Постанова

від 27.08.2024 по справі 1423/19804/2012

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 1423/19804/2012

провадження № 61-1264св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

Тітова М. Ю.,

учасники справи:

заявник (стягувач) - ОСОБА_1 ,

суб?єкт оскарження - Центральний відділ державної виконавчої служби

у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),

заінтересована особа (боржник) - Кредитна спілка «Флагман»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року у складі судді Царюк Л. М. та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М.,

Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст заявлених вимог

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на бездіяльність Центрального відділу державної виконавчої служби

у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Центральний ВДВС).

Скарга мотивована тим, що заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2013 року стягнено з Кредитної спілки «Флагман» (далі - КС «Флагман») на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 68 626,00 грн. 12 червня 2013 року Центральний районний суд м. Миколаєва на виконання вказаного рішення видав виконавчий лист, який 12 червня 2013 року ОСОБА_1 пред?явив до виконання до Центрального ВДВС.

Постановою державного виконавця від 19 червня 2013 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1, яке протягом чотирьох років

(з 19 червня 2013 року до 29 вересня 2017 року) не виконувалось.

Постановою державного виконавця від 29 вересня 2017 року виконавчий документ повернено стягувачу без виконання.

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії та бездіяльність Центрального ВДВС.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 07 липня 2020 року скаргу ОСОБА_1 задоволено та визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Центрального ВДВС під час здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 1423/19804/2012, виданого 12 червня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва, в період з 19 червня 2013 року до 29 вересня 2017 року. Постанову державного виконавця Центрального ВДВС від 29 вересня 2017 року про повернення виконавчого документа стягувачу скасовано та зобов?язано державного виконавця Центрального ВДВС відновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа у справі № 1423/19804/2012, виданого 12 червня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва.

27 травня 2023 року ОСОБА_1 отримав від Центрального ВДВС копію постанови від 01 березня 2021 року про відновлення виконавчого провадження. 30 травня 2023 року заявник направив до Центрального ВДВС оригінал виконавчого листа, який Центральним ВДВС отримав 02 червня

2023 року.

За наведених обставин ОСОБА_1 вважав, що Центральний ВДВС не виконує виконавче провадження № НОМЕР_2 протягом шести років

(з 29 вересня 2017 року до 02 червня 2023 року), в тому числі майже три роки не виконує ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 07 липня 2020 року щодо відновлення виконавчого провадження.

ОСОБА_1 просив визнати неправомірною бездіяльність Центрального ВДВС щодо невиконання ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 липня 2020 року про відновлення виконавчого провадження № НОМЕР_2 за період з 08 липня 2020 року до 02 червня

2023 року; визнати неправомірною бездіяльність Центрального ВДВС під час виконання заочного рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2013 року у справі № 1423/19804/2012 у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 за період з 30 вересня 2017 року до 02 червня 2023 року.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 листопада

2023 року скаргу задоволено частково.

Визнано бездіяльність Центрального ВДВС щодо невиконання виконавчого листа № 1423/19804/2012, виданого 12 червня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва про стягнення з КС «Флагман» на користь ОСОБА_1 68 626,00 грн, у період з 01 березня 2021 року до

02 червня 2023 року неправомірною.

В задоволенні іншої частини скарги відмовлено.

Апеляційний перегляд справи

Не погоджуючись з ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2023 року, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку.

В апеляційні скарзі ОСОБА_1 посилався на постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 07 лютого 2014 року № 6, відповідно до якої ні ЦПК України, ні Закон України «Про судовий збір» не передбачають справляння судового збору за подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби. Також посилався на те, що він звільнений від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції як стягувач у виконавчому провадженні. Як на підставу звільнення посилався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року

у справі № 761/24881/16, постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 759/14039/19 та від 20 лютого 2019 року у справі № 712/2452/17.

Короткий зміст ухвал апеляційного суду

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2023 року залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків скарги, а саме для сплати судового збору в розмірі 536,80 грн.

Ухвала суду мотивована тим, що апеляційна скарга подана без дотримання норм статті 356 ЦПК України, а саме не надано доказів сплати заявником судового збору за подання апеляційної скарги. Апеляційний суд вказав, що аргументи заявника про те, що він звільнений від сплати судового збору згідно з роз?сненнями постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 07 лютого 2014 року № 6, є безпідставними, оскільки такі висновки стосуються подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до суду першої інстанції, а не подання апеляційної скарги на судове рішення.

