Постанова

від 03.09.2024 по справі 359/235/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №359/235/21 Головуючий у І інстанції - Семенюта О.Ю.

апеляційне провадження №22-ц/824/12541/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року

у справі за позовом Бориспільської міської ради Київської області до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , державного реєстратора Першотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко Анни Вікторівни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Головне управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Бориспільської міської ради, комунальне підприємство «Керуюча компанія «Мій дім - Бориспіль», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - товариство з обмеженою відповідальністю «Спліт Рент», про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення та витребування цього об`єкта нерухомого майна з чужого незаконного володіння, -

установив:

У січні 2021 року Бориспільська міська рада Київської області звернулася до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , державного реєстратора Першотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко А.В., треті особи: Головне управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Бориспільської міської ради, комунальне підприємство «Керуюча компанія «Мій дім - Бориспіль», ТОВ «Спліт Рент», про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення та витребування цього об`єкта нерухомого майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позову посилалася на те, що Бориспільській територіальній громаді належать нежитлові приміщення загальною площею 422,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Цей об`єкт нерухомого майна складається з магазина площею 89,4 кв.м., кафе площею 156,6 кв.м., магазина площею 18,5 кв.м. та магазина площею 158,2 кв.м.

Рішенням державного реєстратора Першотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко А.В. №48831072 від 24 вересня 2019 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на нежитлове приміщення магазина площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Цьому об`єкту нерухомого майна був присвоєний номер: 500.

26 лютого 2020 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_2 договір дарування, за яким він безвідплатно відчужив у власність ОСОБА_2 нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Владимирського В.Ю. №51334392 від 26 лютого 2020 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на придбане нею нежитлове приміщення.

Посилається на те, що право власності за ОСОБА_3 на нежитлове приміщення № 500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 було зареєстровано на підставі акта про прийняття закінченого будівництвом об`єкта в експлуатацію №17 від 24 травня 2001 року.

Однак, ОСОБА_3 не здійснював будівництво цього об`єкта нерухомого майна, спірне приміщення магазина перебувало в його оренді ще з 8 грудня 2000 року.

Відповідач обмежився лише проведенням внутрішніх будівельних робіт по облаштуванню підсобного приміщення, що не вважається будівництвом.

Ці обставини свідчать про відсутність підстав для здійснення державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на нежитлове приміщення № 500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Дії державного реєстратора Першотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко А.В. порушують право власності Бориспільської територіальної громади на вказаний об`єкт нерухомого майна.

Просила суд, визнати такі дії протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Першотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко А.В. №48831072 від 24 вересня 2019 року про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на нежитлове приміщення № 500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 , визнати недійсним договір дарування, укладений 26 лютого 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Владимирського В.Ю. №51334392 від 26 лютого 2020 року про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на нежитлове приміщення № 500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

В ході розгляду цивільної справи представник позивача ОСОБА_4 подав заяву про часткову зміну предмета позову та просив суд: скасувати рішення державного реєстратора Першотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко А.В. №48831072 від 24 вересня 2019 року;

Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 ;

Скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Владимирського В.Ю. №51334392 від 26 лютого 2020 року;

Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року зазначений вище позов задоволено частково.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь Бориспільської міської ради нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

У задоволенні позову в частині інших вимог відмовлено.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Бориспільської міської ради витрати на оплату судового збору в розмірі 2102 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що в порушення ч. 3 ст. 40 ЦПК України, за відсутності відповідних повноважень, суд першої інстанції прийняв до розгляду заяву про зміну предмету позову не на стадії підготовчого засідання, а саме - до його закінчення, а на стаді з`ясування обставин та перевірки їх доказами.

Суд першої інстанції фактично прийняв заяву Бориспільської міської ради Київської області про зміну і підстав, і предмета позову.

Вказує, що суд першої інстанції прийняв заяву про зміну предмету позову на стадії закінчення з`ясування обставин та перевірки їх доказами, фактично, повністю нівелював значимість самої стадії підготовчого провадження, оскільки, вона повністю була позбавлена можливості на вчинення тих процесуальних дій, які передбачені саме на стадії підготовчого провадження (подання клопотань, тощо) з урахуванням заміни позивачем позовних вимог на стадії закінчення з`ясування обставин та перевірки їх доказами.

Наголошує, що через такі дії суду першої інстанції, відвід, який було заявлено судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області є обґрунтованим, що є також підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Крім того, позивач взагалі не довів, що нежитлові приміщення на які зареєстровано право власності позивача та нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 , є одним і тим же приміщенням.

Позивач не надав жодних доказів, які б підтверджували його право власності на вказаний вище об`єкт - нежитлове приміщення №500 (магазин).

Просила суд, скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області залишити в силі.

