Рішення

від 13.08.2024 по справі 320/10703/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 серпня 2024 року № 320/10703/23

Суддя Київського окружного адміністративного суду Панченко Н.Д., за участю секретаря судового засідання Клочко М.О.

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Івончик У.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі по тексту також позивачка, ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (далі по тексту також відповідач, Нацтелерадіо, ЄДРПОУ: 00063928, адреса: 01601, м. Київ, вул. Прорізна, 2), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 ;

- зобов`язати відповідача поновити позивачку за займаній раніше посаді;

- зобов`язати відповідача виплатити позивачці середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- зобов`язати відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку;

- зобов`язати відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу державної служби, що дає право на щорічну додаткову оплачувану відпустку;

- зобов`язати відповідача відшкодувати позивачці збитки (майнову шкоду) у формі реальних збитків, заподіяних позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 9000,00 грн;

- зобов`язати відповідача відшкодувати позивачці збитки (майнову шкоду) у формі упущеної вигоди, заподіяні позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 49020,00 грн;

- зобов`язати відповідача відшкодувати моральну шкоду позивачці, заподіяну протиправними діями відповідача, у розмірі 499938,37 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що відповідач при винесенні оскаржуваного наказу протиправно не врахував зміст поданої нею заяви на звільнення, чим порушив права позивачки, закріплені нормами чинного законодавства України та чинних міжнародних договорів, ратифікованих Україною. Відповідачем не враховано право позивачки на використання відпустки перед звільненням у зручний для неї час. При цьому, на думку ОСОБА_1 , відповідач не може посилатися на графік відпусток як на підставу для відмови у наданні їй перед звільненням усієї частини невикористаної відпустки, оскільки такий графік містить ознаки нікчемності.

На думку позивачки, незаконними діями, які полягали у ненаданні їй щорічної основної відпустки, позивачку позбавлено права на виплату їй щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, обов`язок виплати якої носить імперативний характер.

Також позивачка зазначає про неповну та несвоєчасну виплату усіх належних їй сум при звільненні, а саме, відповідачем нараховано та виплачено премію за березень 2023 року у зменшеному розмірі та з порушенням строків розрахунку при звільненні, наслідком чого є застосування санкцій, передбачених статтею 117 КЗпП України.

Позивачка вказує на численні порушення відповідачем законодавства про працю та про охорону праці, зокрема, щодо залучення її до надурочних робіт, невідповідності вбиральні встановленим вимогам, порушення права на відпустку.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 відкрито провадження у справі №320/10703/23 за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче провадження.

Відповідач надіслав до Київського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти заявлених позовних вимог, зазначивши про те, що у зв`язку з некоректним написанням заяви позивачці запропоновано її переписати, проте остання відмовилася. Також відповідач посилається на встановлення черговості надання відпусток, яка визначається графіками, а саме, що згідно графіку відпусток на 2023 рік, з яким позивачка ознайомлена під підпис, періодом надання відпустки останній є липень серпень 2023 року.

Відповідачем вказано, що у зв`язку з набуттям чинності 31.03.2023 Законом України «Про медіа» прийняття якого було однією з умов надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС, у відділі міжнародного співробітництва та євроінтеграції, де працювала позивачка, планувалася інтенсивна робота та у разі надання відпустки позивачці фактично була б зупинена робота відділу міжнародного співробітництва та євроінтеграції, оскільки схожу за змістом заяву було написано керівником цього відділу. У відділі міжнародного співробітництва та євроінтеграції з 5 працівників 2 перебувають у соціальній відпустці та, у разі надання відпустки позивачці та керівнику відділу на яку вона має право, протягом 2 місяців відповідач не мав би можливості призначити на такі посади нових працівників.

Крім того, відповідачем зазначено, що у період дії воєнного стану у нього наявне право відмовити працівнику у наданні невикористаних днів щорічної відпустки з виплатою грошової компенсації за невикористані дні відпустки.

Щодо позовних вимог про зобов`язання надати допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати, зазначено, що така допомога виплачується разом з наданням основної відпустки.

Оскільки позивачкою написано заяву від 01.03.2023 про звільнення її за власним бажанням, її було звільнено відповідно до вимог законодавства на 14 день з дня написання заяви з виплатою компенсації за всі невикористані нею дні щорічної відпустки.

Також відповідачем вказано, що позивачкою обрано невірний спосіб захисту, оскільки прохальна частина позовної заяви про зобов`язання поновити її на посаді не відповідає її волевиявленню щодо припинення трудових відносин з урахуванням того, що позивачка заявою просила звільнити її із займаної посади за власним бажанням.

