Рішення

від 05.09.2024 по справі 918/370/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" вересня 2024 р. Справа № 918/370/24

Господарський суд Рівненської області у складі головуючого судді Політики Н.А.,

за участі секретаря судового засідання Костюкович Ю.С.,

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство"

до Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Рівнегаз",

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Олександрійської сільської ради,

про повернення майна,

у судовому засіданні приймали участь:

від позивача - Колісник Б.О., довіреність від 18.01.2024 р. (в режимі відеоконференції);

від відповідача - Янкевич Л.Д., довіреність № 01Др-44-1123 від 27.11.2023 р.;

від третьої особи - не з`явився.

Відповідно до частини 14 статті 8, статті 222 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) при розгляді судової справи здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу програмно-апаратного комплексу "Діловодство суду".

У судовому засіданні 5 вересня 2024 року, відповідно до частини 1 статті 240 ГПК України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

В квітні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовною заявою до Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Рівнегаз" (далі - відповідач), в якій просить зобов`язати Акціонерне товариство "Оператор газорозподільної системи "Рівнегаз" передати (повернути) Товариству з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" майно, а саме:

- будівлю ГРП, розташовану за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с. Нова Любомирка, вулиця Промислова, будинок 1, з регуляторами тиску РДУК-2н 100, РДУК-2в-200, площею 54,7 кв.м.;

- газопровід високого тиску (діаметр - 325 х 8 мм., довжина - 8,5 п.м., 273 х 7 мм., довжина - 1 385,5 п.м.), розташований на території Олександрійської сільської ради від ГРС "Любомирка" до ГРП;

- газопровід середнього тиску від ГРП до заводу (діаметр - 219 х 5 мм., довжина - 180 п.м.);

- виконавчу технічну документацію газопостачання Любомирського ВСЗ Будівництво газопроводу від ГРП до котельні (папка 1);

- виконавчу документацію проекту газопостачання Любомирського ВСЗ. Будівництво газопроводу від АГРС до ГРП (папка 2);

- виконавчу документацію проекту газопостачання Любомирського ВСЗ. Будівництво газопроводу ГРП Любомирського ВСЗ (папка 3).

Також позивач просить стягнути з відповідача понесені позивачем судові витрати у справі. В позовній заяві позивачем наведено попередній розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв`язку з розглядом справи, та які складаються з судового збору, сплаченого при подачі позовної заяви, в розмірі 3 028 грн 00 коп. та з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 50 000 грн 00 коп. Як зазначено позивачем, за наслідком вчинених необхідних у справі дій, в порядку ч. 8 ст. 129 ГПК України, буде надано детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання позивачу правничої допомоги. Також позивачем зазначено, що для встановлення судом розміру витрат, які позивач сплатив або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, відповідні докази будуть надані до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, шляхом подання суду відповідної заяви.

До позовної заяви, в підтвердження сплати судового збору, позивачем додано платіжну інструкцію від 17 січня 2024 року № 99 про сплату судового збору в сумі 3 028 грн 00 коп.

Ухвалою суду від 19 квітня 2024 року позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" від 05.04.2024 року залишено без руху та встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви - 5 (п`ять) днів з дня отримання даної ухвали та спосіб усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду:

- заяви із зазначенням відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету позивача, його представника та відповідача. В разі відсутності у позивача та/або його представника електронного кабінету останні зобов`язані зареєструвати електронний кабінет відповідно до статті 6 ГПК України.

22 квітня 2024 року від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" через систему "Електронний суд" надійшла заява від 21.04.2024 року про усунення недоліків з додатками, в якій зазначено про наявність електронного кабінету позивача, його представника та відповідача.

Ухвалою суду від 29 квітня 2024 року позовну заяву фізичної особи-підприємця Семенів Олександра Анатолійовича від 25.04.2024 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження у змішаній (паперовій та електронній) формі та призначено підготовче засідання на 27 травня 2024 року на 11:00 год.

29 квітня 2024 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла заява від 29.04.2024 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, в якій просив надати можливість участі в судовому засіданні по справі, що призначене на 27.05.2024 року о 10:00 год., у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою суду від 30 квітня 2024 року заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" від 29.04.2024 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено та постановлено підготовче засідання у справі № 918/370/24, призначене на "27" травня 2024 року на 10:00 год., провести в режимі відеоконференції за участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство".

13 травня 2024 року від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить застосувати строк позовної давності та в задоволенні позову відмовити. Як зазначає відповідач, згідно з рішенням Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 812 від 07.07.2014 "Про надання згоди на передачу у господарське відання ПАТ "Рівнегаз" газопроводу високого тиску на території Олександрійської сільської ради" була надана згода на передачу у господарське відання ПАТ "Рівнегаз" газопроводу високого та середнього тисків протяжністю 1574 метрів із спорудами на ньому, розташованого на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від ГРС "Любомирка" до ГРП заводу. Саме такі газопроводи були передані в господарське відання, що підтверджується додатком № 1 до договору № 01/473 від 01.08.2014. Умовами Договору на господарське відання складовими ЄГТСУ № 01/473 передбачено, що предметом цього Договору є надання Підприємству на праві господарського відання належних Власнику складових ЄГТСУ, які безпосередньо приєднані до газових мереж Підприємства, яке є газорозподільним, та використовується для забезпечення розподілу природного газу. Право господарського відання майном у Підприємства виникає з дати підписання Сторонами Цього Договору та акта приймання-передачі майна з урахуванням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Також відповідач зазначає, що Розділом VII Договору - строк дії Договору - передбачено, що цей договір укладається безстроково. Одностороння зміна чи розірвання цього Договору не допускається, крім випадку, передбаченого підпунктом "б" пункту 7.4 цього розділу. Розірвання цього Договору у випадках, не передбачених пунктом 7.4 цього розділу здійснюється в судовому порядку на вимогу однієї із сторін. Цей договір може бути достроково розірваний: за взаємною згодою Сторін та у випадку ліквідації Підприємства. В той час як зазначає відповідач, на даний час позивач не ініціював розірвання Договору, Договір не розірваний, а відповідно до п. 3.4.9 Договору - підприємство зобов`язане повернути майно Власнику протягом 30 днів після закінчення строку дії цього Договору з підписанням відповідного акта приймання - передачі. З врахуванням викладеного, відповідач вважає, що вимога про повернення майна є безпідставною. Крім того відповідач зазначає, що АТ "Рівнегаз" є добросовісним набувачем відповідно до рішення Олександрійської сільської ради та згоди позивача, та ніякими діями не порушує право позивача щодо переданого майна у господарське відання. Дане майно безкоштовно обліковується на балансі товариства та проводиться його технічне обслуговування за рахунок товариства. На думку відповідача позивачем пропущений строк позовної давності. Зокрема відповідач зазначає, що позивач про порушення (як вважає позивач) свого права він довідався з моменту підписання передавальних актів - 11.11.2016.

27 травня 2024 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що наведені відповідачем доводи у відзиві на позов не відповідають фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства.

Ухвалою суду від 27 травня 2024 року у підготовчому засіданні оголошено перерву до 17 травня 2024 року.

30 травня 2024 року від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшли заперечення на відповідь на відзив.

14 червня 2024 року від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшло клопотання від 14.06.2024 року про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, в якому просить залучити Олександрійську сільську раду (35320, Рівненська обл., с. Олександрія, вул. Свято-Преображенська, буд. 66, код ЄДРПОУ 04387119).

17 червня 2024 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшло клопотання, в якому просив відкласти розгляд справи у зв`язку з неможливістю забезпечити участь у судовому засіданні 17.06.2024 року.

Ухвалою суду від 17 червня 2024 року клопотання представника Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Рівнегаз" від 14.06.2024 року про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, задоволено та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Олександрійську сільську раду. Одночасно вказаною ухвалою строк підготовчого провадження у справі продовжено з ініціативи суду на 30 днів до 28 липня 2024 року включно та відкладено підготовче засідання на 8 липня 2024 року.

Ухвалою суду від 8 липня 2024 року підготовче провадження у даній справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 29 липня 2024 року на 11:00 год.

17 липня 2024 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла заява від 17.07.2024 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, в якій просив надати можливість участі в судовому засіданні по даній справі, що призначене на 29.07.2024 року об 11:00 год., у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою суду від 17 липня 2024 року заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" від 17.07.2024 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції задоволено та постановлено судове засідання у справі № 918/370/24, призначене на "29" липня 2024 року на 11:00 год., провести в режимі відеоконференції за участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство".

29 липня 2024 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшли додаткові пояснення.

29 липня 2024 року від Олександрійської сільської ради через систему "Електронний суд" надійшли пояснення по справі.

Ухвалою суду від 29 липня 2024 року розгляд справи відкладено на 5 вересня 2024 року на 10:30 год.

29 липня 2024 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла заява від 29.07.2024 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, в якій просив надати можливість участі в судовому засіданні по даній справі, що призначене на 05.09.2024 року о 10:30 год., у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою суду від 30 липня 2024 року заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" від 29.07.2024 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції задоволено та постановлено судове засідання у справі № 918/370/24, призначене на "05" вересня 2024 року на 10:30 год., провести в режимі відеоконференції за участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство".

Представник позивача у судовому засіданні 5 вересня 2024 року підтримав вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягав на їх задоволенні.

Представник відповідача у судовому засіданні 5 вересня 2024 року позов заперечив з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.

Третя особа у судове засідання 5 вересня 2024 року не з`явилася, про дату час і місце даного засідання була повідомлена належним чином, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою за підписом відповідального працівника суду про доставку електронного листа, а саме ухвали суду від 29.07.2024 року, до електронного кабінету Олександрійської сільської ради (а.с. 189). В той час 4 вересня 2024 року від третьої особи через систему "Електронний суд" надійшло клопотання про розгляд справи без участі, в якому просить здійснювати розгляд даної справи без участі Олександрійської сільської ради за наявними у справі матеріалами.

За таких обставин, суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представника Олександрійської сільської ради.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

1 серпня 2014 року між Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" (далі - Підприємство) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Любомирський технологічний центр" (далі - Власник) за погодженням з Товариством з обмеженою відповідальністю "Любомирський технопарк" був укладений Договір на господарське відання складовими Єдиної газотранспортної системи України (між власниками та газотранспортними або газорозподільними підприємствами) № 01/473 (далі - Договір).

27 травня 2019 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" змінило найменування на Акціонерне товариство "Оператор газорозподільної системи "Рівнегаз".

Пунктом 1.1. Договору передбачено, що предметом Договору є надання Підприємству на праві господарського відання належних Власнику складових Єдиної газотранспортної системи України (далі - майно), які приєднані до газових мереж Підприємства.

Перелік майна, яке надається Підприємству на праві господарського відання, зазначається в Додатку, який є невід`ємною частиною Договору (пункт 1.2 Договору).

Пунктом 1.3. Договору передбачено, що право господарського відання майном виникає у Підприємства з дати підписання сторонами Договору та акту приймання-передачі майна з врахуванням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

1 серпня 2014 року сторонами був підписаний Додаток № 1 до Договору № 01/473, в якому визначено Перелік майна, яке безоплатно надається Підприємству на праві господарського відання, а саме:

- газопровід високого тиску (діаметр - 325 х 8 мм, довжина - 8,5 п.м., 273 х 7 мм, довжина - 1385,5 п.м.), розташований на території Олександрійської сільської ради від ГРС "Любомирка" до ГРП;

- газопровід середнього тиску від ГРП до заводу (діаметр - 219 x 5 мм, довжина - 180 п.м);

- будівля ГРП, розташована за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с. Нова Любомирка, вулиця Промислова, будинок 1, з регуляторами тиску РДУК-2н 100, РДУК-2в-200, площею 54,7 кв.м.

1 серпня 2014 року між Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" (далі - Підприємство) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Любомирський технологічний центр" (далі - Власник) були підписані:

1) Акт прийому-передачі майна по Договору господарського відання № 01/473 від 01.08.2014, згідно якого ТОВ "Любомирський технологічний центр" передає у господарське відання ПАТ "Рівнегаз" підземний сталевий газопровід високого та середнього тиску з спорудами на ньому, розташований на території Олександрійської сільської ради від ГРС "Любомирка" до заводу, а саме:

- газопровід високого тиску (діаметр - 325 х 8 мм, довжина - 8,5 п.м., 273 х 7 мм, довжина - 1385,5 п.м.), розташований на території Олександрійської сільської ради від ГРС "Любомирка" до ГРП;

- газопровід середнього тиску від ГРП до заводу (діаметр - 219 x 5 мм, довжина - 180 п.м);

- будівля ГРП, розташована за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с. Нова Любомирка, вулиця Промислова, будинок 1, з регуляторами тиску РДУК-2н 100, РДУК-2в-200, площею 54,7 кв.м.

2) Акт прийому-передачі документації до договору господарського відання № 01/473 від 01.08.2014, згідно якого Власник передав, а Підприємство отримало:

- виконавчу технічну документацію газопостачання Любомирського ВСЗ Будівництво газопроводу від ГРП до котельні;

- виконавчу документацію проекту газопостачання Любомирського ВСЗ. Будівництво газопроводу від АГРС до ГРП;

- виконавчу документацію проекту газопостачання Любомирського ВСЗ. Будівництво ГРП Любомирського ВСЗ.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою заміни кредитора у зобов`язанні є правонаступництво, яке передбачає перехід до нового кредитора повного обсягу прав та обов`язків, належних первісному кредитору.

При цьому, така заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника (ч. 1 ст. 516 ЦК України).

Частина 1 статті 104 ЦК України передбачено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

За змістом ч. 2 ст. 107 ЦК України, в разі реорганізації юридичної особи шляхом приєднання складається передавальний акт.

Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду в постанові від 14.09.2020 у справі № 296/443/16-ц викладено правовий висновок, згідно якого в статтях 104 ЦК та 107 ЦК України не визначається момент переходу прав та обов`язків від юридичної особи, яка припиняється шляхом приєднання. Такий момент не може пов`язуватися із внесення запису до державного реєстру про припинення юридичної особи, яка приєднується. При реорганізації шляхом приєднання немає значення, чи вказано в передавальному акті про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов`язків. Внаслідок приєднання правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов`язків при такому виді реорганізації неможливий.

Таким чином, внаслідок приєднання правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов`язків при такому виді реорганізації неможливий. В такому разі всі права, та обов`язки юридичної особи, що припинилася шляхом приєднання, переходять в повному обсязі до правонаступника. Перехід прав та обов`язків до правонаступника відбувається в силу норм закону незалежно від оформлення (укладення чи не укладення) сторонами договору додаткових угод про внесення змін до нього в частині зміни реквізитів сторони щодо якої мало місив правонаступництво.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Любомирський технологічний центр" (код ЄДРПОУ 38492294) було прийнято рішення про припинення шляхом приєднання до Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" (код ЄДРПОУ 38302696). Всі активи, права та обов`язки передано до правонаступника на підставі Передавального акту станом на 26.10.2016.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Любомирський технопарк" (код ЄДРПОУ 38492320) було прийнято рішення про припинення шляхом приєднання до Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" (код ЄДРПОУ 38302696). Всі активи, права та обов`язки передано до правонаступника на підставі Передавального акту станом на 26.10.2016.

На загальних зборах учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" прийнято рішення, оформлене протоколом № 12/2016 від 11.11.2016, про погодження приєднання до Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирський технологічний центр" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирський технопарк" і затвердження передавальних актів з додатками.

В результаті приєднання Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирський технологічний центр" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирський технопарк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" має місце універсальне правонаступництво та Товариство з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" є правонаступником усіх прав та обов`язків Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирський технологічний центр" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирський технопарк".

Таким чином, право власності на майно, що було передано по Договору № 01/473 на господарське відання складовими Єдиної газотранспортної системи України (між власниками та газотранспортними або газорозподільними підприємствами) від 01.08.2014, належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" та останнє є стороною даного Договору.

Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами (ч. 1 ст. 136 Господарського кодексу України).

Як було зазначено вище, згідно п. 1.3. Договору право господарського відання майном виникає у Підприємства з дати підписання сторонами Договору та акту приймання-передачі майна з врахуванням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

З 01.01.2013 набрав чинності Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" № 1952-1V від 01.07.2004 року (далі - Закон № 1952-ІV), який врегулював відносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на момент існування правовідносин) державна реєстрація прав є обов`язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною 3 статті 3 Закону № 1952-IV передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Пунктом 2 частини 1 статті 4 Закону № 1952-IV визначено, що право господарського відання на нерухоме майно підлягає обов`язковій державній реєстрації.

Згідно ч. 2 ст. 4 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, зазначені в пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті, є похідними і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно.

Таким чином, право господарського відання на нерухоме майно підлягає державній реєстрації та виникає дане право виключно з моменту такої реєстрації (ч. 3 ст. 3 Закону № 1952-IV), а також реєстрації в Державному реєстрі речових прав даного права передує обов`язкова реєстрація права власності на нерухоме майно, яке передається в господарське відання.

В протилежному випадку, за відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно і подальшої реєстрації в Державному реєстрі прав на нерухоме майно права господарського відання останнє не виникає.

З приводу моменту виникнення похідних речових прав, КГС Верховного Суду в ухвалі від 09.06.2020 у справі № 903/779/19 зазначив: "Відповідно до імперативних вимог частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Таким, чином, за змістом норм, статті 334 ЦК України, і статей 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" похідні від права власності речові права на нерухоме майно у його набувача виникають з моменту державної реєстрації таких прав.".

Аналогічний правовий висновок викладено КГС Верховного Суду також в постанові від 13.04.2021 у справі № 910/11702/18: "49. Згідно з частинами 1, 4 статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

50. Частиною 4 статті 334 ЦК України передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

52. Згідно з частиною 2 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових преш на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

53. Таким чином, за змістом, норм, статті 334 ЦК України і статей 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" похідні від права власності речові права на нерухоме майно у їх набувача виникають з моменту державної реєстрації таких прав.

54. Отже, з урахуванням змісту наведених положень чинного законодавства, судова палата вважає, що як речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, так і майнові права, відмінні від права власності на нерухоме майно, є правами, нерозривно пов`язаними з нерухомим майном, а тому такі права підлягають державній реєстрації та виникають з моменту відповідної реєстрації.".

При цьому, як вже було зазначено, згідно ч. 2 ст. 4 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, в т.ч. право господарського відання, можуть бути зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно лише після проведення реєстрації саме права власності на таке нерухоме майно.

В листі від 18.07.2023 № 94000/101149-9-23/8.4.1 Міністерство юстиції України зазначило: "Згідно з абзацом першим пункту 3 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон) державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які надуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.

Тобто державний реєстратор зобов`язаний "актуалізувати" відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно до 01 січня 2013 року. Чинним законодавством не передбачено винятків щодо застосування вищевказаної норми.".

Таким чином, для передачі нерухомого майна на праві господарського відання третім особам в обов`язковому порядку мало бути зареєстроване право власності на таке майно в Державному реєстрі речових прав згідно вимог Закону № 1952-ІV.

В той час в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на майно, передане в господарське відання відповідачу по Договору № 01/473, зареєстровано не було, що унеможливлює здійснення власником такої правомочності як розпорядження нерухомим майном шляхом передачі його третім особам в користування на праві господарського відання, оскільки передача в господарське відання могла бути здійсненна лише після реєстрації в Державному реєстрі права власності на зазначене нерухоме майно.

Реєстрацію права власності на газорозподільний пункт площею 54,7 кв.м. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було здійснено лише 08.12.2016, що підтверджується Витягом з реєстру № 75141053.

Крім того безпосередньо і саме право господарського відання всупереч приписам ч. ч. 1-2 ст. 4 Закону № 1952-IV, не було зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно.

Оскільки у відповідача право господарського відання не виникло в силу відсутності проведення державної реєстрації права господарського відання на нерухоме майно, передбачене Договором № 01/473 від 01.08.2014, у зв`язку з чим у відповідача відсутні правові підстави для володіння та користування даним майном.

Вказане стало підставою для звернення з даним позовом до суду.

У відповідності до ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Підземні та надземні газопроводи високого тиску та їх споруди є об`єктами, що не можуть існувати без землі та їх переміщення є неможливим без руйнування їх цілісності, їх знецінення, неможливості подальшої експлуатації, що відповідає ознакам нерухомого майна.

Газопроводи є нерухомим майном з огляду на наступне.

Газопровід та його складові можуть бути переміщені за допомогою сучасних технічних засобів, однак лише одна ця ознака не виключає статусу цієї речі як нерухомої. Переміщення нерухомості повинно бути для її характеристики виключною спроможністю, у той час як можливість пересування у просторі рухомої речі є звичайною її можливістю. Особливість нерухомого об`єкта полягає у прив`язці до певної земельної ділянки, і тому при його переміщенні змінюються характеристики нерухомості, перш за все адреса і прив`язка до місцевості. Тому тісний зв`язок із землею залишається основним критерієм віднесення трубопроводів до об`єктів нерухомості.

Трубопровід можливо перемістити, але лише розібравши його на складові частини. Тим самим газопровід як єдину цілісну річ буде знищено з припиненням можливості його функціонального використання з прив`язкою до повної земельної ділянки. Газопроводи мають обов`язкову прив`язку до землі, що випливає з положень ч. 1 ст. 11 Закону України "Про трубопровідний транспорт" № 192/96-ВР від 15.05.1996, де вказано, що земельні ділянки, на яких збудовано трубопроводи та їх споруди відносяться до земель трубопровідного транспорту.

Міністерством юстиції України видано Наказ від 14.04.2009 № 660/5 "Про затвердження Методичних рекомендацій стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації (Наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 07.04.2014 № 599/5).

В наказі № 660/5 викладено такі правові позиції:

ЦК України використовує конструкції "нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо)" (стаття 331), "житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно" (стаття 376).

Отже, виходячи з цих статей споруди є нерухомим майном. У законодавчих актах відсутнє визначення поняття "споруда" та їх правовий статус.

Законом України "Про трубопровідний транспорт" передбачено, що об`єкти трубопровідного транспорту - це магістральні та промислові трубопроводи, включаючи наземні, надземні і підземні лінійні частини трубопроводів, а також об`єкти та споруди, основне і допоміжне обладнання, що забезпечують безпечну та надійну експлуатацію трубопровідного транспорту (стаття 1). Також, частиною першою статті 11 цього Закону встановлено, що до земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, на яких збудовано наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів.

Тобто, газопроводи є об`єктами, що не можуть існувати без землі та переміщення їх є неможливим без їх знецінення, що відповідає ознакам нерухомого майна.

Отже, газопровід є нерухомим майном.

Незважаючи на те, що Наказ від 14.04.2009 № 660/5 втратив чинність немає підстав вважати, що це пов`язано виключно із помилковістю таких висновків Міністерства юстиції України з викладених питань.

Крім того за своїми ознаками та технічними характеристиками трубопроводи повністю відповідають сукупним рисам нерухомих речей - це прив`язка до певної земельної ділянки, довговічність експлуатації, стаціонарність, капітальність, наявність індивідуальних ознак, висока вартість, конкретне цільове призначення щодо виконання певних функцій у певному місці чи на території.

Згідно з п. 1 Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 № 507, спорудою є будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Визначення поняття "капітальна споруда" немає в законодавстві, тому, під цим терміном розуміється споруда, яка підпадає під визначення поняття "нерухоме майно", що міститься в ст. 181 ЦК України, тобто, споруда, переміщення якої є неможливим без її знецінення та зміни її призначення (постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 03.03.2015 у справі № 638/20815/13-а).

Відповідно до п. 1 Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000.

Будівлі - це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устатковання, тварин, рослин, а також предметів.

До будівель відносяться: житлові будинки, гуртожитки, готелі, ресторани, торговельні будівлі, промислові будівлі, вокзали, будівлі для публічних виступів, для медичних закладів та закладів освіти та т. ін.

Інженерні споруди - це об`ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.

Інженерні споруди класифікуються в основному за інженерним задумом, що визначається цільовим призначенням об`єкта.

До інженерних споруд відносяться: транспортні споруди (залізниці, шосейні дороги, злітно-посадкові смуги, мости, естакади тощо), трубопроводи та комунікації, дамби, комплексні промислові споруди, спортивні та розважальні споруди тат. ін.

Враховуючи викладене, трубопроводи є складеною річчю та відносяться до нерухомого майна, що включає в себе як будівлі, так і споруди.

В постанові від 13.02.2020 у справі № 921/109/19 КГС Верховного Суду зазначив, що розглядаючи спір, суд перш за все має встановити правову природу договору з урахуванням якої визначається зміст спірних правовідносин та їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов`язків сторін, моменту виникнення зобов`язання. Отже, визначення правової природи договору, як правочину, нерозривно пов`язано з оцінкою дій сторін, направлених на набуття (зміну, припинення) ними певних прав та обов`язків. Досліджуючи дійсні правовідносини сторін суди повинні проаналізувати його правову природу (суть умов договору) та ті дії, які сторони мали вчинити або вчинили на виконання зобов`язань, їх відповідність умовам договором.

В постанові від 17.06.2020 у справі № 913/420/19 КГС Верховного Суду вказав: "6.11. Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам, та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.".

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 22.01.2019 у справах № 910/15100/17 та № 910/12224/17 визначила, що у разі передачі власником майна в безоплатне користування на праві господарського відання чи оперативного управління такий договір за своєю правовою природою є договором позички, і правове регулювання даних відносин здійснюється главою 60 розділу III книги 5 ЦК України.

Пунктом 1.1. Договору № 01/473 передбачено, що предметом Договору є надання Підприємству на праві господарського відання належних Власнику складових Єдиної газотранспортної системи України (далі - майно), які приєднані до газових мереж Підприємства.

