Постанова

від 05.09.2024 по справі б13/016-10

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" вересня 2024 р. Справа№ Б13/016-10 (911/3505/23)

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Поліщука В.Ю.

суддів: Пантелієнка В.О.

Сибіги О.М.

секретар судового засідання: Сорока П.М.

розглянувши апеляційну скаргу Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області,

на рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року,

у справі № Б13/016-10 (911/3505/23) (суддя Наріжний С.Ю.),

за позовом Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області ,

до відповідача Відкритого акціонерного товариства "Білицька меблева фабрика",

про скасування державного акту на право постійного користування земельною ділянкою,

у відокремленому провадженні в межах справи № Б13/016-10,

про банкрутство Відкритого акціонерного товариства "Білицька меблева фабрика",

за участю представників:

від Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області - Погонець О.В. (представник за довіреністю від 01.05.2024 року)

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23) у задоволенні позову Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області про скасування державного акту на право постійного користування земельною ділянкою відмовлено повністю.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Коцюбинська селищна рада Бучанського району Київської області звернулась до Північного апеляційного господарського суду, з апеляційною скаргою, в якій просить апеляційний господарський суд скасувати рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23) повністю, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.05.2024 року, апеляційну скаргу Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області, передано колегії суддів у складі: головуючий суддя Поліщук В.Ю. (суддя-доповідач), судді Поляков Б.М., Пантелієнко В.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 року витребувано у Господарського суду Київської області матеріали справи №Б13/016-10 (911/3505/23) щодо оскарження рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року за позовом Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області до ВАТ «Білицька меблева фабрика» про скасування державного акту на право постійного користування земельною ділянкою у відокремленому провадженні в межах справи № Б13/016-10 про банкрутство ВАТ «Білицька меблева фабрика»; відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі № Б13/016-10 (911/3505/23) до надходження матеріалів справи з Господарського суду Київської області.

Після надходження матеріалів справи №Б13/016-10 (911/3505/23) (у 1-му томі) до Північного апеляційного господарського суду, згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.05.2024 року, апеляційну скаргу Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Поліщук В.Ю. (суддя-доповідач), судді Пантелієнко В.О., Доманська М.Л. (у зв`язку з перебуванням судді Полякова Б.М. у відпустці).

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2024 року апеляційну скаргу Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області на рішенням Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі № Б13/016-10 (911/3505/23) прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Поліщук В.Ю. (суддя-доповідач), судді: Пантелієнко В.О., Доманська М.Л.; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі № Б13/016-10 (911/3505/23); розгляд апеляційної скарги призначено на 18.06.2024 року.

18.06.2024 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від ВАТ «Білицька меблева фабрика» надійшло Клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.06.2024 року розгляд апеляційної скарги Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області на рішенням Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі № Б13/016-10 (911/3505/23) відкладено на 02.07.2024 року.

У судове засідання апеляційної інстанції 02.07.2024 року з`явилась представниця Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області, однак судове засідання не відбулось у зв`язку з оголошеною в місті Києві повітряною тривогою.

02.03.2022 року на офіційній веб-сторінці Ради суддів України оприлюднено рекомендації щодо роботи судів в умовах воєнного стану. Так, згідно з пунктами 5, 6 рекомендовано по можливості відкладати розгляд справ (за винятком невідкладних судових розглядів) та знімати їх з розгляду, зважати на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через засідання до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв`язку з небезпекою для життя; справи, які не є невідкладними, розглядати лише за наявності письмової згоди на це усіх учасників судового провадження; виважено підходити до питань, пов`язаних з поверненням різного роду процесуальних документів, залишення їх без руху, встановлення різного роду строків, по можливості продовжувати їх щонайменше до закінчення воєнного стану.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 року розгляд апеляційної скарги Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області на рішенням Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі № Б13/016-10 (911/3505/23) відкладено на 30.07.2024 року.

08.07.2024 року через підсистему «Електронний суд» від представника Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області, адвоката Даніша С.П., надійшли Додаткові пояснення по справі №Б13/016-10 (911/3505/23), в яких представник скаржника просив апеляційний господарський суд долучити до матеріалів справи Постанову Верховного Суду України від 21.11.2019 року № 918/194/19.

