Рішення

від 29.08.2024 по справі 758/4266/24

ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 758/4266/24

Категорія 65

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 серпня 2024 року м. Київ

Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Петрова Д.В.,

при секретарі судового засідання Сіренко Б.В.,

за участю

третьої особи ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_1 , про визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

У С Т А Н О В И В :

У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до Подільського районного суду м. Києва з вищевказаною позовною заявою.

В обгрунтування заявлених вимог позивачка зазначає, що вона є користувачем квартири АДРЕСА_1 з 1972 року як у гуртожитку, а в 1979 році отримала Ордер на вселення як у житлову квартиру. На позивачку відкритий особовий рахунок на дану житлову квартиру та остання сплачує всі комунальні послуги. З 1989 року за даною адресою зареєстровані відповідачі: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Однак, з 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 фактично не проживають в даній квартирі. Відтак позивач вважає, що відповідачі втратили право на користування даним житловим приміщенням. Дана обставина підтверджується Актом обстеження по факту проживання (не проживання) особи від 19.02.2024.

Таким чином, позивачка змушена звертатись до суду із відповідною позовною заявою.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 15.04.2024 прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження з повідомленням (викликом) сторін.

14.05.2024 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

В обгрунтування заперечень на позовну заяву представник відповідача зазначає, що позивач у справі є рідною бабою ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження останньої, де у графі батько вказаний ОСОБА_3 , а у свідоцтві про народження останнього у графі мати вказано ОСОБА_2 . Право власності на житлову квартиру не зареєстровано, оскільки така квартира не приватизована, а отже перебуває у спільному користуванні. Таким чином ОСОБА_4 має законне право на користування квартирою як і позивач. Окрім цього, за відповідачем не зареєстровано право власності на жоден об`єкт нерухомості майна, а тому спірна квартира є єдиним місцем реєстрації та проживання. На противагу цього, на день подання позову позивач є власником іншого нерухомого майна. Відповідач вважає, що дана позовна заява має прихований зміст, так як позивач має намір примусово виселити відповідача з єдиного житла, яке остання займає. Представник відповідача вказує на те, що долучений до матеріалів справи Акт № 30 від 19.02.2024 є сумнівним, так як в ньому відсутні будь-які докази, які входять до предмету доказування у даній справі.

Отже, позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт не проживання відповідача у спільній квартирі, що в свою чергу свідчить про безпідставність позову та відсутності порушень жодних прав.

20.05.2024 від відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив на позовну заяву. В обгрунтування заперечень на позовну заяву відповідач зазначає, що на даний момент він та його донька ОСОБА_4 зареєстровані та проживають у АДРЕСА_2 . Крім того, з 2015 року працює у м. Києві у КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району м. Києва» на посаді водія автотранспортного засобу та відповідно проживає у спірній квартирі.

Дана квартира видавалась батьку відповідача, а тому позивач не є її власником, а є таким самим наймачем як і відповідач. Таким чином, відповідач вважає, що позивачем заявлені позовні вимоги не доведені, а тому в їх задоволенні слід відмовити.

20.05.2024 від позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.

В обгрунтування заперечень на відзив на позовну заяву позивач зазначає, що останній доводить суду факт не проживання на житловій площі відповідачів.

Відповідачі більш як 8 років і більше ніж 6 місяців поспіль до дня подачі позову не проживають на спірній житловій площі, не сплачують ніяких комунальних платежів, в квартирі відсутні їх особисті речі і взагалі, своєю реєстрацією без проживання заважають проживанням позивачу та третій особі та правомірно користуватися їх зазначеним житловим приміщенням.

В судове засідання позивач не з`явилася, про дату, час і місце судового засідання повідомлялась належним чином, причини неявки суду не повідомила, заяви про розгляд справи за її відсутності до суду не надходило.

Відповідачі в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлялась належним чином, причини неявки суду не повідомили, заяви про розгляд справи за їх відсутності до суду не надходило.

Третя особа в судовому засіданні позовні вимоги просила задовольнити.

Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши обставини в їх сукупності, надавши оцінку зібраним по справі доказам, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному, об`єктивному та всебічному з`ясуванні обставин справи, суд прийшов до висновку, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що позивачка є користувачем (наймачем) квартири АДРЕСА_1 з 1972 року як у гуртожитку, а в 1979 році отримала ордер на вселення як у житлову квартиру. На позивачку відкрито особовий рахунок на дану житлову квартиру та остання сплачує комунальні послуги.

З 1989 року за даною адресою зареєстровані відповідачі: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Право кожної особи на житло гарантовано ст. 47 Конституції України. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно положень ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

У ст. 379 ЦК України наведено поняття житла - житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Однак, реалізуючи право на житло, людина може користуватись тільки тим житлом, право користування яким у неї виникло з правочину або на підставі закону.

Таке право виникає у власника житла (глава 28 ЦК), членів його сім`ї (ст. 405 ЦК, ст. 156 Житлового кодексу Української РСР (надалі - ЖК)), орендаря (наймача) житла (ст. 810 ЦК, 61 ЖК), членів його сім`ї (ст. 816 ЦК, ст. ст. 64, 160 ЖК) тощо.

Окрім того, положеннями ст. 391 ЦК України регламентовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 № 2 встановив, що реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР), членів сім`ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України).

Так, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частинами першою, другою статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Статтею 72 ЖК Української РСР передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу своїх позовних вимог посилався на те, що відповідачі відсутні у спірній квартирі та фактично не проживають у ній з 2016 року.

На підтвердження даного факту долучила до позовної заяви Акт № 30 від 19.02.2024, а згодом і акт від 20.06.2024. Проте період, який обидва акти охоплюють, загалом не складає необхідних 6 місяців, на відсутність в які позивачка посилалася як на підставу для задоволення її позовних вимог.

Більш того, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999). Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, за змістом указаних рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Разом з тим, врахувавши, що право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 02.12.2010 у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Крім того, відомості про наявність іншого житла, яке належить відповідачам на праві власності, матеріали справи не містить. Отже, втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, крім принципів цивільного права - справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10.02.2010).

Враховуючи вищевикладене підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням немає.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позивачем не доведено та не надано доказів, які б стали підставою для задоволення позову, а тому у позовних вимогах слід відмовити.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що судом ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. 2, 12, 13, 81, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_1 , про визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням - залишити без задоволення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

позивач - ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ;

відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ;

відповідач - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ;

третя особа - ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4 .

Суддя Дмитро ПЕТРОВ