Постанова

від 20.01.2025 по справі 552/7229/23

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 552/7229/23 Номер провадження 22-ц/814/561/25Головуючий у 1-й інстанції Кузіна Ж. В. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2025 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді - доповідача Дорош А.І.

Суддів:Лобова О.А., Триголова В.М.

при секретарі Коротун І.В.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

представник позивача адвокат Павленко А.І.

відповідач ОСОБА_2

представник відповідача адвокат Сидоренко І.О.

переглянув у судовому засіданнів м.Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Київського районного суду м. Полтави від 11 вересня 2024 року, ухвалене суддею Кузіною Ж.В., повний текст рішення складено 19 вересня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в її інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві ради, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном (житлом) шляхом виселення, -

В С Т А Н О В И В:

28.11.2023 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 в її інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві ради, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном (житлом) шляхом виселення, в якому просила суд: - зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 у праві користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 ; - виселити з квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заявамотивована тим,що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . Також у її власності перебуває квартира АДРЕСА_2 . У 2016 за усною згодою ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 , поселиласявідповідач ОСОБА_2 (онукапозивача)та правнучка ОСОБА_3 ,2015року народження.Між сторонамибула досягнутадомовленість,що відповідачбуде оплачуватикомунальні витратита допомагатипозивачу матеріально,доглядати її,надавати доступпозивачу доквартири табез згодиостанньої невчиняти жоднихремонтних робіт.Останні п`ятьроків станздоров`япозивача погіршився,вона потребуєдопомоги,яку відповідачне надаєїй.Відповідач змінилазамки тане пускаєпозивача доналежної їйквартири.У 2021позивач повідомилавідповідача,що маєнамір продатиквартиру тавитратити коштина лікуваннята подальшийдогляд.У 2023вона звернуласядо агентстванерухомості щодопродажу спірноїквартири.11.05.2023позивач знялаз реєстраційногообліку відповідачата їїмалолітню доньку.Відповідач маєінше житло,а самеїї чоловікмає житлота мативідповідача,яка єдочкою позивача,і такожмає житло.Відповідач засвоїм матеріальнимстаном такожмає можливістьпридбати житлодля себета своєїдитини.

Рішенням Київськогорайонного судум.Полтави від 11вересня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено повністю.

Рішення судупершої інстанціїмотивоване тим,що у даному випадку спір виник між позивачем, яка є власником квартири, та її онукою з приводу користування квартирою. У судовому засіданні позивач надавала суперечливі пояснення щодо підстав виселення відповідача, а саме: намір продажу квартири, у послідуючомувід продажу відмовилась, а висловлювала намір проживати в цій квартирі, а згодомсвоє бажання розпоряджатися квартирою, яка є її власністю. Таким чином, позивач не обґрунтувала підстави виселення відповідача з малолітньою дитиною зі спірної кватири відповідно до вимог чинного законодавства. З урахування встановлених обставин, предмету пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд першої інстанції, дослідивши обставини щодо відповідності припинення права користування відповідачем спірною квартирою необхідності захисту права власника, а саме дотримання балансу між захистом права власності позивачата припиненням права відповідача на проживання у квартирі, дійшов до висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими. При вирішенні спору суд також врахував, що позивач має у власності інше нерухоме майно, де фактично проживає, а саме за адресою: АДРЕСА_3 , а отже позивачем не обґрунтовано необхідності проживання у спірній квартирі. Судом першої інстанції не встановлено достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав позивача як власника житла на користування спірною квартирою, в якій вона не проживає, шляхом серйозного втручання у право відповідача разом з малолітньою дитиною на повагу до житла, яким вона користується протягом тривалого часу, а саме з 2010.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що між позивачем та відповідачем була досягнута домовленість про те, що вони будуть проживати та користуватися спірним житлом і по перші вимозі звільнять його, будуть сплачувати комунальні послуги та допомагати позивачу матеріально, що підтверджується письмовим договором. Останні п`ять років стан здоров`я позивача погіршився, вона стала хворіти, у зв`язку з чим погано пересувається і потребує сторонньої допомоги, яку відповідач їй не надає. Відповідач замінила замки на вхідних дверях та не впускає її до належного на праві власності житлового приміщення. До подачі позовної заяви до суду 11.05.2023 відповідач та її донька зняті з реєстраційного обліку у спірній квартирі. Членами однієї сім`ї вони не були і ніколи разом або однією сім`єю не проживали, спільного господарства не вели, а тому суд необ`єктивно вказав, що відповідачі були членами сім`ї позивача. Вказує, що суд першої інстанції неправильно застосував при розгляді справи ст. ст. 64, 150, 156, 162 Житлового Кодексу України. Суд не врахував приписи до ст. ст. 317, 319, 383 ЦК України, в яких зазначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Вважає, що відповідачі є квартирантами або тимчасовими жителями спірної квартири, оскільки членами її сім`ї не були, а тому зобов`язані звільнити квартиру відповідно до її вимоги, яка ґрунтується на ст. 319 ЦК України. Коли відповідачі не були членами її сім`ї, а тому не набули права проживати у квартираі, яка їй необхідна для проведення ремонту, так як відповідачі пошкодили підлогу та інше у квартирі. Вони протиправно перешкоджають їй у доступі до квартири, у праві користування та розпорядження нею, чим порушують вимоги ст. 391 ЦК України. Вказує, що 11.05.2023 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 позивач зняла з реєстрації місця проживання у квартирі та запропонувала їм добровільно залишити належну їй квартиру. На її пропозиції вирішити питання мирним шляхом ОСОБА_6 не реагує. За фактом того, що ОСОБА_6 не пускає її до квартири, вона зверталася до правоохоронних органів, що підтверджується листом з поліції. Вказує, що ОСОБА_6 разом з ОСОБА_7 мають місце проживання з чоловіком у її матері, у якої є житло в с. Супрунівка. Окрім того, матеріальний стан онуки дозволяє придбати своє власне житло, або зняти житло у другому місці.

