Постанова

від 03.09.2024 по справі 921/756/23

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" вересня 2024 р. Справа №921/756/23

м. Львів

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого (судді-доповідача) Бойко С.М.,

суддів Бонк Т.Б.,

Якімець Г.Г.

секретар судового засідання Гавриляк І.В.

явка учасників справи:

від позивача: Шевчук Т.Б., Шмигельська О.В.;

від відповідача-1: не з`явився;

від відповідача-2: Ярмусь В.Д.,

розглянув апеляційну скаргу приватного підприємства "Гарт Плюс" б/н та б/д

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024, суддя: Чопко Ю.О., м. Тернопіль, повний текст рішення складено 28.02.2024

у справі №921/756/23

за позовом приватного підприємства "Гарт Плюс", с.Конопківка, Теребовлянського району, Тернопільської області,

до відповідача-1 Тернопільської районної державної адміністрації,

м. Тернопіль,

до відповідача-2 Микулинецької селищної ради смт. Микулинці, Тернопільський район, Тернопільська область,

про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та стягнення безпідставно одержаних коштів,

ВСТАНОВИВ:

короткий зміст позовних вимог

08.11.2023 приватне підприємство "Гарт Плюс" (надалі - ПП «Гарт Плюс») звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовною заявою до Тернопільської районної державної адміністрації та Микулинецької селищної ради про:

-визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 12.03.2012, укладеного між Теребовлянською районною державною адміністрацією та ПП "Гарт Плюс", зареєстрованого в управлінні Держкомзему Теребовлянської районної адміністрації 17.04.2012 за №611800004004631;

-стягнення з Микулинецької селищної ради на користь позивача 118 492,99 грн. безпідставно одержаних грошових коштів, 26 622,67 грн. 3% річних та 168 367,91 грн. інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що станом на день укладення договору оренди земельної ділянки (12.03.2012) орендодавець (Теребовлянська районна адміністрація) не мала права розпоряджатися земельною ділянкою площею 1,1276 га (кадастровий номер 61225055400070010521) розміщеною на території Микулинецької селищної ради Теребовлянського району, оскільки земельна ділянка не була об`єктом права державної власності.

Звідси земельна ділянка площею 1,1276 га (кадастровий номер 61225055400070010521) передана ПП «Гарт Плюс» в оренду особою, яка не мала цивільної дієздатності на розпорядження цією земельною ділянкою, що є підставою для визнання цього договору недійсним.

Позивач зазначає, що за період з 25.05.2012 по 04.04.2018 ПП «Гарт Плюс» на підставі договору оренди землі перерахувало Микулинецькій селищній раді 118 492,99 грн. орендної плати, які позивач просить стягнути як безпідставно набуті за ст.1212 ЦК України.

Правовою підставою позовних вимог позивач зазначає ст.ст. 17, 80, 120 ЗК України, ст. 202, 203, 205, 215, 216, 317, 319, 377, 625, 761, 1212, 1213 ЦК України.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024 в задоволенні позовних вимог відмовлено з тих підстав, що спірний договір оренди земельної ділянки від 12.03.2012, зі сторони орендодавця укладено в межах повноважень Теребовлянської районної державної адміністрації, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі позивач (ПП «Гарт Плюс») просить рішення місцевого господарського суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задоволити позовні вимоги, в зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник зазначає, що:

-суд першої інстанції не встановив наявності чи відсутності прав Теребовлянської районної державної адміністрації бути орендодавцем спірної земельної ділянки;

-не відповідає дійсності твердження суду, що позивачем в судових дебатах було змінено предмет позову;

-суд зазначив, що позивач не заперечував повноваження голови адміністрації діяти від імені адміністрації, проте це не відповідає дійсності та спростовується звукозаписом судових засідань від 12.02.2024 та від 19.02.2024;

-судом помилково не було застосовано до спірних правовідносин норми ч. 2 ст. 16 Закону України «Про оренду землі» та не було досліджено чи укладено спірний договір на підставі рішення відповідного органу, а також не було досліджено чи був наділений такий орган влади повноваженнями щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду;

-судом не враховано, що спірна земельна ділянка не перебувала в складі земель запасу, а тому щодо неї не могло бути прийнято розпорядження про передачу її в оренду;

-суд не надав оцінки та не навів підстав не врахування встановлених обставин рішенням Теребовлянського районного суду від 05.11.2020 в справі № 606/969/17 щодо визнання за ПП "Гарт Плюс" права власності на спірну земельну ділянку;

-судом було прийнято та долучено до матеріалів справи відзив на позовну заяву відповідача-1, без доказів його направлення іншим учасникам справи.

