Постанова

від 19.09.2024 по справі 910/14394/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/14394/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Київської міської філії акціонерного товариства «Укртелеком» - Родіонова О.В., адвокат (дов. від 09.01.2024),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Софіївкарітейл» - Рущак В.І., адвокат (ордер від 28.05.2024),

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Софіївкарітейл»

на рішення господарського суду міста Києва від 15.02.2024 (суддя Головіна К.І.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 (головуючий суддя: Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.)

у справі № 910/14394/23

за позовом акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Київської міської філії акціонерного товариства «Укртелеком» (далі - АТ «Укртелеком» в особі Київської міської філії)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Софіївкарітейл» (далі - ТОВ «Софіївкарітейл»)

про виселення із займаного нежитлового приміщення.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

АТ «Укртелеком» в особі Київської міської філії звернулося до суду з позовом до ТОВ «Софіївкарітейл» про усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності шляхом виселення із займаного нежитлового приміщення площею 494,6 кв.м, а саме приміщення №№ 1-11, 14-16, 28-39, сходи VII, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Василя Порика на 4 поверсі 4-поверхового будинку № 12-А літера «А».

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на те, що договір від 29.05.2023 № 30-КМФ/23 оренди нерухомого майна припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, проте ТОВ «Софіївкарітейл» продовжує користуватися орендованим приміщенням, не маючи на це відповідної правової підстави.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 15.02.2024 у справі № 910/14394/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024, позов задоволено: усунуто перешкоди у здійсненні права власності АТ «Укртелеком» в особі Київської міської філії шляхом виселення ТОВ «Софіївкарітейл» з нерухомого майна загальною площею 494,6 кв.м, а саме: приміщення №№ 1-11, 14-16, 28-39, сходи VII, що розташоване за адресою: м. Київ, проспект Василя Порика на 4 поверсі 4-поверхового будинку № 12-А, літера «А»; стягнуто з відповідача на користь позивача 2684,00 грн судового збору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ТОВ «Софіївкарітейл», з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10.09.2018 зі справи № 920/739/17, від 10.04.2019 зі справи № 390/34/17, від 04.09.2020 зі справи № 311/2145/19-ц, від 04.10.2023 зі справи № 567/1471/21, від 04.10.2023 зі справи № 741/1181/21, від 27.03.2023 зі справи № 686/9366/20, від 29.03.2018 зі справи № 916/4644/15, від 23.04.2019 зі справи № 910/21939/15, від 30.05.2023 зі справи № 906/123/22, від 19.05.2020 зі справи № 910/719/19, від 08.06.2023 зі справи № 520/25250/21, від 25.05.2021 зі справи № 910/9949/20, від 30.01.2020 зі справи № 904/1207/19, від 28.05.2019 зі справи № 911/2980/17, від 12.06.2018 зі справи № 910/15387/17, від 05.06.2018 зі справи № 904/7825/17, від 29.05.2018 зі справи № 923/854/17.

Також скаржник посилається на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України); суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання відповідача про дослідження доказів, поданих останнім на стадії апеляції (пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України); суди встановили обставини, що мають суттєве значення (зокрема, стосовно належного повідомлення орендаря про припинення правовідносин за договором оренди) на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

Доводи інших учасників справи

АТ «Укртелеком» в особі Київської міської філії у відзиві на касаційну скаргу просило Суд залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, з посиланням, зокрема, на законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Позивачем (орендодавець), в особі директора Київської міської філії АТ «Укртелеком» Іванця Андрія Васильовича, який діє на підставі Положення про філію та довіреності від 20.12.2022 № 7974, та відповідачем (орендар) в особі директора ТОВ «Софіївкарітейл» Бабенко Елан Аміровни, яка діє на підставі статуту, 29.05.2023 укладений договір № 30-КМФ/23 оренди нерухомого майна (далі - Договір), за умовами якого орендодавець передає, а орендар бере в строкове платне користування нерухоме майно, що розташоване за адресою: м. Київ, проспект Василя Порика на 4 поверсі 4-поверхового будинку № 12-А, літера «А», загальною площею 494,6 кв.м (приміщення №№ 1-11, 14-16, 28-39, сходи VII відповідно до плану за поверхами), для використання в якості готелю або хостелу, або офісу, або для ведення іншої господарської діяльності, не забороненої законом. Межі нерухомого майна, що передається в оренду, зазначено на план-схемі у додатку № 1 до Договору. Вартість орендованого майна з урахуванням індексації становить 3 230 771,97 грн (розділ 1 Договору).