У відзивіна апеляційнускаргу представник ОСОБА_2 адвокат СидоренкоІ.О.просить їїзалишити беззадоволення,а рішеннясуду першоїінстанції -без змін.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно встановленихсудом першоїінстанції обставинвбачається,що згідно договору купівлі-продажу від 16.07.2002, який посвідчений Другою полтавською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_1 є власником однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 8-9).

Згідно свідоцтва про право на спадщину від 04.09.2009, виданого Другою полтавською державною нотаріальною конторою, позивач ОСОБА_1 є власником нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 91).

Відповідно до договору №4 від 17.08.2010 ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_4 , надала Плема (дошлюбне прізвище відповідача) ОСОБА_8 кімнату житловою, площею 17,8 м2, на постійно, безоплатно (а.с. 90).

Даний договір стосується саме квартири за адресою: АДРЕСА_4 , оскільки саме з 17.08.2010 відповідач зареєстрована у зазначеній квартирі та площа кімнати в даній квартирі складає 17,8 м2.

У даній квартирі були зареєстровані: ОСОБА_2 - з 17.08.2010 по 11.05.2023, ОСОБА_3 - у період з 16.02.2016 по 11.05.2023 (а.с. 12,14).

На даний час, позивач ОСОБА_1 з 08.02.2021 зареєстрована в цій квартирі (а.с. 13).

У суді першої інстанції позивач ОСОБА_1 підтвердила, що за її зверненням відповідач ОСОБА_2 та її донька ОСОБА_3 зняті з реєстраційного обліку за даною адресою.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 , ОСОБА_9 (чоловік відповідача) не зареєстровано на праві власності будь-яке нерухоме майно (а.с. 88,89).

Також судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_2 оплачує комунальні послуги, що підтверджується наданими квитанціями, де зазначено платником відповідача та призначення платежів - оплата комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 119-143, 148-184).

Відсутність заборгованості за комунальним послугами не спростовано у суді першої інстанції позивачем ОСОБА_1 .

Суду першої інстанції не надано доказів існування заборгованості по комунальних платежах, не доведено руйнування чи умисного пошкодження спірної квартири відповідачем.

Щодо проведення ремонтних робіт у спірній квартирі, то такі роботи, які не призвели до руйнування чи пошкодження нерухомого майна, не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.

Судом першої інстанції встановлено та не спростовано позивачем, а навпаки підтверджено, що відповідач ОСОБА_2 , а у послідуючому її малолітня донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вселилися та були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 зі згоди власника квартири ОСОБА_1 , тривалий час користуються спірною квартирою, у власності іншого житла не мають.

Ці ж обставини підтвердив у судовому засіданні і свідок ОСОБА_10 , який суду показав, що позивач ОСОБА_1 , яка є його бабусею, 15 років тому дозволила його сестрі ОСОБА_2 проживати у квартирі АДРЕСА_1 . Оригінали документів на дану квартиру позивач віддала його батькам та сказала, що ця квартира є спадщиною його сестри. Позивач дозволила без терміново проживати у квартирі, робити ремонт, а його сестра сплачуватиме комунальні витрати.

Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути співмірним із переслідуваною законною метою. У рішення Європейського суду з прав людини від 02.12.2010 у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 Житлового кодексу України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У той же час статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (зокрема постанова від 18.01.2023 у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22).

Апеляційний суду складіколегії суддівпогоджується звисновком судупершої інстанції,виходячи знаступного.

Предметом даного спору є: - зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 у праві користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 ; - виселити з квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Якправильно встановленосудом першоїінстанції іце незаперечується сторонами,що згідно договору купівлі-продажу від 16.07.2002, який посвідчений Другою полтавською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_1 є власником однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 8-9).

Також, згідно свідоцтва про право на спадщину від 04.09.2009, виданого Другою полтавською державною нотаріальною конторою, позивач ОСОБА_1 є власником іншої квартири за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 91).

Згідно договору №4 від 17.08.2010 ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_4 , надала Плема (дошлюбне прізвище відповідача) ОСОБА_8 кімнату житловою, площею 17,8 м2, на постійно, безоплатно (а.с. 90).

Згідно ксерокопії свідоцтва про шлюб від 22.11.2014, серія НОМЕР_1 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 зареєстрували шлюб 22.11.2014, прізвище дружини після реєстрації шлюбу ОСОБА_12 (а.с. 85).

З матеріалів справи вбачається і це встановлено судом першої інстанції, що відповідач ОСОБА_13 саме з 17.08.2010 зареєстрована у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 14).

Квартира є однокімнатною, площа кімнати складає 17,8 м2.

Таким чином, не відповідають дійсності доводи позивача про те, що відповідач ОСОБА_2 поселилася у спірну квартиру у 2016 за усною згодою позивача.

Згідно ксерокопії свідоцтва про народження від 07.05.2015, серія НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_3 , батьками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_9 (а.с. 86).

Малолітня ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була зареєстрована у спірній квартирі ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто після свого народження, за місцем реєстрації своєї матері ОСОБА_2 .

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач ОСОБА_1 визнає, що саме з її згоди у спірній квартирі були зареєстровані її онука ОСОБА_2 та правнучка ОСОБА_3 .

Таким чином, відповідач ОСОБА_2 зі згоди позивача ОСОБА_1 на підставі договору №4 від 17.08.2010 вселилася у спірну квартиру та зареєструвалася у ній 17.10.2010, 22.11.2014 ОСОБА_13 уклала шлюб і після народження дитини ОСОБА_3 16.02.2016 остання також була зареєстрована у спірній квартирі.

Матеріали справи не містять доказів того, що позивач ОСОБА_1 заперечувала проти вселення відповідачів до спірної квартири та проти їх реєстрації у ній.

Згідно матеріалів справи, з 08.02.2021 позивач ОСОБА_1 значиться зареєстрованою у спірній квартирі (а.с. 13).

Як зазначає саме позивач ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, до пред`явлення позову вона 11.05.2023 зняла з реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі, а 28.11.2023 позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом.

Як встановлено судом першої інстанції, згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 , ОСОБА_9 (чоловік відповідача) не зареєстровано на праві власності будь-яке нерухоме майно (а.с. 88,89).

Також судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_2 належним чином оплачує за надані комунальні послуги у спірній квартирі, заборгованість відсутня.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що виселення відповідача ОСОБА_2 та її малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не відповідає нагальній суспільній необхідності та є не співрозмірним із переслідуваною законною метою у значенні ст. 8 Конвенції. Житлом відповідача з малолітньою дитиною у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є квартира за адресою: АДРЕСА_4 , тому їх виселення з неї буде порушенням їх права на житло. Крім цього, у суді першої інстанції не знайшли підтвердження доводи позивача ОСОБА_1 щодо наявності перешкод з боку відповідача з приводу користування чи розпорядження нею спірною квартирою та, як наслідок, виселення відповідачів зі спірної квартири.

Колегія суддівапеляційного суду,з урахуваннямвстановлених судомпершої інстанціїфактичних обставинсправи,вважає такийвисновок судупершої інстанціїє законнимі обгрунтованим.

У суді апеляційної інстанції сторона позивача посилалася на те, що при поселенні відповідача у спірну квартиру усно з нею було узгоджено плату за користування квартирою, проте, відповідач таку плату позивачу не сплачує.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження існування такої усної домовленості стороною позивача суду докази не надані. Згідно умов договору №4 від 17.08.2010, він не є відплатним, договір не містить умову про сплату відповідачем орендної плати за користування квартирою на користь позивача.

Також в апеляційному суді сторона позивача посилалася на ту обставину, що відповідач у спірній квартирі замінила вхідні двері і замки та не впускає позивача у квартиру, проте, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин.

