Постанова

від 20.01.2025 по справі 320/10703/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/10703/23 Суддя (судді) першої інстанції: Панченко Н.Д.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Оксененка О.М.,

суддів: Ганечко О.М.,

Кобаля М.І.,

При секретарі: Долинській Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 ;

- зобов`язати відповідача поновити позивачку за займаній раніше посаді;

- зобов`язати відповідача виплатити позивачці середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- зобов`язати відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку;

- зобов`язати відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу державної служби, що дає право на щорічну додаткову оплачувану відпустку;

- зобов`язати відповідача відшкодувати позивачці збитки (майнову шкоду) у формі реальних збитків, заподіяних позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 9000,00 грн;

- зобов`язати відповідача відшкодувати позивачці збитки (майнову шкоду) у формі упущеної вигоди, заподіяні позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 49020,00 грн;

- зобов`язати відповідача відшкодувати моральну шкоду позивачці, заподіяну протиправними діями відповідача, у розмірі 499938,37 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач при винесенні оскаржуваного наказу протиправно не врахував зміст поданої нею заяви на звільнення, чим порушив права позивачки, закріплені нормами чинного законодавства України та чинних міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

На думку позивачки, незаконними діями, які полягали у ненаданні їй щорічної основної відпустки, позивачку позбавлено права на виплату їй щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, обов`язок виплати якої носить імперативний характер.

Також позивачка зазначає про неповну та несвоєчасну виплату усіх належних їй сум при звільненні, а саме, відповідачем нараховано та виплачено премію за березень 2023 року у зменшеному розмірі та з порушенням строків розрахунку при звільненні, наслідком чого є застосування санкцій, передбачених статтею 117 КЗпП України.

Позивачка вказує на численні порушення відповідачем законодавства про працю та про охорону праці, зокрема, щодо залучення її до надурочних робіт, невідповідності вбиральні встановленим вимогам, порушення права на відпустку.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року задоволено частково.

Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу Міжнародного співробітництва та євроінтеграції відповідно до статті 86 Закону України «Про державну службу», пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України з 15 березня 2023 року на 04 травня 2023 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі, позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції неповно було досліджено всі обставини справи, та не враховано протиправне її звільнення з посади заступника начальника відділу Міжнародного співробітництва та євроінтеграції Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення.

Враховуючи, що відлік строку для визначення дати звільнення повинен обраховуватися з дня, наступного за днем фактичного попередження роботодавця про звільнення за власним бажанням, проте, на думку позивачки, відповідачем в односторонньому порядку змінено законний строк попередження про звільнення за заявою ОСОБА_1 , зазначене свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем звернуто увагу про те, що звільнення позивача з займаної посади 15 березня 2023 року відбувалось у зв`язку з реалізацією поданою нею 01.03.2023 заяви, без зазначення бажаної дати звільнення.

На думку відповідача, надані ОСОБА_1 докази не можуть свідчити про заподіяння їй моральної шкоди, що вказує про безпідставність заявлених позовних вимог у цій частині.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, 01 березня 2023 року на підставі заяви ОСОБА_1 вперше просила звільнити її з посади заступника начальника відділу міжнародного співробітництва та Європейської інтеграції за власним бажанням останнім днем відпустки й надати невикористані дні щорічної основної і додаткової відпустки з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати з 06.03.2023.

Зазначена заява відкликана позивачкою не була.

При цьому, вдруге заява позивачки такого змісту була отримана відповідачем засобами поштового зв`язку 02.03.2023 відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення.

Як наслідок, Наказом Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 позивачку звільнено 15.03.2023 з посади заступника начальника відділу міжнародного співробітництва та євроінтеграції за власним бажанням відповідно до частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу».

У повідомленні про нараховані суми, належні працівникові при звільненні від 15.03.2023 зазначено, що у зв`язку із звільненням 15.03.2023 позивачці було нараховано та виплачено посадовий оклад 7652,17 грн, надбавку за ранг 334,78 грн, надбавку за вислугу років (42%) 3213,91 грн, компенсацію відпустки 116345,40 грн, з яких утримано ПДФО 22958,33 грн, військовий збір 1913,19 грн.

Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернулась з позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачці протиправно не було надано за її бажанням з 06.03.2023 відпустку перед звільненням, тривалість якої станом на 06.03.2023 складала 60 календарних днів, тому зазначена у наказі від 06.03.2023 №54-к дата звільнення ОСОБА_1 підлягає зміні на шестидесятий день відпустки, яка мала б бути надана їй з 06.03.2023.

Однак, враховуючи подану позивачем заяву про звільнення за власним бажанням, яку не було відкликано протягом двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, тобто до 15.03.2023 включно та відсутність доказів того, що позивач після спливу двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, продовжувала виконувати свої посадові обов`язки, відсутні підстави для визнання протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У той же час, позовні вимоги про зобов`язання відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку в частині незарахування до стажу роботи періоду перебування у відпустці до 04.05.2023 не підлягає задоволенню з огляду на передчасність такої позовної вимоги, оскільки станом на дату винесення рішення у цій справі відповідачем не було внесено зміни до спірного наказу в частині дати звільнення, а тому спору щодо зарахування такого періоду до страхового стажу у цій справі не існує.

Крім того, позовні вимоги про зобов`язання відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку після 04.05.2023 також не підлягають задоволенню, оскільки у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування спірного наказу про звільнення, та про поновлення позивачки на роботі, було відмовлено.

Також, не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача відшкодувати позивачці збитки (майнову шкоду) у формі реальних збитків, заподіяних позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 9000,00 грн та відшкодування збитків (майнову шкоду) у формі упущеної вигоди, заподіяні позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 49020,00 грн як похідні від заявлених позивачкою вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення та поновлення її на посаді.

До того ж, не підлягають задоволенню вимоги про відшкодування моральної шкоди позивачці, заподіяну протиправними діями відповідача, оскільки надані позивачкою докази, на переконання суду, не свідчать про спричинення їй моральної шкоди як такі, що не є прямим підтвердженням погіршення її стану здоров`я з огляду на відсутність в матеріалах справи жодних доказів, якими б підтверджувався стан її здоров`я до виникнення спірних відносин.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон №889-VIII) регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця (частина перша статті 3).

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону № 889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Отже, приписи Закону № 889-VIII передбачають можливість поширення на службові відносини трудового законодавства. У зв`язку з цим, колегія суддів виходить з того, що при вирішенні публічного спору пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Пунктом 3 частини першої статті 83 Закону №889-VIII передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).

Відповідно до статті 86 Закону №889-VIII державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом.

Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Отже, з аналізу вищевикладених норм вбачається, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частини друга та третя статті 5 Закону №889-VIII).

У свою чергу, правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначає Кодекс законів про працю України.

Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Положеннями статті 38 КЗпП визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що чинним законодавством працівника наділено як обов`язком на відпрацювання двотижневого строку до дня звільнення, так і правом протягом цього строку на зміну свого волевиявлення щодо звільнення шляхом фактичного продовження виконання посадових обов`язків після закінчення строку попередження або подання заяви про відкликання заяви про звільнення в межах цього строку.

Верховний Суд неодноразово викладав висновки щодо відмінностей припинення державної служби з підстав, визначених частиною першою (за ініціативи державного службовця) і частиною другою (за угодою сторін) статті 86 Закону №889.

Зокрема, у постанові від 19.02.2020 у справі №815/4354/17 Верховний Суд зазначив, що з аналізу статті 86 Закону №889-VIII випливає, що передбачене її частиною другою правило, що за змістом відповідає сенсу словосполучення «за угодою сторін», означає домовленість між суб`єктом призначення і державним службовцем щодо звільнення останнього із займаної посади в інший, ніж передбачений частиною першою цієї статті, строк, і саме з цих підстав. Тобто підстава звільнення та дата звільнення є обов`язковими умовами домовленості щодо звільнення державного службовця за частиною другою статті 86 Закону №889-VIII.