Зокрема, представник скаржника вказав, що Верховний Суд у Постанові від 21.11.2019 року у справі № 918/194/19 зазначив, що приписи пункту «в» частини першої статті 141 ЗК України слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво, є правильним за умови, що правонаступник може набувати відповідне таке право згідно з чинним на час правонаступництва законодавством, тобто у цьому випадку, згідно зі статтею 92 ЗК України, яка чітко визначає суб`єктів права постійного користування. У випадку, коли суб`єкт перестає відповідати встановленим статтею 92 ЗК України вимогам, набуття ним права постійного користування земельною ділянкою є неможливим в силу прямої вказівки закону.

Крім того, представник скаржника зазначив, що з аналізу положень діючого законодавства та обставин цієї справи вбачається, що факт припинення діяльності ВАТ «Білицьа меблева фабрика» в порядку, що виключає правонаступництво є законодавчо визначеними підставами за наявності яких право постійного користування спірною ділянкою припиняється. Положення пункту в) статті 141 та статті 92 ЗК України є належним та допустимим доказом у справі, який підтверджує законність та наявність у ВАТ «Білицька меблева фабрика» відповідних правових підстав для звернення до суду щодо скасування Державного акту, яким надано право постійного користування спірною ділянкою

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.07.2024 року, апеляційну скаргу у справі № Б13/016-10 (911/3505/23) передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Поліщук В.Ю. (суддя-доповідач), судді Пантелієнко В.О., Сибіга О.М. (у зв`язку з перебуванням судді Доманської М.Л. у відпустці).

30.07.2024 року розгляд апеляційної скарги не відбувся, у зв`язку з перебуванням судді Сибіги О.М. у відпустці.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 року апеляційну скаргу Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23), прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Поліщук В.Ю. (суддя-доповідач), судді Пантелієнко В.О., Сибіга О.М.; розгляд апеляційної скарги призначено на 03.09.2024 року.

У зв`язку з технічними причинами судове засідання 03.09.2024 року не відбулось.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2024 року розгляд апеляційної скарги Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23), призначено на 05.09.2024 року.

У судове засідання 05.09.2024 року з`явилась представниця Коцюбинськї селищної ради Бучанського району Київської області - Погонець О.В.

Інші учасників справи в судове засідання 05.09.2024 року не з`явились, про причини неявки апеляційний господарський суд не повідомлено, про дату та час розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином.

Враховуючи, що матеріали справи №Б13/016-10 (911/3505/23) містять достатньо доказів для розгляду апеляційної скарги, колегія апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути справу за відсутності інших уповноважених представників судового спору.

Представниця Коцюбинськї селищної ради Бучанського району Київської області, Погонець О.В. в судовому засіданні 05.09.2024 року просила апеляційний господарський суд задовольнити апеляційну скаргу, рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23) повністю, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі, посилаючись при цьому на доводи апеляційної скарги.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд виходив з наступного.

У провадженні Господарського суду Київської області перебуває справа №Б13/016-10 за Заявою ОСОБА_1 про банкрутство ВАТ «Білицька меблева фабрика», порушена ухвалою місцевого господарського суду від 15.04.2010 року.

Постановою Господарського суду Київської області від 22.08.2011 року визнано ВАТ «Білицька меблева фабрика» банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

Ухвалою місцевого господарського суду від 09.05.2023 року ліквідатором ВАТ «Білицька меблева фабрика» призначено арбітражного керуючого Головка О.І.

На час апеляційного провадження у справі № Б13/016-10 триває ліквідаційна процедура.

20.11.2023 року до Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області від 13.11.2023 року №1335/01.29 (вх. №2931/23) до ВАТ «Білицька меблева фабрика» про скасування Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою.

В позовній заяві Коцюбинська селищна рада Бучанського району Київської області просила місцевий господарський суд скасувати Державний акт про право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 05, виданий згідно до Рішення Виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради народних депутатів від 24.10.1995 року № 61 «Про оформлення права користування земельними ділянками».