Судом апеляційної інстанції за клопотанням представника позивача адвоката Павленка А.І. оглянута заява ОСОБА_1 від 12.09.2023 до поліції (відносно якої міститься відповідь заступника начальника Відділу полоції №1 Полтавського районного управління поліції ГУ Національної поліції в Полтавській області від 18.09.2023 (а.с. 16)). У заяві до поліції ОСОБА_1 повідомляла про те, що ОСОБА_2 чинить їй, як власнику квартири, перешкоди у користуванні нею, яку вона хоче продати.

Перевіряючи законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Доводи апеляційної скарги про те, що між позивачем та відповідачем була досягнута домовленість про те, що вони будуть проживати та користуватися спірним житлом і по перші вимозі звільнять його, то ці доводи не заслуговують на увагу, оскільки договір №4 від 17.08.2010 такої умови не містить. Договір укладено на постійне користування відповідачем ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_14 ) спірною квартирою. У примітках цього договору у пункті 2 зазначено, що договір може бути розірвано по бажанню однією із сторін до закінчення строку, після попередження не менш як за 15 днів до розірвання договору, проте, договір не містить конкретно визначених підстав для його розірвання, що суперечить правовій визначеності укладеного правочину.

Доводи апеляційної скарги про те, що договір містить умови про те, що відповідачі будуть сплачувати комунальні послуги та допомагати позивачу матеріально, то такі умови договір №4 від 17.08.2010 також не містить, проте, судом першої інстанції достовірно встановлено і це підтверджується належними та допустимими доказами, що відповідач ОСОБА_2 регулярно сплачує за надані комунальні послуги, заборгованість відсутня.

Доводи апеляційної скарги про те, що останні п`ять років стан здоров`я позивача погіршився, вона стала хворіти, у зв`язку з чим погано пересувається і потребує сторонньої допомоги, яку відповідач їй не надає, то ці доводи не є підставою для скасування законного і обгрунтованого рішення суду.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач замінила замки на вхідних дверях та не впускає позивача до належного їй на праві власності житлового приміщення, то ці доводи не підтверджені належними та допустимими доказами, відсутні відомості про наявність інших справ у суді між сторонами з приводу усунення перешкод тощо.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач до подачі позовної заяви до суду 11.05.2023 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зняла з реєстрації місця проживання у квартирі та запропонувала їм добровільно залишити належну їй квартиру є визнанням позивачем факту примушування відповідачів залишити спірну квартиру, до якої вони вселені у 2010 зі згоди позивача безстроково, зареєстровані у ній також зі згоди позивача, зобов`язання по оплаті комунальних послуг відповідачем виконуються.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач та її донька не були членами однієї сім`ї і ніколи разом з нею або однією сім`єю не проживали, спільного господарства не вели, а тому суд необ`єктивно вказав, що відповідачі були членами сім`ї позивача, то ці доводи не також не заслуговують на увагу та не впливають на законність рішення суду, оскільки відповідач поселилася у спірній квартирі зі згоди позивача на підставі укладеного 17.08.2010 договору. Відповідач ОСОБА_2 є онукою позивача ОСОБА_1 , а малолітня ОСОБА_3 її правнучкою. У даному випадку факт проживання чи непроживання сторін однією сім`єю не є підставою для задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі є квартирантами або тимчасовими жителями спірної квартири, оскільки членами її сім`ї не були, а тому зобов`язані звільнити квартиру відповідно до її вимоги, яка ґрунтується на ст. 319 ЦК України, то ці доводи також не заслуговують на увагу з вищевказаних мотивів.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі не були членами сім`ї позивача, а тому не набули права проживати у квартирі, яка їй необхідна для проведення ремонту, так як відповідачі пошкодили підлогу та інше майно у квартирі, то зазначені обставини не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі протиправно перешкоджають позивачу у доступі до квартири, праві користування та розпорядження нею, чим порушують вимоги ст. 391 ЦК України, то ці доводи не підтверджені належними та допустимими доказами, не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову.

Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу та не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним у справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, апеляційний суд у складі колегії суддів не вбачає.

Відповідно до ч. 1 ст.374ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст.375ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного вище, апеляційний суд у складі колегії суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись ст. ст. 367 ч.1, 2, 368 ч.1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розглядуцивільних справ, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Київського районногосуду м.Полтави від 11вересня 2024року- залишити без змін.

Постанова судуапеляційної інстанціїнабирає законноїсили здня їїприйняття,касаційна скаргана неїподається протягомтридцяти днівз дняїї проголошеннябезпосередньо досуду касаційноїінстанції,у разіпроголошення лишевступної тарезолютивної частинисудового рішення,зазначений строкобчислюється здня складенняповного судовогорішення.

Повний текст постанови складено 20 січня 2025 року.

СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов