Постанова

від 25.07.2024 по справі 910/9261/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" липня 2024 р. Справа№ 910/9261/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Кравчука Г.А.

суддів: Тарасенко К.В.

Коробенка Г.П.

при секретарі судового засідання: Нагулко А.Л.

за участю представників сторін:

від прокуратури: Греськів І.І., прокурор відділу Київської міської прокуратури;

від позивача: не з`явився;

від відповідача 1: Циган І.М., адвокат;

від відповідача 2: Павленко А.В., самопредставництво,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури

на рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 (повний текст складено 24.11.2023)

у справі № 910/9261/23 (суддя Сташків Р.Б.)

за позовом Керівника Дніпровської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України

до 1. Адвокатського об`єднання "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва",

2. Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву

за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Київського енергетичного фахового коледжу

про визнання недійсним договору оренди майна та повернення нежитлового приміщення,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст і підстави позовних вимог.

У червні 2023 року Керівник Дніпровської окружної прокуратури м. Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - Міністерство, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Адвокатського об`єднання "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва" (далі - Адвокатське об`єднання, відповідач 1) та Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву (далі - Фонд, відповідач 2) про:

- визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №1298 від 14.12.2004, строк якого продовжено Додатковою угодою № 1298/10 від 19.02.2021, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву та Адвокатським об`єднанням "Дніпровська колегія адвокатів № 2 м. Києва", предметом якого є державне нерухоме майно площею 21,3 кв. м, розташоване в будівлі суспільно-побутового корпусу коледжу, по вулиці Пластова (Івана Сергієнка), 7, м. Київ, що обліковується на балансі Київського енергетичного фахового коледжу;

- зобов`язання Адвокатського об`єднання "Дніпровська колегія адвокатів № 2 м. Києва" повернути Київському енергетичному фаховому коледжу за актом повернення з оренди орендованого майна нежитлове приміщення площею 21,3 кв. м, розташоване в будівлі суспільно-побутового корпусу коледжу, по вулиці Пластова (Івана Сергієнка), 7, м. Київ.

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що передача в оренду приміщення суспільно-побутового корпусу Київського енергетичного фахового коледжу (далі - Коледж, третя особа), який є закладом освіти державної власності та фінансується з державного бюджету, для здійснення діяльності, не пов`язаної з освітнім процесом закладу вищої освіти, суперечить вимогам чинного законодавства та порушує інтереси держави, оскільки договір оренди нерухомого майна від 14.12.2004 не відповідає вимогам Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту", "Про оренду державного та комунального майна" і підлягає визнанню недійсним, а спірне приміщення підлягає поверненню Коледжу.

Мотивуючи наявність підстав для представництва інтересів держави та подання позову у даній справі в інтересах Міністерства освіти і науки України, прокурор вказав, що надання в оренду майна освітнього призначення для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю, унеможливлює якісне надання освітніх послуг та ускладнює реалізацію державної політики в галузі освіти, яка спрямовується на забезпечення доступності освіти, збереження майна закладів освіти та недопущення їх використання усупереч цільового призначення, а Міністерством як органом уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій не вжито заходів щодо визнання недійсним спірного договору оренди та повернення майна, що свідчить про неналежне виконання покладених на нього повноважень.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі №910/9261/23 у позові відмовлено повністю.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні визнав, що укладення сторонами оспорюваного Договору оренди нерухомого майна державної власності, здійснено з порушенням приписів частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору) у зв`язку із забороною передачі в оренду приміщення, яке не використовується для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом. Проте відмовив у задоволенні позову, оскільки вважав, що даний позов прокурора спрямований на виправлення допущеної державою помилки, за якої було надано згоду на укладення оспорюваного Договору всупереч вимогам Закону, через відповідача 1, що відповідно до судової практики ЄСПЛ трактується як втручання у мирне володіння майном. Однак, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи.

Поряд з цим, взявши до уваги, що наслідком орендних правовідносин за спірним Договором є надходження грошових коштів як в державний бюджет, так і в якості додаткового фінансування Коледжу як балансоутримувача, суд першої інстанції дійшов висновку, що аргументація прокуратури щодо захисту інтересів держави шляхом припинення орендних правовідносин, а отже і таких фінансових надходжень, при відсутності будь-яких планів та необхідності використання такого приміщення Коледжем для власних навчальних цілей, не тільки не підтверджена належним чином, але й прямо суперечить інтересам держави, які знаходяться в компетенції позивача та відповідача 2, що ставить під сумнів питання захисту інтересів держави в межах заявлених позовних вимог.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор) 12.12.2023 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі № 910/9261/23 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити з покладенням на відповідачів судових витрат.

Мотивуючи вимоги апеляційної скарги, прокурор зазначив, що рішення суду першої інстанції ухвалено з грубим порушенням норм процесуального права (статі 76-79, 86, 286 Господарського процесуального кодексу України) та неправильним застосуванням норм матеріального права (частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору), статей 5, 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди), статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, статей 20, 207 Господарського кодексу України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), що відповідно до вимог статті 277 Господарського процесуального кодексу України є підставою для його скасуванню.

Так, прокурор вважає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні:

- не надав оцінку законності використання Адвокатським об`єднанням орендованого майна закладу освіти в контексті вимог статті 80 Закону України "Про освіту" (в новій редакції) на час укладення сторонами Додаткової угоди у 2021 році, якою продовжено строк дії оспорюваного Договору;

-дійшов необґрунтованого висновку, що Адвокатське об`єднання, нібито, стало орендарем через помилки органів державної влади, з огляду на які його не можна позбавити права оренди, оскільки звернення Адвокатського об`єднання, яке здійснює свою діяльність у сфері права та має бути обізнане із нормами чинного законодавства, до уповноважених органів із заявою про надання в оренду майна та укладення договору оренди у подальшому із порушенням вимог законодавства, не може бути визнано як правомірне очікування та законні сподівання щодо продовження права оренди спірного майна і, як наслідок, не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

- всупереч засадам господарського судочинства та нормам процесуального закону безпідставно визнав доведеними обставини обслуговування Адвокатським об`єднанням учасників освітнього процесу;

- помилково виснував про можливість надання в оренду приміщення закладу освіти для провадження діяльності відповідача 1, яка полягає у наданні юридичних послуг, оскільки не взяв до уваги доводи прокурора про те, що невикористання навчальним закладом спірного приміщення не дає права на його передання в оренду з іншою метою, аніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного закладу також не є підставою для використання об`єкта освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті.

Згідно з Витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.12.2023 справу № 910/9261/23 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Кравчука Г.А., суддів Коробенка Г.П. та Тарасенко К.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/9261/23; відкладено розгляд питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження, повернення без розгляду апеляційної скарги або залишення апеляційної скарги без руху за апеляційною скаргою Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі №910/9261/23 до надходження до суду матеріалів справи.

21.12.2023 матеріали справи № 910/9261/23 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

Розпорядженням В.о. керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 03.01.2024 призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку з перебуванням судді Тарасенко К.В. у відпустці.

Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.01.2024 справу № 910/9261/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Кравчука Г.А., суддів Тищенко О.В. та Коробенка Г.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.01.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі №910/9261/23, розгляд справи призначено на 28.02.2024 о 15 год 00 хв.

Однак, у зв`язку з перебуванням головуючого судді (судді-доповідача) Кравчука Г.А. у відпустці з 26.02.2024 по 08.03.2024 включно, судове засідання у призначений час не відбулось.

У зв`язку з тимчасовою непрацездатністю головуючого судді (судді-доповідача) Кравчука Г.А. з 09.03.2024 по 18.03.2024 включно, процесуальні дії у справі не здійснювались.

