Постанова

від 17.09.2024 по справі 916/1109/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/1109/24Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Колоколова С.І.

суддів: Богацької Н.С., Савицького Я.Ф.

Справа розглядається в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни

на рішення Господарського суду Одеської області від 20.05.2024

у справі №916/1109/24

за позовом Державного закладу ,,Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського

до Фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни

про стягнення 242 495,76 грн,-

головуючий суддя Литвинова В.В.

місце ухвалення рішення: Господарський суд Одеської області

ВСТАНОВИВ:

В березні 2024 року Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського» звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни про стягнення 242495,76 грн заборгованості за договором № 2098409 від 12.04.2021 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, з яких 235768,36 грн заборгованість за орендну плату з ПДВ та земельний податок, а також 6727,40грн штрафних санкцій.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем грошових зобов`язань, які виникли з договору оренди №209840912056 від 14.04.2021 нерухомого майна, що належить до державної власності, у зв`язку з чим станом на момент на момент складання акту повернення майна від 31.01.2024 у відповідача існувала заборгованість перед позивачем в сумі 235768,36 грн, з яких - заборгованість з орендної плати з ПДВ в розмірі 96105,71 грн та заборгованість із земельного податку в сумі 139662,65 грн.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 20.05.2024 позов задоволено частково.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни на користь Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського» 235768,36 грн боргу та 3536,53 грн витрат зі сплати судового збору.

В іншій частині позову відмовлено.

Судове рішення мотивоване доведеністю позивачем факту наявності у відповідача обов`язку з повернення грошових коштів у сумі 235 768, 36 грн, враховуючи що відповідач не надав суду заперечень щодо факту користування майном, як і щодо узгодженого сторонами розміру плати за таке користування. При цьому судом зауважено, що договір оренди № 209840912056 є недійсним, тому стягнення заборгованості з орендної плати за недійсним договором є неможливим. Відповідно неможливим є і стягнення земельного податку. Однак, враховуючи правові висновки, викладені Верховним Судом в постанові від 08.12.2021 № 759/9443/17, суд вважав за можливе застосувати до спірних правовідносин положення гл. 83 ЦК України, що регулюють правовідносини у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Разом з цим, судом було відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення 7% штрафу від суми заборгованості з орендної плати 96105,71грн на підставі ст. 231 ГК України, що дорівнює 6727,40 грн, у зв`язку з тим, що положення абзацу третього частини другої статті 231 ГК України не застосовуються до грошових зобов`язань.

Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, фізична особа-підприємець Салосіна Тетяна Олександрівна звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 20.05.2024 в частині задоволених позовних вимог, постановити нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні позовних вимог Державного закладу ,,Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського до фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни про стягнення боргу у розмірі 235 768, 36 грн.

Зокрема, заявник апеляційної інстанції зазначає, що:

з 24.02.2022 по 30.05.2022 був звільнений від сплати орендної плати за користування державним нерухомим майном - мостінням на території навчального корпусу №7 (інв. №2137417189), загальною площею 691,64 кв.м, за адресою: м. Одеса, вул. О.Невського, 39 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 634 від 27.05.2022 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану», а на період дії воєнного стану має право сплачувати 50% розміру орендної плати, встановленого умовами договору;

з 01.06.2022 ним здійснювалась оплата орендної плати у розмірі 50% шляхом переведення 25 % орендної плати на рахунок позивача, 25% до державного бюджету, що підтверджується долученими до апеляційної скарги платіжними документами (які апелянт просив долучити до справі заявивши відповідне клопотання);

обставини щодо звільнення від сплати орендної плати, а також необґрунтованості вимог щодо стягнення земельного податку були встановлені судовими рішеннями у справі № 916/772/22.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.07.2024 витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/1109/24. Відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни на рішення Господарського суду Одеської області від 20.05.2024 у справі №916/1109/24 до надходження матеріалів даної справи з Господарського суду Одеської області.

03.07.2024 матеріали справи №916/1109/24 надійшли до Південно-західного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.07.2024 апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни на рішення Господарського суду Одеської області від 20.05.2024 у справі №916/1109/24 залишено без руху. Зобов`язано фізичну особу-підприємця Салосіну Тетяну Олександрівну протягом 10 (десяти) днів з дня отримання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху усунути недоліки, встановлених при поданні апеляційної скарги, а саме: надати до суду докази сплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі за подання апеляційної скарги у сумі 5304,80 грн.