Згідно з пунктами 2.1 та 2.4 Договору передача орендованого майна в користування здійснюється за актом приймання-передачі. У разі якщо Договором передбачено обов`язок орендаря щодо внесення грошової застави, орендодавець здійснює передачу майна лише після внесення орендарем орендодавцю усієї суми грошової застави. Орендар зобов`язаний прийняти орендоване майно в користування та підписати акт приймання-передачі не пізніше 5 днів з дати повідомлення орендодавцем орендаря про готовність передати орендоване майно у користування. Орендар зобов`язаний за актом приймання-передачі повернути орендодавцю майно, разом з отриманими приналежностями, обладнанням, інвентарем, а також з усіма поліпшеннями, які неможливо відокремити від орендованого майна в належному стані з урахуванням нормального зносу, не пізніше останнього дня строку дії Договору (в тому числі, при достроковому припиненні Договору).

Цей Договір набирає чинності після його підписання сторонами і діє до 30.06.2023 включно та до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. Сторони домовились, що згідно зі статтею 631 Цивільного кодексу України умови Договору застосовуються до відносин, що виникли з 01.02.2023 (пункт 11.1 Договору).

Договір автоматичній пролонгації не підлягає і може бути продовжений лише у випадку досягнення між сторонами письмової згоди про це (пункт 11.2 Договору).

Будівля АТС-433/434 площею 4 516,40 кв.м, розташована за адресою: м. Київ, вул. Порика Василя, 12А, належить позивачу на праві власності на підставі свідоцтва про право власності Головного управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 15.02.2006.

Пунктом 11.3 Договору сторони погодили, що зважаючи на те, що законодавство України передбачає переважне право орендаря перед іншими особами на укладення договору на новий строк, сторони узгодили порядок реалізації орендарем такого права, а саме:

- не пізніше ніж за 30 календарних днів до закінчення строку дії цього Договору орендар зобов`язаний повідомити орендодавця про наміри щодо подальшої оренди орендованого майна;

- у разі, якщо орендар не повідомив орендодавця про наміри щодо подальшої оренди орендованого майна, то орендодавець не пізніше ніж за 20 календарних днів до закінчення строку дії Договору повідомляє орендаря про припинення Договору на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв`язку з тим, що орендар не надіслав у встановлений Договором строк відповідне повідомлення про наміри щодо подальшої оренди, а також про необхідність звільнити орендоване майно і підписати акт приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна;

- орендодавець у відповідь на повідомлення орендаря зобов`язаний повідомити останнього про можливість та умови пролонгації Договору (або його переукладення на новий строк). При цьому орендодавець може прийняти рішення про вибір орендаря на конкурсних засадах (в тому числі, шляхом проведення електронного аукціону) та запропонувати орендарю взяти участь у такому конкурсі (аукціоні). У разі якщо орендар відмовиться від участі у конкурсі (аукціоні), не візьме у ньому участь, то вважається, що орендар та орендодавець не досягли домовленості щодо умов Договору для можливості його укладення на новий строк і тому, зважаючи на положення абзацу 3 частини першої статті 777 Цивільного кодексу України, переважне право орендаря на укладення договору на новий строк припиняється, а орендар зобов`язується звільнити орендоване майно та повернути його орендодавцю за актом приймання-передачі не пізніше дати закінчення строку дії договору.

На виконання умов укладеного сторонами Договору позивач передав, а відповідач прийняв у користування нерухоме майно за адресою: місто Київ, проспект Василя Порика на 4 поверсі 4-поверхового будинку № 12-А, літера «А», загальною площею 494,6 кв.м (приміщення №№ 1-11, 14-16, 28-39, сходи VII відповідно до плану за поверхами) за актом приймання-передачі від 01.02.2023, підписаним директором Київської міської філії АТ «Укртелеком» Іванцем Андрієм Васильовичем та директором ТОВ «Софіївкарітейл» Бабенко Елан Аміровною.

Позивач згідно з листом від 05.06.2023 №1159-ВИХ-KV-82Е100-2023 повідомив відповідача про те, що не має наміру продовжувати термін дії Договору, який спливає 30.06.2023 (включно), і вимагав повернення орендованого майна за актом приймання-передачі не пізніше ніж термін завершення Договору (тобто до 01.07.2023). Також позивач вимагав від відповідача сплатити до 30.06.2023 дебіторську заборгованість за оренду приміщень та поточні рахунки, яка була наявна у відповідача. Цей лист було надіслано на юридичну адресу відповідача, що підтверджується рекомендованим поштовим відправленням № 0600028491597 та 07.06.2023 на електронну адресу відповідача - favor_2010@ukr.net.