Розпорядженням Керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв`язку з перебуванням судді Тищенко О.В. у відпустці.

Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.03.2024 справу № 910/9261/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Кравчука Г.А., суддів Коробенка Г.П., Тарасенко К.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.03.2024 зазначеною колегією суддів прийнято до свого провадження апеляційну скаргу прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі №910/9261/23, розгляд цієї апеляційної призначено на 14.05.2024 о 15 год 20 хв.

У судовому засіданні 14.05.2024 у справі №910/9261/23 судом апеляційної інстанції оголошено перерву до 16 год 00 хв 18.06.2024, про що постановлено відповідну ухвалу.

Однак, у зв`язку з перебуванням судді Тарасенко К.В. у відпустці з 18.06.2024 по 20.06.2024, судове засідання у призначений час не відбулось.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.06.2024 розгляд апеляційної скарги прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі № 910/9261/23 призначено на 04.07.2024 о 15 год 15 хв.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 у судовому засіданні оголошено перерву у справі до 09 год 50 хв 25.07.2024 у зв`язку з необхідністю надання можливості представникам учасників справи ознайомитися з поданим відповідачем 1 клопотанням про приєднання доказу та надати свої письмові пояснення.

Позиції інших учасників справи.

18.01.2024 до Північного апеляційного господарського суду від Міністерства надійшли пояснення у справі, відповідно до яких останнє просило врахувати їх при розгляді апеляційної скарги прокурора та акцентувало увагу на таких доводах:

- листом від 15.11.2004 №1/11-5830, скерованим на адресу Фонду та Київського енергетичного фахового коледжу, ним дійсно погоджено укладення договору оренди частини приміщень загально-побутового корпусу Київського енергетичного технікуму загальною площею 32,0 кв. м, які не використовуються в навчальному процесі і здача їх в оренду не вплине на навчання студентів. Водночас, зазначеним листом було зауважено, що при передачі приміщень в оренду Міністерство зобов`язує керівників навчальних закладів та організацій враховувати напрямок діяльності орендаря з тим, щоб не завадити умовам безпечної роботи закладу;

- з метою додаткових надходжень коштів для забезпечення надійної експлуатації будівель, котельного господарства, інженерних мереж та підвищення ефективності використання матеріально-технічної бази в закладах освіти, ураховуючи нормативно-правові та законодавчі акти, Міністерство надає позитивні висновки щодо надання майна в оренду та рекомендації щодо істотних умов при оформленні договорів оренди, якщо це не погіршує проведення навчального процесу та проживання студентів і учнів в гуртожитках;

- відповідно до Законів України "Про Фонд державного майна України", "Про управління об`єктами державної власності" спеціально уповноваженим органом, який реалізує державну політику у сфері орендних правовідносин, виступає Фонд державного майна України, а згідно з Законом України "Про управління об`єктами державної власності" відповідальність за ефективне використання державного майна покладається на балансоутримувача об`єкту нерухомості, якому надається право господарського відання або оперативного управління;

- суб`єкти господарювання у відповідності до приписів статті 19 Господарського кодексу України мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

16.01.2024 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від Фонду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останнє просить апеляційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у даній справі залишити без змін.

Мотивуючи свої заперечення проти вимог апеляційної скарги, відповідач 2 наголошує на тому, що твердження прокурора не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та жодним чином не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, що свідчить про їх абсолютну безпідставність.

Інші учасники судового процесу не скористались своїм правом на надання відзиву на апеляційну скаргу в установлений судом строк, що відповідно до положень частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Явка представників сторін.

У судове засідання 25.07.2024 з`явилися прокурор, представники відповідачів.

Позивач у поясненнях, поданих до суду апеляційної інстанції 18.01.2024 заявив клопотання про розгляд справи без участі його представника.

Третя особа не забезпечила участь у судовому засіданні свого представника, хоча була належним чином повідомлена про дату, час і місце судового засідання, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки представника у судове засідання не зверталася.

Враховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті за відсутності представників позивача та третьої особи.

Присутній у судовому засіданні прокурор підтримав вимоги апеляційної скарги, просить їх задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення про задоволення позову з вирішенням питання про розподіл судових витрат.

Представник відповідача 1 просить закрити апеляційне провадження у справі.

Представник відповідача 2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заявлені у справі клопотання та результати їх розгляду.

17.06.2024 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від відповідача 1 надійшло клопотання про приєднання доказу, відповідно до якого останній просить приєднати до матеріалів цієї справи копію Меморандуму про партнерство та співпрацю від 09.05.2024, укладеного між Навчально-науковим інститутом "Юридичний інститут КНЕУ імені Вадима Гетьмана" та Адвокатським об`єднанням "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва", в якості письмового доказу.

Клопотання мотивоване тим, що вказаний доказ підтверджує участь Адвокатського об`єднання в наданні освітніх послуг, забезпеченні освітнього процесу, що свідчить про дотримання ним, як орендарем, вимог частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту".

Водночас, обґрунтовуючи подання Меморандуму про партнерство і співпрацю від 09.05.2024 до суду апеляційної інстанції, відповідач 1 посилається на те, що намір подання зазначеного доказу виник 09 травня 2024 року, після розгляду справи в суді першої інстанції, тобто цей доказ не поданий у встановлений законом строк з причин, що не залежали від Адвокатського об`єднання, проте є необхідним для повного та всебічного з`ясування усіх обставин справи і правильного її вирішення.

У поданому 24.07.2024 до Північного апеляційного господарського суду запереченні щодо приєднання доказів, прокурор просить не приймати додатковий доказ відповідача 1 на стадії апеляційного розгляду, оскільки останнім не обґрунтовано причини неможливості укладення Меморандуму до початку розгляду справи у суді, до/після відкриття провадження у справі чи відкриття апеляційного провадження.

Дослідивши матеріали справи у сукупності з доводами, викладеними відповідачем 1 у поданому клопотанні та прокурором у запереченні, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає таке.

Згідно з частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (частини 1, 3 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 118 Господарського процесуального кодексу України, право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частиною 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Разом з тим, відповідно до статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Відповідно до висновку щодо застосування статей 80, 269 Господарського процесуального кодексу України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку на відповідача 1).

Отже, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає. Клопотання повинно містити роз`яснення причин пропуску і підстави, з яких заявник вважає ці причини поважними. В клопотанні чи заяві повинні бути докази того, що здійснити відповідні процесуальні дії у визначений строк у заявника не було можливості.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України. Принцип диспозитивності передбачає, зокрема, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи та в межах заявлених вимог і на підставі доказів, наданих сторонами.

Така обставина, як відсутність обґрунтування, в чому полягає винятковість неподання зазначених доказів до суду першої інстанції, виключає можливість прийняття апеляційним господарським судом додаткових доказів у порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України (постанови Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 914/1725/19; від 12.01.2021 у справі № 01/1494(14-01/1494); від 15.12.2020 у справі № 925/1052/19; від 21.04.2021 у справі № 906/1179/20).

Водночас, така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України незалежно від причин неподання відповідачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (аналогічна правова позиція з цього питання викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, від 11.09.2019 по справі № 922/393/18; від 21.01.2021 у справі № 908/3359/19).

Як убачається з матеріалів справи додатковий доказ (Меморандум про партнерство та співпрацю між Навчально-науковим інститутом "Юридичний інститут КНЕУ імені Вадима Гетьмана" та Адвокатським об`єднанням "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва"), копія якого долучено Адвокатським об`єднанням до клопотання від 17.06.4024, укладений (створений) його сторонами 09.05.2024, тобто після ухвалення оскаржуваного у даній справі рішення, 08.11.2023.

