Постанова

від 12.09.2024 по справі 910/15991/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/15991/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Колос І. Б., Малашенкової Т. М.,

за участі:

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Буддуес» - Замули Р. О.,

відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» - Журавель О. В.,

третьої особи: Акціонерного товариства «Банк Альянс» -

Цалованська-Луференко Я. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Буддуес»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 (колегія суддів: Кравчук Г. А. (головуючий), Коробенко Г. П., Тарасенко К. В.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2024 (суддя Картавцева Ю. В.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Буддуес»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»,

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Акціонерне товариство «Банк Альянс»,

про стягнення 3 514 920,00 грн,

УСТАНОВИВ:

У жовтні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Буддуес» (далі - позивач, ТОВ «Буддуес») подало до господарського суду позов, в якому просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (далі - відповідач, Оператор ГТС) 3 514 920,00 грн безпідставно набутих коштів від Акціонерного товариства «Банк Альянс» (далі - третя особа, Банк).

Позов обґрунтовано тим, що відповідач безпідставно набув від Банку кошти в розмірі 3 514 920,00 грн за банківською гарантією від 19.08.2021 № 10568-21, оскільки позивач не порушив умов основного зобов`язання в частині своєчасного виконання підрядних робіт, адже строки виконання цих робіт та дія договору підряду були пролонговані на строк дії обставин непереборної сили (форс-мажору), про наявність яких відповідач був повідомлений, тому наявні підстави для повернення цих коштів позивачу на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Господарський суд міста Києва у рішенні від 16.01.2024, залишеним без змін Північним апеляційним господарським судом у постанові від 30.04.2024, у задоволенні позову відмовив повністю.

Суд першої інстанції вважав недоведеними обставини виконання позивачем взятого на себе основного зобов`язання, яке було забезпечено банківською гарантією, а факт повідомлення відповідача про початок обставин непереборної сили з наданням відповідного сертифіката ТПП України у встановлені договором строки - не підтвердженим належними доказами. Водночас зазначив, що докази в матеріалах справи свідчать про належне виконання зобов`язання за безумовною та безвідкличною банківською гарантією саме Банком, а не позивачем, і сплата таких коштів Банку є саме оплатою зворотної вимоги банка-гаранта, а не сплатою гарантійних сум на користь відповідача як бенефіціара, з огляду на що відсутні обставини, які надавали б право позивачу на стягнення з відповідача коштів, які на користь останнього були сплачені Банком на виконання договірних зобов`язань.

До того ж, встановивши обставини існування між сторонами договірних відносин, місцевий господарський суд виснував про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача заявленого розміру грошових коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.

При вирішенні спору суд першої інстанції врахував правові висновки Верховного Суду постановах від 02.03.2018 у справі № 910/8297/17, від 20.06.2018 у справі № 904/9536/17, від 18.10.2018 у справі № 910/21641/17, від 14.11.2019 у справі № 910/20326/17, від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19, від 07.12.2021 у справі № 910/2831/20, від 21.12.2021 у справі № 910/17772/20 щодо питання застосування, зокрема положень ст. 560, 563, 565 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками суду першої інстанції в цілому.

У поданій касаційній скарзі ТОВ «Буддуес», посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також на наявність підстав касаційного оскарження за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить скасувати оскаржувані судові рішення, постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження судових рішень за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав таке:

1) суди не врахували правових висновків Верховного Суду у постановах від 27.02.2020 у справі № 910/3414/19, від 20.10.2020 у справі № 910/13503/19, від 14.11.2020 у справі № 906/192/18, від 18.08.2021 у справі № 910/1798/20 (у яких суди встановили факт безпідставності отримання банківської гарантії) щодо питання застосування ст. 200 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ст. 560, 563, 565, 1212 ЦК України; відповідно до яких особа може звернутися з вимогою про стягнення безпідставно отриманої банківської гарантії з кінцевого отримувача, а не з банку;

2) суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме умови п. 8.4 основного договору та докази позивача на підтвердження повідомлення відповідача про настання форс-мажорних обставин належним чином та у встановлені строки, що є підставою для скасування судових рішень на підставі п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Верховний Суд ухвалою від 16.07.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