У постанові від 19.02.2020 у справі №820/3360/17 Верховний Суд зазначив, що при домовленості між державним службовцем і суб`єктом призначення про припинення державної служби за угодою сторін, державний службовець звільняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного службовця і суб`єкта призначення. Право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом державного службовця, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж суб`єкт призначення і працівник домовилися про певну дату звільнення, державний службовець не має права відкликати свою заяву в односторонньому порядку.

Отже, принциповою відмінністю між звільненням за угодою (або ж згодою) сторін та звільненням з ініціативи державного службовця є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише державного службовця у випадку припинення державної служби за його ініціативою.

Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що суб`єктом призначення та державним службовцем досягнуто спільної згоди щодо припинення державної служби у визначений строк.

У свою чергу, звільнення з ініціативи державного службовця не передбачає обов`язкової наявності згоди суб`єкта призначення на таке звільнення, оскільки в такому випадку державний службовець реалізує своє право, передбачене Законом №889-VIII, а суб`єкт призначення вимушений погодитись зі звільненням державного службовця незалежно від свого бажання.

Разо з тим, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та роботодавцем, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Так, двотижневий строк попередження працівником роботодавця про звільнення за власним бажанням обчислюється з наступного за днем подання заяви дня. Якщо в заяві про звільнення не зазначено дня, з якого він просить його звільнити, таким днем вважається той, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07.07.2021 у справі № 661/1601/20, від 29.09.2021 у справі №279/3334/17, від 07.07.2021 у справі №661/1601/20, за змістом статті 38 КЗпП України право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує обов`язку роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави. Сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення у цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації. Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою. При розірванні трудового договору з ініціативи працівника роботодавець може звільнити працівника в день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення. Визначення працівником дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом державного службовця, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж суб`єкт призначення і працівник домовилися про певну дату звільнення, державний службовець не має права відкликати свою заяву в односторонньому порядку.

Такі висновки зроблено Верховним Судом у постановах від 16.03.2023 у справі №820/3360/17 та від 25.10.2023 у справі №460/2829/22.

Слід зазначити, що основними умовами припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням.

При цьому, визначення дати звільнення є обов`язковою умовою досягнення взаємної домовленості з суб`єктом призначення, оскільки при наявності лише заяви про звільнення за власним бажанням та у випадку недосягнення взаємної домовленості щодо дати звільнення, державний службовець підлягає звільненню на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Положеннями статті 38 КЗпП України працівникові надано безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19, від 07.03.2018 у справі № 810/2728/16, від 10.03.2020 у справі № 803/959/17, від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19.

Як свідчать матеріали справи, 01 березня 2023 року на підставі заяви ОСОБА_1 вперше просила звільнити її з посади заступника начальника відділу міжнародного співробітництва та Європейської інтеграції за власним бажанням останнім днем відпустки й надати невикористані щорічної основної і додаткової відпустки з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати з 06.03.2023.

Зазначена заява відкликана позивачкою не була.

Разом з тим, враховуючи положення статей 83, 86 Закону №889-VIII та статті 38 КЗпП, позивачем не було зазначено канкретної бажаної дати звільнення.

У свою чергу, позиція позивача зводиться до того, що бажаною датою звільнення є «останній день відпустки».