12.07.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни надійшла заява про усунення недоліків разом із доказами сплати судового збору.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.07.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни на рішення Господарського суду Одеської області від 20.05.2024 у справі №916/1109/24. Розгляд апеляційної скарги фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни ухвалено здійснювати у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Розглянувши додані відповідачем до апеляційної скарги нові докази, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 3 ст. 80 ГПК України встановлено, що відповідач повинен подати суду докази разом з поданням відзиву.

Частинами 4, 5 ст. 80 ГПК України визначено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Згідно із ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Таким чином, надання судом апеляційної інстанції оцінки доказам, які були подані стороною у справі лише до суду апеляційної інстанції, без дослідження причин неподання цих доказів до суду першої інстанції, буде вважатися порушенням положень статей 80, 269 ГПК України.

Наведені положення ГПК України пов`язують вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів з одночасним виконанням критеріїв: «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи». При цьому, тягар доведення зазначених обставин покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) про долучення доказів.

Така правова позиція Верховного Суду викладена у постановах від 08.09.2022 у справі № 910/5011/18, від 13.04.2021 у справі № 909/722/14 та від 01.07.2021 у справі № 46/603.

Як вбачається з наявних матеріалів, судом здійснювалось повідомлення відповідача за належною адресою, яка зазначена скаржником і в апеляційній скарзі, проте поштові відправлення повернуті суду з відміткою підприємства поштового зв`язку «адресат відсутній».

Відповідно до частин 1-4 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, колегія суддів доходить до висновку, що неподання відповідачем відповідних доказів в суд першої інстанції залежало виключно від суб`єктивної поведінки самого відповідача, який несе ризик вчинення або не вчинення певної процесуальної дії.

За таких підстав, колегія суддів не приймає надані відповідачем до апеляційної скарги докази.

Згідно з частини 13 статті 8 ГПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Статтею 270 ГПК України визначено, що у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.

Приписами частини 10 статті 270 ГПК України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 270 ГПК України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п`ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.

Відповідно до приписів статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Переглянувши у порядку письмового провадження оскаржуване у справі рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла до наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 14.04.2021 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Салосіною Тетяною Олександрівною (орендар, відповідач) та балансоутримувачем - Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського» (позивач), було укладено договір оренди № 209840912056 нерухомого майна, що належить до державної власності, а саме: мостіння на території навчального корпусу № 7 загальною площею 691,64 кв м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. О. Невського, 39.

Пунктом 1.1 договору передбачено, що орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає в строкове платне користування майно: мостіння на території навчального корпусу № 7 (інв. № 2137417189) загальною площею 691,64 кв м, за адресою: м. Одеса, вул. О. Невського, 39.

Відповідно до п. 1.2 договору майно передається в оренду для використання згідно з пунктом 7 умов, у яких зазначено, що майно може бути використане орендарем за будь-яким цільовим призначенням на розсуд орендаря.

Орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі. Такий акт підписується орендарем та балансоутримувачем одночасно з підписанням договору (п. 2.1).

Пунктом 3.4 договору передбачено, що балансоутримувач за 5 робочих днів до дати оплати надсилає орендарю рахунок на загальну суму орендно плати із зазначенням частини, яка сплачується балансоутримувачу, та частини, які сплачується до держбюджету. Протягом 5 робочих днів після закінчення поточного місяця балансоутримувач передає орендарю акт виконаних робіт на надання орендних послуг разом з податковою накладною за умови реєстрації орендаря платником ПДВ.

Згідно п. 3.9 договору, надмірно сплачена орендна плата зараховується в рахунок майбутніх платежів, а в разі неможливості такого зарахування через припинення орендних відносин - поверненню орендарю. Сума орендної плати, сплаченої авансом підлягає зарахуванню в рахунок сплати орендної плати за перші місяці оренди після підписання акта приймання-передачі майна.

Договір укладено строком на 5 років з дати набрання чинності цим договором.

В пункті 9.1 договору зазначено, що місячна орендна плата визначена за результатами проведення аукціону становить 25600 грн без ПДВ. Співвідношення розподілу орендної плати станом на дату укладення договору- 50% балансоутримувачу та 50% орендної плати державному бюджету.

Якщо орендна плата визначена за результатами аукціону, орендна плата за січень-грудень року оренди, що настає за роком, на який припадає перший місяць оренди, визначається шляхом коригування орендної плати за перший місяць оренди на річний індекс інфляції року, на який припадає перший місяць оренди. Орендна плата за січень-грудень третього року оренди і кожного наступного календарного року визначається шляхом коригування місячної орендної плати, що сплачувалась у попередньому році, на річний індекс інфляції такого року (п. 3.2).