Отже, суд апеляційної інстанції вважає, що наданий відповідачем 1 додатковий доказ не може бути прийнятий до розгляду, оскільки створений після ухвалення рішення у даній справі, тобто не існував на момент вирішення відповідного спору між сторонами у суді першої інстанції.

Із зазначених причин подане відповідачем 1 клопотання про приєднання доказу не підлягає задоволенню, про що колегія суддів апеляційного господарського суду у судовому засіданні 25.07.2024 постановила протокольну ухвалу.

13.05.2024 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від відповідача 1 надійшло клопотання про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у даній справі на підставі пункту 2 частини 2 статті 264 Господарського процесуального кодексу України.

Вказане клопотання Адвокатського об`єднання мотивоване тим, що у своїх поясненнях від 14.01.2024 Міністерство повідомило суд апеляційної інстанції про відсутність порушень з боку відповідачів при укладенні Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №1298 від 14.12.2004, строк якого продовжено Додатковою угодою №1298/10 від 19.02.2021, та відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Адвокатське об`єднання наголошує у зазначеному клопотанні на тому, що прокурор виконує субсидіарну роль при зверненні до суду з позовом в інтересах уповноваженого органу та не може підміняти останнього, а непред`явлення Міністерством такого позову мотивоване не виявленням ним порушень, що, у свою чергу, не свідчить про нездійснення або неналежне здійснення компетентним органом дій щодо захисту інтересів держави, з огляду на що у суду відсутні підстави вважати обґрунтованим звернення прокурора до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Міністерства.

Крім того, відповідач 1 звертає увагу суду апеляційної інстанції у вказаному клопотанні на те, що під час розгляду справи у суді першої інстанції позивач не підтримував позовну заяву прокурора, як не підтримує її і при апеляційному перегляді ухваленого рішення у цій справі.

У зв`язку з наведеним, за твердженням відповідача 1, наявні підстави для застосування правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц та від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 (пункти 54-56), відповідно до якої, якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України (залишення позову без розгляду).

Приписами пункту 2 частини 2 статті 264 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження виявилося, шо апеляційну скаргу підписано особою, яка не має права її підписувати.

Доводи Адвокатського об`єднання, викладені у клопотанні про закриття апеляційного провадження, щодо відсутності у прокурора підстав для представництва в суді інтересів держави в особі Міністерства у даній справі про визнання недійсним оспорюваного Договору та зобов`язання Адвокатського об`єднання (орендаря) повернути нежитлове приміщення Коледжу (балансоутримувачу), колегією суддів апеляційного господарського суду відхиляються, зважаючи на таке.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1, 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1 - 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Системне тлумачення положень частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України та частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Разом із тим у розумінні положень пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежним чином.

"Нездійснення захисту" має прояв у пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

З огляду на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Суд також враховує, що бездіяльність компетентного органу не обов`язково повинна носити умисний характер, достатньо самого факту наявності бездіяльності, яка може також виявлятися у пасивній поведінці, неможливості реалізувати відповідні повноваження з незалежних від органу причин, тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №912/2385/18 від 26.05.2020.

Звертаючись із даним позовом до господарського суду, прокурор визначив позивачем - Міністерство освіти і науки України, як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Так, в матеріалах справи наявні докази звернення прокурора до Фонду та Коледжу з листами від 19.09.2022, в яких викладено прохання надати інформацію щодо їх позиції стосовно законності використання спірного нежитлового приміщення Адвокатським об`єднанням, а також надати ліцензію чи інший документ, який підтверджує наявність дозволу у орендаря на проведення діяльності у сфері освіти.

У відповідь на вказаний запит Фонд листом від 22.09.2022 №30-06/3820 повідомив прокурора про те, що державне майно передане за Договором перебувало в оренді з 2004 року та у повсякденній діяльності Коледжу протягом останніх 17 років не використовувалося, у зв`язку із чим було проведено аукціон за результатами якого прийнято рішення про передачу цього приміщення в подальшу оренду Адвокатському об`єднанню.

Коледж у свою чергу листом №6/122 від 26.09.2022 повідомив прокурора, що передачу в оренду майна було погоджено Міністерством освіти і науки України, третя особа є не орендодавцем, а балансоутримувачем спірного майна; нежитлове приміщення, яке передано в оренду за Договором, знаходиться у суспільно-побутовому корпусі Коледжу і не використовувалося для навчальних заходів.

Опрацювавши отриману інформацію, прокурор встановив, що майно закладу освіти було передано в оренду за Договором всупереч його цільового призначення та листом від 06.10.2022 повідомив Міністерство та Коледж про намір звернутися до суду із позовом про визнання цього Договору (з урахуванням внесених змін додатковими угодами) недійсним, оскільки Міністерством та Коледжем заходи цивільно-правового характеру не вжито та з огляду на тривалий строк порушення інтересів держави у спірних правовідносинах. Поряд з цим, прокурор запропонував адресатам самостійно вжити реальні та достатні заходи, спрямовані на захист інтересів держави.

За результатами розгляду вказаного звернення прокурора Міністерство 21.10.2022 листом №1/12376-22 поінформувало прокурора про те, що в управлінні Міністерства перебувають будівлі закладів освіти, гуртожитки, майстерні, спортивні майданчики та споруди, певна частина яких не задіяна в освітньому процесі та не використовується за призначенням в силу різних причин; у таких вільних приміщеннях закладів освіти також розташовуються органи влади, у тому числі, територіальні підрозділи прокуратури, поліції, Міністерства внутрішніх справ, тощо. У цьому листі Міністерство повідомило, що з метою надходження додаткових коштів для забезпечення експлуатації будівель, котельного господарства, інженерних мереж та підвищення ефективності використання матеріально-технічної бази в закладах освіти, ураховуючи нормативно-правові та законодавчі акти, ним надаються позитивні висновки щодо передачі майна в оренду, якщо це не погіршує проведення навчального процесу та проживання студентів та учнів в гуртожитках. Також Міністерство звернуло увагу, що у нього відсутня інформація про порушення умов Договору оренди від 14.12.2004 №1298 та неналежного використання державного майна, у зв`язку з чим ним не ініціювалося питання про припинення цього Договору.

Коледж листом від 24.10.2022 повідомив прокурора про відсутність правових підстав для вжиття заходів щодо дострокового припинення (розірвання) Договору, оскільки останній укладено у 2004 році відповідно до законодавства України, яке діяло на той час, а норма статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції Закону від 05.09.2017 № 2145-VІІІ), якою встановлено обмеження щодо передачі в оренду майна державних та комунальних закладів освіти (за цільовим призначенням), не може бути застосована до правовідносин, що виникли до набрання нею чинності.

09.05.2023 прокурор повторно звернувся до Міністерства з листом №50-3439ВИХ-23, за змістом якого вказував на передачу майна закладу освіти юридичній особі в порушення вимог частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту, повідомляв про намір подання позову про визнання недійсним Договору оренди №1298 від 14.12.2004 (з урахуванням змін, внесених додатковими угодами до нього) та пропонував самостійно вжити реальні та достатні заходи, спрямовані на захист інтересів держави у спірних правовідносинах.

Листом від 06.06.2023 за №1/8036-23 Міністерство надало прокурору інформацію із запитуваного питання, яка відповідає попередній, викладеній у листі №1/12376-22 від 21.10.2022. При цьому Міністерство додатково зазначило, що у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами Міністерство просить прокурора вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб засновником Київського енергетичного фахового коледжу є Міністерство освіти і науки України.

Згідно з пунктом 1.3 Статуту Київського енергетичного фахового коледжу (нова редакція), погодженого зборами трудового колективу 10.09.2020 (протокол №3) та затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 12.02.2021 №183 (далі - Статут), Київський енергетичний технікум, який розпочав свою діяльність як Вечірній енергетичний технікум, було засновано у 1956 році відповідно до наказу Міністерства електростанцій СРСР №161/а від 07.07.1956. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 24.05.1997 №491 заклад освіти передано до сфери управління Міністерства освіти України. У 2007 році технікум перейменовано у Державний вищий навчальний заклад "Київський енергетичний коледж" (наказ Міністерства освіти і науки України від 19.07.2007 №632). Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 17.03.2020 №407 "Про перейменування Державного вищого навчального закладу "Київський енергетичний коледж" заклад освіти перейменовано у Київський енергетичний фаховий коледж. Київський енергетичний фаховий коледж є правонаступником Державного вищого навчального закладу "Київський енергетичний коледж".

Пунктом 1.12 Статуту передбачено, що Фаховий коледж є юридичною особою публічного права, що заснований на державній власності, здійснює свою діяльність на засадах неприбутковості і є бюджетною установою, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.

Відповідно до пункту 8.4 Статуту, майно закріплюється за Фаховим коледжем на праві оперативного управління і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, відчуженню, приватизації, використанню не за призначенням і передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновника або уповноваженого ним органу, наглядової ради та загальних зборів трудового колективу Фахового коледжу, крім випадків, передбачених законодавством.

Таким чином, в силу положень Статуту Коледжу, Міністерство, як засновник навчального закладу, який здійснює управління ним та контроль за його діяльністю, є уповноваженим органом у спірних правовідносинах, оскільки міг та повинен контролювати питання укладення оспорюваного Договору. Повноваження відповідного міністерства щодо функцій відносно контролю за використанням державного майна врегульовано положеннями Господарського кодексу України (статі 22, 75-1, 137) та спеціальних нормативних актів, які регламентують порядок управління об`єктами державної власності.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що у позовній заяві належним чином доведена необхідність захисту прокурором економічних інтересів держави, яка зумовлена порушеннями, допущеними під час передачі в оренду державного майна - приміщень закладу освіти суб`єкту господарювання для здійснення підприємницької діяльності, не пов`язаної з навчальним процесом.

На підтвердження неналежного виконання Міністерством освіти і науки України покладених законом повноважень щодо управління спірним майном, прокурор під час звернення з позовом зазначав, що органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції, не вжито заходів щодо захисту державного майна від нецільового використання. Звернення прокурора до господарського суду у даній справі спрямоване на забезпечення дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільних потреб у відновленні законності при вирішенні питання про передачу в оренду державного майна.

Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що сам факт не звернення Міністерства до суду з позовом свідчить про те, що вказаний орган державної виконавчої влади не здійснює свої повноваження щодо повернення спірного приміщення, у зв`язку з чим у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору оренди та зобов`язання повернути приміщення. Звертаючись з таким позовом у даній справі прокурор дотримався вимог статі 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо умов такого звернення, а саме: обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді; визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що у позові належним чином доведені обставини на підтвердження підстав для представництва прокурором у суді інтересів держави в особі Міністерства освіти і науки України, тому відсутні підстави для залишення позову без розгляду, а відповідно і закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора у даній справі, про що просить відповідач 1 у поданому клопотанні.

Крім того, колегія суддів вважає безпідставним посилання Адвокатського об`єднання на не підтримання позивачем позовних вимог у даній справі, оскільки Міністерство:

- у листі від 06.06.2023 за №1/8036-23 просило прокурора у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна;

- у поданих до суду першої та апеляційної інстанцій поясненнях просило їх врахувати, вказуючи на відсутність у нього інформації про порушення умов Договору оренди від 14.12.2004 №1298 та неналежного використання державного майна, а відповідно до вимог Закону України "Про управління об`єктами державної власності" відповідальність за ефективне використання державного майна покладається на балансоутримувача об`єкту нерухомості, якому надається право господарського відання або оперативного управління.

Зміст зазначених доказів, з яких убачається, що Міністерство просило прокурора вжити відповідних заходів на захист інтересів держави з метою недопущення втрати державного майна, та сам факт подання письмових пояснень до судів першої та апеляційної інстанції по суті заявлених прокурором вимог з роз`ясненням підстав самостійного не звернення до суду з таким позовом спростовує твердження відповідача 1 про не підтримання позивачем позову прокурора у даній справі.

Поряд з цим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на норму частини 4 статті 55 Господарського процесуального кодексу України, за приписами якою суд не наділений повноваженнями залишити без розгляду позовну заяву прокурора, подану в інтересах держави, у випадку, якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана ця заява, не підтримує заявлених позовних вимог.

Отже, зважаючи на встановлені обставини, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання відповідача 1 про закриття апеляційного провадження у даній справі у зв`язку з його необґрунтованістю.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції.

Як зазначив прокурор в позовній заяві, при виконанні повноважень, визначених статтею 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", зокрема в ході опрацювання інформації щодо діючих договорів оренди державного майна, укладених апаратом Фонду державного майна України та його регіональними відділеннями, оприлюдненої на офіційному сайті Фонду державного майна України, виявлено факт порушення інтересів держави при передачі в оренду нерухомого майна, що належить державі в особі Міністерства та перебуває на балансі навчального закладу, а саме передання в оренду майна закладу освіти всупереч його цільовому призначенню.

Так, Міністерство освіти і науки України у листі від 15.11.2004 № 1/11-5830, скерованого на адресу Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Київського енергетичного фахового коледжу, зазначило, що не заперечує щодо укладання договору оренди частини приміщень загально-побутового корпусу Київського енергетичного технікуму (загальною площею 32,0 кв. м за адресою м. Київ, вул. Сергієнка, 7), які не використовуються в навчальному процесі і здача їх в оренду не вплине на навчання студентів. При передачі приміщень в оренду Міністерство зобов`язує керівників навчальних закладів та організацій враховувати напрямок діяльності орендаря з тим, щоб не завадити умовам безпечної роботи закладу.

14.12.2004 між Регіональним відділенням Фонду державною майна України по м. Києву (орендодавець) та Адвокатським об`єднанням "Дніпровська колегія адвокатів № 2 міста Києва" (орендар) укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 1298 (далі - Договір).

За умовами пункту 1.1 Договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно площею 32 кв. м, розміщене за адресою: м. Київ, вулиця Сергієнка, 7, що знаходиться на балансі Київського енергетичного технікуму (балансоутримувач). Майно передається в оренду з метою розміщення юридичної консультації.

Цей Договір укладено строком на 11 місяців, що діє з 14 грудня 2004 року до 14 листопада 2005 року включно (пункт 10.1 Договору).

Пунктом 10.5 Договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, Договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього Договору.

За актом приймання-передачі в оренду нерухомого майна від 14.12.2004 орендодавець передав орендарю в користування нерухоме майно загальною площею 32 кв. м, яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Сергієнка, 7.

16.04.2007 між сторонами Договору укладено Додатковий договір № 1, яким внесено зміни до Договору в частині порядку розрахунку орендної плати.

27.10.2010 між орендодавцем та орендарем укладено Договір № 1298/02 про внесення змін до Договору, яким унормовано порядок внесення орендної плати.

22.03.2013 між орендодавцем та орендарем укладено Договір № 1298/04 про внесення змін до Договору, яким продовжено строк його дії до 14.02.2014.

16.04.2014 між орендодавцем та орендарем укладено Договір № 1298/05 про внесення змін до Договору, яким продовжено строк дії Договору до 14.01.2015 та передбачено порядок прийняття виготовленої незалежної оцінки орендованого майна.