В обґрунтування позовної заяви Коцюбинська селищна рада Бучанського району Київської області зазначила про наявність наступних обставин: наразі діяльність ВАТ «Білицька меблева фабрика» припинена, що виключає можливість отримання прибутку та інших економічних результатів; щодо ВАТ «Білицька меблева фабрика» розпочата ліквідаційна процедура, яка має своїм наслідком припинення юридичної особи та використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; правонаступництво щодо спірної ділянки є неможливим; при здійсненні ліквідаційної процедури вбачається порушення законодавчо встановлених строків та затягування таких строків ВАТ «Білицька меблева фабрика».

Рішенням Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23) у задоволенні позову Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області про скасування Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою відмовлено повністю.

Вказане рішення суду першої інстанції мотивовано, зокрема тим, що:

- місцевим господарським судом встановлено відсутність добровільної відмови ВАТ «Білицька меблева фабрика» від права постійного користування земельною ділянкою, згідно ст. 142 Земельного кодексу України;

- землекористувачем (ВАТ «Білицька меблева фабрика») згода на вилучення земельної ділянки не надавалась, докази на підтвердження звернення ВАТ «Білицька меблева фабрика» з проханням про припинення права користування земельною ділянкою відсутні, землевпорядна документація щодо поділу земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні, ВАТ «Білицька меблева фабрика» не погоджувалась;

- скасування Державного акту серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995 року про право постійного користування землею, на якій розташоване майно землекористувача ВАТ «Білицька меблева фабрика», призведе до втручання у право ВАТ «Білицька меблева фабрика» на мирне володіння своїм майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

- щодо перебування ВАТ «Білицька меблева фабрика» в судовій процедурі банкрутства на стадії ліквідаційної процедури, місцевий господарський суд зазначив, що в силу положень КУзПБ, юридична особа - боржник є припиненою з моменту внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; відновлення платоспроможності боржника, у т.ч. шляхом введення процедури санації, можливе на будь-якій стадії процедури банкрутства. Таким чином, на час розгляду позовної заяви відсутні підстави для висновку про припинення юридичної особи - ВАТ «Білицька меблева фабрика»;

- щодо обов`язку повернення земельної ділянки з постійного користування власнику, згідно ч. 7 ст. 62 КУзПБ, місцевий господарський суд зазначив, що наведена норма не встановлює строку такого повернення. Водночас, враховуючи, що на спірній земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомості ВАТ «Білицька меблева фабрика», які складають ліквідаційну масу та підлягають реалізації у встановленому порядку, повернення всієї земельної ділянки з постійного користування є передчасним;

- стосовно тверджень позивача щодо застосування до спірних правовірносин положень ст. ст. 90, 155 ЗК України, місцевий господарський суд зазначив, що позивач не обґрунтовує порушення прав будь-яких осіб видачею Державного акту серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995 року про право постійного користування землею, станом на дату його видачі;

- право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Коцюбинська селищна рада Бучанського району Київської області звернулась до Північного апеляційного господарського суду, з апеляційною скаргою, в якій просить апеляційний господарський суд скасувати рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі № Б13/016-10 (911/3505/23) повністю, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевий господарський суд дійшов формального підходу до вирішення справи, без повного і всебічного з`ясування всіх обставин, з неправильним застосуванням норм процесуального та матеріального права, що призвело до прийняття місцевим судом незаконного рішення.

Скаржник, зокрема, посилається на те, що:

- діяльність ВАТ «Білицька меблева фабрика» припинена, що виключає можливість отримання прибутку та інших економічних результатів;

- щодо ВАТ «Білицька меблева фабрика» розпочата ліквідаційна процедура, яка має своїм наслідком припинення юридичної особи та використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

- правонаступництво щодо спірної ділянки є неможливим;

- при здійсненні ліквідаційної процедури вбачається порушення законодавчо встановлених строків та затягування таких строків ВАТ «Білицька меблева фабрика».