До Верховного Суду надійшли 30.07.2024 - письмові пояснення від третьої особи, 31.07.2024 - відзив на касаційну скаргу від відповідача, в яких учасники справи заперечили доводи касаційної скарги, просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення відповідача у відзиві на касаційну скаргу та третьої особи в письмових поясненнях, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 20.08.2021 позивач (підрядник) та відповідач (замовник) за результатами публічної закупівлі уклали договір № 2102000092, за умовами якого підрядник зобов`язався на свій ризик надати замовнику послуги зі зведення огорож, монтаж поручнів і захисних засобів (ремонт огорожі з захистом периметру, системи відеоспостереження та контролю доступу промислових майданчиків та ГРС Бердичівського ЛВУМГ), а замовник - прийняти та оплатити такі роботи. Ціна договору становить 70 298 400,00 грн.

У договорі сторони погодили, зокрема такі умови:

- замовлені роботи підрядник зобов`язується виконати протягом 720 календарних днів з моменту підписання договору з дотриманням графіку виконання робіт; Строки виконання робіт можуть бути змінені з внесенням відповідних змін у договір у випадках, передбачених чинним законодавством України (п. 4.1, 4.2);

- датою закінчення виконаних підрядником робіт вважається дата їх прийняття замовником шляхом підписання акта приймання виконаних робіт, підписаним сторонами (п. 4.3, 5.1);

- замовник приймає повністю виконані (завершені) роботи. Невиконання, неналежне виконання, часткове виконання робіт підрядником, вважається невиконанням робіт в цілому. В цьому випадку замовник має право повернення грошових коштів, якщо вони були сплачені за роботи, та вимагати відшкодування в повному обсязі понесених збитків (п. 6.19);

- жодна із сторін не несе відповідальності за повне або часткове невиконання будь-яких умов у разі настання надзвичайних або невідворотних обставин, що об`єктивно унеможливило виконання зобов`язань за договором (п. 8.1);

- сторони протягом 10 календарних днів повинні сповістити одна одну про початок обставин непереборної сили (форс-мажору) у письмові формі. Повідомлення про початок дії обставин непереборної сили (форс-мажору) та строк їх дії підтверджується сертифікатом ТПП України (п. 8.2);

- неповідомлення або несвоєчасне повідомлення однієї зі сторін про неможливість виконання зобов`язань внаслідок дії непереборної сили та/або ненадання сертифікату ТПП України позбавляє сторону права посилатися на будь-яку вищевказану обставину як на підставу, що звільняє від відповідальності (п. 8.3);

- сторони дійшли згоди, що при настанні обставин непереборної сили виконання зобов`язань за договором продовжується на строк, відповідний строку дії вказаних обставин (п. 8.4);

- якщо обставини непереборної сили триватимуть понад 90 календарних днів, то кожна із сторін має право розірвати договір в односторонньому порядку, повідомивши про це іншу сторону не пізніше, ніж за 20 календарних днів до очікуваної дати розірвання (п. 8.5).

У п. 10.9 «Забезпечення виконання зобов`язання», сторони дійшли згоди, зокрема що:

- відповідно до умов тендерної документації процедури закупівлі підрядник зобов`язується надати замовнику не пізніше дати укладення договору в забезпечення його виконання безвідкличну, безумовну банківську гарантію на суму 3 514 920,00 грн, що становить 5 % відсотків ціни договору;

- права та обов`язки сторін за цим договором настають за умови настання відкладальної обставини, а саме надання підрядником замовнику в забезпечення виконання зобов`язання банківської гарантії, термін дії якої до 14.10.2023;

- у разі невиконання (неналежного виконання) підрядником зобов`язань за договором замовник має право одержати задоволення своїх вимог на у мовах визначених гарантією;

- забезпечення виконання повертається у випадках, передбачених ст. 27 Закону України «Про публічні закупівлі» (після виконання переможцем процедури закупівлі/спрощеної закупівлі договору про закупівлю; за рішенням суду щодо повернення забезпечення договору у випадку визнання результатів процедури закупівлі/спрощеної закупівлі недійсними або договору про закупівлю нікчемним; у випадку нікчемності договору про закупівлю (ст. 43 Закону); згідно з умовами, зазначеними в договорі про закупівлю, але не пізніше ніж протягом п`яти банківських днів з дня настання зазначених обставин) за умови настання граничної дати оплати згідно з умовами договору, протягом 5 банківських днів з дня настання таких обставин.

Договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами і діє протягом 750 календарних днів. В частині гарантійних зобов`язань - діє до закінчення гарантійного строку, а в частині розрахунків - до їх повного виконання (п. 11.1 договору).

19.08.2021 на виконання п. 10.9 договору позивач надав відповідачу банківську гарантію № 10568-21, за якою Банк є гарантом, Оператор ГТС - бенефіціаром, а позивач - принципалом. Розмір банківської гарантії становить 3 514 920,00 грн.

Згідно з банківською гарантією Банк безумовно зобов`язався протягом 5 банківських днів після одержання паперового оригіналу першої письмової вимоги бенефіціара, оформлено належним чином, та/або електронного SWIFT-повідомлення через Банк бенефіціара на SWIFT гаранта, сплатити бенефіціару повну суму банківської гарантії, без необхідності для бенефіціара обґрунтовувати свою вимогу, без подання будь-яких інших документів, окрім вимоги, або виконання будь-яких інших умов, за умови, що в тексті вимоги буде зазначено, що сума, яка вимагається, повинна бути сплачена у зв`язку з невиконанням/неналежним виконанням принципалом зобов`язань за основним договором.

Гарантія набирає чинності з дати видачі та діє до 14.10.2023 включно. Дострокове припинення банківської гарантії відбувається за попередньою письмовою згодою бенефіціара. Гарантія є безвідкличною, непередаваною і не може бути переуступлена без попередньої згоди зі сторони гаранта, принципала та бенефіціара.

Отже, сторони погодили, що замовлені роботи підрядник зобов`язується виконати протягом 720 календарних днів з моменту підписання договору - до 10.08.2023, тоді як договір діє протягом 750 календарних днів з моменту його підписання - до 09.09.2023. Виконання зобов`язання підрядником забезпечені банківською гарантією, що діє до 14.10.2023, гарантійним випадком за якою є неналежне виконання позивачем основного зобов`язання.

15.09.2023 Банк отримав від відповідача SWIFT-повідомлення-вимогу щодо сплати 3 514 920,00 грн у зв`язку з неналежним виконанням позивачем умов договору, укладеного з Оператором ГТМ, забезпеченим банківською гарантією.

18.09.2023 Банк звернувся до позивача з листом, в якому повідомив про отримання SWIFT-повідомлення-вимоги від відповідача по банківській гарантії та просив протягом 2 робочих днів перерахувати кошти для можливих витрат за гарантією.

26.09.2023 Банк перерахував на вимогу відповідача 3 514 920,00 грн за банківською гарантією від 19.08.2021, що підтверджується платіжною інструкцією № 87127.

Посилаючись на те, що ще 28.02.2022 відповідача було повідомлено про початок дії обставин непереборної сили у листі № 25/02, якими є введення воєнного стану, а 31.07.2023 надано сертифікат регіонального відділення ТПП України, а значить строки виконання цих робіт та дія договору підряду вважаються пролонгованими на підставі п. 8. 4 договору, відповідно немає підстав вважати, що позивач порушив основне зобов`язання і відповідач мав право на отримання банківської гарантії, позивач звернувся із цим позовом до суду.

Відповідач, в свою чергу, заперечував, що отримував від позивача повідомлення від 28.02.2022 № 25/02, надавши лист, згідно з якого на його адресу такий лист від позивача не надходив у встановлені строки, та вказав, що 08.09.2023 закінчився строк дії договору, однак підрядні роботи виконано частково і їх загальна вартість становить трохи більше 35 % від обумовленої вартості робіт за договором, що зумовило виникнення права на отримання банківської гарантії за неналежне виконання позивачем умов договору в частині повного виконання робіт у встановлені строки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди вказали, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження: виконання позивачем робіт за договором підряду в повному обсязі та у встановлені строки; погодження сторонами зміни строку виконання робіт в порядку, встановленому п. 4.2 договору; повідомлення позивачем відповідача у строк, визначений п. 8.2 договору, про початок обставин непереборної сили у письмові формі та надання встановленого договором сертифіката ТПП України, що могло б бути підставою для продовження строку виконання зобов`язань на час дії форс-мажору; наявності обставин, що об`єктивно унеможливили виконання зобов`язань за договором у визначений п. 4.1 договору строк.