26.05.2015 між орендодавцем та орендарем укладено Договір №1298/07 про внесення змін до Договору, яким врегульовано порядок внесення орендної плати та змінено площу переданого в оренду майна з 32 м кв. на 21,3 м кв.

17.01.2018 між орендодавцем та орендарем укладено Договір №1298/08 про внесення змін до Договору, яким продовжено строк дії Договору до 14.09.2018 та унормовано порядок внесення орендної плати.

16.03.2018 між орендодавцем та орендарем укладено Договір №1298/09 про внесення змін до Договору, яким передбачено умови внесення орендної плати.

Відповідачем 2 відповідно до частини 9 статті 18 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" та згідно з Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 "Деякі питання оренди державного та комунального майна" (далі - Порядок) проведено аукціон на продовження Договору.

Відповідно до протоколу проведення електронного аукціону № UА-РS-2020-12-30-000079-1 переможцем аукціону визнано відповідача 1 та 19.02.2021 між ним та відповідачем 2 було укладено Додаткову угоду №1298/10 про внесення змін до Договору шляхом викладення його у новій редакції (далі - Додаткова угода) відповідно до Примірного договору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2020 №820.

Згідно з пунктом 4.1 розділу І "Змінювані умови договору" Додаткової угоди об`єктом оренди визначено нежитлове приміщення загальною площею 21,3 кв. м в будівлі суспільно-побутового корпусу коледжу, розташоване за адресою: 02105, м. Київ, вул. Івана Сергієнка, 7.

Вказане приміщення згідно плану громадського будинку є складовою частиною будівлі Державного вищого навчального закладу "Київський енергетичний коледж", розташованої за відповідною адресою.

Пунктом 7 розділу І "Змінювані умови договору" Додаткової угоди передбачено, що майно може бути використане для розміщення юридичної консультації.

За умовами пункту 11.1 розділу І "Змінювані умови договору" Додаткової угоди Договір продовжено на 5 (п`ять) років та визначено його дію до 14.07.2025.

Відповідно до умов пункту 4.1 розділу ІІ "Незмінювані умови договору" Додаткової угоди сторонами узгоджено, що у разі припинення договору орендар зобов`язаний звільнити протягом трьох робочих днів орендоване майно від належних орендарю речей і повернути його відповідно до акта повернення з оренди орендованого майна в тому стані, в якому майно перебувало на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, а якщо орендарем були виконані невід`ємні поліпшення або проведено капітальний ремонт, - то разом із такими поліпшенням/капітальним ремонтом.

Згідно з пунктами 4.3, 12.12 розділу ІІ "Незмінювані умови договору" Додаткової угоди майно вважається повернутим з оренди з моменту підписання балансоутримувачем та орендарем акта повернення з оренди орендованого майна.

Рішенням Київської міської ради від 25.08.2022 № 4957/4998 "Про перейменування вулиці Івана Сергієнка в Дніпровському районі міста Києва" перейменовано вулицю Івана Сергієнка на вулицю Пластову.

Листами від 19.09.2022 прокурор звертався до Київського енергетичного фахового коледжу та Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву з вимогою надати інформацію щодо їх позиції стосовно законності використання нежитлового приміщення Адвокатським об`єднанням площею 21,3 кв.м, яке розташовано по вул. Івана Сергієнка, 7 у м. Києві, а також надати ліцензію чи інший документ, який підтверджує наявність дозволу у Адвокатського об`єднання на проведення діяльності у сфері освіти.

Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву було надано відповідь листом від 22.09.2022 №30-06/3820 у якому, зокрема, вказано, що державне майно передане за Договором перебувало в оренді з 2004 року та у повсякденній діяльності Коледжу протягом останніх 17 років не використовувалося, у зв`язку із чим було проведено аукціон за результатами якого прийнято рішення про передачу цього приміщення в подальшу оренду Адвокатському об`єднанню "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва".

Київський енергетичний фаховий коледж у відповідь на запит прокурора листом №6/122 від 26.09.2022 повідомив останього про те, що передачу в оренду майна було погоджено Міністерством освіти і науки України; третя особа не є орендодавцем майна, а є лише його балансоутримувачем; приміщення яке передано в оренду за Договором знаходиться у суспільно-побутовому корпусі Коледжу і не використовувалося ним для навчальних заходів.

Листом від 06.10.2022 прокурор повідомив Міністерство та Коледж про намір звернутися до суду із позовом про визнання Договору недійсним, оскільки передачу юридичній установі в оренду майна за цим Договором було вчинено з порушенням вимог частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту". Крім того, прокурор у цьому листі вказав на тривалий строк порушення інтересів держави у спірних правовідносинах за Договором, а також запропонував самостійно вжити реальні та достатні заходи, спрямовані на захист інтересів держави.

21.10.2022 Міністерство направило прокурору листа в якому, зокрема, зазначило, що в управлінні Міністерства перебувають будівлі закладів освіти, гуртожитки, майстерні, спортивні майданчики та споруди, певна частина яких не задіяна в освітньому процесі та не використовується за призначенням в силу різних причин. Крім того, у вільних приміщеннях закладів освіти також розташовуються органи влади, у тому числі, територіальні підрозділи прокуратури, поліції, Міністерства внутрішніх справ, тощо. Позивач у цьому листі вказав, що з метою надходження додаткових коштів для забезпечення експлуатації будівель, котельного господарства, інженерних мереж та підвищення ефективності використання матеріально-технічної бази в закладах освіти, ураховуючи нормативно-правові та законодавчі акти, міністерство надає позитивні висновки про надання майна в оренду, якщо це не погіршує проведення навчального процесу та проживання студентів та учнів в гуртожитках. Водночас, позивач у листі від 21.10.2022 повідомив прокурора, що у нього відсутня інформація про порушенням умов Договору та неналежне використання державного майна.

Коледж листом від 24.10.2022 поінформував прокурора, що Договір у 2004 році було укладено відповідно до законодавства України, яке діяло на той час. Закон України "Про освіту" від 05.09.2017 № 2145-VІІІ, статтею 80 якого встановлено обмеження щодо передачі в оренду майна державних та комунальних закладів освіти (за цільовим призначенням), набрав чинності 28.09.2017. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Отже, положення статті 80 Закону України "Про освіту" від 05.09.2017 № 2145-VІІІ не можуть бути застосовані до правовідносин, що виникли до набрання ним чинності. Враховуючи вищевикладене та приписи статті 58 Конституції України третя особа акцентувала у своєму листі про відсутність правових підстав для вжиття заходів щодо дострокового припинення (розірвання) спірного Договору.

09.05.2023 прокурор повторно звернувся до Міністерства з листом №50-3439ВИХ-23, за змістом якого вказував на передачу майна закладу освіти юридичній особі в порушення вимог частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту, повідомляв про намір подання позову про визнання недійсним Договору оренди №1298 від 14.12.2004 (з урахуванням змін, внесених додатковими угодами до нього) та пропонував самостійно вжити реальні та достатні заходи, спрямовані на захист інтересів держави у спірних правовідносинах.

Листом від 06.06.2023 за №1/8036-23 Міністерство надало прокурору інформацію із запитуваного питання, яка відповідає попередній, викладеній у листі №1/12376-22 від 21.10.2022. При цьому Міністерство додатково зазначило, що у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами Міністерство просить прокурора вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Звертаючись до господарського суду у відповідності до приписів частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" із позовом у даній справі, прокурор зазначив такі підстави:

- майно закладу освіти передано в оренду з порушенням вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору № 1298 від 14.12.2004) та частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинний на момент укладення Додаткової угоди № 1298/10 від 19.02.2021) для використання у діяльності, не пов`язаної із навчально-виховним процесом;

- відповідач 1 здійснює діяльність у сфері права, що відповідно не дозволяє розцінювати використання орендованих приміщень навчального закладу як таке, що пов`язане із забезпеченням навчально-виховного процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу;

- невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною із навчально-виховним процесом;

- оскільки у віданні Міністерства перебуває майно, яке передано в оренду за спірним Договором та відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 630, основними завданнями Міністерства є забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах освіти і науки, здійснення управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління, тому саме Міністерство є уповноваженим державою органом здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, у зв`язку з чим прокурор визначив його позивачем у даній справі;

- внаслідок укладання вказаного Договору порушується право студентів на здобуття вищої освіти, забезпечення належних умов перебування у закладі освіти, тобто належним чином не забезпечується реалізація державної політики в галузі освіти в регіоні, порушується гарантоване статтею 53 Конституції України та Законом України "Про освіту" конституційне право громадян на доступність та якість освіти, забезпечувати яке повинні спеціально уповноважені органи, отже у даному випадку убачається порушення інтересів держави і підстави для представництва інтересів держави у вказаному спорі прокурором, так як Міністерством не вжито заходів щодо усунення вказаних порушень шляхом визнання недійсним спірного Договору та повернення орендованого майна балансоутримувачу;

- порушення інтересів держави полягає в незаконному, нецільовому використанні приміщення навчального закладу, загрозі збереження існуючої мережі навчальних закладів та їх матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності;

- порушення Фондом порядку передачі в оренду державного майна закладу освіти, що фінансується з державного бюджету, є порушенням інтересів держави у сфері освіти.

Міністерство у поясненні, поданому до суду першої інстанції, підтвердило схвалення ним укладення спірного Договору, як і внесення змін до його умов. Позивач зазначив, що орендоване майно не використовувалося третьою особою для здійснення освітніх послуг, а тому, з метою поповнення бюджетних коштів, які йшли на забезпечення цього ж навчального закладу, було прийнято рішення про передачу державного майна в оренду відповідачу 1 та ним не було зафіксовано факту використання майна з порушенням вимог законодавства.

Відповідачі заперечили позовні вимоги прокурора, звертаючи увагу на те, що:

- упродовж 17 років майно перебувало в оренді відповідача 1, який вчасно сплачував орендні платежі та жодним чином не порушував умов Договору, використовував майно лише для юридичної діяльності;

- укладення Договору було погоджено державою в особі позивача;

- в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів, законом надавалася і надається можливість залучати, у тому числі кошти, одержані від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;

- оренда відповідачем 1 державного майна жодним чином не погіршує соціально-побутові умови осіб, які навчаються або працюють у такому закладі освіти;

- майно передане в оренду за Договором використовується для надання юридичної консультації, що не підпадає під обмеження за цільовими групами використання орендованого майна, затвердженого наказом Регіонального відділення від 31.12.2020 №1284;

- заявлений прокурором позов в інтересах держави слід розглядати, як втручання держави в право мирного володіння відповідачем 1 орендованого ним майна;

- прокуратурою не обґрунтовано яким чином розміщення юридичної консультації в загально-побутовому корпусі третьої особи порушує права громадян на отримання якісної вищої освіти та перешкоджає реалізації державної політики у сфері права.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови.

Суд апеляційної інстанції, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Предметом позову у справі, що розглядається, є вимоги прокурора про визнання недійсним оспорюваного договору оренди нерухомого майна закладу освіти та зобов`язання повернути нежитлове приміщення, розташоване в будівлі суспільного-побутового корпусу закладу освіти, з оренди балансоутримувачу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні приписів наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 913/204/18.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.

В обґрунтування поданих позову та апеляційної скарги прокурор стверджує, що майно закладу освіти передано в оренду з порушенням вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди № 1298 від 14.12.2004) та частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди № 1298/10 від 19.02.2021 шляхом викладення Договору у новій редакції) для використання у діяльності, не пов`язаної із навчально-виховним процесом. Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності передачі в оренду приміщення об`єкту освіти з огляду на значимість питання забезпечення державою права освіти, і саме тому дотримання у цій сфері суспільних відносин вимог чинного законодавства, на думку прокурора, становить суспільний інтерес.

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти, визначені положеннями Закону України "Про освіту".

Відповідно до Закону України "Про освіту" освіта є основою інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, її успішної соціалізації, економічного добробуту, запорукою розвитку суспільства, об`єднаного спільними цінностями і культурою, та держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору.

У статті 53 Конституції України вказано, що кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Оскільки оспорюваний Договір було укладено сторонами у 2004 році, суд першої інстанції правомірно надав оцінку його змісту на відповідність приписам Закону України "Про освіту" у редакції, чинній на момент його укладення, від 23.05.1991 №1060-ХІІ, який втратив чинність у зв`язку з прийняттям 05.09.2017 Закону України "Про освіту" № 2145-VIII.

Так, відповідно до положень частин 1 та 4 статті 61 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору) фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Згідно з частиною 1 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору) матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

При цьому частиною 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору) об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (Постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17).

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди).

Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти (правовий висновок, викладений в постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 04.07.2018 у справі № 902/653/17).

Аналізуючи зазначені норми Закону України "Про освіту" (у згаданій редакції), колегія суддів апеляційного господарського суду констатує, що згідно з частиною 4 статті 61 цього Закону майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень, однак лише за умови дотримання вимог статті 63 Закону і, зокрема, якщо об`єкт оренди використовується за цільовим призначенням - для навчально-виховного процесу.

Таким чином , суд першої інстанції правомірно виснував в оскаржуваному рішенні про порушення сторонами при укладенні у 2004 році оспорюваного Договору вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору) та обґрунтованість доводів прокурора.

На час укладення сторонами у 2019 році Додаткової угоди, якою було внесено зміни до оспорюваного Договору шляхом викладення його у новій редакції (відповідно до Примірного договору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2020 №820) з продовженням строку його дії на 5 років, до 14.07.2025, чинним був Закон України "Про освіту" у редакції Закону від 05.09.2017 № 2145-VIII.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що при вирішенні спору у даній справі необхідним є врахування положень вказаної редакції Закону України "Про освіту", оскільки сторонами укладено оспорюваний Договір у новій редакції, яка ґрунтується вже на змінених нормах чинного законодавства, а також з огляду на узгоджені сторонами умови пункту 10.5 первісного змісту Договору, відповідно до яких передбачено, що при його продовженні враховуються зміни у законодавстві на дату продовження цього Договору.

Так, за змістом частини 1 статті 79 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди) джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Відповідно до частини 1 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди) до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

У частині 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди) визначено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Таким чином, за змістом положень частин 1, 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової годи) нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з освітнім процесом або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

При цьому саме собі невикористання закладом освіти спірних приміщень не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, аніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального закладу освіти також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Згідно з частиною 6 статті 80 згаданого Закону, майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону (державно-приватне партнерство у сфері освіти і науки).

У свою чергу, підпунктом 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності (далі - Перелік), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди), передбачено, що заклади освіти мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі освіти;

З викладеного слідує, що чинний на момент укладення оспорюваного Договору у редакції Додаткової угоди від 19.02.2021 Закон України "Про освіту" містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Дійсно, Закон України "Про освіту" не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність з освітнім процесом чи його учасниками. Звідси, питання про те, чи пов`язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях з обслуговуванням учасників освітнього процесу суди мають вирішувати виходячи із конкретних обставин справи, однак з обов`язковим урахуванням того, що надання в оренду майна закладів освіти, в тому числі, і для обслуговування учасників освітнього процесу можливе виключно у випадку, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі освіти

Аналогічний правовий висновок щодо комплексного застосування норм частини 1 статті 79, частин 1, 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції Закону № 2145-VІІІ) і підпункту 2 пункту 8 Переліку, затвердженого постановою КМУ № 796, в подібних орендних правовідносинах викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2022 у справі № 906/1551/20, від 08.11.2022 у справі № 917/1090/21.