Апеляційний господарський суд вважає рішення місцевого господарського суду законним та обґрунтованим, прийнятим з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 269 ГПК України, апеляційний господарський суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Разом з тим, 21.10.2019 року введено в дію КУзПБ, відтак в цьому випадку застосуванню підлягають положення КУзПБ (щодо розгляду позовної заяви в межах справи про банкрутство).

Згідно із ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторонни судового процессу.

Одночасно, цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц.

Для виконання вимог ст. 86 ГПК України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Водночас, 17.10.2019 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 79 ГПК, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошував, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" наведено Касаційним господарським судом у Постановах від 29.01.2021 року у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 року у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 року у справі № 924/233/18.

Апеляційний господарський суд зазначає, що розгляд цієї справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами ГПК України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей" .

Відповідно до частини першої ст.78 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками і тому лише державна реєстрація права власності на земельні ділянки створює правові підстави для розпорядження ними її власником, в тому числі і надання їх у користування (оренду).

Частиною 2 статті 7 КУзПБ передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Тобто, положення КУзПБ передбачають концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство, що дозволяє здійснювати ефективний судовий контроль щодо повернення майнових активів боржника у його розпорядження з метою відновлення платоспроможності такого боржника або належного формування ліквідаційної маси банкрута.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, ЗК України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина 1 статті 3 ЗК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Набуття права на землю юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2 статті 116 ЗК України).

Згідно з приписами статті 7 ЗК України (в редакції, чинній на момент видачі спірного Державного акта ВАТ «Білицька меблева фарбика»), користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям.

Відповідно до частини 1 статті 92 ЗК України (в поточній редакції Кодексу), право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (частина 2 статті 95 Кодексу).

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Разом із тим, відповідно до статті 141 ЗК України (в поточній редакції Кодексу), підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, крім перетворення державних підприємств у випадках, визначених статтею 120-1 цього Кодексу; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами); и) невиконання акціонерним товариством, товариством з обмеженою відповідальністю, 100 відсотків акцій (часток) у статутному капіталі якого належать державі, яке утворилося шляхом перетворення державного підприємства, вимог, визначених статтею 120-1 цього Кодексу.

Враховуючи наведене, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких (підстав) є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, на думку колегії суддів апеляційної інстанції є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди враховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 ЗК України.

Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, наведенному у Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005.

Подібний правовий висновок наведено Великою Палатою Верховного Суду у Постановах від 05.11.2019 року у справі № 906/392/18, від 23.06.2020 року у справі №922/989/18.

Відповідно до частин 3, 4 статті 142 ЗК України, припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Місцевим господарським судом встановлено, що в матеріалах справи відсутня добровільна відмова ВАТ «Білицька меблева фарбика» від права постійного користування земельною ділянкою, згідно ст. 142 ЗК України.

Враховуючи наведені законодавчі положення, місцевий господарський суд дійшов обгрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав, передбачених положеннями статей 141 - 143 ЗК України для припинення права ВАТ «Білицька меблева фабрика» постійного користування земельною ділянкою.

За змістом частини 1 та частини 2 статті 149 ЗК України, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших проблем за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Таким чином, з огляду на приписи наведених норм, за наявності правових підстав для припинення права постійного користування земельною ділянкою та за відсутності на це згоди землекористувача, припинення права постійного користування земельною ділянкою здійснюється в судовому порядку.

Як встановлено місцевим господарським судом та перевірено апеляційним господарським судом, землекористувачем (ВАТ «Білицька меблева фарбика») згода на вилучення земельної ділянки не надавалось, докази на підтвердження звернення ВАТ «Білицька меблева фабрика» з проханням про припинення права користування земельною ділянкою відсутні, землевпорядна документація щодо поділу земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні, ВАТ «Білицька меблева фабрика» не погоджувалась.

Крім того, місцевим господарським судом встановлено наявність у ВАТ «Білицька меблева фабрика» нерухомого майна, яке знаходиться на земельній ділянці в межах Державного акта на право постійного користування землею від 09.11.1995 року (том 1, арк справи 12-16).