На вказану апеляційну скаргуГоловне управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Бориспільської міської ради подало відзив, в обґрунтування якого зазначило, що на підставі клопотання Бориспільської міської ради Київської області було поновлено строк звернення із заявою про зміну предмету позову, а вже потім прийнято до розгляду заяву про зміну предмету позову, що спростовує зміст апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм ч. 3 ст. 49 ЦПК України.

Таким чином, суд першої інстанції визнав причини пропуску позивачем строку на звернення із заявою про зміну предмету позову поважними та прийняв її до розгляду, чим в повній мірі дотримано та виконано норми процесуального законодавства.

Крім того, зі змісту мотивувальної частини рішення Бориспільського міськрайонного суду від 20 квітня 2022, справа №359/10324/21 вбачається, що нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 є тим самим нежитловим приміщенням магазину площею 89,4 кв.м., що входило у склад нежитлових приміщень площею 422,7 кв.м. по АДРЕСА_1 , право власності на які було зареєстровано за Бориспільською територіальною громадою, а тому на підставі ч. 4 ст. 82 ЦПК України ці обставини не підлягають доказуванню.

Просило суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року залишити без змін.

На вказану апеляційну скаргу Бориспільська міська рада Київської області подала відзив, в обґрунтування якого зазначила, що суд першої інстанції визнав причини пропуску міською радою строку на звернення із заявою про зміну предмету позову поважними та прийняв її до розгляду, чим в повній мірі дотримався та виконав норми процесуального законодавства.

Вказує, що відповідача повідомляли суд, що бажають надати інші докази на спростування змінених міською радою вимог, однак таких доказів протягом 3 місяців так і не надали.

Наголошує, що поданий відвід на суддю першої інстанції є необґрунтований, оскільки є нічим іншим, як проявом невдоволення (незгоди з рішенням) відповідача на законні та обґрунтовані процесуальні рішення судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

Звертає увагу, що позиція про те, що фізична особа підприємець ОСОБА_3 був лише орендарем, а не власником нежитлового приміщення (магазину) по АДРЕСА_1 , викладена також в рішенні Господарського суду Київської області від 15 грудня 2020 року у справі №911/1029/19, яким було зобов`язано ФОП ОСОБА_3 повернути ГУ ЖКГ виконавчого комітету Бориспільської міської ради нежитлове приміщення (магазин) площею 89,4 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 09 грудня 2021 року вищевказане рішення в частині повернення приміщення залишено без змін та стягнуто з ФОП ОСОБА_3 на користь ГУ ЖКГ виконавчого комітету Бориспільської міської ради заборгованість по оплаті орендної плати за користування вказаним об`єктом нерухомого майна в розмірі 126867,97 грн.

Також, звертає увагу, що в акті №17 від 24 травня 2001 року, на підставі якого зареєстровано право власності ОСОБА_3 на спірне приміщення площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_2 , зазначено іншу площу приміщення, а саме: 75,33 кв.м., та не вказано номеру приміщення.

Наголошує, що під час розгляду судом першої інстанції так і не було відповідачами обґрунтовано, з яких підстав та чому ОСОБА_3 зареєстрував право власності на нежитлове приміщення більшою площею ніж це визначено у вищезазначеному акті.

Просила суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року залишити без змін.

На вказану апеляційну скаргу ТОВ «Спліт Рент» подало пояснення, в яких зазначило, що у повному обсязі погоджується з викладеними доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 , щодо грубого порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.

Просило суд, апеляційну скаргу задовольнити, скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області залишити в силі.

На вказану апеляційну скаргу, ОСОБА_3 подав відзив, обґрунтування якого повністю співпадають з обґрунтуваннями апеляційної скарги ОСОБА_2 та просив суд, апеляційну скаргу задовольнити, скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області залишити в силі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що Рішенням виконавчого комітету Бориспільської міської ради №881 від 17 вересня 2012 року було оформлено право власності Бориспільської територіальної громади в особі Бориспільської міської ради на нежитлові приміщення загальною площею 422,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

19 вересня 2012 року Бориспільській територіальній громаді в особі Бориспільської міської ради було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно/

В той же день на підставі цього правовстановлюючого документа державний реєстратор КП «Бориспільське БТІ» прийняв рішення про державну реєстрацію за Бориспільською територіальною громадою в особі Бориспільської міської ради права власності на нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 .

Ця обставина підтверджується копією витягу про державну реєстрацію прав №35557065 від 19 вересня 2012 року.

Зі змісту листа директора КП «Бориспільське БТІ» №90 від 24 вересня 2019 року та копій технічних паспортів на нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 вбачається, що нежитлові приміщення загальною площею 422,7 кв.м. за вказаною адресою, право власності на які було зареєстровано за Бориспільською територіальною громадою, складались з нежитлового приміщення магазину площею 89,4 кв.м., нежитлового приміщення кафе площею 156,6 кв.м., нежитлового приміщення магазину 18,5 кв.м. та нежитлового приміщення магазину площею 158,2 кв.м.