Узагальнені заперечення відповідача-2

Відповідач-2 у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти доводів апеляційної скарги, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду - без змін.

В обгрунтування доводів відзиву на апеляційну скаргу посилається на те, що позивачем не наведено правових підстав для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 12.03.2012.

Зазначає, що позивач користувався земельною ділянкою для обслуговування викуплених нежитлових приміщень, а тому відсутні підстави для повернення сплаченої орендної плати.

Посилається на правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року, в справі № 185/446/18, за змістом якої безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України, якщо потерпіла особа знає, що в неї немає зобов`язання (немає обов`язку) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

Таким чином вважає безпідставними посилання апелянта на недійсність виконаного договору оренди земельної ділянки та застосування ст. 1212 ЦК України.

Відповідач-1 не скористався правом передбаченим ст. 263 ГПК України, відзиву на апеляційну скаргу не подав.

У судове засідання 21.08.2024 з`явився представники позивача та представник відповідача-2. Представник відповідача-1 в судове засідання не з`явився, причин неявки не повідомив, хоча своєчасно та належним чином був повідомлений про дату, час та місце судового засідання, що підтверджується списком розсилки Західного апеляційного господарського суду.

Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, відповідно до якого неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, беручи до уваги позицію представників позивача та представника відповідача-2 про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідача-1, а також зважаючи на те, що явка учасників справи в судове засідання обов`язковою не визнавалась та враховуючи положення п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України, судова колегія вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача-1, що не з`явився за наявними в справі доказами.

У судовому засіданні 21.08.2024 представники позивача підтримали доводи апеляційної скарги з підстав викладених в ній, просили апеляційну скаргу задоволити, рішення місцевого господарського суду скасувати. Представник відповідача-2, в судовому засіданні, заперечив проти доводів апеляційної скарги з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.

Згідно з ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та представника відповідача-2, дослідивши доводи і заперечення, наведені в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення першої інстанції частковій зміні.

Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин вбачається

Розпорядженням КМ від 16 грудня 2020 року за №1635-р здійснено реорганізацію Теребовлянської районної державної шляхом приєднання до Тернопільської районної адміністрації, яка є належним відповідачем за позовною вимогою про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 12.03.2012 року.

Розпорядженням голови Теребовлянської районної державної адміністрації №7 від 06.01.2005 "Про передачу земель загального користування колишніх КСП до земель запасу сільських рад на території району" вирішено передати до земель запасу сільських рад землі колективної власності загального користування колишніх КСП загальною площею 3477,87 га, в тому числі під господарськими будівлями і дворами 846,31га.

Додатком до вказаного розпорядження під назвою "Перелік земель загального користування колишніх КСП, які передаються до земель сільських рад на території району" до земель запасу Микулинецької селищної ради передано 44 га під господарськими будівлями і дворами (запис №39). Даних щодо передачі спірної ділянки під нежитловою будівлею, яка в наступному була відчужена позивачу, а також даних щодо правонаступництва ПАП "Надзбруччя" матеріали судової справи не вміщують.

23.12.2005 приватним агропромисловим підприємством "Надзбруччя" (продавець) та приватним підприємством "Гарт Плюс" (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за змістом якого продавець продає і передає у власність, а покупець купляє та приймає належну продавцеві нежитлову будівлю (цех по виготовленню скла), яка знаходиться в селі Конопківка Теребовлянського району Тернопільської області по вул. Коновальця, буд. 25 (п. 1 договору).

Вказаний договір підписаний сторонами та посвідчений 23.12.2005 приватним нотаріусом Теребовлянського районного нотаріального округу Гордєєвою Л.І. за реєстровим номером 4368.

28.12.2005 Теребовлянським БТІ зареєстровано за ПП "Гарт Плюс" право власності на придбану нежитлову будівлю (цех по виготовленню скла за адресою: Тернопільська область, Теребовлянський район, с. Конопківка, вул. Коновальця, буд 25), що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 28.12.2005 за №9459377.