Втім, вказана нею бажана дата звільнення не виражена у цифровому значенні, наслідком чого є відсутність можливості досягнення взаємної домовленості із відповідачем з метою уникнення непорозумінь у випадку самостійного визначення такої дати Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення

При цьому, сторонами не заперечується факт відмови ОСОБА_1 від пропозиції відповідача переписати заяву із зазначенням бажаної дати звільнення позивачка, що, на переконання суду, унеможливило досягнення взаємної домовленості між сторонами в частині узгодження конкретної дати звільнення ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 241-1 КЗпП коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Таким чином, оскільки у заяві про звільнення не визначено дня, з якого позивачка просила її звільнити, інших доказів досягнення сторонами взаємної домовленості у визначеному законодавством порядку щодо дня звільнення суду не подано, днем звільнення вважається той день, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення у випадку незазначення у заяві про звільнення інших умов, за яких дата звільнення може бути відмінною від тієї, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Виходячи з первинної дати подання позивачкою заяви (01.03.2023 - середа, робочий день), дата її звільнення за власним бажанням має обчислюватися з наступного за днем подання заяви дня, тобто, з 02.03.2023 (четвер - робочий день).

Відтак, останнім днем закінчення двотижневого строку попередження працівником роботодавця про звільнення за власним бажанням у межах спірних відносин є 15.03.2023 (середа - робочий день), тобто, дата звільнення, зазначена у спірному наказі була б вірною за відсутності інших умов, за яких дата звільнення може бути відмінною від тієї, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Однак, під час винесення спірного наказу від 06.03.2023 №54-к відповідачем не було розглянуте викладене позивачкою в заяві про звільнення прохання надати їй невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки з 06.03.2023.

Так, статтею 3 Закону України «Про відпустки» визначено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

З аналізу вказаних норм слідує, що при звільненні невикористані дні відпустки компенсуються грошовими коштами і лише за бажанням особи - надаються (використовуються) разом із звільненням, незалежно від графіку відпусток чи інших обмежень, у тому числі якщо тривалість відпустки перевищує строк трудового договору.

З матеріалів справи вбачається, що у заяві від 01.03.2023 позивачка заявила про намір скористатись невикористаними щорічними основною та додатковою відпустками з 06.03.2023 з наступним звільненням останнім днем такої відпустки.

У той же час, встановлені працівнику положеннями статті 3 Закону України «Про відпустки» гарантії надання за його бажанням у разі звільнення невикористаної відпустки, поширюється на усі випадки звільнення, незалежно від того, відбувається воно за ініціативою суб`єкта призначення чи державного службовця/працівника, втім саме по собі порушення вказаної гарантії не є підставою для поновлення державного службовця на роботі.

У випадку, якщо під час розгляду справи не буде встановлено недотримання вимог закону при звільненні, порушення гарантії, установленої статтею 3 Закону України «Про відпустки» потрібно усувати шляхом коригування дати звільнення з урахуванням тривалості періоду наданої відпустки.

Відповідно до правового підходу Верховного Суду, що викладений зокрема у постанові від 16 лютого 2022 року в справі №591/4938/18, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Так, враховуючи подану позивачем заяву про звільнення за власним бажанням, яку не було відкликано протягом двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, тобто до 15.03.2023 включно; той факт, що позивач була обізнана про наявність оскаржуваного наказу як станом 06.03.2023 так і станом на 09.03.2023 (Том І а.с.82), однак відмовилась здійснити 06.03.2023 відповідну відмітку про ознайомлення з ним (дана обставина не заперечувалась позивачем); відсутність доказів того, що позивач після спливу двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, а не протягом двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення, продовжувала виконувати свої посадові обов`язки, звільнення ОСОБА_1 не суперечило її вільному волевиявленню на звільнення.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Водночас, з огляду на порушення відповідачем покладеного на нього обов`язку надати позивачці перед звільненням відпустку як такій, що виявила бажання на її отримання перед звільненням, спірним наказом звільнено позивачку без надання їй такої відпустки.

Як свідчать матеріали справи, на 01.03.2023 ОСОБА_1 мала право на 29 календарних днів щорічної оплачуваної відпустки за період з 10.09.2021 по 09.09.2022; 14 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 10.09.2022 по 09.09.2023; 6 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 13 років, який виповнився 04.06.2021; 10 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 14 років, який виповнився 04.06.2022.