При цьому, як було зазначено вище, діюче законодавство не передбачає припинення права користування земельною ділянкою, наданою у постійне користування, на якій знаходяться об`єкти нерухомості землекористувача (ВАТ «Білицька меблева фабрика»). Неможливість припинення такого права стверджена в Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005.

Положеннями частин 1 та 2 статті 79-1 ЗК України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина 4 статті 79-1 ЗК України).

Відповідно до частини 5 статті 79-1 ЗК України, формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

У частині 6 ст. 79-1 ЗК України визначено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Частиною 1 статті 50 Закону України «Про землеустрій» унормовано, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок розробляються у разі формування нових земельних ділянок із земель державної, комунальної власності (крім випадків формування земельних ділянок за іншою документацією із землеустрою) та у разі зміни цільового призначення земельних ділянок у випадках, визначених законом. Проекти землеустрою щодо відведення земельної ділянки також можуть передбачати поділ, об`єднання земельних ділянок, які перебувають у власності однієї особи.

Згідно з частиною 1 статті 56 Закону України «Про землеустрій», технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок розробляється за рішенням власників земельних ділянок за згодою заставодержателів, користувачів земельних ділянок. Технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації; в) кадастрові плани земельних ділянок, які об`єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку; г) матеріали польових геодезичних робіт; ґ) відомості про встановлені межові знаки на межі поділу; д) перелік обтяжень прав на земельну ділянку, обмежень на її використання та наявні земельні сервітути.).

За змістом положень частин 1, 2, 6 статті 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти, крім об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній (аналогічна правова позиція наведена у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 року у справі № 910/18560/16; від 18.12.2019 року у справі №263/6022/16-ц).

Аналіз наведених норм земельного законодавства свідчить про важливість встановлення площі земельної ділянки, необхідної для обслуговування відповідного нерухомого майна, оскільки перехід майнових прав на нерухоме майно до іншої особи тягне за собою перехід до неї земельних прав саме на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості та яка необхідна для його обслуговування. Зокрема, якщо сторони в договорі, спрямованому на відчуження нерухомого майна, не обумовили розмір відповідної земельної ділянки, то встановлення цього розміру здійснюється згідно з нормативами, визначеними у відповідній місцевості, та метою, з якою земельна ділянка використовується, тощо.

Крім того, враховуючи імперативні положення наведених норм, місцевий господарський суд дійшов висновку (з яким погоджується і апеляційний господарський суд) що право користування земельною ділянкою не може припинятись для особи, яка правомірно продовжує володіти нерухомим майном, що розташоване на цій земельній ділянці, і до іншої особи перейшло право власності лише на частину нерухомого майна, проте інша частина (нерухомого майна) продовжує перебувати у власності цієї особи, адже виходячи зі змісту частин 1, 3 статті 79-1, частин 1, 2, 6 статті 120 ЗК України, право користування земельною ділянкою розповсюджується на її відповідну частину.

З огляду на те, що у власності ВАТ «Білицька меблева фабрика» продовжує перебувати частина будівель та споруд, тому (твердження Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області наведені у позовній заяві та) доводи апеляційної скарзи про те, що набуття іншою особою права власності на частину будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці є правовою підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою для попереднього землекористувача, ґрунтується на помилковому тлумаченні пункту «е» частини 1 статті 141 ЗК України.

В силу приписів частини 13 статті 79-1 ЗК України, земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі, зокрема, поділу або об`єднання земельних ділянок.

Згідно з пунктом б) частини 1 статті 20 Закону України «Про землеустрій», землеустрій проводиться в обов`язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі, зокрема, встановлення та зміни меж об`єктів землеустрою.

Відповідно до пункту й) частини 2 статті 25 Закону України «Про землеустрій», одним із видів документації із землеустрою є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Замовниками документації із землеустрою можуть бути органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі, а також інші юридичні та фізичні особи (частина 1 статті 26 Закону України «Про землеустрій»).

Статтею 30 Закону України «Про землеустрій» визначено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому ЗК України, цим Законом.

Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 31 Закону України «Про землеустрій», зміни до документації із землеустрою вносяться особою, яка відповідно до вимог цього Закону може бути розробником документації із землеустрою, за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, які затвердили проекти землеустрою. Погодження та затвердження змін до документації із землеустрою здійснюються в порядку, передбаченому для погодження та затвердження документації із землеустрою.

Відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр», державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи. Державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі, зокрема, поділу чи об`єднання земельних ділянок (абзац 1 частини 10 статті 24 вказаного Закону).

Положеннями частин 1, 2 статті 27 Закону України «Про Державний земельний кадастр» визначено, що у разі поділу або об`єднання земельних ділянок запис про державну реєстрацію земельної ділянки та кадастровий номер земельної ділянки скасовуються, а Поземельна книга на таку земельну ділянку закривається. У Поземельній книзі на земельні ділянки, сформовані в результаті поділу або об`єднання земельних ділянок, здійснюється запис про такий поділ чи об`єднання із зазначенням скасованих кадастрових номерів земельних ділянок.

За змістом пункту 49 Порядку ведення Державного земельного кадастру (затверджено Постановою Кабінету міністрів України від 17.10.2012 року № 1051), Поземельна книга ведеться за формою згідно з Додатком 8 під час державної реєстрації земельної ділянки, внесення до Державного земельного кадастру відомостей (змін до них) про зареєстровані земельні ділянки (в тому числі у разі їх поділу чи об`єднання, а також відновлення їх меж) відповідно до пунктів 107 - 137 цього Порядку.

Згідно з пунктом 136 цього Порядку, відомості до Державного земельного кадастру про земельну ділянку в разі її поділу чи об`єднання з іншою земельною ділянкою вносяться на підставі заяви про державну реєстрацію земельної ділянки, яка утворилася в результаті такого поділу чи об`єднання, шляхом здійснення Державним кадастровим реєстратором таких дій:

1) скасування державної реєстрації земельної ділянки шляхом закриття Поземельної книги відповідно до пункту 60 цього Порядку із скасуванням кадастрового номера земельної ділянки за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру;

2) здійснення державної реєстрації земельної ділянки, яка утворилася в результаті поділу чи об`єднання, згідно з пунктами 107 - 111 і 113 цього Порядку;

3) внесення до Поземельної книги на земельну ділянку, сформовану в результаті поділу чи об`єднання земельних ділянок, запису про такий поділ чи об`єднання із зазначенням скасованого кадастрового номера земельної ділянки шляхом: проставлення на титульному аркуші Поземельної книги в паперовій формі позначки про утворення земельної ділянки в результаті поділу чи об`єднання за формою згідно з додатком 28, в якій зазначаються скасований кадастровий номер земельної ділянки, підстава для поділу чи об`єднання земельної ділянки, дата такого поділу чи об`єднання, відомості про Державного кадастрового реєстратора, який зробив позначку.

Зазначені норми вказують на те, що у разі поділу земельної ділянки змінюються межі, площа та кадастровий номер цієї земельної ділянки, проте обсяг прав попереднього землекористувача, набутий на таку земельну ділянку у встановленому законом порядку на підставі Державного акта на право постійного користування землею, не змінюється, у зв`язку з чим зміна кадастрового номера, здійснена з дотриманням наведених вище норм закону, не є правовою підставою, передбаченою положеннями статті 141 ЗК України, для припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Аналогічна правова позиція наведена в Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.11.2020 року у справі № 904/6059/19.

Враховуючи наведене, місцевий господарський суд дійшов висновку, що Коцюбинська селищна рада Бучанського району Київської області, як власник спірної земельної ділянки, не позбавлена права вживати відповідних заходів щодо розробки документації із землеустрою, відповідно до норм чинного законодавства та у встановленому земельним законодавством порядку.