Рішенням державного реєстратора Першотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко А.В. №48831072 від 24 вересня 2019 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на нежитлове приміщення № 500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Це підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №182180495 від 24 вересня 2019 року.

26 лютого 2020 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_2 договір дарування нежилого приміщення (а.с.46-47 т.2), за яким ОСОБА_3 відчужив у власність ОСОБА_2 нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

В той же день рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Владимирського В.Ю. №51334392 за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на придбане нею нежитлове приміщення магазина.

15 листопада 2022 року ОСОБА_2 уклала з ТОВ «Спліт-Рент» договір оренди нежилого приміщення, за яким вона передала у користування ТОВ «Спліт-Рент» частину нежитлового приміщення (магазина) площею 44,7 кв.м по АДРЕСА_1 .

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 придбала нежитлове приміщення магазина за безвідплатним договором.

Тому вона не вважається добросовісним набувачем в розумінні ч.1 ст.388 ЦК України.

У зв`язку з тим, що Бориспільська міська рада не приймала рішення про передачу нежитлового приміщення магазина у власність ОСОБА_3 та не відчужувала його за цивільно-правовим правочином, вказаний об`єкт нерухомого майна вибув з володіння Бориспільської територіальної громади всупереч її волевиявлення.

Ці обставини є підставою для витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 нежитлового приміщення №500 (магазина) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову відповідає з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч. 3 ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтями 13, 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, № 4, № 7 та № 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Аналіз цих норм законодавства доводить, що власність не тільки надає переваги тим, хто її має, а й покладає на них певні обов`язки. Громадяни користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення і не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Але, здійснюючи свої права, власник зобов`язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян. Під час здійснення своїх прав і виконання обов`язків власник зобов`язаний додержуватись моральних засад суспільства.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

За положеннями ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з усталеною судовою практикою (сформованою ще Верховним Судом України та підтриманою Верховним Судом) у відносинах власника з особою, за якою майно зареєстроване на праві власності (новим набувачем) при відсутності між ними договірних (зобов`язальних) відносин можуть використовуватися лише речово-правові способи захисту.

Одним з таких способів захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння, при цьому власник за наявності законних підстав може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

За правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), «можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Перелік підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно».

Аналіз вказаних норм та зміст позовних вимог ОСОБА_5 за даним позовом свідчить про те, що даний позов відноситься до віндикаційних позовів (витребування майна з чужого незаконного володіння).

Умови, за яких власник має право витребувати свою річ у добросовісного набувача, встановлює стаття 388 ЦК України.

За приписами частини першої цієї норми власник має право витребувати майно, придбане добросовісним набувачем за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, які він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Позивачем за віндикаційним позовом є неволодіючий власник. Відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець майна, який може і не знати про неправомірність і незаконність свого володіння та утримання такого майна. Незаконним володільцем визнається така особа, яка здійснює володіння майном без належних правових підстав.

Власник має право витребувати своє майно від особи, в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Позов про витребування майна, пред`явлений до особи, у незаконному володінні якої це майно знаходилось, але на момент розгляду справи в суді у неї відсутнє, не може бути задоволений.

Предметом доказування у справах за позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та інше.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його в натурі у відповідача, які і становлять предмет доказування.

Отже, предметом доказування у такій справі є обставини, що мають засвідчити правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, а саме: підтверджують його право власності або інше речове право титульного володільця на витребуване майно; вибуття майна з володіння позивача; наявність майна в натурі у володінні відповідача; відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але й фактично вже нею не володіє та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і не добросовісний).

Таким чином, звертаючись з даним позовом, позивач має надати докази на підтвердження права власності на спірне майно, має довести індивідуальні ознаки майна, що витребовується, наявність майна у незаконному володінні відповідача, а також відсутність в останнього правових підстав для володіння цим майном.

При цьому належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно.

Як встановлено судом першої інстанції, нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 є тим самим нежитловим приміщенням магазину площею 89,4 кв.м., що входило у склад нежитлових приміщень площею 422,7 кв.м. по АДРЕСА_1 , право власності на які було зареєстровано за Бориспільською територіальною громадою.

Спірне нежитлове приміщення магазина було збудовано не ОСОБА_3 , а трестом «Бориспільсільбуд», адже у 2001 році на час проведення ремонту ОСОБА_3 вказаний об`єкт нерухомого майна існував вже понад 27 років.

Відповідачі не надали жодного та належного доказу, які б підтверджували факт створення нового об`єкту нерухомості (технічні умови, дозвіл на виконання будівельних робіт, щодо побудови нового об`єкту - нежитлової капітальної будівлі, проекту нежитлової будівлі, тощо).

Очевидно, що проведення державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 порушило право Бориспільської територіальної громади на нежитлові приміщення загальною площею 422,7 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Тому, Бориспільська міська рада має право оспорювати законність рішення державного реєстратораПершотравневої сільської ради Обухівського району Заставенко А.В. №48831072 від 24 вересня 2019 року.

Таким чином, Бориспільською міською радою доведено, що спірне нежитлове приміщення є власністю Бориспільської міської ради, а тому, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, що позивач не довів, що нежитлові приміщення на які зареєстровано право власності позивача та нежитлове приміщення №500 (магазин) площею 89,7 кв.м. по АДРЕСА_1 , є одним і тим же приміщенням.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).

У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.

Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд першої інстанції, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та надавши їм належну правову оцінку, правильно виходив з того, що Бориспільська міська рада не приймала рішення про передачу нежитлового приміщення магазина у власність ОСОБА_3 та не відчужувала його за цивільно-правовим правочином, вказаний об`єкт нерухомого майна вибув з володіння Бориспільської територіальної громади всупереч її волевиявлення.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що в порушення ч. 3 ст. 40 ЦПК України, за відсутності відповідних повноважень, суд першої інстанції прийняв до розгляду заяву про зміну предмету позову не на стадії підготовчого засідання, а саме - до його закінчення, а на стаді з`ясування обставин та перевірки їх доказами, то колегія суддів оцінює їх критично та вважає необґрунтованими, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.3 ст.49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Згідно з ч.1 ст.122 ЦПК України строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Відповідно до ч.1 ст.127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Згідно з ч.6 ст.127 ЦПК України про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

Відповідно до п.1 ч.3 ст.2, ч.4 ст.10 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є верховенство права. Цей принцип полягає в тому, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Встановлено, що підготовче провадження у цивільній справі було закрито 26 травня 2023 року, про що було постановлено відповідну ухвалу суду.

Зі штампу, розміщеному на титульному аркуші заяви про часткову зміну предмета позову, вбачається, що вказаний процесуальний документ був поданий до суду 02 листопада 2023 року.

Ця обставина свідчить про те, що Бориспільська міська рада очевидно пропустила процесуальний строк, передбачений ч.3 ст.49 ЦПК України.

Однак, судом першої інстанції на підставі клопотання позивача було поновлено строк на звернення із заявою про зміну предмету позову, а вже потім прийнято таку заяву до розгляду, чим в повній мірі дотримано та виконано норми цивільного процесуального законодавства.

Зі змісту правової позиції Верховного Суду вбачається, що необхідність у зміні предмета позову може виникати на будь-якій стадії судового процесу, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не в повній мірі забезпечать захист його порушених прав та інтересів (справа №910/18389/20).

Метою цивільного судочинства є остаточне вирішення спору, що існує між сторонами, а не створення передумов для виникнення та примноження між ними нових спорів з тих же підстав.

Така діяльність суду кореспондується з принципом юридичної визначеності, який є складовою права на справедливий суд, гарантованого п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Щодо доводів апеляційного скарги про те, що через прийняття заяви про зміну предмету позову на стадії закінчення з`ясування обставин та перевірки їх доказами, апелянт була позбавлена можливості на вчинення тих процесуальних дій, які передбачені саме на стадії підготовчого провадження (подання клопотань, тощо), то колегія суддів вважає їх безпідставними з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, в день прийняття до розгляду заяви позивача про зміну предмета позову та її задоволення, у судовому засіданні 04 січня 2024 року оголосив перерву для здійснення відповідачами процесуальних прав (подання клопотань, відзивів, нових доказів, тощо), проте як вбачається із матеріалів справи, відповідачі не скористалися означеними процесуальними правами.

Доводи апеляційної скарги, про те, що відвід, який було заявлено судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області є обґрунтованим, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає необґрунтованими та безпідставними, виходячи з наступного.

Згідно з п.5 ч.1 ст.36 ЦПК України, суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Відповідно до ч.4 ст.36 ЦПК України, незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що незгода ОСОБА_3 з ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 04 січня 2024 року не є підставою для відводу судді Семенюти О.Ю.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі №201/10234/20 (провадження №14-79звц22) викладеного у п. 16 ухвали, вбачається неможливість для учасника справи заявити відвід з підстав незгоди з рішенням судді чи висловленою публічно думкою судді щодо того чи іншого юридичного питання обґрунтовується необхідністю дотримання одного з найважливіших принципів судочинства - nemo iudex in causa sua (ніхто не може бути суддею у власній справі), який виключає для учасника процесу можливість обирати суддю на власний розсуд.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст. 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивача.

Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення в оскаржуваній частині, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його зміни з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 09 вересня 2024 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді Т.О. Писана

С.О. Журба