Відповідно до частини 1 статті 82 Земельного кодексу України (в редакції Закону № 2229-IV ( 2229-15 ) від 14.12.2004, ВВР, 2005, № 4, ст.103 ) юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

За змістом вищезазначеного договору купівлі-продажу нежитлової будівлі (цех по виготовленню скла) від 23.12.2005 не зазначено про перехід права власності чи користування земельною ділянкою, на якій розміщено об`єкт нерухомого майна, який придбавав позивач.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, наведена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

З урахуванням наведених законодавчих норм завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Підставами виникнення, зміни та припинення земельних відносин є юридичні факти - юридично значимі обставини, які поділяються відповідно на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обставин відносяться: договори та інші угоди, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів місцевого самоврядування, які передбачені законом як підстави виникнення земельних прав та обов`язків; судові рішення, які встановлюють земельні права та обов`язки; набуття земельних прав та обов`язків на підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб; події, з якими закон або інший правовий акт пов`язує виникнення, зміну і припинення земельних відносин. Зазначене кореспондується зі статтею 11 ЦК України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (стаття 2 Закону України «Про оренду землі»).

Зобов`язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

За змістом статті 80 ЗК держава як суб`єкт права власності на землі державної власності реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Згідно із частиною першою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

За змістом розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації за № 391 від 10.06.2010 «Про передачу в оренду ПП «Гарт Плюс» земельної ділянки на території Микулинецької селищної ради Теребовлянського району» встановлено, що Тернопільською обласною державною адміністрацією розглянуто проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП „Гарт Плюс" для обслуговування та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислового підприємства (цех по виготовленню скла).

Відповідно до зазначеного розпорядження, затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду на 5 років ПП «Гарт Плюс» для обслуговування нежитлової будівлі (цех по виготовленню скла) за межами населених пунктів. В наступному цей догові пролонгований не був.

Згідно з п. 2 розпорядження, передано ПП «Гарт Плюс» в оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,1276 га для обслуговування та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислового підприємства (цех по виготовленню скла), за рахунок земель запасу (землі сільськогосподарського призначення - під господарськими будівлями і дворами), за межами населених пунктів.

На дату укладення договору Розпорядженням голови Теребовлянської районної державної адміністрації №7 від 06.01.2005 "Про передачу земель загального користування колишніх КСП до земель запасу сільських рад на території району" було чинне, проте цивільні права і обов`язки позивача виникли на підставі договору оренди, а це розпорядження вичерпало свою чинність шляхом виконання.

Таким чином, враховуючи затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду на 5 років ПП «Гарт Плюс» та розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації за № 391 від 10.06.2010 «Про передачу в оренду ПП «Гарт Плюс» земельної ділянки» 12.03.2012 Теребовлянською районною державною адміністрацією (орендодавець), в особі голови, який діяв на підставі п.12 перехідних положень ЗК України та ПП "Гарт Плюс" (орендар) укладено договір оренди землі, за змістом якого в оренду передається земельна ділянка площею 1,1276 га (кадастровий номер 6125055400010010521), яка знаходиться на території Микулинецької селищної ради та на якій знаходиться об`єкт нерухомого майна нежитлова будівля (цех по виготовленню скла) (т. 1 а.с. 12-15). Що спростовує доводи апеляційної скарги про те, що передача в оренду земельної ділянки відбулася без відповідного рішення компетентного органу.

Договір оренди землі укладено на 5 (п`ять) років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право укладення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його. Строк дії договору оренди не продовжувався.

За приписами статті 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Договір оренди землі зареєстровано в Управлінні Держгеокадастру у Теребовлянському районі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис за № 61150004004631 від 17.04.2012.

До договору оренди долучено збірний кадастровий план та кадастровий план на земельну ділянку з кадастровим номером № 6125055400010010521 (т. 1 а.с. 14, 15).

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (т. 1 а.с. 16), 17.04.2012 спірна земельна ділянка зареєстрована Управлінням Держкомзему у Теребовлянському районі (як органом виконавчої влади).

Таким чином, в розумінні ст. 79-1 Земельного кодексу України, земельна ділянка площею 1,1276 га (кадастровий номер 6125055400010010521) була сформована, як об`єкт цивільних прав з 17.04.2012.

Як установлено судами, при укладенні договору оренди землі від 12.03.2012 Теребовлянська РДА діяла на підставі Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (ст.ст.6, 21) і пункту 12 Перехідних положень ЗК та була наділена повноваженнями щодо розпорядження землями державної власності, розташованими за межами населеного пункту в силу закону.

За змістом пунктів 1, 3, 7, 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VІ державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності об`єктивно не можна було здійснити раніше, ніж із часу розмежування земель державної та комунальної власності, тобто до 01.01.2013. Подібну за змістом правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 12.05.2020 у справі № 911/488/18.