Відповідач згідно з листом від 10.06.2023 № 100623/1 повідомив позивача про наявність юридичних суперечностей у Договорі, а також у договорі від 29.06.2023 № 30-МКФ/23 та договорі від 29.05.2023 № 28-КМФ/23, за яких орендар не може виконати пункт 3.10 Договору в частині сплати заставної суми та пункт 12.3 Договору в частині реалізації переважного права орендаря перед іншими особами на укладення договору на новий строк, яким просило виправити такі суперечності.

Згідно з листом від 15.06.2023 № 150623/1 відповідач повідомив позивача про його переважне право на укладення Договору на новий строк та запропонував укласти такий договір, повідомити умови, за яких можлива реалізація даного права.

Позивач згідно з листом від 30.06.2023 № 1472-ВИХ-КV-82Е100-2023 надав відповідь на зазначені вище листи відповідача, та зазначив, що враховуючи закінчення строку дії Договору 30.06.2023 (включно), він не має наміру продовжувати орендні відносини з відповідачем. У цьому ж листі позивач вказав, що з огляду на те, що він буде використовувати нежитлове приміщення для власних потреб і ведення господарської діяльності, укладення договорів оренди на новий строк з використанням переважного права орендаря є неможливим, а тому вимагав повернути орендоване майно за актами приймання-передачі не пізніше останнього дня дії договору (тобто до 01.07.2023). На підтвердження відправлення вказаного листа позивачем подано до суду: поштове вкладення в цінний лист, фіскальний чек від 30.06.2023 та накладну № 0311011010348.

Проте відповідач займане приміщення не звільнив, про що свідчить акт від 04.07.2023 обстеження/фіксації фактичного використання майна АТ «Укртелеком» за адресою: м. Київ, просп. В. Порика, 12-А після 30.06.2023; акт складений представниками позивача.

Позивач звернувся до відповідача з листом від 04.08.2023 №1696-ВИХ-КV-82Е100-2023 щодо негайного повернення з користування спірного майна та сплати неустойки у розмірі 109 722,06 грн, нарахованої позивачем відповідачу на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, та заборгованості зі сплати комунальних послуг. На доказ направлення вказаного листа в матеріалах справи наявні копії поштового опису в цінний лист, фіскального чеку від 07.08.2023 та накладної за № 0311010956191. Також вказаний лист направлений позивачем на електронну адресу відповідача - favor_2010@ukr.net.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності шляхом виселення відповідача із займаного нежитлового приміщення.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10.09.2018 зі справи № 920/739/17, від 10.04.2019 зі справи № 390/34/17, від 04.09.2020 зі справи № 311/2145/19-ц, від 04.10.2023 зі справи № 567/1471/21, від 04.10.2023 зі справи № 741/1181/21, від 27.03.2023 зі справи № 686/9366/20, від 29.03.2018 зі справи № 916/4644/15, від 23.04.2019 зі справи № 910/21939/15, від 30.05.2023 зі справи № 906/123/22, від 19.05.2020 зі справи № 910/719/19, від 08.06.2023 зі справи № 520/25250/21, від 25.05.2021 зі справи № 910/9949/20, від 30.01.2020 зі справи № 904/1207/19, від 28.05.2019 зі справи № 911/2980/17, від 12.06.2018 зі справи № 910/15387/17, від 05.06.2018 зі справи № 904/7825/17, від 29.05.2018 зі справи № 923/854/17.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому, колегія суддів зазначає, що саме скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначає сам скаржник), покладається на скаржника.

Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Водночас наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали б бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Що ж до визначення подібних правовідносин як за пунктом 1, так і за пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмета позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями, відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Скаржник у касаційній скарзі наводить перелік постанов Верховного Суду, висновки у яких, на думку скаржника, не були враховані у розгляді справи судами попередніх інстанцій.

Так, скаржник з посиланням на постанову Верховного Суду у справі № 920/739/17 про поновлення договору оренди, зазначає про те, що у цій справі Верховний Суд виходив з того, що відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Саме тому у конкретних правовідносинах, зокрема щодо поновлення договору оренди землі на підставі статті 33 Закону України «Про оренду землі», добросовісність орендодавця по суті становить гарантію дотримання прав менш захищеної сторони, якою у спірних правовідносинах є орендар. У цій справі за встановлених обставин належного виконання орендарем обов`язків за договором, своєчасного звернення до орендодавця з листом-повідомленням про поновлення договору з наданням проекту додаткової угоди, суди дійшли висновку, що орендодавець порушив право орендаря на встановлений законом порядок розгляду питання про поновлення договору оренди на новий строк, а, отже, і на укладення додаткової угоди до договору.

