Рішення

від 10.09.2024 по справі 320/41536/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2024 року справа №320/41536/23

Суддя Київського окружного адміністративного суду Марич Є.В., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського міського центру зайнятості, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними наказу та рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 (далі по тексту також позивач) з позовом до Київського міського центру зайнятості (далі по тексту також відповідач-1, КМЦЗ), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту також відповідач-2) у якому просить суд: визнати протиправним та скасувати Наказ Київського міського центру зайнятості за № 117 «Про скасування дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства» від 16.02.2023 року в частині скасування дозволу на працевлаштування, що виданий ТОВ «ШАФРАН-АС» на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати протиправним та скасувати рішення № 80111500062612 від 27.02.2023 року Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , яка оформлена на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області направити інформацію у відомчу базу даних ДМС України про відновлення дії посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , яка оформлена на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що 23.02.2021 року йому оформлено посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , дійсна до 27.03.2025 року, що видана (органом 8011) Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на підставі дозволу на працевлаштування № 77999 від 27.03.2019 року, що виданий Київським міським центром зайнятості. Вказаний дозвіл на працевлаштування видавався відповідачем-1 позивачу для влаштування його на посаду директора з комерційних питань у ТОВ «ШАФРАН-АС».

16.02.2023 року відповідачем-1 прийнято наказ №117 «Про скасування дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства» і відповідно скасовано дозвіл на працевлаштування №77999 від 27.03.2019 року, що видавався позивачу, про що відповідачем-1 направлено інформацію про скасування дозволу на адресу відповідача-2, який в свою чергу скасував посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 позивачу на підставі рішення №80111500062612 від 27.02.2023 року.

Позивач стверджує, що він, як працівник ТОВ «ШАФРАН-АС» з 20.05.2019 по 30.06.2019 року перебував у відпустці без збереження заробітної плати, що свідчить про відсутність у роботодавця обов`язку по сплаті ЄСВ за цей період. Крім того, позивач зауважує, що норма, викладена в пункті 10 частини другої статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення», набрала чинності 15.10.2022, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Поряд з цим, позивач зазначає, що відповідач-1 не є суб`єктом інформаційного обміну, а тому не міг особисто запросити та отримати інформацію в Головного управління Пенсійного фонду в м. Києві щодо сплати роботодавцем ЄСВ стосовно позивача, яка в подальшому стала підставою для скасування дозволу на застосування праці позивача, оскільки обмін такою інформацією відбувається на центральному рівні.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.01.2024 було відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

КМЦЗ подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач подав відповідь на відзив, в якій не погодився з аргументом відповідача щодо можливості поширення зворотної дії закону в часі на юридичних осіб, та заперечує правомірність обміну інформацією між територіальними центрами зайнятості та Пенсійним фондом України.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

З огляду на викладене вище, розгляд справи суд здійснює в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

23.02.2021 року позивачу оформлено посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , дійсна до 27.03.2025 року, що видана (органом 8011) Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на підставі дозволу на працевлаштування № 77999 від 27.03.2019 року, що виданий Київським міським центром зайнятості. Вказаний дозвіл на працевлаштування виданий відповідачем-1 позивачу на строк до 27.03.2025 року для влаштування його на посаду директора з комерційних питань у ТОВ «ШАФРАН-АС».

З матеріалів справи слідує, що відповідно до наказу № 20/05/2019 від 20 травня 2019 року позивачу було надано відпустку без збереження заробітної плати з 20.05.2019 року тривалістю 12 календарних днів у зв`язку із сімейними обставинами. Згідно наказу № 31.05.2019 від 31 травня 2019 року позивачу було надано відпустку без збереження заробітної плати з 01.06.2019 року тривалістю 30 календарних днів у зв`язку з хворобою батька та потребою догляду за ним.

16.02.2023 року відповідачем-1 прийнято наказ №117 «Про скасування дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства» і відповідно скасовано дозвіл на працевлаштування №77999 від 27.03.2019 року, що видавався позивачу, про що відповідачем-1 направлено інформацію про скасування дозволу на адресу відповідача-2, який в свою чергу скасував посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 позивачу на підставі рішення №80111500062612 від 27.02.2023 року.

Відповідач прийняв рішення про скасування дозволу № 77999 на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на підставі пункту 10 частини другої статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення».

Позивач, не погоджуючись зі спірним наказом відповідача, звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства - документ, який надає право роботодавцю тимчасово використовувати працю іноземця або особи без громадянства у порядку, встановленому законодавством України, або добровільно отриманий резидентом Дія Сіті для укладення гіг-контракту з іноземцем або особою без громадянства.

