Рішення

від 11.09.2024 по справі 552/7229/23

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ПОЛТАВИ

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ПОЛТАВИ

Справа №552/7229/23

Провадження № 2/552/827/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11.09.2024 року Київський районний суд м. Полтави у складі:

головуючий суддя Кузіна Ж.В.

секретар судового засідання Грицак А.Я.

з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 вїї інтересахта інтересахнеповнолітньої ОСОБА_5 ,третя особа:Служба усправах дітейВиконавчого комітетуКиївської районноїу м.Полтаві радипро усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном (житлом) шляхом виселення,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулась в Київський районний суд м. Полтави з позовом до ОСОБА_3 в її інтересах та інтересах ОСОБА_5 , 2015 року народження про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном (житлом) шляхом виселення посилаючись на те, що вона є власником кв. АДРЕСА_1 . Також у її власності знаходиться квартира АДРЕСА_2 . У 2016 році за усною згодою позивача в кв. АДРЕСА_1 поселилась відповідач онука позивача та правнучка ОСОБА_6 , 2015 року народження. Між сторонами була досягнута домовленість , що відповідач буде оплачувати комунальні витрати та допомагати позивачу матеріально, доглядати її, надавати доступ позивачу до квартири та без згоди останньої не вчиняти жодних ремонтних робіт. Останні п`ять років стан здоров`я позивача погіршився , вона потребує допомоги, яку відповідач не надає їй. Відповідач змінила замки та не пускає позивача до належної їй квартири. У 2021 році позивач повідомила відповідача, що має намір продати квартиру та витратити кошти на лікування та подальший догляд. У 2023 році вона звернулась до агентства нерухомості щодо продажу спірної квартири. 11 травня 2023 року позивач зняла з реєстраційного обліку відповідача та її малолітню доньку. Відповідач має інше житло, а саме її чоловік має житло та мати відповідачки, яка є дочкою позивача також має житло. Відповідач за своїм матеріальним станом також має можливість придбати житло для себе та своєї дитини. Просила зобов`язати відповідача не чинити перешкоди у праві користування та розпорядження кв. АДРЕСА_1 та виселити її з малолітньою ОСОБА_7 з даної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 01 грудня 2023 року відкрито загальне позовне провадження по справі.

Згідно повторного автоматизованого розподілу справу передано на розгляд судді Кузіній Ж.В.

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 28 березня 2024 року справу прийнято до провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 10 липня 2024 року закрито підготовче засідання та справа призначена до розгляду.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_8 підтримала позовні вимоги та пояснила, що вона є власником квартири за адресою АДРЕСА_3 та бажає там проживати. На даний час угода про продаж цієї квартири неактуальна. Відповідач не спілкується з нею та не надає допомоги. Просила задовольнити позовні вимоги.

Представник позивача ОСОБА_2 позовні вимоги підтримала пославшись на викладені в позовній заяві обставини та просила позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 позовні вимоги не визнала , як і обставини , що викладені в позовній заяві та пояснила, що заселилась, проживає в квартирі бабусі за її згодою, також зі згоди провела ремонт, замінила підлогу на кухні. Позивач у травні 2024 року пообіцяла їй , що забере даний позов. Вона та її дочка не мають іншого житла, відповідач працює у Управлінні соціального захисту та з січня 2025 року підпадає під звільнення, а тому немає матеріальної можливості винаймати житло.

Представник відповідача ОСОБА_4 позовні вимоги не визнала, підтримала наданий відзив та пояснила, що обставини на які посилається позивач не є підставами для виселення відповідача з дитиною. Відповідач лише з дозволу позивача проводила всі ремонтні роботи в квартирі, оплачує комунальні послуги, будь-яких скарг зі сторони сусідів не було, протиправних дій не вчиняє. Це є єдиним житлом відповідача та її доньки. Просила відмовити в задоволенні позовних вимог.

Представник третьої особи Служби у справах дітей Виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві ради у судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, надав заяву про розгляд справи в його відсутність, щодо задоволення позовних вимог заперечує у повному обсязі.

Суд, заслухавши пояснення сторін, їх представників, свідка, дослідивши докази по справі, дійшов до наступного висновку.

Судом установлено, що згідно договору купівлі-продажу від 16 липня 2002 року, який посвідчений Другою полтавською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_1 є власником однокімнатної квартири за адресою АДРЕСА_3 .

Згідно свідоцтва про право на спадщину від 04 вересня 2009 року, яке видане Другою полтавською державною нотаріальною конторою , позивач ОСОБА_1 є власником нерухомого майна за адресою : АДРЕСА_4 .

Відповідно до договору № 4 від 17 серпня 2010 року ОСОБА_1 , що проживає АДРЕСА_3 надала Плема ( дошлюбне прізвище відповідача) ОСОБА_9 кімнату житловою площею 17,8 м2 на , постійно, безоплатно.