При цьому, станом на 06.03.2023 ОСОБА_1 мала право на 29 календарних днів щорічної оплачуваної відпустки за період з 10.09.2021 по 09.09.2022; 15 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 10.09.2022 по 09.09.2023; 6 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 13 років, який виповнився 04.06.2021; 10 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби понад 14 років, який виповнився 04.06.2022.

Таким чином, станом на 01.03.2023 позивачка мала право на 59 календарних днів невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток, а станом на 06.03.2023 - на 60 календарних днів невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток.

Враховуючи вказане, а також виходячи з дати, з якої позивачка просила надати їй відпустку перед звільненням, зазначену у заяві про звільнення за власним бажанням від 01.03.2023 (з 06.03.2023), вбачається, що ОСОБА_1 станом на 06.03.2023 мала право на 60 календарних днів невикористаних відпусток.

При цьому, у випадку надання їй вказаних 60 календарних днів відпустки, датою звільнення має бути саме 04.05.2023 з виплатою грошової компенсації за 5 календарних дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки.

У той же час, як вірно відзначено судом першої інстанції, включення до розрахунку дати звільнення ОСОБА_1 означених 5 календарних днів, за які передбачена грошова компенсація, є неможливим, адже станом на 06.03.2023 у позивачки кількість днів невикористаних відпусток складала 60 календарних днів.

Отже, оскільки позивачці протиправно не було надано за її бажанням з 06.03.2023 відпустку перед звільненням, тривалість якої станом на 06.03.2023 складала 60 календарних днів, зазначена у наказі від 06.03.2023 №54-к дата звільнення ОСОБА_1 підлягає зміні на шестидесятий день відпустки, яка мала б бути надана їй з 06.03.2023.

Відтак, такою датою є 04.05.2023 (26 календарних дні у березні 2023 року + 30 календарних днів у квітні 2023 року + 4 календарні дні у травні 2023 року).

У той же час, позовні вимоги про зобов`язання відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку в частині незарахування до стажу роботи періоду перебування у відпустці до 04.05.2023 не підлягає задоволенню з огляду на передчасність такої позовної вимоги, оскільки станом на дату винесення рішення у цій справі відповідачем не було внесено зміни до спірного наказу в частині дати звільнення, а тому спору щодо зарахування такого періоду до страхового стажу у цій справі не існує.

Крім того, позовні вимоги про зобов`язання відповідача зарахувати час вимушеного прогулу позивачки до стажу роботи, що дає право на щорічну основну оплачувану відпустку після 04.05.2023 також не підлягають задоволенню, оскільки у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування спірного наказу про звільнення, та про поновлення позивачки на роботі, було відмовлено.

Більш того, такі вимоги також є передчасними, оскільки спору у цій справі у цій частині не існує.

Посилання скаржника на те, що протиправне ненадання їй відпустки перед звільненням, свідчить про ненадання можливості змінити свою позицію щодо майбутнього звільнення та відкликати подану нею заяву про звільнення за власним бажанням, колегія суддів не приймає до уваги з наступних підстав.

Так, надання роботодавцем невикористаної відпустки при звільненні не свідчить про продовження строку, в межах якого працівник може передумати про своє рішення про звільнення. При цьому, отримання невикористаних відпусток впливає лише на дату звільнення працівника, а не на фактичне продовження його трудових відносин.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі № 826/17279/16 зазначив, що частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» встановлено мінімально допустимий строк попередження роботодавця про звільнення державного службовця за його ініціативою. Встановлення такого строку є гарантією прав роботодавця, спрямованою на забезпечення належного функціонування державного органу та пошук нових кадрів, тощо. Подання заяв про відкликання заяви про звільнення після прийняття наказу про звільнення, прийнятого на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» та з дотриманням вимог статті 38 Кодексу законів про працю України правового значення для спірних правовідносин не має.

Отже, працівник має право на відкликання заяви про звільнення протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19.10.2023 у справі № 380/5319/22.