Окрім того, суди зазначили, що встановлені у справі обставини свідчать про належне виконання Банком зобов`язань за банківською гарантією. При цьому вказали, що виконання безумовної та безвідкличної банківської гарантії після пред`явлення письмової вимоги Оператора ГТС з дотримання умов банківської гарантії здійснено саме Банком, а не ТОВ «Буддуес», що надає Банку право на зворотну вимогу до боржника в межах сплаченої суми, однак доказів сплати позивачем грошових коштів в розмірі банківської гарантії на користь Банку чи відповідача в матеріалах справи немає.

Також за висновками судів за таких обставин позивач необґрунтовано посилається на ст. 1212 ЦК України як на матеріально-правову підставу позову.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.

Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є суб`єкти правовідносин, їх об`єкти та юридичний зміст, яким, в свою чергу, є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Верховний Суд не раз наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

У постанові від 14.12.2021 у справі № 916/112/20 Верховний Суд зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

З огляду на принцип диспозитивності, підстава, вимоги та межі касаційного оскарження визначаються самим скаржником у касаційній скарзі, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Постанова від 20.10.2020 Верховного Суду у справі № 910/13503/19, на яку посилається скаржник, не містить висновків щодо питання застосування ст. 200 ГК, ст. 560, 563, 565 ЦК України, позаяк предметом спору була вимога ТОВ до АТ про стягнення збитків у певному розмірі, завданих безпідставним стягненням з позивача заявленої суми як оплати послуг комерційного балансування природного газу за договором транспортування природного газу. Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з АТ грошових коштів, оскільки АТ безпідставно направило банку вимогу платежу за банківською гарантією з огляду на встановлені обставини, що підставою для перерахування банком на користь АТ грошових коштів, які були попередньо перераховані банку ТОВ у зв`язку зі зверненням АТ з вимогою платежу за банківською гарантією, стало необґрунтоване нарахування АТ плати ТОВ за послуги комерційного балансування природного газу. Водночас Верховний Суд, вказавши, що завдання збитків та набуття майна без достатньої правової підстави мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання, не погодився, що заявлені кошти підлягають стягненню на підставі ст. 22 ЦК України, 224, 225 ГК України, адже нарахування АТ плати за послуги комерційного балансування природного газу та направлення вимоги платежу за банківською гарантією фактично відбулося поза межами умов основного договору та договору про надання гарантії, що свідчить про правомірність їх стягнення на підставі ст. 1212 ЦК України. Тобто висновки Верховного Суду щодо питання застосування ст. 1212 ЦК України у цій справі наведено у контексті помилкового застосування судами до спірних правовідносин ст. 22 ЦК України, 224, 225 ГК України. Отже, правовідносини у наведеній справі Верховного Суду та у справі, що розглядається, очевидно не є подібними за змістовим критерієм.

У постановах Верховного Суду у справі № 910/3414/19, № 906/192/18, № 910/1798/20, на які посилається скаржник, наведено правовий висновок, зміст якого полягає у тому, що зобов`язання вважається порушеним у випадку або повного його невиконання, або неналежного виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених договором, в тому числі умов щодо строків виконання, обсягів та видів невиконаних або частково виконаних робіт, послуг тощо.

З огляду на зміст ст. 200 ГК України, ст. 563 ЦК України гарантія - це односторонній правочин, змістом якого є обов`язок гаранта сплатити кредитору - бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантій у разі невиконання чи неналежного виконання боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією.

У ч. 1 ст. 546 ЦК України передбачено, зокрема що гарантія є способом забезпечення основного зобов`язання. Тобто, як правило, умови видачі гарантії, у тому числі і визначення суми гарантійного платежу, безпосередньо залежать від основного зобов`язання.

Згідно із ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення ст. 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Отже, за відсутності порушення (невиконання чи неналежного виконання) основного зобов`язання принципалом, у бенефіціара не виникає підстав для звернення до гаранта для виплати суми банківської гарантії, у такому випадку повернення бенефіціаром принципалу коштів за банківською гарантією відбувається відповідно до ст. 1212 ЦК України як безпідставно набутих.

У разі ненастання гарантійного випадку через виконання принципалом основного зобов`язання (відсутності порушення), сплачені кошти за банківською гарантією вважаються такими, що отримані бенефіціаром поза межами домовленостей, не на виконання основного договору та договору банківської гарантії, незважаючи на те, що сплачені у зв`язку із цими правочинами, та підлягають стягненню за ст. 1212 ЦК України, оскільки інших способів повернення цих коштів за таких обставин закон не передбачає (за умови, що договорами не встановлено інше).

Аналогічні висновки наведені Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20, в якій Об`єднана палата виснувала, що кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов`язанням, так і за незалежною від цього зобов`язання гарантією. Якщо він не отримає виконання за основним зобов`язанням, то, пред`явивши вимогу гаранту, отримає виконання.

Якщо ж бенефіціар за відсутності основного зобов`язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням з інших підстав, є недійсним) звернеться до гаранта і отримає від нього грошову суму, то таке є набуттям майна (грошей) без достатньої правової підстави за рахунок потерпілого, оскільки за загальним правилом ч. 1 ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, то постраждалим є боржник (принципал). У такому випадку боржник (принципал) вправі звернутись до бенефіціара з вимогою про повернення принципалу коштів, сплачених гарантом, за правилами глави 83 ЦК України.

Призначенням інституту гарантії (§ 4 глави 49 ЦК України) є надання упевненості учасникам обороту в тому, що бенефіціар гарантовано і швидко одержить платіж, якщо надасть документи, передбачені гарантією (наприклад, товарно-транспортну накладну, акт приймання-передачі виконаних робіт тощо), причому навіть і в тому випадку, коли між принципалом і бенефіціаром існує спір щодо виконання зобов`язання. Запорукою тому має бути надійність банківської системи. Тим самим у разі виникнення спору щодо наявності чи відсутності боргу принципала останній та бенефіціар в частині стягнення боргу міняються місцями: не бенефіціар звертається до суду за стягненням боргу (бо він вже одержав від гаранта суму боргу, яку вважав наявною), а принципал позивається до суду про стягнення з бенефіціара суми, яку принципал вважає отриманою за його рахунок без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК України) з огляду на відсутність боргу принципала.

Між тим у справі № 910/3414/19 розглядались, зокрема первісні позовні вимоги підприємства до товариства про стягнення безпідставно стягнутої банківської гарантії. Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову, однак, враховуючи встановлені обставини виконання позивачем за первісним позовом обумовлених договором підрядних робіт з дотриманням встановленого строку, що свідчило про відсутність правових підстав для отримання бенефіціаром грошових коштів за банківською гарантією та правомірність їх стягнення відповідно до ст. 1212 ЦК України;

у справі № 906/192/18 товариство звернулось до підприємства про стягнення безпідставно набутих коштів, які сплачені банком на підставі банківської гарантії. Залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову, Верховний Суд погодився із судами, що неподання підприємством заявок на поставку природного газу виключає обов`язок товариства поставити його, тому у підприємства не було підстав для отримання банківської гарантії, оскільки гарантійний випадок не настав, тому ці кошти підлягають стягненню на підставі ст. 1212 ЦК України, оскільки у даному випадку перерахування банківської гарантії відбулось поза межами домовленостей, передбачених договором та гарантією, хоча і з посиланням на ці правочини;

у справі № 910/1798/20 предметом розгляду були вимоги приватного акціонерного товариства до акціонерного товариства про стягнення безпідставно отриманих коштів (банківської гарантії). Залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову, Верховний Суд виходив з того, що судовим рішенням у іншій справі не встановлено обставин невиконання боржником підрядних робіт, тобто не встановлено наявності порушення основного зобов`язання (гарантійний випадок не настав), що свідчить про неправомірність звернення кредитора до банку за виплатою банківської гарантії, відповідно кошти банківської гарантії отримані бенефіціаром поза межами домовленостей, тому підлягають поверненню боржнику (принципалу) на підставі ст. 1212 ЦК України.

Натомість у справі, яка розглядається, суди, враховуючи п. 6.19 договору, перш за все не встановили обставин припинення зобов`язання виконанням - повного та належного виконання ТОВ «Буддуес» зобов`язань за основним договором ні на момент звернення Оператора ГТС до Банку з вимогою про сплату банківської гарантії, ні на момент подачі позову, тобто встановили факт настання гарантійного випадку через порушення позивача, відповідно дійшли висновку, що Оператор ГТС мав правові підстави для звернення до Банку за виплатою банківської гарантії й ці кошти не вважаються такими, що отримані безпідставно, поза межами домовленостей сторін, отже, за таких обставин позивач не вправі звертатися до відповідача про повернення банківської гарантії на підставі ст. 1212 ЦК України.

Проаналізувавши судові рішення Верховного Суду, викладені у постановах у справах № 910/3414/19, № 906/192/18, № 910/1798/20, правові висновки щодо застосування ст. 220 ГК України, ст. 560, 563, 565, 1212 ЦК України яких, на думку скаржника, не було враховано судами попередніх інстанцій у цій справі, Суд встановив, що застосування судами вказаних норм права не суперечить жодному з вказаних скаржником висновку суду касаційної інстанції.

У зазначених вище постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями у справі, що розглядається, не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень ст. 220 ГК України, ст. 560, 563, 565, 1212 ЦК України, оскільки застосування вказаних норм права у цій справі залежало від встановлених і доведених обставин справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу.

Колегія суддів виходить з того, що вказані у справах № 910/3414/19, № 906/192/18, № 910/1798/20 правові висновки Верховного Суду щодо застосування ст. 220 ГК України, ст. 560, 563, 565, 1212 ЦК України є узагальненими та універсальними, і є застосовними у справах, в яких предметом спору є вимоги про повернення сплаченої банківської гарантії, втім, застосування таких правових висновків залежить від встановлених обставин конкретної справи та оцінки досліджених доказів, наданих сторонами на підтвердження своїх вимог та заперечень.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів зазначає, що правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником у касаційній скарзі справах хоча і є подібними за матеріально-правовим регулюванням, предметом спору і змістом позовних вимог, але істотно відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і в згаданих справах - з іншого) за підставами позову та фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.

Отже, доводи скаржника з приводу застосування судами попередніх судових інстанцій норм ст. 220 ГК України, ст. 560, 563, 565, 1212 ЦК України всупереч наведеним висновкам Верховного Суду не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.

У п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою позивача в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Оскаржуючи судові рішення також з підстави, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник посилається на недослідження судами зібраних у справі доказів, а саме умови п. 8.4 основного договору та листів позивача, які підтверджують повідомлення відповідача про настання форс-мажорних обставин належним чином та у встановлені строки, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Однак, враховуючи положення п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, оскарження судових рішень з наведеної підстави залежить від обґрунтованості заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених, зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Втім зі змісту касаційної скарги не вбачається, що скаржник оскаржує висновки судів щодо застосування до спірних правовідносин ст. 218, 219 ГК України, 617 ЦК України (які регулюють питання звільнення сторін від виконання зобов`язання та/або від відповідальності за невиконання у зв`язку з настанням обставин непереборної сили (форс-мажору), та якими докази це підтверджується) з підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, адже не вказує, в чому полягає неправильне застосування судами зазначених положень ЦК та ГК України, як і не наводить постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах, правові висновки у яких щодо застосування зазначених норм матеріального права суди не врахували при вирішенні даної справи, а в наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду висновків щодо питання застосування ст. 218, 219 ГК України, 617 ЦК України не міститься.

За таких обставин самих посилань позивача на підставу касаційного оскарження за п. 4 ч. 1 ст. 287 ГПК України у взаємозв`язку з п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України без обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень в цій частині за п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу недостатньо, тому доводи скаржника про недослідження судами зібраних у справі доказів відхиляються судом касаційної інстанції, що виключає можливість скасування оскаржуваних судових рішень попередніх судових інстанцій з такої підстави.

Фактично доводи касаційної скарги в обґрунтування підстави касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України зводяться до викладення обставин справи, цитування норм матеріального права та висновків судів попередніх інстанцій, наведення мотивів непогодження з ними й незгоди із наданими судами правовою оцінкою встановленим обставинам і дослідженим доказам щодо повідомлення про настання форс-мажору, що не є тотожним застосуванню судами норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, що відповідно до положень ГПК України є підставою для оскарження судового рішення за п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених ст. 300 ГПК України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15).

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги ТОВ «Буддуес», дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін, у зв`язку із чим судовий збір, сплачений за розгляду справи в судів касаційної інстанції покладається на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Буддуес» в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Буддуес» в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 16.01.2024 у справі № 910/15991/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. Б. Колос

Т. М. Малашенкова