Тобто дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства є актом індивідуальної дії у розумінні пункту 19 частини першої статті 4 КАС України, який надає право роботодавцю використовувати працю іноземця чи особи без громадянства.

Правові, економічні та організаційні засади реалізації державної політики у сфері зайнятості населення, гарантії держави щодо захисту прав громадян на працю та реалізації їхніх прав на соціальний захист від безробіття регламентуються Законом України «Про зайнятість населення».

За змістом частини першої статті 42 Закону України «По зайнятість населення» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що роботодавці мають право на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на території України на підставі дозволу, що видається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції.

Частиною другою статті 42 Закону України «Про зайнятість населення`визначено, що праця іноземців та осіб без громадянства може застосовуватися на різних посадах в одного або декількох (двох і більше) роботодавців за умови отримання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні кожним роботодавцем.

Порядок прийняття заяв про видачу, продовження дії, внесення змін до дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства та порядок прийняття рішень про видачу, продовження дії, внесення змін до дозволу регламентований приписами статті 42-7 вказаного Закону. В той же час стаття 42-10 Закону України «Про зайнятість населення» встановлюєумови для скасування на застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні.

З метою спрощення для роботодавців забезпечення потреби у робочій силі, яка може бути задоволена за рахунок застосування праці іноземців та осіб без громадянства, забезпечення рівних умов праці для громадян України та іноземців, детінізації трудових відносин, а також удосконалення законодавства у цій сфері та усунення правових колізій, Верховна Рада України прийняла Закон України від 21.09.2022 № 2623-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні і надання послуг з посередництва у працевлаштуванні за кордоном».

Цей Закон набрав чинності 15.10.2022 та ним стаття 42-10 Закону України «По зайнятість населення» доповнена, зокрема, пунктом 10, який передбачає, що територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, скасовує виданий дозвіл у разінесплати роботодавцем, за даними реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за особу, на застосування праці якої отримано дозвіл, протягом двох місяців з дати укладення трудового договору (контракту) з іноземцем чи особою без громадянства, крім випадків, передбачених законодавством.

Моніторинг сплати роботодавцем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування здійснює територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, шляхом обміну даними з Пенсійним фондом України.

В матеріалах справи міститься лист Головного управління Пенсійного фонду в м. Києві від 10.02.2023 року. Згідно з цим документом відсутні дані Пенсійного фонду України про сплату єдиного внеску роботодавцем (ТОВ «ШАФРАН-АС») за найманого іноземного працівника у період з січня 2019 року.

З відзиву на позовну заяву слідує, що за результатами моніторингу сплати позивачем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з травня 2019 року КМЦЗ прийняв наказ про скасування дозволу, виданого ТОВ «ШАФРАН-АС», на застосування праці іноземців та осіб без громадянства,відповідно до пункту 10 частини другої статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення».

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Пунктом1 частини першої статті 4 цього Закону передбачено, що платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно- правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування`єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок (частина друга статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування»).

Суд встановив, що 27.03.2019 року року Київський міський центр зайнятості видав Товариству з обмеженою відповідальністю «ШАФРАН-АС» дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства № № 77999 (дійсний до 27.03.2025), яким надано право Товариству на застосування праці позивача, громадянина Азербайджану, на посаді директора з комерційних питань ТОВ «ШАФРАН-АС». Позивач працевлаштований з 20.05.2019 року, що підтверджується трудовим контрактом № 01/03/19 від 20.05.2019 р. Разом з тим, відповідно до наказу № 20/05/2019 від 20 травня 2019 року позивачу було надано відпустку без збереження заробітної плати з 20.05.2019 року тривалістю 12 календарних днів у зв`язку із сімейними обставинами. Згідно наказу № 31.05.2019 від 31 травня 2019 року позивачу було надано відпустку без збереження заробітної плати з 01.06.2019 року тривалістю 30 календарних днів у зв`язку з хворобою батька та потребою догляду за ним.

Отже, з 20.05.2019 до 30.06.2019 року позивач перебував у відпустці без збереження заробітної плати, відповідно заробітна плата йому не нараховувалась, а отже, не нараховувався і єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у зв`язку з відсутністю бази нарахування (п. 1 ч. 1 ст.7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування").

Пункт 10 частини 2 статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення» визначає підставу скасування дозволу крім випадків, передбачених законодавством.