Предметом спору в цій справі, зокрема, є вимога позивача про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 12.03.2012, укладеного Теребовлянською районною державною адміністрацією з ПП "Гарт Плюс", зареєстрованого в управлінні Держкомзему Теребовлянської районної адміністрації 17.04.2012 за №611800004004631. (лише з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки).

Підставою позову позивач зазначає відсутність цивільної дієздатності орендодавця (Теребовлянської районної адміністрації) на розпорядження земельною ділянкою площею 1,1276 га (кадастровий номер 61225055400070010521) станом на момент укладення договору оренди земельної ділянки від 12.03.2012.

Як зазначено вище на підставі договору купівлі-продажу від 23.12.2005 нежитлова будівля (цех по виготовленню скла), яка знаходиться в селі Конопківка Теребовлянського району Тернопільської області по вул. Коновальця, буд. 25 (п. 1 договору) до позивача перейшло право приватної власності лише на нерухоме майно. При цьому право власності на земельну ділянку не перейшло до позивача і в установленому законом порядку не вчинено жодних дій для оформлення за позивачем такого права до укладення спірного договору оренди.

Згідно із частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом частини 2 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакції, чинній на 21.05.1997) підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Із уведенням у дію 01.01.2002 нового ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України.

Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях ЗК України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у ЗК України.

Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.

Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об`єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (стаття 7 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності").

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 01.03.2016 в справі № 921/1171/15-г/4 задоволено позовні вимоги ПП "Гарт Плюс" до Теребовлянської районної державної адміністрації та визнано незаконним розпорядження голови Теребовлянської районної державної адміністрації «Про передачу земель загального користування колишніх КСП до земель запасу сільських рад на території району» № 7 від 06.01.2005.

За змістом цього рішення господарського суду визнано незаконним розпорядження голови Теребовлянської районної державної адміністрації «Про передачу земель загального користування колишніх КСП до земель запасу сільських рад на території району № 7 від 06.01.2005 та запис під № 39 Додатку до розпорядження голови районної державної адміністрації № 7 від 06.01.2005», проте лише в частині передачі до земель запасу Микулинецької селищної ради Теребовлянського району Тернопільської області земельної ділянки колективної власності колишнього колгоспу «Надзбруччя» в с. Конопківка, вул. Коновальця (вул. Радянська), 25, Теребовлянського району Тернопільської області площею 1.1276 га, що знаходяться під господарськими будівлями і дворами, де кадастровий номер земельної ділянки 6125055400:01:001:1521, на якій знаходиться викуплена ПП «Гарт Плюс» нежитлова будівля (цех по виготовленню скла) з посиланням на ч.1 ст.ст.120 ЗК України та ст.377 ЦК України. Проте цей висновок суду не свідчить, що укладеним договором оренди, порушено права позивача, які б підлягали захисту по суду.

У разі виникнення спору щодо приналежності земельної ділянки поза межами населеного пункту до державної власності або відповідних доводів особи, яка заперечує це, судам слід виходити з того, що за умов правового регулювання статті 83 ЗК України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів чи право власності держави поза межами населених пунктів є спростовною презумпцією( суд аналізує на час укладення договору оренди земельної ділянки).

Обов`язок щодо спростування цієї презумпції належними, допустимими та достовірними доказами покладається саме на ту особу, яка її заперечує, а оцінка таких доказів здійснюється судами з урахуванням вимог статті 86 ГПК України. При цьому для особи, яка заперечує цю обставину, не достатньо лише послатися на те, що спірна земельна ділянка не була державною власністю на момент її передачі в оренду, переклавши тягар доведення на орган місцевого самоврядування чи орган державної влади, а необхідно саме спростувати зазначену презумпцію.

Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, відповідно до якої принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 ).

І саме цей стандарт доказування «вірогідності доказів» і використаний судом в цій справі.

Більш того, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18). Проте відповідачі в цій справі не надали доказів протилежного та стверджують, що Теребовлянська РАД в межах своєї компетенції уклала оспорюваний договір.

Позов обґрунтовано приписами статей 203, 215, 216 ЦК України, в яких визначені загальні вимоги та додержання їх є необхідним для чинності правочину, загальні підстави та правові наслідки недійсності правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Цивільні права і обов`язки у позивача виникли на підставі договору оренди земельної ділянки від 12.03.2012, укладеного Теребовлянською районною державною адміністрацією та ПП "Гарт Плюс", зареєстрованого в управлінні Держкомзему Теребовлянської районної адміністрації 17.04.2012 за №611800004004631, що спростовує і застосування ст.1212 ЦК України.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

За змістом позовних вимог позивач також зазначає, що за період з 25.05.2012 по 04.04.2018 ПП «Гарт Плюс» на підставі договору оренди землі перерахувало Микулинецькій селищній раді 118 492,99 грн. орендної плати, які просить стягнути як безпідставно набуті за ст.1212 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року в справі № 910/9072/17 зроблено висновок, що оскільки між сторонами у справі існують договірні відносини, а кошти, які позивач просить стягнути, набуті відповідачем за наявності правової підстави, їх не може бути витребувано відповідно до положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення.

