Рішення

від 12.09.2024 по справі 300/5311/24

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2024 р. справа № 300/5311/24

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Кафарського В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Надвірнянської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (надалі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Надвірнянської міської ради (надалі відповідач) про:

визнання протиправним та скасування рішення відповідача №О/230 від 13.06.2024 у частині відмови ОСОБА_1 , як внутрішньо переміщеній особі, в наданні статусу особи, що проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка;

зобов`язання відповідача видати позивачу посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту відповідно до Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» та Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає (навчається) на території гірського населеного пункту, затвердженого постановою КМУ №345 від 19.03.1996.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що постійно проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, що підтверджується довідкою про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи від 01.04.2022 №2609-7000147747, у зв`язку із чим має право на отримання статусу особи, яка проживає на території населеного пункту, якому присвоєно статус гірського. Водночас, рішенням Надвірнянської міської ради №О/230 від 13.06.2024 у наданні ОСОБА_1 статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, та видачі посвідчення встановленого зразка було відмовлено. Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09.07.2024 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

23.07.2024 на адресу суду через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого відповідач заперечує щодо задоволення позовних вимог. Зазначає, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не може підтверджувати постійність місця проживання позивача у гірському населеному пункті, оскільки носить тимчасовий характер. З огляду на викладене, у відповідача було відсутні законні підстави для видачі ОСОБА_1 посвідчення громадянина, який постійно проживає у гірському населеному пункті.

Головуючий по справі суддя Кафарський В.В. в період з 02.09.2024 по 11.09.2024 перебував у відпустці, у зв`язку з чим, строк розгляду справи продовжено.

Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження, дослідивши в сукупності письмові докази, наявні в матеріалах справи, встановив наступне.

ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою із зареєстрованим місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 та фактичним місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 7).

Позивач звернуся до Надвірнянської міської ради із заявою від 06.06.2024 про надання статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, та видачі посвідчення встановленого зразка. Реєстрація такої заяви 07.06.2024 підтверджується відміткою відповідача на цій заяві (а.с. 7).

Листом Надвірнянської міської ради №О/230 від 13.06.2024 відмовлено позивачу у наданні статусу особи, що постійно проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту, та видачі посвідчення встановленого зразка (а.с. 9). При цьому, відмовляючи позивачу, відповідач, жодним чином не обґрунтував своє рішення, а тільки послався на ст. 5 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» та положення постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.1996 №345 «Про посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту».

Вважаючи протиправною відмову відповідача у наданні ОСОБА_1 , як внутрішньо переміщеній особі, статусу особи, що проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка, позивач звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (надалі Закон №280/97-ВР), місцеве самоврядування в Україні це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються, встановлено Законом України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» (надалі Закон № 56/95-ВР).

Так, Закон №56/95-ВР встановлює гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються та не визначає обмежень за професійною ознакою чи видами соціального захисту. Вказаний Закон спрямований виключно на підтримку населення, яке проживає і працює у гірській місцевості, шляхом формування системи матеріальної підтримки осіб та стимулювання розвитку гірських населених пунктів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.08.1995 №647 «Про перелік населених пунктів, яким надається статус гірських» визначено населені пункти, яким надається статус гірських. Зокрема, вказаною Постановою статус гірського надано і селу Назавизів Надвірнянського району Івано-Франківської області.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1996 №345 затверджено Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту (надалі Положення №345).

Так, пунктом 4 Положення №345 встановлено, що посвідчення видаються громадянам відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевої ради.

Згідно із п. 7 Положення №345 посвідчення видаються таким категоріям громадян:

а) особам, які постійно проживають на території населених пунктів, яким надано статус гірських;

б) особам, які постійно працюють на території населених пунктів, яким надано статус гірських (у тому числі працівникам, які постійно працюють у філіях, представництвах, відділеннях, інших відокремлених підрозділах і на робочих місцях в населених пунктах, що мають статус гірських, у разі коли підприємство, установа, організація розташовані за межами населеного пункту, якому надано статус гірського);

в) особам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у населених пунктах, яким надано статус гірських;

г) окремим громадянам інших населених пунктів та тим, які проживають за межами населених пунктів і умови проживання яких відповідають критеріям, передбаченим у ст. 1 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», а також громадянам, які постійно працюють або несуть службу на лісогосподарських підприємствах, гідрометеорологічних станціях, заставах, в обсерваторіях та на інших об`єктах, розташованих поза межами населених пунктів у місцевостях, що відповідають критеріям, передбаченим у ст. 1 зазначеного Закону.

Пунктом 8 Положення №345 встановлено перелік необхідних документів для видачі посвідчення: паспорта громадянина України, свідоцтва про народження (для осіб у віці до 16 років), посвідки на проживання в Україні (для іноземних громадян та осіб без громадянства), і таких документів:

а) громадянам, які постійно проживають у гірському населеному пункті (у тому числі дітям) - довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом;

б) громадянам, які постійно працюють у гірському населеному пункті - довідки з місця роботи;

в) громадянам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у гірському населеному пункті - довідки навчального закладу.

Разом із зазначеними документами громадяни (крім осіб у віці до 16 років) подають дві фотокартки розміром 30 х 40 міліметрів.

У контексті вищенаведеного суд зазначає, що фактичним місцем проживання ОСОБА_1 є с. Назавизів населений пункт, якому згідно із Постановою №647 надано статус гірського.

Згідно із вищезазначеними нормами Положення №345, посвідчення видаються особам, які постійно проживають на території населених пунктів, яким надано статус гірських при поданні, зокрема, довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом.

Так, з матеріалів справи вбачається, що і не заперечується сторонами, що позивачем при поданні заяви щодо видачі посвідчення встановленого зразка про статус особи, яка постійно проживає, навчається та працює на території населеного пункту, якому надано статус гірського, додано довідку про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи від 01.04.2022 №2609-7000147747 (а.с. 7).

Довідка про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи від 01.04.2022 №2609-7000147747 містить інформацію про с. Назавизів як фактичне місце проживання позивача.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (надалі - Закон №1706-VII), внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Згідно із ст. 4 Закону №1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до ст. 3 Закону №1706-VII, для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 5 Закону №1706-VII, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Крім того, суд зазначає, що Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією держави-терориста російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

У подальшому строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався, й триває, у тому числі, і на момент розгляду даної справи, що свідчить про наявність підстав, передбачених ст. 1 Закону №1706-VII.

Окрім того, суд зазначає, що ст. 7 Закону №1706-VII закріплено необхідність забезпечення реалізації прав зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги, освіту.

Зокрема, у ч. 3 ст. 7 Закону №1706-VII визначено, що громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

Так, у відзиві на позов відповідач в обґрунтування підстав відмови ОСОБА_1 у наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту вказано, що довідка про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України, видається у відповідності до статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», проте не підтверджує факт постійного місця проживання особи на території гірського населеного пункту, а лише засвідчує місце тимчасового перебування внутрішньо переміщеної особи.

Водночас, як вже зазначалось судом, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період дії воєнного стану в Україні.

Згідно із ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Стаття 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначає місце проживання як житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

У контексті вищенаведеного, на переконання суду, місцем проживання позивача як внутрішньо переміщеної особи є житло, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Щодо дискримінації позивача, як внутрішньо переміщеної особи, слід зазначити, що згідно зі ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статтею 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі №812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.

У постанові від 13.02.2019 у справі №822/524/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Таким чином, суд констатує, що в даному випадку, в межах виниклих правовідносин, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є доказом постійного проживання особи на території гірського населеного пункту.

При цьому, суд не погоджується з твердженням відповідача про тимчасовість перебування ОСОБА_1 на території гірського населеного пункту, зважаючи на пряму законодавчу вказівку на те, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи.

Водночас, суд зазначає, що довідка №2609-7000147747 видана позивачу у квітні 2022 року, тобто на момент розгляду даної справи позивач більше як два роки проживає на території с. Назавизів, якому присвоєно статус гірського населеного пункту.

Так, згідно із абз. 4 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», місцем перебування особи є, зокрема, житло, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги. Аналіз наведеного положення свідчить про те, що головною умовою явища «перебування» є його тривалість менше шести місяців на рік.

Із урахуванням викладеного, суд вважає, що місце проживання позивача набуло характеру постійного, адже не змінювалось з квітня 2022 року, а тому наявні всі підстави для видачі ОСОБА_1 посвідчення особи, яка проживає на території гірського населеного пункту.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Суд зазначає, що жодних доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач під час розгляду справи не надав.

З урахуванням встановлених обставин та наведених правових положень, судом зроблено висновок, що відповідачем не дотримано приписів ч. 2 ст. 2 КАС України, а тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини 1 статті 132 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, то в силу вимог частини 1 статті 132, частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, за рахунок бюджетних асигнувань Надвірнянської міської ради на користь позивача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) до Надвірнянської міської ради (код ЄДРПОУ 04054257, вул.Г. Мазепи, 29, м. Надвірна, Івано-Франківська область, 78401) про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій задовольнити.

Визнати протиправною відмову Надвірнянської міської ради в наданні статусу особи, що проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка ОСОБА_1 , як внутрішньо переміщеній особі, наданої у формі листа №О/230 від 13.06.2024.

Зобов`язати Надвірнянську міську раду (код ЄДРПОУ 04054257, вул.Г. Мазепи, 29, м. Надвірна, Івано-Франківська область, 78401) видати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту відповідно до Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» та Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає (навчається) на території гірського населеного пункту, затвердженого постановою КМУ №345 від 19.03.1996.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Надвірнянської міської ради (код ЄДРПОУ 04054257, вул.Г. Мазепи, 29, м. Надвірна, Івано-Франківська область, 78401) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) сплачений судовий збір в розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Відповідачу рішення надіслати через підсистему «Електронний суд».

Перебіг процесуальних строків, початок яких пов`язується з моментом вручення процесуального документа учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до Електронного кабінету в розділ «Мої справи».

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя /підпис/ Кафарський В.В.