Апеляційний суд не взяв до уваги постанови, на які посилається в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , оскільки вони ухвалені за іншими обставинами справи, а саме у справі, що стосується захисту прав споживачів (справа

№ 761/24881/16), у справі, розглянутій у позовному провадженні за позовними вимогами про визнання неправомірною бездіяльності ДВС (справа № 759/14039/19), та у справі, що стосується відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (справа № 712/2452/17).

Апеляційний суд, застосувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 915/955/15 (провадження № 12-66гс18) та постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі

№ 752/7347/16-ц (провадження № 61-10168сво18), згідно з якими за результатами розгляду скарг на дії/бездіяльність державного виконавця суд першої інстанції приймає відповідне судові рішення, а саме постановляє ухвалу, і саме це судове рішення і є об`єктом апеляційного оскарження, а тому за подання апеляційної скарги на ухвалу суду сплачується судовий збір, дійшов висновку про те, що заявник має сплатити судовий збір за оскарження судових рішень, в яких вирішувалось питання щодо розгляду скарги на дії державного виконавця.

На виконання вимог ухвали суду ОСОБА_1 13 грудня 2023 року подав заяву, за змістом якої просив прийняти до розгляду його апеляційну скаргу без сплати судового збору з огляду на те, що він є стягувачем

у виконавчому провадженні.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2023 року повернено заявнику.

Повертаючи апеляційну скаргу заявнику, апеляційний суд зробив висновок про те, що у встановлений строк, заявник не надав до апеляційного суду квитанції про сплату судового збору, а тому не усунув вказаних в ухвалі Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року недоліків, що

є підставою для повернення апеляційної скарги відповідно до частини шостої статті 357 ЦПК України

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

18 січня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд безпідставно поклав на заявника, який є стягувачем у виконавчому провадженні, обов?язок зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Вказує, що апеляційний суд неправильно застосував висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Центрального районного суду м. Миколаєва.

26 березня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Листом від 12 червня 2024 року Верховний Суд повернув до Центрального районного суду м. Миколаєва матеріали справи, оскільки при попередньому розгляді справи з?ясувалось, що в матеріалах справи немає оригіналів оскаржуваних ухвал Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня

2023 року та від 19 грудня 2023 року, що є перешкодою для розгляду справи

в касаційному порядку.

10 липня 2024 року матеріали справи після належного оформлення надійшли до Верховного Суду.

23 липня 2024 року матеріали справи передано судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішенням Конституційного Суду України від 13 травня 2024 року

№ 6-р (ІІ)/2024 у справі № 3-187/2023(351/23) зроблено такі висновки.

Європейський суд із прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що «не можна припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод (далі - Конвенція) ґрунтовно описував процесуальні гарантії, що їх надано учасникам судового процесу, а саме справедливий, прилюдний і швидкий розгляд справи, не охоплюючи виконання судових рішень; якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується лише доступу до суду та здійснення судочинства, це означало б привести до стану, несумісного

з принципом правовладдя, що його Договірні держави зобов`язалися додержувати, ратифікувавши Конвенцію. Таким чином, виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як невіддільна частина «судового розгляду» для цілей статті 6» (рішення у справі «Шмалько проти України» / Shmalko v. Ukraineвід 20 липня 2004 року (заява № 60750/00), § 43); «право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна юридична система Високої Договірної Сторони уможливлювала, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Дійовий доступ до суду включає право на виконання судового рішення без безпідставних зволікань» [рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року (заява № 40450/04), § 51].

З огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоби право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати зрозумілу та реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права (рішення ЄСПЛ у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Bellet v. France», заява № 23805/94, 4 December 1995, § 36)). Вочевидь, оскаржувати

і рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

За Конституцією України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження й забезпечення прав і свобод людини

є головним обов`язком держави (частина друга статті 3).

В Основному Законі України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша статті 8); Конституція України має найвищу юридичну силу; «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» (частина друга статті 8); норми Конституції України є нормами прямої дії; «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується» (частина третя статті 8); лише закони України визначають, зокрема, права і свободи людини

і громадянина, гарантії цих прав і свобод (пункт 1 частини першої статті 92), судоустрій, судочинство, порядок виконання судових рішень (пункт 14 частини першої статті 92).

Відповідно до Конституції України «права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (частина перша статті 55); «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (частина друга статті 55); однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання (частина перша статті 129-1); держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частина друга статті 129-1).

Суди при здійсненні правосуддя повинні вирішувати питання, пов`язані

з судовими витратами, у чіткій відповідності до законодавства, забезпечуючи належний баланс між інтересами держави у стягненні судового збору за розгляд справ, з одного боку, й інтересами заявника щодо можливості звернення до суду для забезпечення реальної можливості захистити порушене право, з другого боку (тим паче, що через право на ефективне виконання судового рішення реалізується публічний інтерес у належній роботі судової системи).