Орендар має сплачувати орендну плату до 15 числа поточного місяця (п. 3.3 договору)

Розмір авансового внеску - 2 місячні орендні плати: 51200 грн без ПДВ, сума забезпечувального депозиту 51200 грн без ПДВ (п. 10.1 та 11 умов договору).

Пунктом 9.2 договору передбачено, що витрати на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю - укладення із постачальником комунальних послуг договорів на постачання відповідних комунальних послуг, що передбачено п. 6.5 договору.

Так, в п. 6.5 договору зазначено, що протягом 5 робочих днів з дати укладення балансоутримувач повинен надати орендарю для підписання два примірника договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг або проекти договорів з постачальниками комунальних послуг, якщо стосовного об`єкта оренди відкриті окремі особові рахунки. Орендар протягом 10 робочих днів має підписати договір або подати зауваження.

До матеріалів справи долучено копію додаткового договору до п. 6.5 договору оренди, яким сторони визначили, що до 12 числа наступного місяця балансоутримувач зобов`язаний надати орендарю рахунок згідно розрахунку за відшкодування вартості комунальних послуг та земельного податку пропорційно зайнятій площі. Орендар зобов`язаний ці послуги сплатити. Розмір вартості комунальних послуг та земельного податку перераховуються в разі змін чинного законодавства.

Крім того, судом встановлено, що рішенням Господарського суду Одеської області від 11.04.2023, яке залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.10.2023, визнано недійсним вищезазначений договір оренди № 209840912056 нерухомого майна, що належить до державної власності від 14.04.2021р. Крім того, в цьому рішенні суд зазначив, що "згідно з актом приймання-передачі в оренду нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності від 14.04.2021 балансоутримувач - Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського» передав, а орендар ФОП Салосіна Т.О. прийняла в строкове платне користування нерухоме майно, що належить до державної власності".

31.01.2024 на виконання вказаного судового рішення між Державним закладом «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського», ФОП Салосіною Т.О. та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях складено акт про повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності. Датою повернення майна (мостіння), внаслідок визнання договору оренди недійсним є 31.01.2024.

20.02.2024 позивач надіслав відповідачу претензію з вимогою сплатити 235768,36грн заборгованість, яка залишена останнім без відповіді та задоволення, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Також в матеріалах справи містяться надані позивачем платіжні інструкції про сплату земельного податку.

Оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального права, в контексті встановлених обставин, судова колегія дійшла наступних висновків.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач звернувся до суду з даним позовом у зв`язку з невиконання відповідачем зобов`язань, які були передбачені договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2098409/12056 від 14.04.2021. З цих підстав позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача суми заборгованості за орендну плату з ПДВ та земельного податку у розмірі 23 768, 36 грн., суми штрафних санкцій у розмірі 6 727, 40 грн.

Суд першої інстанції встановив, що на момент звернення з позовом договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2098409/12056 від 12.04.2021 визнано недійсним в судовому порядку, що унеможливлює задоволення позову із визначених позивачем підстав.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тлумачення змісту наведеної норми свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов`язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю.

Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній, одержаного ними на виконання цього правочину.

Відповідні реституційні наслідки недійсності правочину були застосовані при розгляді справи № 916/3164/22, у вигляді повернення майна державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського» - мостіння на території навчального корпусу № 7 загальною площею 691,64 кв.м., вартістю 25602852,53 грн, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. О. Невського, 39, балансоутримувачу державному закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського».

Водночас частинами 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (подібний висновок сформульовано Верховним Судом України у постанові від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15).

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що за умови встановлення обставин недійсності укладеного між сторонами правочину, захист порушеного права в такому випадку здійснюється із використанням правового механізму, який не охоплюється загальними положеннями про виконання зобов`язання (правочину).

Однак, суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги, попри наявне обґрунтування предмету та підстав позову, дійшов висновку про застосування до спірних правовідносин положень гл. 83 ЦК України, яка регулює правовідносини у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Проте, колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції помилковими з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

У статті 46 ГПК України унормовані процесуальні права та обов`язки сторін.

Так, відповідно до частин другої та третьої статті 46 ГПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 цього Кодексу: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу; 2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Оскільки предмет позову кореспондує із способами захисту права, які визначені, зокрема статтею 16 ЦК України, то зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом (постанова Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 922/53/19).

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19.

Згідно зі ст.14 ГПК України («Диспозитивність господарського судочинства») суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності."