У цьому разі договірний характер правовідносин (договір оренди землі діяв з 12.03.2012 по 12.03.2017) виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України.

Правові підстави користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності за змістом глави 15 ЗК України реалізується в тому числі і через право оренди.

Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 ЗК України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Кошти, які просить повернути позивач є орендною платою, а тому їх повернення позивачу теж не підлягають до задоволення.

Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Після припинення строку дії договору оренди землі (дата припинення - 12.03.2017), укладеного Теребовлянською районною державною адміністрацією та ПП "Гарт Плюс", зареєстрованого в управлінні Держкомзему Теребовлянської районної адміністрації 17.04.2012 за №611800004004631, за позивачем на підставі рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 05.11.2020 в справі № 606/969/17 набуто право власності на земельну ділянку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08.07.2021 за №265042062, зареєстровано за реєстраційний номером об`єкта нерухомого 2238454261250, підставою для державної реєстрації є - рішення Теребовлянського районного суду від 05.11.2020 по справі №606/969/17.

У постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 наведено такий правовий висновок:"Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) .

Постанова Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 904/2922/18 містить такий правовий висновок:" Тлумачення змісту статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: по-перше, пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду".

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Отже, для визнання в судовому порядку недійсним договору, окрім іншого, в обов`язковому порядку суд повинен установити чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб (учасників правочину, або заінтересованих осіб) у зв`язку з укладенням спірного правочину, а ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Зазначений висновок є загальним для спорів про визнання недійними договорів, а тому суд відхиляє доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19, і висновки з яких апеляційний суд вважає за необхідне врахувати.

Як свідчать матеріали справи, позивач у позовній заяві жодним чином не обґрунтовує наявність порушених, невизнаних або оспорених прав, свобод чи його інтересів як учасника оскаржуваного правочину у зв`язку з його укладенням, який в свою чергу, як встановили суди та не заперечували сторони, виконаний в повному обсязі.

Отже, суд зазначає, що за відсутності належного обґрунтування з наданням відповідних доказів та встановлення наявності порушеного права позивача, як учасника оспорюваного правочину, незалежно від встановлених інших обставин справи, відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним договору.

З приводу інших аргументів апеляційної скарги апеляційний господарський суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні, в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Аналогічний висновок вміщується і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03 від 28.10.2010 Суд повторює, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожні доводи відзиву на апеляційну скаргу, що позивачем не наведено правових підстав для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 12.03.2012, а також, що позивач користувався земельною ділянкою для обслуговування викуплених нежитлових приміщень, а тому відсутні підстави для повернення сплаченої орендної плати знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, а тому беруться враховуються апеляційним господарським судом.

Відповідно частковому задоволенню підлягають доводи апеляційної скарги щодо невмотивованості рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Перевіривши застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ним обставин та в межах доводів апеляційної скарги позивача, апеляційний суд дійшов до висновку про зміну рішення місцевого господарського суду, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. В решті рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін.

З цих підстав апеляційну скаргу приватного підприємства "Гарт Плюс" б/н та б/д слід задоволити частково, оскільки судом першої інстанції не повно викладена мотивувальна частина рішення.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-3 статті 86 ГПК України (в редакції Закону №132-IX від 20.09.2019), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що суд змінив рішення суду першої інстанції шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови та в решті рішення місцевого господарського суду залишив без змін, апеляційний господарський суд дійшов до висновку про покладення на апелянта судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 11 079,38 грн., який сплачений згідно з платежем за № 1310451715 від 10.04.2024.

Керуючись ст.ст. 86, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу приватного підприємства "Гарт Плюс" б/н та б/д задоволити частково.

Рішення Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024 в справі № 921/756/23 змінити, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

В решті рішення Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024 в справі № 921/756/23 залишити без змін.

Судовий збір в розмірі 11 079,38 грн. покласти на апелянта.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі ст.ст. 286-289 ГПК України.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Головуючий-суддя Бойко С.М.

Судді Бонк Т.Б.

Якімець Г.Г.

Повний текст постанови складено 03.09.2024