Оскільки у ТОВ «ШАФРАН-АС» за наведених обставин був відсутній обов`язок нараховувати та сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у зв`язку з відсутністю бази нарахування, що передбачено законодавством, тому у відповідача були відсутні підстави для скасування дозволу № 77999 від 27.03.2019 року.

У спірному наказі та додатку до нього, що містяться в матеріалах справи, не визначено період, за який КМЦЗ проводив моніторинг сплати роботодавцем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, однак, згідно з доводами відповідача дозвіл на № 77999, виданий ТОВ «ШАФРАН-АС» на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, був скасований КМЦЗ у зв`язку з несплатою позивачем єдиного внеску за найманого іноземного працівника протягом двох місяців з дати укладення трудового договору (контракту) з іноземцем чи особою без громадянства

У той же час відповідно до Довідки ОК-5 від 04.07.2024 позивачем сплачено єдиний внесок за липень і серпень 2019 року відповідно. Копія зазначеної довідки наявна в матеріалах справи.

Суд враховує, що податкові розрахунки сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску з додатками, позивач подав лише 07.2024 року (ці обставини не заперечуються учасниками справи), однак, норма пункту 10 частини другої статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення`визначає підставою для скасування дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства саме несплату протягом двох місяців з дати укладення трудового договору (контракту) єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за особу, на застосування праці якої отримано дозвіл.

Разом з тим позивач, як роботодавець, сплатив єдиний внесок за найманого іноземного працівника за липень-серпень 2019 року, тобто за перші два місяця як позивач фактично приступив до виконання трудових функцій після відпустки. У період з 20.05.2019 по 01.07.2019 позивач перебував у відпустці без збереження заробітної плати, що підтверджується матеріалами справи, з урахуванням чого заробітна плата йому не нараховувалась, а отже, не нараховувався і єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у зв`язку з відсутністю бази нарахування.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про протиправність наказу КМЦЗ від 16.02.2023 року № 117 у частині прийнятого рішення про скасування дозволу №77999 від 27.03.2019 року на застосування праці іноземців та осіб без громадянства.

Щодо доводу позивача про неможливість застосування принципу зворотної дії в часі норми пункту 10 частини другої статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення», суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з висновками щодо тлумачення змісту частини першої статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України № 1-зп від 13.05.1997, № 1-рп/99 від 09.02.1999, № 3-рп/2001 від 06.04.2001, № 6-рп/2012 від 13.03.2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, колизакони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовуютьвідповідальність особи (пункт 5 рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп).

У пункті першому резолютивної частини рішення № 1-рп/99 від 09.02.1999 Конституційний Суд Українизазначив, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

При цьому в пункті 3 мотивувальної частини цього рішення Конституційний Суд України вказав, що наведений висновок не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Тобто застосування зворотної дії в часі закону та іншого нормативно-правового акта до юридичної особи можливе за певних умов: якщо таким законом або нормативно-правовим актом пом`якшується або скасовується відповідальність юридичних осіб; міститься пряма вказівка на це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Пряма вказівка на те, що Закон України від 21.09.2022 № 2623-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні і надання послуг з посередництва у працевлаштуванні за кордоном» має зворотну дію в часі у цьому Законі відсутня.

Крім того,відповідач,застосувавши норму пункту 10 частини другої статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення», яка набрала чинності 15.10.2022, на правовідносини за період з травня 2019 року по червень 2019 року, погіршив становище позивача, відтак порушив принцип незворотності дії законі в часі щодо ТОВ «ШАФРАН-АС».

Щодо доводу позивача про перевищення відповідачем повноважень та обмін інформацією з Пенсійним фондом України не у спосіб, встановлений законом, суд зазначає таке.

Підставою для скасування дозволу на застосування праці позивача відоповідачем-1 стала відповідь Головного управління пенсійного фонду України в м. Києві від 10.02.2023 року на запит відповідача-1 від 27.01.2023 року № 12-166/10-21/23. Даною відповіддю Головним управлінням ПФУ в м. Києві надано відповідачу-1 інформацію щодо сплати ТОВ «ШАФРАН-АС» єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за позивача у період з 01.01.2019 року, де зазначено, що інформація відсутня.

Відповідно до п.10 ч.2 ст.42-10 ЗУ «Про зайнятість населення», територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, скасовує виданий дозвіл у разі: несплати роботодавцем, за даними реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за особу, на застосування праці якої отримано дозвіл, протягом двох місяців з дати укладення трудового договору (контракту) з іноземцем чи особою без громадянства, крім випадків, передбачених законодавством.

Моніторинг сплати роботодавцем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування здійснює територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, шляхом обміну даними з Пенсійним фондом України.

Аналіз даної норми свідчить, що наслідок у вигляді скасування виданого дозволу на застосування праці іноземця має місце у разі несплати роботодавцем за даними реєстру застрахованих осіб єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за особу, на застосування праці якої отримано дозвіл, протягом двох місяців з дати укладення трудового договору (контракту).

Отже, вказана норма поширюється на несплату роботодавцем ЄСВ за особу, на застосування праці якої отримано дозвіл, протягом двох місяців з дати укладення трудового договору (контракту).

Відповідно до ст.2 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" платниками єдиного внеску є, зокрема, роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами.

Згідно до ч.1 ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України"Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Відповідно до ч.2 ст.9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

При цьому, згідно ч.1 ст. 17 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» інформація з Державного реєстру використовується з додержанням вимог законів України «Про інформацію» та «Про захист персональних даних» виключно для потреб, визначених цим Законом та законами з окремих видів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Інформація з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру також може надаватися центральним органам виконавчої влади та державним підприємствам, що належать до сфери їх управління, роботодавцям, банкам, підприємствам, установам та організаціям з метою її використання для обслуговування громадян (за їхньою згодою або у випадках, встановлених законом щодо захисту персональних даних) у порядку, що затверджується Пенсійним фондом за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.

Відповідно до ч.2 ст.17 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Пенсійним фондом, що ведуть Державний реєстр, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення, Фондом загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, здійснюється обмін інформацією на безоплатній основі в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, за погодженням з Пенсійним фондом та Фондом загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Надання такої інформації здійснюється на центральному рівні в електронній формі відповідно до «Порядку обміну інформацією між Міністерством доходів і зборів України, Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування», затвердженого Наказом Міністерства доходів і зборів України від 19.09.2013 року з дотриманням вимог ЗУ «Про інформацію» та ЗУ «Про захист персональних даних» (далі Порядок), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

Суб`єктами інформаційного обміну, що здійснюється відповідно до цього Порядку, є: на центральному рівні: Міністерство доходів і зборів України (далі - Міндоходів), що забезпечує збір та ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок); формує та веде реєстр страхувальників Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - Державний реєстр); здійснює заходи щодо забезпечення доступу до даних Державного реєстру відповідно до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон); Пенсійний фонд України, що формує та веде реєстр застрахованих осіб Державного реєстру, здійснює заходи щодо надання інформації з Державного реєстру відповідно до Закону; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд соціального страхування від нещасних випадків); Фонд загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; на територіальному рівні - органи доходів та зборів, органи фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування (п. 1.2 Порядку).

Аналогічні вимоги передбачені в п. 1 Розд. VI Постанови Правління Пенсійного фонду України «Про затвердження Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 8 липня 2014 р. за № 785/25562, відповідно до змісту якої суб`єктами інформаційного обміну є Пенсійний фонд України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, фонди загальнообов`язкового державного соціального страхування.

З аналізу викладених норм законодавства суд доходить висновку, що відповідач-1 не є суб`єктом інформаційного обміну, а тому не міг особисто запросити та отримати інформацію в Головного управління Пенсійного фонду в м. Києві щодо сплати роботодавцем ЄСВ стосовно позивача, яка в подальшому стала підставою для скасування дозволу на застосування праці позивача, оскільки обмін такою інформацією відбувається на центральному рівні.

Поряд з цим, аналізуючи зміст листа Головного управління ПФУ в м. Києві від 10.02.2023 року, суд зазначає, що останній не містить інформацію, яка в розумінні п.10 ч.2 статті 42-10 Закону України «Про зайнятість населення» є підставою для скасування дозволу на застосування праці іноземця, а саме зазначеним листом не підтверджується факт несплати роботодавцем ТОВ «ШАФРАН-АС», за даними реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за позивача, на застосування праці якого отримано дозвіл №77999 від 27.03.2019 року, протягом двох місяців з дати укладення трудового договору (контракту) з іноземцем.

Більше того, подібна інформація не могла бути отримана відповідачем-1 враховуючи передбачений чинним законодавством електронний обмін даними між Державною службою зайнятості та Пенсійним фондом України.

Аналогічні висновки містяться у рішенні Київського окружного адміністративного суду від 24 травня 2024 року у подібній справі № 320/35903/23.