Імперативною нормою частини 2 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 13.03.2019 у справі № 916/3245/17, від 12.06.2019 у справі № 916/542/18, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 неодноразово наголошувала на необхідності чіткого розмежування понять "предмет спору" і "предмет позову", зазначаючи, що під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем, тоді як під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.

Такий правовий висновок щодо застосування норм процесуального права викладено у постановах Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 05.06.2019 у справі № 909/452/18, від 26.01.2021 у справі № 923/722/19, від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19.

Отже, з`ясувавши, що сторона в обґрунтування своїх вимог послалась не на ті норми, які фактично, на думку суду, регулюють спірні правовідносини, суд не повинен самостійно здійснювати їх правову кваліфікацію, оскільки самостійне застосування в даному випадку інших правових норм призведе до зміни предмету та підстави позову, які визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем (стаття 46 Господарського процесуального кодексу України), тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.

Колегія суддів зазначає, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Водночас, судова колегія вважає, що застосування у цій справі принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") в даному випадку призвело до зміни заявлених позивачем предмету та підстав позову (як фактичних, так і правових) та предмету дослідження, до необхідності здійснення дослідження та оцінки тих доказів, на які позивач не посилався і на яких своїх вимог не ґрунтував.

Зазначене призводить до порушення інших принципів господарського судочинства, а саме: принципів рівності сторін, змагальності та диспозитивності, тоді як зміст принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") полягає в тому, що суд знає право, самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін, самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus), вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме, виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обґрунтовує позивач.

У рішенні ЄСПЛ від 14.04.2021 у справі за заявою № 25531/12 "Гусєв проти України" Суд нагадав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах "Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та "Регнер проти Чехії" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19.09.2017). До того ж право на змагальний судовий процес у принципі означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції" (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36- 43, від 13.10.2005). Крім того, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення у справі "Чепек проти Чехії", заява № 9815/10, пункти 45 та 51- 60, від 05.09.2013) (пункт 26).

Суд у рішенні ЄСПЛ від 14.04.2021 зауважив, що хоча, звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, що передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи (пункт 30). Недостатньо чіткі підстави для зміни правової кваліфікації позову заявника мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу (пункт 33).

Отже, принцип "jura novit curia", з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача.

За таких умов необхідно зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права аргументувати свою позицію в умовах нової кваліфікації.

На переконання суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції самостійно змінив предмет і підстави позову, як фактичні, так і правові, що є недопустимим, а не самостійно здійснив правову кваліфікацію відносин сторін, позаяк визначені позивачем предмет (стягнення заборгованості) та підстави позову ґрунтуються на положеннях договору оренди та положеннях норм ЦК України, які регулюють загальні умови виконання зобов`язань (правочинів), у той час як норми глави 83 ЦК України регулюють правовідносини, що виникають у зв`язку із набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави.

Разом з тим нерелевантними є посилання суду першої інстанції на висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 382/1097/17, які стосуються правовідносин очевидно не подібних з тими, що виникли між сторонами даного спору.

Згідно з приписами частини 4 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У частині 1 статті 277 ГПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини 2 статті 277 ГПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Тому, враховуючи вищевикладені висновки та обставини справи, з огляду на неналежність обраного позивачем способу захисту порушеного права шляхом звернення до суду з позовом про спонукання відповідача до виконання грошового обов`язку, що виник з укладеного між сторонами договору оренди, апеляційний господарський суд зазначає про безпідставність заявлених позовних вимог, які були частково задоволені місцевим господарським судом, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає частковому скасуванню.

Відтак, Південно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що апеляційна скарга фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 20.05.2024 у справі №916/1109/24 частковому скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 277, 282 ГПК України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 20.05.2024 у справі № 916/1109/24 скасувати частково.

3. Резолютивну частину рішення викласти в наступній редакції:

«У задоволенні Державного закладу ,,Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського до фізичної особи-підприємця Салосіної Тетяни Олександрівни про стягнення 242 495,76 грн відмовити у повному обсязі».

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає оскарженню, крім випадків передбачених ст. 287 ГПК України.

Повний текст постанови складено 17.09.2024 року у зв`язку з перебуванням судді-учасника колегії Богацької Н.С. у відпустці 11.09.2024, 16.09.2024 та у відрядженні у період з 12.09.2024 по 14.09.2024, відповідно до наказів від 10.09.2024 №230-в, від 10.09.2024 № 231-в, від 16.09.2024 № 239-в.

Головуючий суддяС.І. Колоколов

СуддяН.С. Богацька

СуддяЯ.Ф. Савицький