Суд дійшов до висновку, що даний договір стосується квартири за адресою АДРЕСА_3 , оскільки саме з 17 серпня 2010 року відповідач зареєстрована у зазначеній квартирі та площа кімнати в даній квартирі складає 17,8 м2.

Як вбачається з матеріалів справи у даній у квартирі були зареєстровані: ОСОБА_3 з 17 серпня 2010 року по 11 травня 2023 року, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у період з 16 лютого 2016 року по 11 травня 2023 року. На даний час, позивач з 08 лютого 2021 року зареєстрована в цій квартирі.

У судовому засіданні позивач підтвердила, що за її зверненням , відповідач та її донька зняті з реєстраційного обліку за даною адресою.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 , ОСОБА_10 ( чоловік відповідача) не зареєстровано на праві власності будь-яке нерухоме майно.

Статтею 41 Конституції Українивстановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннямистатті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути співмірним із переслідуваною законною метою. У рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 Житлового кодексу України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У той же час статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У даному випадку спір виник між позивачем , яка є власником квартири та її онукою з приводу користування квартирою.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою(зокрема постановавід 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22).

У судовому засіданні позивач надавала суперечливі пояснення щодо підстав виселення відповідача, а саме: намір продажу квартири, у послідуючому від продажу відмовилась, а висловлювала намір проживати в цій квартирі, а згодом своє бажання розпоряджатися квартирою яка є її власністю.

Таким чином, позивач не обґрунтувала підстави виселення позивача з малолітньою дитиною зі спірної кватири відповідно до вимог чинного законодавства.

Отже, з урахування встановлених обставин, предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд дослідивши обставини щодо відповідності припинення права користування відповідачем спірною квартирою необхідності захисту права власника, а саме дотримання балансу між захистом права власності позивача та припиненням права відповідача на проживання у квартирі, дійшов до висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими.

При вирішенні спору суд також враховує , що позивач має у власності інше нерухоме майно, де фактично проживає , а саме за адресою АДРЕСА_4 , а отже позивачем ОСОБА_1 не обґрунтовано необхідності проживання у спірній квартирі.

Дослідженими в судовому засіданні доказами встановлено, що відповідач оплачує комунальні послуги , що підтверджується наданими квитанціями , де зазначено платником відповідача та призначення платежів оплата комунальних послуг за адресою АДРЕСА_3 .

Відсутність заборгованості за комунальним послугами також не спростовано в ході судового розгляду і позивачем ОСОБА_1 .

Суду не надано доказів існування заборгованості по комунальних платежах, не доведено руйнування чи умисного пошкодження спірної квартири відповідачем.

Щодо проведення ремонтних робіт у даній квартирі, то такі роботи, які не призвели до руйнування чи пошкодження нерухомого майна , не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.

У судовому засіданні встановлено та не спростовано позивачем, а навпаки підтверджено, що відповідач ОСОБА_3 , а у послідуючому її малолітня донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 вселилися та були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 зі згоди власника квартири, тривалий час користуються спірною квартирою, у власності житла не мають.

Ці ж обставини підтвердив у судовому засіданні і свідок ОСОБА_11 , який пояснив, що позивач, яка є його бабусею, 15 років тому дозволила його сестрі ОСОБА_3 проживати у кв. АДРЕСА_3 . Оригінали документів на дану квартиру позивач віддала його батькам та сказала, що ця квартира є спадщиною сестри. Позивач дозволила без терміново проживати в квартирі, робити ремонт, а сестра сплачуватиме комунальні витрати.

Отже, у справі, судом не встановлено достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав позивача, як власника житла, на користування спірною квартирою, в якій вона не проживає, шляхом серйозного втручання у право відповідачки на повагу до житла, яким вона користується протягом тривалого часу, а саме з 2010 року.

Однією з засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статей 77, 78, 81 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом ч.3,4ст.12 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виселення відповідача ОСОБА_3 та їїмалолітньої дитини ОСОБА_5 ,2015року народженняневідповідає «нагальній суспільній необхідності» та є не співрозмірним із переслідуваною законною метою в значенні ст. 8 Конвенції.

Але оскільки судом встановлено, що житлом відповідача з малолітньою дитиною в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є кв. АДРЕСА_5 , тому їх виселення буде порушенням їх права на житло.

У судовому засіданні не знайшло підтвердження з посиланням на належні докази з приводу перешкод позивачу з боку відповідача щодо користування чи розпорядження даною квартирою та як наслідок їх виселення.

Враховуючи вищевикладені обставини, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Керуючись ст. ст. 10,12,76-81, 259, 263-265 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , (місце проживання АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ).

Відповідач: ОСОБА_3 (місцезнаходження, АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ).

Третя особа: Службау справахдітей Виконавчогокомітету Київськоїрайонної ум.Полтаві ради(місце знаходження: м. Полтава, вул. Решетилівська,2/1, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 05384703).

Повний текст судового рішення виготовлений 19 вересня 2024 року.

Головуючий Ж.В. Кузіна