Відповідачем подано до суду пояснення на виконання вимог ухвали суду, постановленої без викладення окремим документом у судовому засіданні 30.05.2023, в яких зазначено, що нормами законодавства не затверджено офіційних форм заяв про надання відпусток, звільнення працівників та не встановлено вимог до таких заяв, проте, на думку відповідача, такі заяви мають містити чітке, однозначне та зрозуміле волевиявлення заявника. Оскільки заява позивачки була написана некоректно, відповідачем з метою визначення чіткої дати звільнення було запропоновано позивачці її переписати, проте ОСОБА_1 відмовилась переписувати заяву та візувати її у керівництва. З урахуванням означеного, позивачку було звільнено на 14 день з дня написання заяви про звільнення.

Відповідач наголошує на тому, що бездіяльність роботодавця щодо вирішення питання про звільнення працівника є грубим порушенням його трудових прав на звільнення та отримання іншого місця роботи на власний розсуд. Зауважено, що право особи на відпустку може бути реалізоване або шляхом надання відпустки, або шляхом виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки.

Позивачкою подано до суду заяву про зміну предмету позову від 14.08.2023, яку відкликано заявою від 17.08.2023 про відкликання заяви про зміну предмету позову.

Позивачкою подано заяву про зміну підстав позову, в якій зазначено про відсутність у відповідача підстав не задовольняти її заяву. Позивачка стверджує, що на момент написання заяви вона мала 59 днів відпустки, а на момент звільнення 60.

Позивачка наголошує, що в заяві чітко вказано її бажання звільнитись останнім днем відпустки, що, на її думку, вказує про те, що позивачка не бажала отримувати компенсацію за невикористані дні відпустки.

Також на думку позивачки, складені відповідачем акти від 01.03.2023 та від 06.03.2023 не мають юридичної сили, оскільки не відповідають вимогам відповідних нормативно-правових актів України, які визначають вимоги до набуття офіційними документами державних органів юридичної сили.

Позивачка вважає, що строк попередження її про звільнення відповідно до поданої нею заяви від 01.03.2023 складає 59 днів.

Крім того, позивачка зазначає, що подана нею позовна заява протягом строку попередження про звільнення стала єдиним способом повідомити відповідача про намір поновити трудові відносини. Впродовж цього періоду позивачка зазначає про вжиття нею активних заходів, що дозволили їй донести до відповідача інформацію про бажання у поновленні трудових відносин з ним в рамках строку попередження про звільнення.

Позивачка вказує на відсутність візи погодження з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на спірному наказі, відсутність реєстраційного індексу заяви, яка зазначена як підстава винесення такого наказу. Позивачка вважає, що підставою видачі спірного наказу є не її заява, а резолюція ОСОБА_4 , а видача такого наказу має ознаки кримінального правопорушення.

Також у заяві про зміну підстав позову позивачкою описано діагностування у неї хвороби, наявність больового синдрому, надано визначення поняттю «відпрацювання» з прив`язкою його до вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення.

Відповідачем подано до суду пояснення щодо заяви про зміну підстав позову, в яких зазначено, що констатація ОСОБА_1 нанесення їй моральної шкоди не може бути беззаперечною підставою для її відшкодування без доведення заподіяння такої.

Відповідач повторно наголосив, що у зв`язку з некоректним написанням позивачкою заяви про звільнення, було запропоновано її переписати. Проте, позивачка відмовилась переписувати заяву та не зверталась до сектору персоналу для уточнення виду та кількості наявних днів відпустки.

На переконання відповідача, доводи позивачки щодо процедури реєстрації заяви на звільнення не спростовують реального волевиявлення особи звільнитись за власним бажанням. Заява позивачки була прийнята та розглянута відповідно до вимог законодавства, а оскільки у поданій позивачкою заяві не було враховано зауваження роботодавця щодо нечіткості сформульованих вимог, відповідач як орган державної влади не міг діяти на власний розсуд, зокрема, в частині видачі наказу про відпустку, самовільно визначивши її термін без конкретного волевиявлення працівника, викладеного у заяві.

Відповідач зазначає, що у судовому засіданні 20.06.2023 позивачка при наданні пояснень стверджувала, що якби роботодавець надав їй меншу кількість днів, ніж у неї було на момент звільнення, її б це задовольнило.

Відповідач наголошує, що не отримував від позивачки відкликання заяви про звільнення, а позовна заява не є відкликанням заяви про звільнення, як стверджує позивачка.

Відповідач вважає твердження позивачки про невиплату їй премії, надбавки за інтенсивність праці за березень є безпідставними та нічим не обґрунтованими, а надбавка за інтенсивність є видом стимулюючих виплат та не має сталого розміру, не є обов`язковою виплатою.

Щодо доводів позивачки про те, що акти від 01.03.2023 та від 06.03.2023 не мають юридичної сили, відповідач наголошує, що позивачкою не спростовуються викладені у них обставини.

У відповіді на пояснення щодо заяви про зміну підстав позову позивачкою зазначено, що в поясненнях відповідач не спростував її твердження та аргументи стосовно предмету та підстав позову, в тому числі змінених підстав позову, не надано обґрунтувань, які б дозволили вважати предмет та підстави позову безпідставними.

Позивачкою подано другу заяву про зміну підстав позову, в якій зазначено, що задоволення її вимог, охоронюваних законом та викладених у заяві на звільнення після відпустки від 01.03.2023 не залежало від волі роботодавця, а відлік строку для визначення дати звільнення повинен обраховуватися з дня, наступного за днем фактичного попередження роботодавця про звільнення за власним бажанням. Проте, на думку позивачки, відповідачем в односторонньому порядку змінено законний строк попередження про звільнення за заявою ОСОБА_1 .

Відповідачем подано до суду пояснення щодо заяви про зміну підстав позову, в яких зазначено, що Нацрада вважає заяву такою, що не спростовує доводів відповідача та є безпідставною, адже позивачка дублює аргументи, наведені у позовній заяві, та навмисно ігнорує надане у відзиві на позовну заяву законне обґрунтування всіх порушених питань.

Щодо зміни в односторонньому порядку законного строку попередження про звільнення за заявою позивачки, відповідач наголосив про надання нею 01.03.2023 до сектору персоналу Нацради заяви від 01.03.2023 з наступним формулюванням: «Прошу звільнити мене з посади заступника начальника відділу міжнародного співробітництва та європейської інтеграції за власним бажанням останнім днем відпустки й надати невикористані щорічні основну і додаткову відпустки з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати з 06.03.2023.». Дана заява була письмовим попередженням роботодавця про бажання працівника розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк. Проте, оскільки така заява, на думку відповідача, була написана некоректно, з метою визначення дати звільнення ОСОБА_1 , їй запропоновано переписати заяву, де чітко вказати дату, з якої вона бажає вийти у відпустку, зазначити вид відпустки та її тривалість у календарних днях. Проте, ОСОБА_1 відмовилась переписувати заяву. 02.03.2023 Нацрада отримала від позивачки заяву засобами поштового зв`язку. Враховуючи, що заява про звільнення надана позивачкою 01.03.2023 була з проханням звільнити її за власним бажанням, відповідач, керуючись статтею 86 Закону України «Про державну службу», звільнив її 15.03.2023, тобто на чотирнадцятий день з дня підписання заяви та попередження роботодавця.

Відповідач наголосив, що датою попередження роботодавця про бажання працівника розірвати трудовий договір є не дата реєстрації заяви працівника, а дата її подання, тобто у даному випадку 01.03.2023.

Відповідач зауважує, що твердження позивачки суперечать її власному бажанню, викладеному у заяві про звільнення від 01.03.2023, і не узгоджуються з наведеними раніше аргументами, адже ОСОБА_1 не заперечувала свого бажання припинити трудові відносини, підтверджувала факт повідомлення роботодавця 01.03.2023 про намір звільнитись із займаної посади та протягом чотирнадцятиденного строку з дня подання заяви не вчинила жодних дій, спрямованих на відкликання такої заяви для продовження трудових відносин.

Усною ухвалою суду від 14.11.2023, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Відповідачем на виконання ухвали суду від 06.05.2024, постановленої без виходу до нарадчої кімнати, надано пояснення щодо видів відпусток та кількості днів таких відпусток у ОСОБА_1 та розрахунку дати звільнення, а саме, станом на 01.03.2023 ОСОБА_1 мала право на 29 календарних днів щорічної оплачуваної відпустки за період з 10.09.2021 по 09.09.2022; 14 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 10.09.2022 по 09.09.2023; 6 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 13 років, який виповнився 04.06.2021; 10 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 14 років, який виповнився 04.06.2022.

Станом на 06.03.2023 ОСОБА_1 мала право на 29 календарних днів щорічної оплачуваної відпустки за період з 10.09.2021 по 09.09.2022; 15 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 10.09.2022 по 09.09.2023; 6 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 13 років, який виповнився 04.06.2021; 10 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 14 років, який виповнився 04.06.2022.

Тож станом на 01.03.2023 позивачка мала право на 59 календарних днів невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток, а станом на 06.03.2023 на 60 календарних днів невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток.

Щодо дати звільнення позивачки, відповідач пояснив, що з урахуванням того, що станом на 06.03.2023 позивачка мала право на 60 календарних днів невикористаних відпусток, якби такі відпустки їй було надано, датою звільнення було б 04.05.2023 з виплатою грошової компенсації за 5 календарних дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки. В свою чергу, включення до розрахунку дати звільнення ОСОБА_1 означених 5 календарних днів, за які передбачена грошова компенсація, є неможливим, адже станом на 06.03.2023 у позивачки кількість днів невикористаних відпусток складала 60 календарних днів.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, заслухавши пояснення свідків, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.

Матеріалами справи підтверджено, що заявою від 01.03.2023 ОСОБА_1 просила звільнити її з посади заступника начальника відділу міжнародного співробітництва та Європейської інтеграції за власним бажанням останнім днем відпустки й надати невикористані щорічні основну і додаткову відпустки з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати з 06.03.2023.

Сторонами у справі підтверджено, що вперше ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою такого змісту 01.03.2023.

Означена заява відкликана позивачкою не була.

Вдруге заява позивачки такого змісту отримана відповідачем засобами поштового зв`язку 02.03.2023 відповідно до наявного в матеріалах справи рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення.

Наказом Нацтелерадіо від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 позивачку звільнено 15.03.2023 з посади заступника начальника відділу міжнародного співробітництва та євроінтеграції за власним бажанням відповідно до частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу».

У повідомленні про нараховані суми, належні працівникові при звільненні від 15.03.2023 зазначено, що у зв`язку із звільненням 15.03.2023 позивачці було нараховано та виплачено посадовий оклад 7652,17 грн, надбавку за ранг 334,78 грн, надбавку за вислугу років (42%) 3213,91 грн, компенсацію відпустки 116345,40 грн, з яких утримано ПДФО 22958,33 грн, військовий збір 1913,19 грн.

Не погоджуючись з наказом про звільнення, позивачка звернулась до суду з цим позовом.

Під час розгляду справи, судом встановлено, що спір між сторонами фактично виник щодо дати звільнення позивачки за власним бажанням, оскільки позивачка мала намір припинити трудові відносини із відповідачем після використання всіх видів наявної у неї відпустки. Позивачка під час розгляду справи вказувала, що написанню заяви про звільнення передував факт отримання інформації про те, що відділ, у якому вона працювала, підлягав реорганізації, внаслідок чого ймовірно їй була б запропонована інша посада з меншим посадовим окладом, а також вона мала намір у період відпустки здійснити комплексне обстеження та пролікуватись, а потім можливо скористатись своїм правом і відкликати заяву про звільнення за власним бажанням.

У судовому засіданні судом встановлено, що аналогічну за своїм змістом заяву було написано також і начальником відділу, у якому працювала позивач.

Сторонами не заперечувався той факт, що фактично у відділі, у випадку надання начальнику відділу і позивачеві, як заступнику начальника цього ж відділу, таких тривалих відпусток з подальшим ймовірним звільненням, залишився лише один працівник задля виконання покладених на відділ повноважень.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Приписами статті 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає Закон України від 10.12.2015 №889-VIII «Про державну службу» (далі по тексту також - Закон №889).

Відповідно до частин другої-третьої статті 5 Закону №889 відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Пунктом 3 частини першої статті 83 Закону №889 передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).

Відповідно до статті 86 Закону №889 державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом.

Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Відповідно до частини першої статті 1 Кодексу законів про працю України (далі по тексту також КЗпП) Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працівників, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Положеннями статті 38 КЗпП визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що чинним законодавством працівника наділено як обов`язком на відпрацювання двотижневого строку до дня звільнення, так і правом протягом цього строку на зміну свого волевиявлення щодо звільнення шляхом фактичного продовження виконання посадових обов`язків після закінчення строку попередження або подання заяви про відкликання заяви про звільнення в межах цього строку.

При цьому, суд зауважує, що згідно означених вище правових норм державна служба може бути припинена як за ініціативи суб`єкта призначення, так і за ініціативою державного службовця або ж за взаємною згодою сторін.

Верховний Суд неодноразово викладав висновки щодо відмінностей припинення державної служби з підстав, визначених частиною першою (за ініціативи державного службовця) і частиною другою (за угодою сторін) статті 86 Закону №889.

Зокрема у постанові від 19.02.2020 у справі №815/4354/17 Верховний Суд зазначив, що з аналізу статті 86 Закону №889 випливає, що передбачене її частиною другою правило, що за змістом відповідає сенсу словосполучення «за угодою сторін», означає домовленість між суб`єктом призначення і державним службовцем щодо звільнення останнього із займаної посади в інший, ніж передбачений частиною першою цієї статті, строк, і саме з цих підстав. Тобто підстава звільнення та дата звільнення є обов`язковими умовами домовленості щодо звільнення державного службовця за частиною другою статті 86 Закону №889.

У постанові від 19.02.2020 у справі №820/3360/17 Верховний Суд зазначив, що при домовленості між державним службовцем і суб`єктом призначення про припинення державної служби за угодою сторін, державний службовець звільняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного службовця і суб`єкта призначення. Право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом державного службовця, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж суб`єкт призначення і працівник домовилися про певну дату звільнення, державний службовець не має права відкликати свою заяву в односторонньому порядку.

Отже, принциповою відмінністю між звільненням за угодою (або ж згодою) сторін та звільненням з ініціативи державного службовця є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише державного службовця у випадку припинення державної служби за його ініціативою.

Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що суб`єктом призначення та державним службовцем досягнуто спільної згоди щодо припинення державної служби у визначений строк.

У свою чергу, звільнення з ініціативи державного службовця не передбачає обов`язкової наявності згоди суб`єкта призначення на таке звільнення, оскільки в такому випадку державний службовець реалізує своє право, передбачене Законом №889, а суб`єкт призначення вимушений погодитись зі звільненням державного службовця незалежно від свого бажання.

Визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та роботодавцем, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Двотижневий строк попередження працівником роботодавця про звільнення за власним бажанням обчислюється з наступного за днем подання заяви дня. Якщо в заяві про звільнення не зазначено дня, з якого він просить його звільнити, таким днем вважається той, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07.07.2021 у справі № 661/1601/20, від 29.09.2021 у справі №279/3334/17, від 07.07.2021 у справі №661/1601/20, за змістом статті 38 КЗпП України право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує обов`язку роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави. Сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення у цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації. Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою. При розірванні трудового договору з ініціативи працівника роботодавець може звільнити працівника в день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення. Визначення працівником дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом державного службовця, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж суб`єкт призначення і працівник домовилися про певну дату звільнення, державний службовець не має права відкликати свою заяву в односторонньому порядку.

Такі висновки зроблено Верховним Судом у постановах від 16.03.2023 у справі №820/3360/17 та від 25.10.2023 у справі №460/2829/22.

Суд зауважує, що основними умовами припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням.

При цьому, визначення дати звільнення є обов`язковою умовою досягнення взаємної домовленості з суб`єктом призначення, оскільки при наявності лише заяви про звільнення за власним бажанням та у випадку недосягнення взаємної домовленості щодо дати звільнення, державний службовець підлягає звільненню на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Положеннями статті 38 КЗпП України працівникові надано безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19, від 07.03.2018 у справі № 810/2728/16, від 10.03.2020 у справі № 803/959/17, від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачкою вперше подано заяву 01.03.2023 про звільнення її за власним бажанням останнім днем відпустки з наданням невикористаних щорічних основної та додаткової відпустки з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати, з 06.03.2023.

Досліджуючи подану позивачкою заяву крізь призму положень статей 83, 86 Закону №889 та статті 38 КЗпП, суд констатує не зазначення позивачкою бажаної дати звільнення.

У спростування доводів ОСОБА_1 , що бажаною датою звільнення нею вказано «останнім днем відпустки», суд наголошує на тому, що вказана нею бажана дата звільнення не виражена у цифровому значенні, наслідком чого є відсутність можливості досягнення взаємної домовленості із відповідачем з метою уникнення непорозумінь у випадку самостійного визначення такої дати Нацтелерадіо.

В свою чергу, як встановлено судом з наданих сторонами у справі та свідками у судових засіданнях пояснень, від пропозиції відповідача переписати заяву із зазначенням бажаної дати звільнення позивачка відмовилась, що, на переконання суду, унеможливило досягнення взаємної домовленості між сторонами в частині узгодження конкретної дати звільнення ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 241-1 КЗпП коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Таким чином, оскільки у заяві про звільнення не визначено дня, з якого позивачка просила її звільнити, інших доказів досягнення сторонами взаємної домовленості у визначеному законодавством порядку щодо дня звільнення суду не подано, днем звільнення вважається той день, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення у випадку незазначення у заяві про звільнення інших умов, за яких дата звільнення може бути відмінною від тієї, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Виходячи з первинної дати подання позивачкою заяви (01.03.2023 середа, робочий день), дата її звільнення за власним бажанням має обчислюватися з наступного за днем подання заяви дня, тобто, з 02.03.2023 (четвер робочий день). Таким чином, останнім днем закінчення двотижневого строку попередження працівником роботодавця про звільнення за власним бажанням у межах спірних відносин є 15.03.2023 (середа робочий день), тобто, дата звільнення, зазначена у спірному наказі була б вірною за відсутності інших умов, за яких дата звільнення може бути відмінною від тієї, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Проте, під час винесення спірного наказу від 06.03.2023 №54-к відповідачем не було розглянуте викладене позивачкою в заяві про звільнення прохання надати їй невикористані щорічні основну та додаткову відпустку з 06.03.2023, з приводу чого суд зазначає таке.

Статтею 3 Закону України «Про відпустки» визначено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

З аналізу вказаних норм слідує, що при звільненні невикористані дні відпустки компенсуються грошима і лише за бажанням особи - надаються (використовуються) разом із звільненням, незалежно від графіку відпусток чи інших обмежень, у тому числі якщо тривалість відпустки перевищує строк трудового договору.

Матеріалами справи підтверджено, що у заяві від 01.03.2023 позивачка заявила про намір скористатись невикористаними щорічними основною та додатковою відпустками з 06.03.2023 з наступним звільненням останнім днем такої відпустки.

Враховуючи підтверджене документально волевиявлення позивачки на отримання відпустки перед звільненням, суд дійшов висновку, що встановлені працівнику положеннями статті 3 Закону України «Про відпустки» гарантії надання за його бажанням у разі звільнення невикористаної відпустки, поширюється на усі випадки звільнення, незалежно від того, відбувається воно за ініціативою суб`єкта призначення чи державного службовця/працівника.

Водночас саме по собі порушення вказаної гарантії не є підставою для поновлення державного службовця на роботі. У випадку, якщо під час розгляду справи не буде встановлено недотримання вимог закону при звільненні, порушення гарантії, установленої статтею 3 Закону України «Про відпустки» потрібно усувати шляхом коригування дати звільнення з урахуванням тривалості періоду наданої відпустки.

Аналогійний правовий висновок викладений у сталій практиці Верховного Суду.

Також, відповідно до правового підходу Верховного Суду, що викладений з-поміж інших постанов, у постанові від 16 лютого 2022 року в справі №591/4938/18, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Так, враховуючи подану позивачкою заяву про звільнення за власним бажанням, яку не було відкликано протягом двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, тобто до 15.03.2023 включно; як встановлено судом, позивачка знала про наявність оскаржуваного наказу як станом 06.03.2023 так і станом на 09.03.2023 (том І а.с.82), однак відмовилась здійснити 06.03.2023 відповідну відмітку про ознайомлення з ним (дана обставина не заперечувалась позивачем); суду не надано жодних доказів того, що позивачка після спливу двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, а не протягом двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, продовжувала виконувати свої посадові обов`язки, суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 не суперечило її вільному волевиявленню на звільнення.

Позивачка зазначила, що подана нею позовна заява стала єдиним способом повідомити відповідача про намір поновити трудові відносини. Водночас дана позовна заява подана до суду 04.04.2023, а сплив двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення є 15.03.2023.

Суд критично оцінює твердження позивача про те, що 09 березня 2023 року позивач з метою врегулювання трудового спору звернулася з відповідною скаргою до Державної служби України з питань праці (реєстр. N М-772-23а від 10.03.2023), оскільки як вбачається із суті звернення позивачка фактично не погоджувалась із тим, що їй не надали можливості скористатись правом на отримання відпустки перед звільненням, а не бажанням відкликати свою заяву про звільнення, а відтак таке звернення чи позовна заява не є належними та допустимими доказами відкликання заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення.

З урахуванням викладеного вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягають.

Водночас, судом під час розгляду справи встановлено, що відповідачем у порушення законодавчо покладеного на нього обов`язку надати позивачці перед звільненням відпустку як такій, що виявила бажання на її отримання перед звільненням, спірним наказом звільнено позивачку без надання їй такої відпустки.

Відповідачем на виконання ухвали суду від 06.05.2024, постановленої без виходу до нарадчої кімнати, надано пояснення щодо видів відпусток та кількості днів таких відпусток у ОСОБА_1 та розрахунку дати звільнення, а саме: станом на 01.03.2023 ОСОБА_1 мала право на 29 календарних днів щорічної оплачуваної відпустки за період з 10.09.2021 по 09.09.2022; 14 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 10.09.2022 по 09.09.2023; 6 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 13 років, який виповнився 04.06.2021; 10 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 14 років, який виповнився 04.06.2022.

Станом на 06.03.2023 ОСОБА_1 мала право на 29 календарних днів щорічної оплачуваної відпустки за період з 10.09.2021 по 09.09.2022; 15 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 10.09.2022 по 09.09.2023; 6 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 13 років, який виповнився 04.06.2021; 10 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 14 років, який виповнився 04.06.2022.

Тож станом на 01.03.2023 позивачка мала право на 59 календарних днів невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток, а станом на 06.03.2023 на 60 календарних днів невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток.

Враховуючи означене, а також виходячи з дати, з якої позивачка просила надати їй відпустку перед звільненням, зазначену у заяві про звільнення за власним бажанням від 01.03.2023 (з 06.03.2023), суд виснував, що ОСОБА_1 станом на 06.03.2023 мала право на 60 календарних днів невикористаних відпусток. При цьому, у випадку надання їй означених 60 календарних днів відпустки, датою звільнення має бути 04.05.2023 з виплатою грошової компенсації за 5 календарних дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки.

В свою чергу, включення до розрахунку дати звільнення ОСОБА_1 означених 5 календарних днів, за які передбачена грошова компенсація, є неможливим, адже станом на 06.03.2023 у позивачки кількість днів невикористаних відпусток складала 60 календарних днів.

Таким чином, оскільки позивачці протиправно не було надано за її бажанням з 06.03.2023 відпустку перед звільненням, тривалість якої станом на 06.03.2023 складала 60 календарних днів, зазначена у наказі Нацтелерадіо від 06.03.2023 №54-к дата звільнення ОСОБА_1 підлягає зміні на шестидесятий день відпустки, яка мала б бути надана їй з 06.03.2023. Такою датою є 04.05.2023 (26 календарних дні у березні 2023 року + 30 календарних днів у квітні 2023 року + 4 календарні дні у травні 2023 року).

При цьому, позовні вимоги про зобов`язання відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку в частині незарахування до стажу роботи періоду перебування у відпустці до 04.05.2023 не підлягає задоволенню з огляду на передчасність такої позовної вимоги, оскільки станом на дату винесення рішення у цій справі відповідачем не було внесено зміни до спірного наказу в частині дати звільнення, а тому спору щодо зарахування такого періоду до страхового стажу у цій справі не існує.

Позовні вимоги про зобов`язання відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку після 04.05.2023 не підлягають задоволенню, оскільки у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування спірного наказу про звільнення, та про поновлення позивачки на роботі, було відмовлено. Більш того, такі вимоги також є передчасними, оскільки спору у цій справі у цій частині не існує.

Суд вважає за необхідне надати оцінку позиції позивачки щодо неправомірних дій відповідача в частині ненадання їй відпустки перед звільненням, протягом періоду перебування в якій вона могла б змінити свою позицію щодо звільнення та відкликати подану нею заяву про звільнення за власним бажанням.

Спірним питанням у справі № 813/3857/15 була можливість звільнення працівника на підставі його заяви про звільнення за власним бажанням, яку було відкликано у період його знаходження у відпустці, проте після спливу двотижневого строку, який визначений для попередження роботодавця про звільнення.

Розглядаючи означену справу Верховний Суд відхилив доводи позивача, що право на відкликання заяви про звільнення зберігається за працівником до дати виходу з відпустки, оскільки такі не відповідають правильному змісту правового регулювання статті 38 Кодексу законів про працю України. Суд вказав, що надання роботодавцем невикористаної відпустки при звільненні не свідчить про продовження строку, в межах якого працівник може передумати про своє рішення про звільнення. Також, суд зазначив, що отримання невикористаних відпусток впливає лише на дату звільнення працівника, а не на фактичне продовження його трудових відносин.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі № 826/17279/16 зазначив, що частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» встановлено мінімально допустимий строк попередження роботодавця про звільнення державного службовця за його ініціативою. Встановлення такого строку є гарантією прав роботодавця, спрямованою на забезпечення належного функціонування державного органу та пошук нових кадрів, тощо. Подання заяв про відкликання заяви про звільнення після прийняття наказу про звільнення, прийнятого на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» та з дотриманням вимог статті 38 Кодексу законів про працю України правового значення для спірних правовідносин не має.

Отже, аналіз правового регулювання спірних правовідносин, практика Верховного Суду за подібних правовідносин, вказує на те, що працівник має право на відкликання заяви про звільнення протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19.10.2023 у справі № 380/5319/22.

Як вже зазначалося судом, протягом двотижневого строку попередження роботодавця поданою 01.03.2023 заявою про звільнення за власним бажанням, позивачка не вчиняла жодних дій, які б свідчили про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням.

При цьому, аналіз положень статті 38 КЗпП та частини першої статті 86 Закону №889 дає підстави для висновку, що після завершення двотижневого строку попередження та відсутність волевиявлення працівника щодо повернення до роботи, працівник вважається таким, що припинив роботу.

З урахуванням висновків Верховного Суду, а також встановленої судом у межах цієї справи обставини відсутності жодних доказів на підтвердження відкликання позивачкою заяви про її звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення, суд дійшов висновку, що зміна дати звільнення позивачки у спірному наказі не надає їй права на відкликання заяви про звільнення поза межами означеного двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення.

Позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача відшкодувати позивачці збитки (майнову шкоду) у формі реальних збитків, заподіяних позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 9000,00 грн та відшкодування збитків (майнову шкоду) у формі упущеної вигоди, заподіяні позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 49020,00 грн не підлягають задоволенню як похідні від заявлених позивачкою вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення та поновлення її на посаді.

Додатково суд зауважує, що матеріальна допомога прив`язана до основної відпустки за графіком, а не до бажання працівника отримати відпустку перед звільненням.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача відшкодувати моральну шкоду позивачці, заподіяну протиправними діями відповідача, у розмірі 499938,37 грн, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 №4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За приписами пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов`язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 16.07.2020 у справі №822/3180/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 90425178) та від 04.03.2020 у справі №815/2215/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 88027776).

При цьому Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, позивачка стверджує, що внаслідок протиправної поведінки відповідача, яка є предметом позову у цій справі, та спричинили позивачці як матеріальну, так і моральну шкоду, яка полягає у завданні душевних страждань, переживань.

При цьому позивачкою в якості доказів, які б підтверджували виникнення у неї зазначених розладів внаслідок спірних дій відповідача, надано суду копії виписки з історії пацієнта, копії чеків на купівлю лікарських засобів.

Водночас, суд зауважує, що надані позивачкою докази, на переконання суду, не свідчать про спричинення їй моральної шкоди як такі, що не є прямим підтвердженням погіршення її стану здоров`я з огляду на відсутність в матеріалах справи жодних доказів, якими б підтверджувався стан її здоров`я до виникнення спірних відносин. Крім того, долученими ОСОБА_1 доказами не підтверджується, що саме внаслідок незаконного, на її думку, звільнення позивачці було поставлено діагнози згідно переліку, зазначеного у виписці з історії пацієнта.

На переконання суду не є достатнім лише твердження позивачки про завдання їй моральної шкоди для задоволення відповідної вимоги. Позивачка обов`язково має надати суду докази наявності заподіяної їй відповідачем моральної шкоди, а також обґрунтувати її розмір, оскільки у протилежному випадку існує загроза заявлення позивачкою безпідставних та необґрунтованих вимог про стягнення моральної шкоди лише з посиланням на вчинення відповідачем протиправних дій чи бездіяльності, та без надання доказів завдання такими рішенням та діями втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань.

Судом не досліджується питання «нікчемності» графіків відпусток Нацтелерадіо за 2023 рік, оскільки він не є предметом спору та не впливає на результати вирішення справи.

Щодо доводів позивачки про неповну та несвоєчасну виплату усіх належних їй сум при звільненні шляхом нарахування та виплати премії за березень 2023 року у зменшеному розмірі та з порушенням строків розрахунку при звільненні, наслідком чого є застосування санкцій, передбачених статтею 117 КЗпП України, суд наголошує, що позивачкою не заявлено позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та про донарахування премії, наслідком чого є відсутність підстав для дослідження судом означених обставин як таких, що не є предметом спору у цій справі.

Доводи позивачки про численні порушення відповідачем законодавства про працю та про охорону праці, зокрема, щодо залучення її до надурочних робіт, невідповідності вбиральні встановленим вимогам також відхиляються судом як такі, що не є предметом спору у цій справі.

Суд критично розцінює доводи позивачки щодо того, що підставою видачі спірного наказу є не її заява, а резолюція ОСОБА_4 , видача такого наказу має ознаки кримінального правопорушення, з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів вчинення нею дій, направлених на звернення до відповідних органів з метою надання оцінки таким діям.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

При прийнятті рішення суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, у пункті 80 рішення у справі "Перес проти Франції" ("Perez v. France", заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі "Артіко проти Італії" (Artico v. Italy), пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі "Ван де Хурк проти Нідерландів" (Van de Hurk v. Netherlands) серія A. 288, заява № 16034/90, пункт 59).

Також у пункті 71 рішення у справі "Пелекі проти Греції" (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

У контексті оцінки доводів суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін суд вважає, що ключові аргументи доводів та міркувань учасників процесу отримали достатню оцінку.

Згідно із частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

У зв`язку із перебуванням судді у відпустці з 16.08.2024 по 30.08.2024 повний текст рішення складений 02.09.2024.

Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Водночас, оскільки позивачкою було сплачено судовий збір за позовні вимоги про зобов`язання відповідача відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, у задоволенні яких відмовлено, враховуючи положення статті 139 КАС України у суду відсутні підстави для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесені позивачем витрати по сплаті судового збору.

Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу Міжнародного співробітництва та євроінтеграції відповідно до статті 86 Закону України «Про державну службу», пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України з 15 березня 2023 року на 04 травня 2023 року.

У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

повний текст рішення складено 02.09.2024

Суддя Панченко Н.Д.