Відповідно до встановлених судом апеляційної інстанції обставин, як оспорюваний Договір оренди №1298 від 14.12.2004, так і Додаткова угода №1298/10 від 19.02.2021, якою продовжено строк дії Договору та викладено його у новій редакції, укладені щодо нежитлового приміщення державного закладу освіти з визначенням цільового призначення його використання - для розміщення юридичної консультації. Тобто, мета використання орендованого майна не відповідає меті освітнього (навчально-виховного чи наукового) призначення, що свідчить про недотримання сторонами при їх укладенні вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Договору), частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди).

Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що оспорюваний Договір (як у первісній редакції, так і у редакції Додаткової угоди) не містить положень щодо форми використання орендованих приміщень одночасно в освітньому процесі чи обслуговуванні учасників такого процесу.

Висновки суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні про те, що діяльність відповідача 1 у сфері юридичних консультацій не виключає її спрямованості на обслуговування учасників освітнього процесу, які працюють та навчаються в Коледжі, ґрунтуються лише на поясненнях відповідача 1 про надання ним усних юридичних консультацій для працівників та учнів освітнього закладу, які не підтверджені належними та допустимими доказами у справі, тобто є припущеннями.

Таким чином, суд апеляційної інстанції відзначає, що відносини, які виникли на підставі оспорюваного Договору (з урахуванням змін, внесених Додатковою угодою), жодним чином не обумовлюють та не передбачають виникнення між Адвокатським об`єднанням та Коледжем відносин освітнього характеру або пов`язаних з обслуговуванням учасників освітнього процесу, матеріали справи протилежного не містять.

Поряд з цим, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що зі змісту листів Міністерства про надання дозволу на укладення (продовження дії) оспорюваного Договору не убачається, що останнім надався дозвіл на проведення в орендованому приміщенні відповідної діяльності (надання юридичних консультацій) і зазначені листи не можуть бути підставою для використання об`єкта освіти не за цільовим призначенням, оскільки така господарська діяльність порушує імперативні приписи Закону України "Про освіту". Зокрема, у наявних у справі копіях листів, що адресовані відповідачу 2 та третій особі, Міністерством зверталась увага на необхідність врахування напрямку діяльності орендаря з тим, щоб не завадити умовам безпечної роботи закладу.

Суд апеляційної інстанції також відхиляє заперечення Фонду, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, які ґрунтуються на положеннях пункту 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483 (далі - Порядок №483), відповідно до яких обмеження щодо використання майна закладів охорони здоров`я, освіти, соціально-культурного призначення (майна закладів культури, об`єктів спортивної інфраструктури) не поширюються на оренду будівель, споруд, окремих приміщень та їх частин, іншого нерухомого майна, що, зокрема, не використовується у діяльності таких закладів та об`єктів протягом трьох років (для об`єктів площею менш як 500 кв. метрів), за умови, що це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі або об`єкті.

Так, Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти не можуть застосовуватися навіть у випадку, коли вони є чинними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09.06.2022 у справі № 520/2098/19).

Відповідно до частини 7 статті 11 Господарського процесуального кодексу України у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

Частинами 1, 2 статті 2 Закону України "Про освіту" визначено, що законодавство України про освіту ґрунтується на Конституції України та складається із цього Закону, спеціальних законів, інших актів законодавства у сфері освіти і науки та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку.

Підзаконні нормативно-правові акти не можуть звужувати зміст і обсяг конституційного права на освіту, а також визначених законом автономії суб`єктів освітньої діяльності та академічних свобод учасників освітнього процесу.

Стаття 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" встановлює, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти, в тому числі акти Кабінету Міністрів України, мають відповідати нормам законів України.

Аналогічну позицію щодо того, що Порядок №483 має підзаконний характер і має застосовуватися лише в контексті відповідності нормам Закону України "Про освіту", який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання імперативних вимог частини 4 статті 80 цього Закону щодо заборони використання об`єктів освіти і науки не за цільовим (освітнім) призначенням, викладено у постанові Верховного Суду від 30.03.2021 у справі № 922/2712/19.

З огляду на дослідженні в матеріалах справи докази та встановлені обставини, колегія суддів апеляційного доходить висновку, що спірне нежитлове приміщення передано в оренду Адвокатському об`єднанню всупереч забороні, визначеній чинним законодавством, оскільки спірне майно передано в оренду з метою використання його для розміщення юридичної консультації, тобто для діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом та в цілях, не пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Зважаючи на встановлені обставини, укладений Договір №1298 від 14.12.2004 (з урахуванням змін, внесених Додатковою угодою №1298/10 від 19.02.2021) не відповідає нормам законодавства (частині 5 статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції чинній на момент укладення Договору) та частині 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення Додаткової угоди)), що згідно з частиною 1 статті 203 та частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.

У частині 1 статті 236 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Господарське зобов`язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення (частина 3 статті 207 Господарського кодексу України).

Отже, вимога прокурора про визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №1298 від 14.12.2004, строк якого продовжено Додатковою угодою №1298/10 від 19.02.2021, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву та Адвокатським об`єднанням "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва", предметом якого є державне нерухоме майно площею 21.3 кв. м. розташоване в будівлі суспільно-побутового корпусу коледжу, по вулиці Пластова (Івана Сергієнка), 7 м. Київ, що обліковується на балансі Київського енергетичного фахового коледжу, є обґрунтованою.

Доводи, наведені відповідачами в обґрунтування своїх заперечень щодо позову та апеляційної скарги, не спростовують обставин, зазначених у позові та апеляційній скарзі, та не можуть бути підставою для відмови у позові.

Відповідно до частини 2 статті 202 Господарського кодексу України господарське зобов`язання припиняється, зокрема, у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Частиною 1 статті 785 Цивільного кодексу України визначено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Пунктами 4.1, 4.3, 12.12 розділу ІІ Додаткової угоди передбачено, що у разі припинення договору орендар зобов`язаний звільнити протягом трьох робочих днів орендоване майно від належних орендарю речей і повернути його відповідно до акта повернення з оренди орендованого майна в тому стані, в якому майно перебувало на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, а якщо орендарем були виконані невід`ємні поліпшення або проведено капітальний ремонт, - то разом із такими поліпшенням/капітальним ремонтом; майно вважається повернутим з оренди з моменту підписання балансоутримувачем та орендарем акта повернення з оренди орендованого майна.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що оспорюваний Договір підлягає визнанню недійсним, у відповідача 1 відсутня підстава для подальшого користування спірним нежитловим приміщенням, він повинен звільнити та повернути майно, а тому позовна вимога прокурора в частині зобов`язання орендаря повернути балансоутримувачу (третій особі) за відповідним актом з оренди спірне майно є також обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

За таких обставин доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження в процесі перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів апеляційного господарського суду також погоджується з доводами прокурора, що при з`ясуванні питань дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірним майном, суд першої інстанції дійшов до необґрунтованого висновку про те, що Адвокатське об`єднання, нібито, стало орендарем через помилки органів державної влади, з огляду на які його не можна позбавити права оренди. Зокрема, судом першої інстанції не враховано, що висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи. Як Європейський суд з прав людини, так і Верховний Суд зауважували, що оцінювати у подібних спорах потрібно не тільки дії органів влади, але і самого набувача майна, пропорційність втручання держави в право на мирне володіння майном.

Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно.

Перший протокол Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ратифікований Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України "Про міжнародні договори України" застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Першого протоколу до цієї Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Вєренцов проти України", "Щокін проти України", "Сєрков проти України", "Колишній король Греції та інші проти Греції", "Булвес" АД проти Болгарії", "Трегубенко проти України") напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

Критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Як вже констатовано, на момент укладення оспорюваного Договору, так і на момент продовження строку його дії шляхом укладення Додаткової угоди з викладенням такого Договору у новій редакції, Закон України "Про освіту" містив положення, якими імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Норми вказаного Закону є загальнодоступними, чітко визначеними та передбачуваними у своєму застосуванні.

Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Тобто, обов`язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони Договору.

Зазначені вимоги до поведінки сторін застосовуються і на переддоговірній стадії укладення договору, на що звертала увагу Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц. Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи.

Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання приміщення закладу освіти в оренду зумовлене інтересом цієї особи в отриманні такого приміщення за відсутності для цього визначених законом перешкод. Наявність же таких перешкод унеможливлює реалізацію відповідного інтересу. Пропозиція нерозумних умов договору, тобто таких, які завідомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких пропозицій свідчить про недобросовісність поведінки обох сторін.

З огляду на те, що спірне майно не могло бути передано в оренду для використання не за освітнім призначенням, оскільки для цього існували законодавчі перешкоди, про які сторони оспорюваного Договору знали чи повинні були знати, поведінка обох сторін Договору у спірних правовідносинах не була добросовісною.

Адвокатське об`єднання за відсутності законних підстав для оренди майна державного закладу освіти, все ж звернувся до уповноваженого органу із відповідною заявою, що свідчить про недобросовісність і його дій також.

Отже, звернення відповідача 1, який здійснює свою діяльність у сфері права та має бути обізнаним із нормами чинного законодавства, до уповноважених органів із заявою про надання в оренду майна та укладення у подальшому Договору оренди з порушенням вимог законодавства, не може бути визнано як правомірне очікування та законні сподівання щодо продовження права оренди спірного майна і, як наслідок, а тому заявлення вимог про визнання недійсним такого Договору та зобов`язання орендаря повернути майно з незаконної оренди не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 категорично стверджував, що правильне застосування законодавства незаперечно становить "суспільний інтерес".

Державний інтерес - це інтерес суспільства, яке в свою чергу складається з широкого кола громадян. Права і інтереси громадян є пріоритетом для держави.

ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї із сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Водночас, цей Суд також зазначав категорії справ, у яких підтримка прокурора не порушує справедливого балансу.

Так, у справі "Менчинська про Російської федерації" ЄСПЛ зауважив, що сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, у тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захищати інтереси держави.

Як вже зазначалося Конституцією України кожному гарантовано право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Пунктами 1.9, 1.13 Статуту Коледжу визначено, що основним видом його діяльності є освітня діяльність у сферах фахової передвищої освіти. Основною метою Коледжу є створення навчально-методичних, виховних, організаційних, матеріальних та інших умов для здобуття громадянами фахової передвищої освіти; забезпечення потреб суспільства і держави у висококваліфікованих фохівцях.

Коледж здійснює освітню діяльність у сфері фахової передвищої освіти у сферах теплоенергетики, атомної енергетики, електроенергетики, електроніки та електромеханіки.

Як встановлено судом апеляційної інстанції у даній справі порушення інтересів держави полягає в незаконному, нецільовому використанні приміщення закладу освіти, загрозі збереження наявної мережі закладів освіти та їх матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності.

Таким чином, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішення питання щодо припинення нецільового використання приміщення закладу освіти, що створює загрозу збереження його матеріально-технічної бази, та щодо повернення зазначеного приміщення з метою подальшого використання для задоволення освітніх потреб, забезпечення організації навчально-виховного процесу.

Наведені обставини свідчать про відповідність втручання у право відповідача 1 на мирне володіння майном трьом критеріям правомірності такого втручання згідно з практикою ЄСПЛ: втручання ґрунтується на вимогах Закону, відповідає суспільному інтересу та принципу пропорційності. Отже, оцінюючи вимоги прокурора через призму статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відсутні підстави вважати наявним неправомірне втручання в право відповідача 1 користуватися спірним нежитловим приміщенням, право власності на яке належить державі в особі Міністерства освіти і науки України.

Отже, суд першої інстанції дійшов неправильного по суті висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Зважаючи на досліджені та встановлені у даній справі обставини, здійснивши їх оцінку у відповідності до вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі, з приводу неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, неповного з`ясування обставин та дослідження доказів, що є підставою для скасування судового рішення, знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а тому наявні підстави для її задоволення, скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції у даній справі з ухваленням нового про задоволення позову.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції керується висновками, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Колегія суддів апеляційного господарського суду з огляду на викладене зазначає, що у даній постанові надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом пункту 2 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право повністю або частково скасувати судове рішення.

Відповідно до статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на встановлені та досліджені у даній справі обставини в їх сукупності, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга прокурора на рішення суду першої інстанції у даній справі підлягає задоволенню. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі №910/9261/23 слід скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі з відповідним розподілом судових витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви.

Керуючись ст. ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі №910/9261/23 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2023 у справі №910/9261/23 скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким позов Керівника Дніпровської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України задовольнити повністю.

4. Визнати недійсним Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №1298 від 14.12.2004, строк якого продовжено Додатковою угодою №1298/10 від 19.02.2021, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву та Адвокатським об`єднанням "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва", предметом якого є державне нерухоме майно площею 21,3 кв. м. розташоване в будівлі суспільно-побутового корпусу коледжу, по вулиці Пластова (Івана Сергієнка), 7 м. Київ, що обліковується на балансі Київського енергетичного фахового коледжу.

5. Зобов`язати Адвокатське об`єднання "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва" повернути Київському енергетичному фаховому коледжу за актом повернення з оренди орендованого майна нежитлове приміщення площею 21,3 кв.м., розташоване в будівлі суспільно-побутового корпусу коледжу, по вулиці Пластова (Івана Сергієнка), 7, м. Київ.

6. Стягнути з Адвокатського об`єднання "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва" (02094, м. Київ, вул. Пластова (І. Сергієнка), 7, ідентифікаційний код:24368532) на користь Дніпровської окружної прокуратури м. Києва (02094, м. Київ, вул. Юрія Поправки, 14а, ідентифікаційний код: 02910019) 2684,00 судового збору за подачу позовної заяви.

7. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву (01032, м. Київ, бул. Т. Шевченка, 50-г, ідентифікаційний код: 19030825) на користь Дніпровської окружної прокуратури м. Києва (02094, м. Київ, вул. Юрія Поправки, 14а, ідентифікаційний код: 02910019) 2684,00 судового збору за подачу позовної заяви.

8. Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду міста Києва.

9. У клопотанні про закриття апеляційного провадження у справі №910/9261/23 Адвокатського об`єднання "Дніпровська колегія адвокатів №2 м. Києва" відмовити.

10. Матеріали справи №910/9261/23 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

У зв`язку з відпусткою судді Тарасенко К.В. з 05.08.2024 по 16.08.202, з 19.08.2024 по 23.08.2024, з 26.08.2024 по 30.08.2024, з 02.09.2024 по 06.09.2024, з 09.09.2024 по 13.09.2024 та відпусткою судді Кравчука Г.А. з 08.08.2024 по 10.08.2024, з 15.08.2024 по 17.08.2024, з 02.09.2024 по 25.09.2024 повний текст постанови складено 16.09.2024.

Головуючий суддя Г.А. Кравчук

Судді К.В. Тарасенко

Г.П. Коробенко