Водночас, селищна рада має дотримуватись прав постійного землекористувача - ВАТ «Білицька меблева фабрика», оскільки право постійного землекористування ВАТ «Білицька меблева фабрика» спірною земельною ділянкою не може бути припинене з підстав, визначених позивачем у позові.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Тобто, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (Рішення Європейського суду з прав людини у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Як правильно встановлено місцевим господарським судом та з чим погоджується апеляційний господарський суд, скасування Державного акту серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995 року про право постійного користування землею, на якій розташоване майно землекористувача ВАТ «Білицька меблева фабрика», призведе до втручання у право ВАТ «Білицька меблева фабрика» на мирне володіння своїм майном, на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що доводи Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують наведених вище висновків місцевого господарського суду за результатом аналізу земельного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, з урахуванням відповідної судової практики Верховного Суду.

Зокрема, щодо перебування ВАТ «Білицька меблева фабрика» в судовій процедурі банкрутства на стадії ліквідаційної процедури, апеляційний господарський зазначає, що в силу положень КУзПБ, юридична особа - боржник є припиненою з моменту внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; відновлення платоспроможності боржника, у т.ч. шляхом введення процедури санації, можливе на будь-якій стадії процедури банкрутства. Таким чином, на цей час відсутні підстави для висновку про припинення юридичної особи - відповідача у цій справі (боржника у справі №Б13/016-10).

Щодо обов`язку повернення земельної ділянки з постійного користування власнику згідно ч. 7 ст. 62 КУзПБ, апеляційний господарський суд зазначає, що наведена норма не встановлює строку такого повернення. Водночас, враховуючи, що на спірній земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомості ВАТ «Білицька меблева фвбрика», які складають ліквідаційну масу та підлягають реалізації у встановленому порядку, повернення всієї земельної ділянки з постійного користування є передчасним.

Апеляційний господарський суд, відносно доводів скаржника щодо застосовності положень ст. 90, 155 ЗК України, зазначає, що скаржник, всупереч вимог ст. 74 ГПК України, не обґрунтовує порушення прав будь-яких осіб видачею Державного акта серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995 року про право постійного користування землею (станом на дату його видачі).

Водночас, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Поряд з цим, апеляційний господарський суд зазначає, що посилання скаржника в апеляційній скарзі на наведену судову практику Верховного Суду не є релевантним, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання у цій справі (№ Б13/016-10 (911/3505/23)) та у зазначених в апеляційній скарзі справах є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у зазначених справах.

Таким чином, усі доводи, посилання та обгрунтування учасників справи судом апеляційної інстанції враховані при вирішенні спору, місцевим господарським судом, в свою чергу, надано належну оцінку усім наявним у справі доказам та правовідносинам учасників справи та прийнято обґрунтоване рішення, яким у задоволенні позову Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області до Відкритого акціонерного товариства "Білицька меблева фабрика" про скасування Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою - відмовлено повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Ст. 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ч. ч. 1,2,3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87) Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005 року).

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, апеляційний господарський суд ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 року). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У цій справі апеляційний господарський суд дійшов висновку, що учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З огляду на наведене, Північний апеляційний господарський суд вважає, що доводи апеляційної скарзи (тотожні підставам позовної заяви), не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, наведених в оскаржуваному рішенні. Оскаржуване рішення прийняте з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв`язку з чим, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваного рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі № Б13/016-10 (911/3505/23), за наведених скаржником доводів та обґрунтувань апеляційної скарги.

Відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з тим, що апеляційний господарський суд відмовляє у задоволенні апеляційної скарги та залишає без змін раніше прийняте місцевим господарським судом рішення, на скаржника покладаються витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 76-79, 86, 129, 233, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області на рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23) - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 19.03.2024 року у справі №Б13/016-10 (911/3505/23) - залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

4. Матеріали справи № Б13/016-10 (911/3505/23) повернути Господарському суду Київської області.

Повний текст постанови складено та підписано 11.09.2024 року, у зв`язку з перебуванням головуючого судді Поліщука В.Ю. на лікарняному.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок касаційного оскарження передбачено ст.ст. 287-289 ГПК України.

Головуючий суддя В.Ю. Поліщук

Судді В.О. Пантелієнко

О.М. Сибіга