протязі розгляду справи, якими може бути: залишення позовної заяви без розгляду до початку розгляду справи по суті, та відмова від позову на стадії розгляду справи по суті.

Крім того, заявлені позивачем вимоги стосуються прав та інтересів відповідача, яким є малолітня дитина.

У частинах першій, другій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

За наслідком чого приймаючи вищевикладене, враховуючи відсутність підстав для залишення позову без розгляду, враховуючи відсутність підстав, що свідчать про втрату позивачами інтересу до підтримання заявленого позову, розгляду судом усіх клопотань сторін по справі, достатніх доказів наявних в матеріалах справи для повного всебічного та об`єктивного розгляду справи, враховуючи категорію справи та значення справи для сторін по справі, приймаючи, що вимоги стосуються малолітньої дитини, з метою дотримання процесуальних строків для розгляду справи та недопущення порушення вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, судом було ухвалено здійснити розгляд справи по суті у відкритому судовому засіданні призначеному на 26.08.2024 року за відсутності сторін по справі на підставі наявних доказів в матеріалах справи.

Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши усі докази наявні в матеріалах справи, суд дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилась спадщина на належне їй за час життя майно, зокрема, на домоволодіння АДРЕСА_4 та квартиру АДРЕСА_5 .

25.12.2015 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори було заведено спадкову справу №1200/2015 до майна померлої - ОСОБА_4 .

Спадкоємцями першої черги за законом до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 були: мати спадкодавця - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та сини спадкодавця: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .

З матеріалів спадкової справи №1200/2015 вбачається, що 25 грудня 2015 року до Третьої Одеської державної нотаріальної контри звернулись:

- ОСОБА_5 , з заявою за р.№2928, про прийняття спадщини за законом після смерті матері - ОСОБА_4 ;

- ОСОБА_6 , з заявою за р.№2927, якою як спадкоємець за законом на майно померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 своєї дочки ОСОБА_4 , усвідомлюючи значення своїх дій та маючи можливість керувати ними, розуміючи обставини, що мають для неї істотне значення, без впливу насильства (фізичного чи психічного тиску) з боку інших осіб, за своєю справжньою волею відмовилась від спадщини на користь сина померлої - ОСОБА_5 ;

- ОСОБА_1 , з заявою за р.№2929, якою як спадкоємець за законом на майно померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 своєї матері ОСОБА_4 , усвідомлюючи значення своїх дій та маючи можливість керувати ними, розуміючи обставини, що мають для неї істотне значення, без впливу насильства (фізичного чи психічного тиску) з боку інших осіб, за своєю справжньою волею відмовився від спадщини на користь сина померлої - ОСОБА_5 .

Вказана заява містить підтвердження ОСОБА_1 про те, що йому державним нотаріусом роз`яснено, що його заява про відмову від спадщини за законом є безумовною та беззастережною, але може бути відкликана протягом строку встановленого для її прийняття. Також підтверджено, що зміст ст.. 225 (правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними), ст.. 229 (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки), ст.. 230 (правові наслідки вчинення правочину під впливом обману), ст.. 231 (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства), ст. 233 (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини), ст.. ст..1273, 1274 (відмова від прийняття спадщини), ст.. 1275 (правові наслідки відмови від прийняття спадщини) ЦК України йому - ОСОБА_1 державним нотаріусом роз`яснено.

Отже, спадкоємці за законом: ОСОБА_6 та ОСОБА_1 здійснити власне волевиявлення з відмови від прийняття спадщини до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь іншого спадкоємця - ОСОБА_5 , яким вчинено дії з прийняття спадщини в порядку спадкування за законом після смерті матері.

З матеріалів спадкової справи №1200/2015 також вбачається, що державним нотаріусом не видавались свідоцтва про право на спадщину за законом до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_5 .

Разом з тим, судом враховується, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. Даний висновок підтверджений висновками Верховного Суду викладеними у постановах від 20 травня 2020 року у справі №303/6974/16 (провадження №61-39511св18), від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19 (провадження №61-13902св20).

В подальшому, ІНФОРМАЦІЯ_9 померла ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .

До майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , заведена спадкова справа №463с/2022 у Приморській державній нотаріальній конторі у місті Одесі.

Також судом встановлено, що після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 , 07.11.2022 року звернувся до Третьої Одеської державної нотаріальної контори з заявою про те, що він є таким, що прийняв спадщину до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , та видачу свідоцтва про право на спадщину.

Однак, 07.11.2022 року державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Савицькою О.Ю., за наслідком розгляду даної заяви ОСОБА_1 за вх. №3128/02-31, винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії з видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на домоволодіння АДРЕСА_4 , після смерті ОСОБА_4 , приймаючи, що ОСОБА_1 25.12.2015 року особисто було подано заяву про відмову від прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_5 , яка є безумовною, а також в момент вчинення якої спадкоємець був повнолітньою особою, а відтак з повною цивільною дієздатністю.

Як вказує позивач, з даного моменту він дізнався про те, що 25.12.2015 року ним була фактично складена заява про відмову від прийняття спадщини за законом до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , замість заяви спрямованої на оформлення спадщини до майна померлої матері, у зв`язку з чим позивач вважаючи, що дана заява про відмову від спадщини складена ним внаслідок допущення помилки, яка має важливе та суттєве значення, вважає наявними підстави для визнання її недійсною на підставі положень ч.1 ст. 229 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Згідно зі статтею 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до положень ст. 16 ЦК України, оспорювання, зокрема визнання правочину недійсним входить до способів захисту цивільних прав та інтересів судом.

Разом з тим, порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21) вказано, що «правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків). Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору».

Отже, дія особи спрямована на відмову від прийняття спадщини належить до правочину.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Так, спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (частина друга статті 1274 ЦК України).

Згідно з ч.5,6 ст. 1273 ЦК України, відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу (частина п`ята статті 1274 ЦК України).

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

Аналіз вказаних норм свідчить, що:

- у статті 229 ЦК України наявні такі формулювання, як зокрема «прав та обов`язків сторін», «другій стороні». Тобто, законодавець допускає оспорювання на підставі статті 229 ЦК України переважно дво- та багатосторонніх правочинів. Однак це не виключає й можливість оспорювання односторонніх правочинів;

- відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтею 229 ЦК України. За своєю сутністю відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином. Тому не виключається оспорювання такого одностороннього правочину у разі коли особа, яка відмовляється від прийняття спадщини, помилялась щодо його природи;

- помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить).

У відповідності до висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 23 березня 2023 року по справі №754/3307/21, помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі.

Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного правочину та роз`яснення нотаріусом суті правочину не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього правочину недійсним.

Разом з тим, суд зазначає, що у відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Зазначений обов`язок кореспондується ч.1 ст. 81 ЦПК України, відповідно до якої, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Приймаючи вищевикладені положення, надаючи оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд щодо позовних вимог та заявлених підстав позову, зазначає наступне.

При розгляді справи судом установлено, що відповідно до заяви ОСОБА_1 від 25 грудня 2015 року, поданої до Третьої одеської державної нотаріальної контори, він відмовився від прийняття спадщини відповідно до ч.2 ст.1274 ЦК України на користь спадкоємця за законом першої черги - свого брата та сина спадкодавця - ОСОБА_5 та йому було роз`яснено право відкликати цю заяву у строк, встановлений статтею 1273 ЦК України.

Як вбачається з даної заяви, ОСОБА_1 підписуючи дану заяву, засвідчив, що вчиняє відмови від спадщини на користь ОСОБА_5 , усвідомлюючи значення своїх дій та маючи можливість керувати ними, розуміючи обставини, що мають для неї істотне значення, без впливу насильства (фізичного чи психічного тиску) з боку інших осіб, за своєю справжньою волею відмовився від спадщини на користь вказаної особи.

Також засвідчив, що йому державним нотаріусом роз`яснено, що його заява про відмову від спадщини за законом є безумовною та беззастережною, але може бути відкликана протягом строку встановленого для її прийняття. Також підтверджено, що зміст ст. 225 (правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними), ст.. 229 (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки), ст.. 230 (правові наслідки вчинення правочину під впливом обману), ст.. 231 (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства), ст. 233 (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини), ст.. ст..1273, 1274 (відмова від прийняття спадщини), ст.. 1275 (правові наслідки відмови від прийняття спадщини) ЦК України йому - ОСОБА_1 державним нотаріусом роз`яснено.