Однак, протягом двотижневого строку попередження роботодавця поданою 01.03.2023 заявою про звільнення за власним бажанням, позивачка не вчиняла жодних дій, які б свідчили про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням.

При цьому, аналіз положень статті 38 КЗпП та частини першої статті 86 Закону №889 дає підстави для висновку, що після завершення двотижневого строку попередження та відсутність волевиявлення працівника щодо повернення до роботи, працівник вважається таким, що припинив роботу.

Таким чином, зміна дати звільнення позивачки у спірному наказі не надає їй права на відкликання заяви про звільнення поза межами означеного двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення.

Доводи скаржника про численні порушення відповідачем законодавства про працю та про охорону праці, зокрема, щодо залучення її до надурочних робіт, невідповідності вбиральні встановленим вимогам колегія суддів не приймає до уваги, оскільки зазначене не є предметом спору у цій справі.

Твердження апелянта про неповну та несвоєчасну виплату усіх належних їй сум при звільненні шляхом нарахування та виплати премії за березень 2023 року у зменшеному розмірі та з порушенням строків розрахунку при звільненні, наслідком чого є застосування санкцій, передбачених статтею 117 КЗпП України, колегія суддів оцінює критично з огляду на не заявлення позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та про донарахування премії, наслідком чого є відсутність підстав для дослідження судом означених обставин як таких, що не є предметом спору у цій справі.

Крім того, не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача відшкодувати позивачці збитки (майнову шкоду) у формі реальних збитків, заподіяних позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 9000,00 грн та відшкодування збитків (майнову шкоду) у формі упущеної вигоди, заподіяні позивачці внаслідок дії протиправного наказу від 06.03.2023 №54-к про звільнення ОСОБА_1 у розмірі 49020,00 грн як похідні від заявлених позивачкою вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення та поновлення її на посаді.

Стосовно позовних вимог про зобов`язання відповідача відшкодувати моральну шкоду позивачці, заподіяну протиправними діями відповідача, у розмірі 499938,37 грн, слід вказати наступне.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Тобто, стаття 237-1КЗпП України містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

У постанові від 12.02.2023 у справі № 295/2725/21 Верховний Суд виклав такі наступні висновки щодо правил відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням працівника: «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Відтак, за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати».

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

У пунктах 2, 4 вказаної постанови зазначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК України шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Таким чином, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що подає відповідний позов.

Крім того, за правилами частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України закріплено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до частини другої ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно з частиною першою статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов`язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, позивачка стверджує, що внаслідок протиправної поведінки відповідача, яка є предметом позову у цій справі, та спричинили позивачці як матеріальну, так і моральну шкоду, яка полягає у завданні душевних страждань, переживань.

При цьому позивачкою в якості доказів, які б підтверджували виникнення у неї зазначених розладів внаслідок спірних дій відповідача, надано суду копії виписки з історії пацієнта, копії чеків на купівлю лікарських засобів.

Втім, згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення від 25.10.1993 у справі «Гольм проти Швеції», від 29.11.1996 у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства», від 25.07.2001 у справі «Перна проти Італії», від 13.07.2006 у справі «Сілін проти України» визнання порушення прав особи неправомірними діями інших осіб само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду спричинену такими діями.

Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами.

Так, надані позивачкою докази, на переконання суду, не свідчать про спричинення їй моральної шкоди як такі, що не є прямим підтвердженням погіршення її стану здоров`я з огляду на відсутність в матеріалах справи жодних доказів, якими б підтверджувався стан її здоров`я до виникнення спірних відносин.

Крім того, долученими ОСОБА_1 доказами не підтверджується, що саме внаслідок незаконного, на її думку, звільнення позивачці було поставлено діагнози згідно переліку, зазначеного у виписці з історії пацієнта.

Отже, висновок суду попередньої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову є правильним та таким, що відповідає приписам законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини.

Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.

Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.

Головуючий суддя О.М. Оксененко

Судді О.М. Ганечко

М.І. Кобаль