Окрема думка

від 04.09.2024 по справі 902/1043/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

04 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 902/1043/21

судді Верховного Суду Студенця В.І.

за результатом касаційного провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Вінницької області від 11.05.2022

(суддя Міліціанов Р.В.)

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022

(головуючий суддя - Грязнов В.В., судді: Бучинська Г.Б., Маціщук А.В.)

у справі №902/1043/21

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2

до Релігійної організації "Релігійна громада Преображення Господнього с. Лука-Мелешківська Вінницького району Вінницько-Барської Єпархії Православної церкви України",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Управління у справах національностей та релігії Вінницької обласної державної адміністрації,

про визнання недійсними рішень загальних зборів та нової редакції статуту.

І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

1. Із постановою Верховного Суду від 04.09.2024 у справі №902/1043/21, якою рішення Господарського суду Вінницької області від 11.05.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 у справі №902/1043/21 залишено без змін, не погоджуюся, вважаю, що слід було касаційні скарги задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Зміст позовної заяви

2. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) та ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ) звернулися до суду з позовом до Релігійної організації "Релігійна громада Преображення Господнього с. Лука-Мелешківська Вінницького району Вінницько-Барської Єпархії Православної церкви України" (далі також - релігійна організація), в якому з урахуванням заяви про зміну предмету позову просили:

- визнати недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації "Релігійна громада парафії Свято-Преображенського храму Української Православної Церкви" (код 38503756), оформлене протоколом від 26.01.2019 №1;

- визнати недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації "Релігійна громада парафії Свято-Преображенського храму Української Православної Церкви" (код 38503756), оформлене протоколом від 17.02.2019 №2;

- визнати недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації Релігійна громада Преображення Господнього с. Лука-Мелешківська Вінницького району Вінницько-Барської Єпархії Православної церкви України" (код 38503756), оформлене протоколом від 14.04.2019 №3;

- визнати недійсним статут Релігійної організації "Релігійна громада Преображення Господнього с. Лука-Мелешківська Вінницького району Вінницько-Барської єпархії Православної церкви України" (код 38503756) у новій редакції, затвердженій 17.02.2019, зареєстрований наказом від 04.06.2019 №65 Управління у справах національностей та релігій Вінницької обласної державної адміністрації у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 07.06.2019, номер запису 11491050003001599.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що (1) парафіяльні збори релігійної громади не проводились; (2) рішення щодо затвердження нової редакції статуту прийнято особами, які не є органом управління релігійної громади; (3) дійсні члени релігійної громади не бажали змінювати підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і залишитись в підпорядкуванні Української Православної Церкви (далі - УПЦ); (4) порушені права позивачів на участь в загальних зборах релігійної громади та право участі в голосуванні щодо даного питання.

(2) Короткий зміст рішень суду першої й апеляційної інстанцій, а також мотиви з яких суди виходили при ухваленні судових рішень

3. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 11.05.2022, яке залишене без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022, у справі №902/1043/21 у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачі не довели достатніми та належними засобами доказування обставини щодо відсутності у присутніх на загальних зборах 26.01.2019, 17.02.2019, 14.04.2019 статусу членів релігійної організації, а також обмеження повноважень на прийняття оскаржуваних рішень. Суд зауважив, що оскільки на загальних зборах членів релігійної громади приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, у той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, тому відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивачів на свободу віросповідання.

(3) Позиція Верховного Суду за результатом розгляду касаційних скарг

4. Верховний Суд постановою від 04.09.2024 касаційні скарги ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Господарського суду Вінницької області від 11.05.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 у справі №902/1043/21 - без змін.

Верховний Суд, залишаючи оскаржувані судові рішення без змін, виходив з такого:

- Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що за відсутності фіксованого членства у релігійній організації, у справі відсутні докази невідповідності числа осіб, присутніх на загальних зборах, вимогам пунктів 1.3, 2.2 статуту від 07.07.2015;

- станом на момент прийняття рішення 26.01.2019 Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не передбачав механізму реалізації права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях, відповідно не містив спеціальних вимог стосовно кворуму загальних зборів членів релігійної організації, як це було в подальшому визначено новою редакцією статті 8 цього Закону, яка після 31.01.2019 визначала ухвалення рішень про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади;

- враховуючи встановлені судами обставини справи стосовно того, що на зборах 26.01.2019 було зареєстровано 435 осіб, з яких за зміну канонічної підлеглості проголосувало 398 осіб, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про ухвалення рішення на цих зборах за наявності кворуму (більше 218 присутніх), що відповідає вищенаведеним положенням статуту про прийняття рішення парафіяльними зборами як вищим органом управління парафією більшістю голосів;

- помилкове застосування судами попередніх інстанції, за відсутності на момент ухвалення рішення загальних зборів (26.01.2019) законодавчо встановлених вимог щодо кворуму загальних зборів релігійної організації, норм статті 98 ЦК щодо прийняття рішення загальними зборами учасників, не може бути підставою для скасування цілком законного та обґрунтованого рішення в цій частині, зокрема з огляду на те, що за відсутності відповідного законодавчого врегулювання питання що визначення кворуму загальних зборів учасників релігійної організації суди в цій частині також врахували положення статуту релігійної організації, якими вона керувалась при здійсненні своєї діяльності;

- суди цілком обґрунтовано зазначили, що навіть до запровадження законодавчих змін, про які зазначалось вище, загальні збори (парафіяльні збори) релігійної організації були наділеними достатнім обсягом повноважень щодо визначення питань про зміну канонічної підлеглості, відповідно були належним та повноважним суб`єктом прийняття рішень, що зумовлює безпідставність доводів позивачів щодо невідповідності рішень, прийнятих 26.01.2019, нормам діючого на той час законодавства;

- суди також обґрунтовано врахували, що Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (як в редакції станом на 26.01.2019, так й після внесення відповідних змін) не ставить дійсність прийнятого загальними зборами членів релігійної організації рішення в залежність від його затвердження будь-якою особою чи органом, а саме архієреєм, як це передбачено статутом та на що вказують позивачі;

- прийняття загальними зборами членів релігійної організації рішення 26.01.2019, тобто в період з дати утворення релігійного центру Православної церкви України до моменту її державної реєстрації як юридичної особи, на що вказує скаржник, не може бути підставою для визнання недійсним такого рішення, зокрема з огляду на те, що як зазначалось вище, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від часу його прийняття у 1991 році містив у статті 8 положення стосовно того, що держава визнає право релігійної громади на зміну підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням), яке в цьому випадку релігійна громада реалізувала, зокрема, й шляхом ухвалення наступних рішень загальних зборів членів релігійної громади (17.02.2019) про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях та перехід під юрисдикцію Православної церкви України (після здійснення її державної реєстрації);

- оскільки позивачі не довели невідповідність підписів учасників загальних зборів, оформлених протоколом від 17.02.2019 №2, вимогам законодавства, а лише вказували на невірну нумерацію, зазначену в реєстрах, суди попередніх інстанцій з урахуванням норм Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" цілком обґрунтовано виснували про ухвалення рішень загальних зборів Релігійної організації "Релігійна громада Преображення Господнього с. Лука-Мелешківська Вінницького району Вінницько-Барської Єпархії Православної церкви України" (код 38503756), оформлених протоколом від 17.02.2019 №2, відповідно до вимог частини четвертої статті 8 цього Закону;

- дослідивши зміст оспорюваного статуту Релігійної організації "Релігійна громада Преображення Господнього с. Лука-Мелешківська Вінницького району Вінницько-Барської Єпархії Православної церкви України" в новій редакції, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про його відповідність нормам чинного законодавства;

- з огляду на зазначене та враховуючи, що позивачі не довели, а суди попередніх інстанцій не встановили порушення їх прав та законних інтересів оспорюваними рішеннями, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог як про визнання недійсними рішень загальних зборів релігійної організації, оформлених протоколами від 26.01.2019 №1, від 17.02.2019 №2 та від 14.04.2019 №3, так й про визнання недійсною нової редакції статуту цієї організації.

5. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім.

При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

У цьому випадку вважаю за необхідне викласти окрему думку, оскільки вважаю, що суду касаційної інстанції слід було касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення скасувати, як такі, що ухвалені за неповного з`ясування обставин справи, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

(1) Щодо суті спору

6. Ураховуючи зміст спірних правовідносин та нормативно-правове регулювання, вважаю, що висновки судів попередніх інстанцій про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог є передчасними, адже ухвалені за неповного з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому відзначаю таке.

Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон).

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону).

На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції).

Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.

На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.

Так, у справі, що розглядалась, суди першої та апеляційної інстанцій (яких підтримав і Верховний Суд) вказали, що позивачі не довели порушення своїх прав, оскільки на спірних зборах громади приймалося рішення лише про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях, а також прийняття статуту релігійної організації у новій редакції, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що порушені права позивачів.

Відзначаю, що у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.

Тобто позивачі звернулися до суду за захистом права на свободу віросповідання, яке вважали порушеним у зв`язку з позбавленням їх можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє їхні переконання, а відтак позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі. При цьому позбавлення їх можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє їхні переконання, позивачі убачають саме в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях.

Так, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від часу його прийняття у 1991 році містив у статті 8 положення про те, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (чинні на час виникнення спірних правовідносин).

Однак право на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях не було забезпечене механізмом його реалізації, що мало наслідком міжконфесійні конфлікти.

Верховна Рада України 17.01.2019 прийняла Закон № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи». Цей закон був розроблений, оскільки «конституційне право віруючих громадян та створених ними громад щодо вільного релігійного вибору виявляється ускладненим, а часом таким, який неможливо реалізувати. Відсутність вищезазначеної унормованості процедури та механізму зміни приналежності релігійних громад призводить до підвищеної конфліктності в релігійному середовищі» (з пояснювальної записки до проєкту закону № 4128 від 23.02.2016).

Урегулювання механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях полягало у встановленні у статті 8 Закону, що ця зміна відбувається шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

Встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію.

Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання.

Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» як у редакції на час виникнення спірних правовідносин, так і у редакції після внесення вищезазначених змін (законом від 17.01.2019 № 2673-VIІI) передбачав виключне право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Тобто суб`єктом таких правовідносинах є саме релігійна громада.

Разом з тим, механізм зміни підлеглості релігійної громади канонічним і організаційним питанням, запроваджений Законом від 17.01.2019 № 2673-VIІI, набув чинності вже після проведення спірних загальних зборів, а відтак дані норми закону у цій частині не мають зворотньої дії в часі та не можуть застосовуватись до спірних правовідносин.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21 у питанні розмежування понять «релігійна громада» та «територіальна громада» відзначила, зокрема таке.

Закон (стаття 7) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Тобто насамперед релігійна громада є об`єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об`єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації.

У свою чергу, Закон релігійну громаду характеризує як місцеву релігійну організацію.

Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.

Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.

Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.

Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Слід звернути увагу на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада», однак територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді.

Розглядаючи справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», ЄСПЛ виснував, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією» та що є «релігійною громадою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної громади» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви.

У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах «Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France» [GC], заява № 27417/95; «Mirolubovs and Others v. Latvia», заява № 798/05).

Отже, з огляду на наведене вважаю, що слід розмежовувати такі поняття як «територіальна громада» та «релігійна громада», адже у питанні зміни підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях визначальну роль відіграє саме «релігійна громада», адже лише члени такої наділені правом участі в загальних зборах та голосуванні на них.

Разом з тим, у справі, що розглядається суди фактично ототожнили наведені поняття, не розмежувавши їх, та відповідно не встановили хто з осіб, що були присутні на загальних зборах дійсно входили до «релігійної громади» та відповідно мали право голосу на таких зборах.

Вважаю, що за невстановлення наведених обставин стверджувати про законність рішень загальних зборів Релігійної організації "Релігійна громада парафії Свято-Преображенського храму Української Православної Церкви" (код 38503756), що оформлене протоколом від 26.01.2019 №1; Релігійної організації "Релігійна громада парафії Свято-Преображенського храму Української Православної Церкви" (код 38503756), що оформлене протоколом від 17.02.2019 №2; Релігійної організації Релігійна громада Преображення Господнього с. Лука-Мелешківська Вінницького району Вінницько-Барської Єпархії Православної церкви України" (код 38503756), оформлене протоколом від 14.04.2019 №3, передчасно.

7. Отже, ураховуючи вищенаведене, вважаю, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушення норм права щодо розгляду справи на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, що є підставою для скасування таких судових рішень.

З урахуванням викладеного відзначаю, що касаційні скарги слід було задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суддя Верховного Суду В. Студенець