Як вбачається, станом на час укладення даної заяви, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , набув повноліття, а відтак володів повною цивільною дієздатністю на вчинення правочину.

Вказані обставини свідчать про обізнаність ОСОБА_1 зі своїми правами як на прийняття спадщини, так і на відмову від неї.

При цьому позивачем у порушення вимог статей 77, 78, 81 ЦПК України суду не надано належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, що заява про відмову від прийняття спадщини була складена ним внаслідок помилки.

Позивачем в порушення власного обов`язку з доведення доказами тих доводів на які він посилається в обґрунтування позову, не надано жодних доказів на підтвердження власних доводів на які він посилається в обґрунтування позову.

Так, позивачем в порушення ч.1 ст. 81 ЦПК України, не надано жодних доказів, у тому числі: що він звертався за медичною допомогою або не відвідував навчання тощо, на підтвердження доводів про те, що він перебував у тяжкому моральному стані станом на час укладення спірного правочину; не надано доказів, що ОСОБА_6 хворіла, її стан погіршувався, а позивач займався її лікуванням, як і доказів спільного мешкання.

Позивач стверджуючи про те, що він, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 спільно приїхали до нотаріальної контори для оформлення заяв спрямованих на оформлення спадщини, позивачем не доведено належними доказами, що ОСОБА_6 вчиняючи правочин з відмови від прийняття спадщини на користь ОСОБА_5 також вважала що помилялась під вчинення даного правочину, або за життя оспорювала свою відмову.

Поряд з цим, судом приймається факт того, що ОСОБА_6 , як матір померлої ОСОБА_4 , також склала відмову від прийняття спадщини лише на одного з синів померлої ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , ані на обох синів включаючи ОСОБА_1 , що б в протилежному випадку свідчило б про необізнаність бабусі про волевиявлення онука щодо вчинення правочину щодо відмови від спадщини після смерті матері на свого брата.

Також матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження оспорювання дій державного нотаріуса з підстав повідомлених позивачем про передання заяв спадкоємцям для підпису через консультантів, не роз`яснення державним нотаріусом положення законодавства, предмету заяви, правових наслідків відмови від прийняття спадщини, можливості відкликання заяви про відмову від спадщини.

Крім того, судом приймається, що позивачем сам факт подачі цієї заяви до нотаріальної контори не заперечується та ця обставина сама по собі не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Суд зазначає, що як зазначено вище, звернення до суду з позовом та обрання способу захисту цивільних прав та інтересів шляхом визнання правочину недійсним - це безумовне право особи, визначене законом. Разом із цим, кожна сторона повинна довести обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог (частина перша статті 81 ЦПК України).

Однак, позивач в цій справі не виконав обов`язку з доведення заявлених вимог належними доказами.

Таким чином, приймаючи, що у відповідності до положень ст. 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, та у відповідності до ч.3 ст. 13 ЦПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, суд доходить до висновку, що ОСОБА_1 не доведено належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами наявності підстав для визнання вчиненої ним 25 грудня 2015 року відмови від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_5 ,недійсною.

Стосовно заяви представника відповідача про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

За правилами частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (стаття 264 ЦК України).

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14).

Приймаючи, що суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, судом обставини щодо пропуску позивачем строку позовної давності, як на підставу для відмови у позові, не приймаються.

Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом також враховується, що у відповідності до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Поряд з цим, Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Аналізуючи докази у справі та вимоги закону, суд вважає, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , за участі третьої особи - Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі (, про визнання відмови від прийняття спадщини, недійсною, слід відмовити.

Відповідно до статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання зокрема:

- як розподілити між сторонами судові витрати;

- чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, понесені позивачем судом витрати відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 1-18, 43, 76-89, 141, 223, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_6 ) до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_7 ), за участі третьої особи - Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі (місцезнаходження: 65080, м. Одеса, вул. Космонавтів, 11А), про визнання відмови від прийняття спадщини, недійсною - відмовити.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 02.09.2024 року.

Головуючий Калініченко Л. В.