Ухвала

від 29.08.2024 по справі 821/1075/15-а

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

29 серпня 2024 року

м. Київ

справа №821/1075/15-а

адміністративне провадження № К/9901/24621/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Жука А.В.,

суддів - Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,

за участю:

секретаря судового засідання - Яроша Д.В.,

представника позивача - Зудінова О.О.,

представника відповідача - Гришакової Н.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції як суд касаційної інстанції справу №821/1075/15-а за позовом ОСОБА_1 до Міністерства доходів і зборів України, Державної фіскальної служби України, Державної митної служби України про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Державної митної служби України на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року (колегія суддів у складі головуючого судді - Ковбій О.В., суддів Дубровної В.А., Василяка Д.К) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2021 року (колегія суддів у складі головуючого судді - Єщенко О.В., суддів Димерлій О.О., Танасогло Т.М.)

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Херсонського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 12 березня 2015 року №142-о в частині звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Херсонської митниці Міндоходів з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України;

- поновити ОСОБА_1 на службі в Херсонській митниці Міністерства доходів і зборів України та на посаді першого заступника начальника Херсонської митниці Міндоходів або на рівнозначній посаді;

- стягнути з Херсонської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначав, що з листопада 1994 року позивач проходив службу в митних органах України, з червня 2013 року обіймав посаду першого заступника начальника Херсонської митниці Міндоходів та наказом від 12 березня 2015 року №142-о був звільнений з посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» та пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Указував, що під час видання наказу про звільнення з митного органу не було в установленому порядку перевірено наявність обставин, передбачених статтями першою-третьою Закону України «Про очищення влади» для застосування до позивача заборон і обмежень, визначених цим Законом, у тому числі підтвердженість фактів у вчинені правопорушень, прийнятті рішень, вчинені дій чи бездіяльності, що сприяли узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Переконував, що сам факт перебування на посадах, стосовно яких застосовуються приписи люстраційного закону, не є достатньою правовою підставою для застосування до позивача заборон та обмежень, у тому числі у вигляді звільнення з державної служби.

Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року адміністративний позов задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України від 12 березня 2015 року №142-о в частині звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Херсонської митниці Міндоходів з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України;

- зобов`язано Державну митну службу України поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Херсонської митниці Міндоходів;

- стягнуто з Митниці ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м.Севастополі на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13 березня 2015 року по 03 лютого 2021 року включно у сумі 616 078 грн 98 коп. з відрахуванням податків та зборів;

- допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Херсонської митниці Міндоходів;

- допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Митниці ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 7321 грн 20 коп. з відрахуванням податків та зборів.

Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що обов`язковою умовою для застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є наявність двох умов: особа має обіймати посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та є такою, що не звільнилася у цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням; особа має займати посаду заступника керівника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику.

Водночас, застосовуючи до особи процедури «люстрації», підлягає доведенню, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо.

З огляду на те, що відповідачем не обґрунтовано та не підтверджено належними доказами, вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, звільнення позивача відбулось лише за наявності обставин того, що він у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймав посади, щодо яких установлена заборона, а застосування до позивача міри колективної відповідальності відбулось за формальними ознаками, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскаржуваний наказ не ураховує основоположних принципів очищення влади і не відповідає стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів, а відтак -вимогам закону, що є безумовною підставою для його скасування.

Також, проаналізувавши положення статті 235 КЗпП України та урахувавши обставини цієї справи, а також те, що тривалість розгляду справи перевищила річний строк не з вини працівника і у вказаний період митний орган зазнав реорганізаційних змін, суд першої інстанції визначив, що з метою уникнення труднощів у виконанні судового рішення належним способом захисту порушених прав та інтересів позивача є саме висновок про зобов`язання Державної митної служби поновити його на попередній посаді та стягнення з реорганізованої митниці середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2021 року рішення суду першої інстанції змінено, викладено абзаци 3, 4, 5, 6 резолютивної частини судового рішення у наступній редакції:

«Зобов`язати Державну митну службу України поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Чорноморської митниці Держмитслужби або рівнозначній посаді.

Стягнути з Чорноморської митниці Держмитслужби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 березня 2015 року по 02 лютого 2021 року включно у сумі 616 078 (шістсот шістнадцять тисяч сімдесят вісім) грн 98 коп. з відрахуванням податків та зборів.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Чорноморської митниці Держмитслужби або рівнозначній посаді.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Чорноморської митниці Держмитслужби на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 7 321 (сім тисяч триста двадцять одна) грн. 20 коп. з відрахуванням податків та зборів».

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Так, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для скасування оскаржуваного наказу про звільнення та необхідність поновити ОСОБА_1 на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Разом з тим, колегія суддів зазначила, що постановою Кабінету Міністрів України від 02 жовтня 2019 року №858 утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної митної служби, у тому числі Чорноморську митницю Держмитслужби шляхом реорганізації територіальних органів Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної митної служби - відповідно Митниці ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі. Установлено, що територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної митної служби.

Апеляційний суд урахував, що згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Митницю ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на момент вирішення спору у цій справі не припинено як юридичну особу.

Водночас, зауважив, що з 07 липня 2019 року у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зареєстровано Чорноморську митницю Держмитслужби як юридичну особу.

Дійшов висновку про те, що указані обставини свідчать про набуття Державною митною службою України та її територіальними органами функцій та повноважень Державної фіскальної служби України.

Зазначив, що реорганізація органу фіскальної служби відбулась шляхом приєднання до органу митної служби, а відповідачем не зазначено про скорочення відповідної посади у органі митної служби, яку позивач обіймав до звільнення.

Тож вирішив, що у цьому випадку є можливим реалізувати право позивача на продовження служби у Чорноморській митниці Держмитслужби.

Не погоджуючись із такими судовими рішеннями Державна митна служба України звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2021 року у цій справі та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі указує на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статей першої та третьої Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за скаргою Державної митної служби України на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2021 року у справі №821/1075/15-а на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

21 вересня 2021 року до касаційного суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу Державної митної служби, у якому позивач указав на її необґрунтованість та просив залишити таку без задоволення.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання Державної митної служби України про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2024 року закінчено підготовчі дії, справу №821/1075/15-а призначено до касаційного розгляду у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2024 року призначено справу №821/1075/15-а до касаційного розгляду у судовому засіданні.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрито з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, скаржник зазначає, що Закон України «Про очищення влади» не наділяє державний орган обов`язком вчиняти дії щодо аналізу діяльності осіб (які підлягають звільненню) на предмет їх причетності до антидемократичних процесів, сприяння узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони України.

Указує на те, що норми Закону України «Про очищення влади» є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк, а тому вважає, що відповідач при виданні спірного наказу діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення безсторонньо, пропорційно та своєчасно.

Верховний Суд зазначає, що після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховним Судом сформовано правову позицію у подібних правовідносинах щодо застосування статей першої та третьої Закону України «Про очищення влади», зокрема, у постанові від 03 червня 2020 року, прийнятій Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі №817/3431/14.

Так, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону України «Про очищення влади»).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону України «Про очищення влади»).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону України «Про очищення влади»).

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».

Зокрема, частинами першою та другою статті 3 Закону України «Про очищення влади» передбачена необхідність застосування люстраційного закону до осіб, які певний період або у певний проміжок часу перебували на посадах, визначених в указаній статті.

У постанові від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14, проаналізувавши норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, норми Конституції України, практику Європейського суду з прав людини (у тому числі рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного), Закон України «Про очищення влади», Резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи №1096, оцінюючи пропорційність обмежень [застосованих до позивача], щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Верховний Суд вважав їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.

Констатував, що заборони, установлені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Зауважив, що установлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними [у визначений період] посад, передбачених частинами першою та другою статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Верховний Суд зазначив, що застосовані [до позивача] обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, відповідно до якої кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає урахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Верховний Суд зауважив, що у рішенні у справі «Полях та інші проти України», із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, ЄСПЛ визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.

У вказаній справі ЄСПЛ, відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ, у справі «Полях та інші проти України», зазначив, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ указав, що застосування до заявників установлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

На підставі аналізу цього рішення ЄСПЛ та установленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, Верховний Суд дійшов висновку про те, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

Верховний Суд зазначив, що без аналізу індивідуальної поведінки неможливо установити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без установлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України «Про очищення влади» - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України «Про очищення влади», визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14 підкреслив, що відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених статтею 2 КАС України.

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Повертаючись до обставин цієї справи колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій постановили оскаржувані судові рішення відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14.

Доводи та аргументи відповідача, викладені у тексті касаційної скарги, у тому числі щодо необхідності обмеження розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу сумою за один рік, фактично зводяться до переоцінки доказів, яким надано належну оцінку судами попередніх інстанцій. Разом з тим, суд касаційної інстанції наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

За правилами пункту 4 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі на підставі пункту 4 частини першої статті 339 КАС України.

Керуючись статтями Керуючись статтями 339, 355, 359 КАС України, Верховний Суд,

УХВАЛИВ:

1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Державної митної служби України на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2021 року у справі №821/1075/15-а.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали виготовлено 02 вересня 2024 року.

..........................

...........................

...........................

А.В. Жук

Н.М. Мартинюк

Ж.М. Мельник-Томенко

Судді Верховного Суду