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Спеціальним законом, який визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, є Закон України «Про судовий збір» (далі - Закон).

Стаття 1 Закону визначає поняття судового збору як збору, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат, які є коштами учасників справи, понесеними у зв`язку з її розглядом та вирішенням,

а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе

у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

Стаття 3 Закону визначає як загальний перелік об`єктів справляння судового збору, так і процесуальні документи, за подання яких до суду збір не сплачується.

Детальний і конкретний перелік найменувань процесуальних документів, дій, за які справляється судовий збір, та його ставки закріплені у частині другій статті 4 Закону, і цей перелік є вичерпним. А тому справляння судового збору за подання до суду інших процесуальних документів, які не визначені

у частині другій статті 4 Закону, суперечить його вимогам.

Попри унормування в Законі питання справляння судового збору, розміри його ставок, до об`єктів справляння судового збору (частина перша статті 3) не віднесено скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України. Зазначені скарги не включено також до переліку заяв та клопотань, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 Закону).

Виконавче провадження за своєю суттю є завершальною стадією судового провадження у конкретній справі (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»). Окреме провадження за скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця не відкривається.

Судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення; держава для забезпечення виконання судового рішення має насамперед запровадити дієвий, а не ілюзорний юридичний механізм здійснення судового контролю за виконанням судового рішення, який дасть змогу особі, на користь якої ухвалено судове рішення, домогтися його виконання, щоб реально захистити та поновити права, свободи та інтереси (абзаци третій, четвертий підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року

№ 2-р(II)/2023).

ЄСПЛ у рішенні від 28 листопада 2006 року у справі «Apostol v. Georgia»

(заява № 40765/02) наголосив, що «наявність остаточного та такого, що підлягає примусовому виконанню, судового рішення на користь заявника, яке набрало законної сили, навпаки, свідчить про те, що його судовий спір був обґрунтованим. Отже, покладення обов`язку сплатити витрати для того, щоб це рішення було виконано, є обмеженням суто фінансового характеру і тому вимагає особливо ретельної перевірки з погляду інтересів правосуддя» (§ 60); «виконання обов`язку щодо забезпечення дійових прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції не означає лише брак утручання, але може вимагати від держави вжиття різних форм позитивних дій. Суд вважає, що, перекладаючи на заявника відповідальність за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження, держава намагалася уникнути свого позитивного обов`язку організувати систему виконання судових рішень, яка була б дійовою як відповідно до приписів права, так і на практиці» (§ 64).

Підсумовуючи наведене слід зробити висновок про те що заявники, які

є стягувачами у виконавчому провадженні, у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, не повинні сплачувати судовий збір як за подання скарги до суду першої інстанції, так і на наступних стадіях судового процесу (за подання апеляційної і касаційної скарг), оскільки така особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, винесену за наслідками розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, прийнятого

у провадженні, де стягувач вже сплачував судові витрати відповідно до законодавства, а покладення на таку особу обов?язку зі сплати судового збору не буде відповідати меті правосуддя - захисту прав і свобод.

За таких обставин апеляційний суд помилково застосував до апеляційної скарги стягувача наслідки, встановлені частиною другою статті 357 ЦПК України, за відсутності законодавчо встановленого обов?язку сплати судового збору за подання апеляційної скарги стягувачем на ухвалу суду першої інстанції, прийняту за наслідком розгляду скарги на бездіяльність державного виконавця, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про визнання апеляційної скарги ОСОБА_1 неподаною та повернення її заявнику.

Повернення апеляційної скарги із зазначених підстав не відповідає принципу розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі

й порушує сутність права на доступ до суду, що з огляду на статтю 6 Конвенції є недопустимим.

За таких обставин ухвала апеляційного суду про повернення апеляційної скарги підлягає скасуванню з направленням справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Оскільки за обставин цієї справи Верховний Суд дійшов висновку про безпідставність покладення апеляційним судом на ОСОБА_1 обов?язку щодо сплати судового збору, ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року про залишення апеляційної скарги без руху також слід скасувати.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У частині третій статті 406 ЦПК України визначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

У частині шостій статті 411 ЦПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Оскільки порушення апеляційним судом норм процесуального права призвело до ухвалення незаконного судового рішення, оскаржувані ухвала Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року та ухвала Миколаївського апеляційного суд увід 19 грудня 2023 року відповідно до статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Керуючись статтями 400, 402, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 19 грудня 2023 рокускасувати.

Справу № 1423/19804/2012 направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов