Постанова

від 11.09.2024 по справі 380/21005/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/21005/23 пров. № А/857/1521/24Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді -Мікули О. І.,

суддів- Курильця А. Р., Пліша М. А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2023 року у справі №380/21005/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

суддя в 1-й інстанції ОСОБА_2 ,

час ухвалення рішення 20 грудня 2023 року,

місце ухвалення рішення м. Львів,

дата складання повного тексту рішення не зазначена,

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача- Військової частини НОМЕР_1 , в якій просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення з ним повного розрахунку при звільненні; стягнути з військової частини НОМЕР_1 на його користь середнє грошове забезпечення за шість місяців, у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, обчисленого з урахуванням середньоденного грошового забезпечення станом на дату звільнення 26 жовтня 2018 року та відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 без застосування принципу співмірності у розмірі 47866,00 грн (сорок сім тисяч вісімсот шістдесят шість гривень 00 копійок); зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року (період початку припинення виплати індексації грошового забезпечення) по 28 лютого 2018 року (день закінчення періоду невиплати індексації, встановлений на підставі рішення суду у справі № 380/24345/21).

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2023 року позов задоволено частково. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення) за період з 26 жовтня 2018 року по 26 квітня 2019 року у розмірі 8136 (вісім тисяч сто тридцять шість) грн 91 коп. У решті вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду в частині задоволених позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що оскаржуване рішення в цій частині прийняте з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню. У доводах апеляційної скарги відповідач покликається на те, що з прийняттям судових рішень, якими присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Відтак, у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку. З врахуванням наведеного просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Відзив позивачем на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України по 26 жовтня 2018 року. Останнє перед звільненням місце проходження військової служби - військова частина НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26 жовтня 2018 року №250 позивача виключено зі списків особового складу з 26 жовтня 2018 року.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2023 року у справі №380/24345/21 відповідача зобов`язано нарахувати і виплатити на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 по лютий 2018 року із застосуванням січня 2008 року, як базового місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку.

На виконання вказаного рішення суду відповідач нарахував позивачу індексацію грошового забезпечення і 23 серпня 2023 року на картковий рахунок позивача надійшли кошти у сумі 77324,32 грн.

Оскільки, як вважає позивач, з ним несвоєчасно проведено розрахунок при звільненні - протиправно не виплачено індексацію грошового забезпечення, він звернувся із цим позовом до суду за стягненням середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходів.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачу станом на день його звільнення з військової служби та виключення із списків особового складу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 26 жовтня 2018 року по 26 квітня 2019 року, вказана обставина свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають положення ст.116,117 КЗпП України, і позовні вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є правомірними, разом з тим, така виплата має бути здійснена з урахуванням принципу справедливості та співмірності, а також істотності частки недоплаченої суми у розмірі 8136,91 грн. Щодо позовної вимоги в частині нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів, у зв`язку із затримкою виплати індексації грошового забезпечення, то суд першої інстанції у задоволенні такої відмовив, оскільки позивач до відповідача із відповідною заявою про виплату відповідно до Закону №2050-ІІІ та Порядку №159 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення не звертався, а відповідач у такій виплаті не відмовляв, що підтверджується довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 29 вересня 2023 року №350/489/2043пс/2, а отже право позивача не було порушено суб`єктом владних повноважень і звернення позивача у суд з позовом у цій частині позовних вимог є передчасним.

Колегія суддів зазначає, що апелянт оскаржує рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, тому з врахуванням ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Даючи правову оцінку висновку суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, колегія суддів вважає, що такий відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.

Враховуючи вимоги ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП України, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування згідно з положеннями ст.9 КАС України до спірних правовідносин положення КЗпП України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 320/6659/18.

Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів відхиляє доводи апелянта в частині непоширення положень ст.117 КЗпП України у спірних правовідносинах з наведених вище мотивів.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей).

Згідно зі ст.1 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Абзац третій пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Згідно з ч.2 ст.24 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 було звільнено з військової служби 26 жовтня 2018 року, однак не було проведено з ним повного розрахунку при звільненні.

Матеріалами справи стверджується, що 23 серпня 2023 року відповідач здійснив виплату позивачу індексації грошового забезпечення у розмірі 77324,32 грн, тобто з порушенням строку, визначеного у статті 116 КЗпП України.

Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо).

Вказаний у ч.1 ст.117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.

Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР Про оплату праці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, що спростовує доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що відповідно до ст.117 КЗпП України у редакції Закону 2352-ІХ від 01 липня 2022 року (на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Як встановлено судом, позивача звільнено з військової служби 26 жовтня 2018 року, а остаточний розрахунок при звільненні проведений лише 23 серпня 2023 року, тому, на думку колегії суддів, позивачу в силу вимог ст.117 КЗпП України належить до виплати середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні з дати звільнення по день фактичного розрахунку за 182 к.д.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що визначаючи період, за який відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, необхідно врахувати ту обставину, що станом на дату вказаної виплати позивачу діяла редакція частини першої статті 117 КЗпП України, яка передбачала, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тому з врахуванням наведеного вище період, за який необхідно стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за шість місяців, що, для проведення розрахунку, становить 182 календарних дні.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд враховує: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, усталеною практикою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 та від 28 січня 2021 року у справі №580/2427/19.

Колегія суддів вважає, що за обставин цієї справи необхідно застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з врахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності.

Також, колегія суддів звертає увагу, що при визначенні середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, такий розраховується шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих (календарних) днів у розрахунковому періоді, виходячи з наступного.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Нормами абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Згідно з пунктом 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням положень пункту 8 Порядку № 100 та Порядку №260.

Так, відповідно до наявної у матеріалах справи довідки військової частини НОМЕР_2 про нараховане грошове забезпечення за останні два місяці перед звільненням (серпень 2018 року 8021,28 грн та вересень 2018 року - 8021,28 грн) становило 16042,56 грн, таким чином, як правильно зазначив суд першої інстанції, середньоденний заробіток позивача становить 262,99 грн (16042,56 грн /61 к.д.).

При цьому, як правильно зазначив суд першої інстанції, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 77324,32 грн / 463388,38 грн (сума виплаченої індексації / середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,17. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 262,99 грн (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,17 х 182 (календарний днів затримки розрахунку, з урахуванням змін, внесених у ст.117 КЗпП України) = 8136,91 гривень, а тому середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 8136,91 грн.

Колегія суддів зазначає, що зменшуючи розмір відшкодування, передбачений ст.117 КЗпП України, необхідно виходити зі суми простроченої заборгованості, кількості днів затримки виплати заборгованості, ймовірного розміру втрат особи та того, що вказана виплата здійснювалась на виконання рішення суду, а також враховувати ту обставину, що визначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників, а також того, що середній заробіток/грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні носить виключно компенсаційний характер та не є заробітною платою, право на яку позивач отримав під час проходженням військової служби.

Таким чином, аналізуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, а також принцип розумності, справедливості та співмірності, положення ст.117 КЗпП України щодо обмеження періоду, та права на зменшення розміру відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, при цьому, враховуючи правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 8136,91 грн, при цьому, позивач погодився з визначеним судом першої інстанції розміром.

Колегія суддів покликання відповідача на п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України до уваги не приймає, оскільки, незважаючи на вказані положення, на законодавчому рівні закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, а також закріплює право особи, звільненої з військової служби, на повний її розрахунок.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги в частині відсутності підстав для стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в частині задоволення такого стягнення не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Крім того, колегія суддів зазначає, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2023 року у справі №380/21005/23 переглянуто в межах доводів апеляційної скарги та вважає недоцільним виходити за межі апеляційної скарги та переглядати оскаржуване рішення в решті вимог.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог у частині їх задоволення, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись ст. 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2023 року у справі №380/21005/23 без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя О. І. Мікула судді А. Р. Курилець М. А. Пліш Повне судове рішення складено 11 вересня 2024 року.