У наведеній справі суд аналізував листи Головного управління ПФУ в Одеській області від 16.02.2023 №1500-0703-8/18201 та від 11.05.2023 №1500-0703-8/58154 в яких повідомлено, що надання такої інформації здійснюється на центральному рівні в електронній формі відповідно до Порядку обміну інформацією між Міністерством доходів і зборів України, Пенсійним фондом України та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого наказом Міністерства доходів і зборів України від 19.09.2013 №494, постановою правління Пенсійного фонду України від 19.09.2013 № 16-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.10.2013 за № 1733/24265 та Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 18.06.2014 № 10-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 27.03.2018 №8-1), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08.07.2014 за № 785/25562.

Структура, формат відомостей та вимоги до їх контролю, процедури взаємодії інформаційних систем та зміни до них визначаються суб`єктами інформаційного обміну відповідними спільними рішеннями, які оформлюються окремими протоколами, підготовленими на підставі цього Положення (п.3 розділу VI Обміну інформацією Реєстру застрахованих осіб Порядку).

У зв`язку з вищевикладеним Головне управління ПФУ в Одеській області у листах від 16.02.2023 та від 11.05.2023 повідомило, що змушене відмовити у наданні запитуваної інформації з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, оскільки інформаційний обмін здійснюється на центральному рівні.

Поряд з цим у справі, що розглядається, судом враховано, що позивачем було надано до матеріалів справи довідку ОК-5 від 04.07.2024 відповідно до якої позивачем сплачено єдиний внесок за липень і серпень 2019 року відповідно, тобто за перші два місяці як позивач фактично приступив до виконання трудових функцій після закінчення відпустки без збереження заробітної плати.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про протиправність наказу КМЦЗ від 16.02.2023 року № 117у частині прийнятого рішення про скасування дозволу №77999 від 27.03.2019 року на застосування праці іноземців та осіб без громадянства.

Оскільки судом встановлено, що у Київського міського центру зайнятості були відсутні підстави для скасування дозволу на працевлаштування №77999 від 27.03.2019 року, то рішення №80111500062612 від 27.02.2023 року відповідача-2, яким скасовано посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , також підлягає визнанню протиправним та скасуванню, оскільки така вимога має похідний характер.

Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2023 року у справі №640/16326/20 зазначив, що належним способом захисту права особи є такий спосіб, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень та сприяє вичерпному поновленню порушеного права особи.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово посилався на те, що «ефективний засіб правового захисту» повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (про вказане, зокрема, зазначено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі №9901/459/21).

В силу приписів п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Водночас, згідно ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Рекомендацією №R (80) 2 комітету державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Європи 11.05.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Отже, адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

У даному випадку, задоволення позовних вимог щодо зобов`язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області направити інформацію у відомчу базу даних ДМС України про відновлення дії посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , яка оформлена на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов`язок суб`єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Суд зазначає, що в даному випадку відповідачі, які є суб`єктами владних повноважень, не надали суду належним та допустимих доказів на спростування тверджень позивача.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача у відповідності до вимог приписів ч. 1 ст. 139 КАС України.

Судовий збір буде відшкодовано за рахунок відповідачів у солідарному порядку.

Загальна сума сплаченого збору становить 3220,80 грн., тому з кожного з відповідачів буде стягнуто по 1610,40 грн.).

Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Київського міського центру зайнятості (місцезнаходження: 01033, м. Київ, вул. Жилянська, 47-б; код ЄДРПОУ 03491091), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а; код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправними наказу та рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Київського міського центру зайнятості (місцезнаходження: 01033, м. Київ, вул. Жилянська, 47-б; код ЄДРПОУ 03491091) за №117 «Про скасування дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства» від 16.02.2023р. в частині скасування дозволу на працевлаштування, що виданий ТОВ «ШАФРАН-АС» на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ).

3. Визнати протиправним та скасувати рішення №80111500062612 від 27.02.2023р. Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а; код ЄДРПОУ 42552598) про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , яка оформлена на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ).

4. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а; код ЄДРПОУ 42552598) направити інформацію у відомчу базу даних ДМС України про відновлення дії посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , яка оформлена на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ).

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір в розмірі 1610 (одна тисяча шістсот десять) грн. 40 (сорок) коп. за рахунок бюджетних асигнувань, призначених для Київського міського центру зайнятості (місцезнаходження: 01033, м. Київ, вул. Жилянська, 47-б; код ЄДРПОУ 03491091).

6. Стягнути на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір в розмірі 1610 (одна тисяча шістсот десять) грн. 40 (сорок) коп. за рахунок бюджетних асигнувань, призначених для Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а; код ЄДРПОУ 42552598).

7. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Марич Є.В.