Отже, за своєю правовою природою Договір № 01/473 є договором позички, який врегульовано спеціальними нормами глави 60 розділу III книги 5 ЦК України.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 827 ЦК України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

Як вже зазначалося вище, за Договором № 01/473 відповідачу передано безоплатно на праві господарського відання нерухоме майно.

Згідно з приписами ч. 3 ст. 828 ЦК України договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 793 ЦК України (в редакції, чинній на дату укладення Договору) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Пунктом 7.2 Договору № 01/473 визначено, що даний договір укладено безстроково.

Таким чином, враховуючи те, що строк підписаного Договору № 01/473 становив більше 3-х років, даний договір підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню згідно вимог ч. 3 ст. 828 та ч. 2 ст. 793 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 21.12.2021 у справі № 148/2112/19).

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту правами інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (пункт 72), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (пункт 95), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 59).

Нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанова Верховного Суду від 08.20.2023 у справі № 359/12165/14-ц, постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13.03.2023 у справі № 398/1796/20).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України).

Натомість, всупереч вимогам ч. 3 ст. 828 та ч. 2 ст. 793 ЦК України, Договір № 01/473 підписано було лише в простій письмовій формі, що у відповідності до ч. 1 ст. 220 ЦК України має наслідком його нікчемність через відсутність нотаріального посвідчення даного договору.

З врахуванням наведеного, підписаний Договір №01/473 в простій письмовій формі строком більше, ніж на 3 роки, без додержання імперативних приписів закону про його нотаріальне посвідчення є нікчемним, а відтак, визнання судом його недійсним не вимагається.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладено такі висновки:

"За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням., а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним, обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони, У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на. користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)".

Водночас у постановах КГС Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 918/862/22, від 26.01.2022 у справі № 924/637/20 викладено уточнюючий висновок про те, що правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину, а двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином., яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином., залишається у його сторони.

Таким чином, оскільки Договір № 01/473 є нікчемним через відсутність його нотаріального посвідчення, то він не може бути правовою підставою для законного права відповідача володіти та користуватися майном, переданим на виконання цього Договору.

В даному випадку фактичне користування відповідачем майном, отриманим за нікчемним Договором № 01/473 необхідно кваліфікувати як безпідставне та, у відповідності до приписів ч. 1 ст. 216 ЦК України, відповідач зобов`язаний повернути отримане від позивача майно по Договору № 01/473, а саме:

- газопровід високого тиску (діаметр - 325 х 8 мм, довжина - 8,5 п.м., 273 х 7 мм, довжина - 1385,5 п.м.), розташований на території Олександрійської сільської ради від ГРС "Любомирка" до ГРП;

- газопровід середнього тиску від ГРП до заводу (діаметр - 219 x 5 мм, довжина - 180 п.м); будівля ГРП, розташована за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с. Нова Любомирка, вулиця Промислова, будинок 1, з регуляторами тиску РДУК-2н 100, РДУК-2в-200 площею 54,7 кв.м.

- виконавчу технічну документацію: "Будівництво газопроводу від ГРП до котельні". "Будівництво газопроводу від АГРС до ГРП", "Будівництво ГРП Любомирського ВСЗ".

Постановою НКРЕКП від 27.12.2023 року № 2511 "Про зупинення дії ліцензії з розподілу природного газу, виданої АТ "Рівнегаз" зупинено АТ "Рівнегаз" дію ліцензії у зв`язку з передачею цілісного майнового комплексу з розподілу природного газу іншому суб`єкту господарювання, який отримав відповідну ліцензію. Також постановою № 2511 зобов`язано АТ "Рівнегаз" до 31.12.2024 передати на користь ТОВ "Газорозподільчі мережі України" кошти та майно, належні АТ "Рівнегаз" на праві власності. Тобто наразі правові підстави для використання газопроводу, як оператором ГРМ, у відповідача відсутні, оскільки дію ліцензії останнього зупинено.

Заперечення відповідача, наведені у відзиві, спростовуються всім вищезазначеним, а відтак є безпідставними та необґрунтованими.

Відповідно до ст. 17 Закону України 23.02.2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21.01.1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 28.10.2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Суд наголошує на недопустимості порушення одного з основоположних принципів правосуддя, що його було сформульовано Європейським судом з прав людини у рішенні у справі "Де Куббер проти Бельгії" (De Cubber v. Belgium) від 26.10.1984 року - має не лише здійснюватися правосуддя, ще має бути видно, що воно здійснюється.

Щодо заперечень відповідача, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться в рішенні суду, позаяк не покладаються судом в основу цього судового рішення, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010 року).

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності суд зазначає наступне.

Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, перебіг якої, відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом частини 1 статті 261 ЦК України, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливою є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 902/538/14).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3, 4 статті 267 ЦК України).

Касаційний господарський суд Верховного Суду в постанові від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23 виклав правовий висновок щодо способу захисту та строків давності у разі нікчемності правочину.

У вказаній постанові Верховний Суд вказав: "Відсутність у орендаря правових підстав для користування земельною ділянкою (користування землею на підставі нікчемного договору) свідчить про те, що він володіє нею незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном.

Тому позов Прокурора про повернення земельних ділянок у даному випадку є таким, що спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто негаторним.

Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.".

Аналогічний правовий висновок викладено також в постановах КГС Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19.

Таким чином, враховуючи нікчемність Договору № 01/473 на господарське відання складовими Єдиної газотранспортної системи України між власниками та газотранспортними або газорозподільними підприємствами) від 01.08.2014 та відсутність правової підстави на володіння відповідачем газопроводом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" має право вимагати повернення даного майна протягом всього часу безпідставного користування газопроводом відповідачем.

Відповідно до ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За результатами з`ясування обставин, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам у їх сукупності та взаємозв`язку, як це передбачено вимогами ст. ст. 75-79, 86 ГПК України, судом встановлено, що доводи якими позивач обґрунтовував позовні вимоги знайшли своє підтвердження, більш того, відповідачем спростовані не були, у зв`язку з чим позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

В позовній заяві позивач просить стягнути з відповідача понесені позивачем судові витрати у справі. Зокрема в позовній заяві позивачем наведено попередній розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв`язку з розглядом справи, та які складаються з судового збору, сплаченого при подачі позовної заяви, в розмірі 3 028 грн 00 коп. та з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 50 000 грн 00 коп.

Як вбачається з матеріалів справи, при поданні позову, Товариством з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство", заявляючи вимогу про повернення майна, було сплачено 3 028 грн 00 коп. судового збору, що підтверджується платіжною інструкцією від 17 січня 2024 року № 99.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на зазначене, враховуючи, що позов визнано обґрунтованим судом в повному обсязі, судові витрати у справі по сплаті судового збору в розмірі 3 028 грн 00 коп. покладаються на відповідача у справі.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, Товариством з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" не надано докази, що підтверджують розмір понесених судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 50 000 грн 00 коп., а відтак судом не вирішується питання щодо понесених позивачем вказаних судових витрат при прийнятті рішення.

Керуючись ст. ст. 73-79, 91, 123, 129, 202, 222, 233, 236-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Акціонерному товариству "Оператор газорозподільної системи "Рівнегаз" (33027, м. Рівне, вул. Івана Вишенського, буд. 4, код ЄДРПОУ 03366701) передати (повернути) Товариству з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" (35321, Рівненська обл., с. Нова Любомирка, вул. Промислова, буд. 1, код ЄДРПОУ 38302696) майно, а саме:

- будівлю ГРП, розташовану за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с. Нова Любомирка, вулиця Промислова, будинок 1, з регуляторами тиску РДУК-2н 100, РДУК-2в-200, площею 54,7 кв.м.;

- газопровід високого тиску (діаметр - 325 х 8 мм., довжина - 8,5 п.м., 273 х 7 мм., довжина - 1 385,5 п.м.), розташований на території Олександрійської сільської ради від ГРС "Любомирка" до ГРП;

- газопровід середнього тиску від ГРП до заводу (діаметр - 219 х 5 мм., довжина - 180 п.м.);

- виконавчу технічну документацію газопостачання Любомирського ВСЗ Будівництво газопроводу від ГРП до котельні (папка 1);

- виконавчу документацію проекту газопостачання Любомирського ВСЗ. Будівництво газопроводу від АГРС до ГРП (папка 2);

- виконавчу документацію проекту газопостачання Любомирського ВСЗ. Будівництво газопроводу ГРП Любомирського ВСЗ (папка 3).

Стягнути з Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Рівнегаз" (33027, м. Рівне, вул. Івана Вишенського, буд. 4, код ЄДРПОУ 03366701) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Любомирське вапняно-силікатне підприємство" (35321, Рівненська обл., с. Нова Любомирка, вул. Промислова, буд. 1, код ЄДРПОУ 38302696) витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.

Накази видати після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 16 вересня 2024 року.

Суддя Політика Н.А.