З посиланням на постанову Верховного суду від 10.04.2019 зі справи № 390/34/17 про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння, скаржник зазначає, що у цій справі Верховний Суд виходив з того, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. У цій справі суди встановили, що дії позивача, який уклав додаткову угоду до договору оренди землі, а згодом пред`являє позов про визнання договору оренди землі неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним.

У постановах від 04.09.2020 зі справи № 311/2145/19-ц, від 04.10.2023 зі справи № 567/1471/21, на які також посилається скаржник, Верховний Суд зазначив про те, що розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у Цивільному кодексі України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 Цивільного кодексу України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

При цьому у справі № 311/2145/19-ц про визнання недійсним договорів оренди та суборенди земельної ділянки суди встановили, що відповідачка в порушення укладених нею з позивачем договорів встановлення емфітевзису, передала земельні ділянки в оренду іншій особі, відповідно мало місце порушення прав позивача, оскільки зазначене безумовно свідчить про недобросовісну поведінку відповідачки.

У справі № 567/1471/21 про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора суди встановили, що ні на адвокатський запит позивачки, ні на виконання ухвали суду першої інстанції про витребування доказів, ні на пропозицію суду повідомити поважні причини неможливості подання доказів, відповідач не надав оригіналів оспорюваних правочинів, не зазначив поважних причин неможливості їх надання, водночас не виявляв наміру надати такі докази в майбутньому (після того, як відпадуть обставини, які зумовлюють неможливість їх подання), відповідно суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав дії відповідача умисним ухиленням від подання доказів, витребуваних судом і необхідних для призначення та проведення судової почеркознавчої експертизи, та застосував передбачені процесуальним законом наслідки такого ухилення.

У справі № 741/1181/21, на яку також посилається скаржник, предметом спору було звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки. Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив, зокрема, з того, що відповідач самовільно використовує земельну ділянку без правовстановлюючих документів. При цьому предметом пред`явленого позову є зобов`язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку. Указаний факт встановлено ГУ ДГК у Чернігівській області та притягнуто відповідача до відповідальності за статтею 53-1 КУпАП. При цьому ГУ ДГК у Чернігівській області не було встановлено вини дружини відповідача у самовільному зайнятті земельної ділянки, вона до відповідальності не притягувалася. Усі документи перевірок факту самовільного захоплення земельної ділянки під розміщення господарських будівель і споруд та відповідні процесуальні документи оформлені за участю лише відповідача у справі, які ним підписувалися та не заперечувалися, сплачувався штраф, а тому саме він вчинив дії, які є незаконними. У ході розгляду справи відповідач не просив про залучення до участі у справі його дружини, яка в силу положень статей 51, 53 ЦПК України також не просила залучити її до участі у справі, як співвідповідача чи третьою особою. Отже, права дружини відповідача не порушені.

Водночас у справі № 910/14394/23, судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду, з огляду на норми законодавства про свободу договору (статті 6, 627 Цивільного кодексу України), судами попередніх інстанцій не встановлено обставин суперечливої або недобросовісної поведінки позивача, як і обставин, за яких скаржник був позбавлений можливості повідомити орендодавця про свій намір продовжити Договір у 30-денний строк до його закінчення. Крім того, з огляду на предмет та підстави позову у наведених скаржником справах суттєву роль у визначенні неподібності правовідносин відіграє і нормативно-правове регулювання, зокрема незастосування у спірних правовідносин у справі, яка переглядається Закону України «Про оренду землі» на відміну від справ, які були наведені скаржником та стосувалися здебільшого оренди землі.

Таким чином, судові рішення у справі № 910/14394/23 та у наведених вище справах прийняті за суттєво інших фактичних обставин, що формують зміст правовідносин у цих справах, за іншими доказами, поданими сторонами на їх підтвердження та оціненими судами, тобто зазначені вище справи і справа, яка переглядається, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них, насамперед, за змістовим критерієм.

Скаржник також посилається на висновки Верховного Суду, які викладені у постановах від 29.03.2018 зі справи № 916/4644/15, від 23.04.2019 зі справи № 910/21939/15, від 30.05.2023 зі справи № 906/123/22, від 19.05.2020 зі справи № 910/719/19, від 08.06.2023 зі справи № 520/25250/21, від 25.05.2021 зі справи № 910/9949/20, від 30.01.2020 зі справи № 904/1207/19, від 28.05.2019 зі справи № 911/2980/17, від 12.06.2018 зі справи № 910/15387/17, від 05.06.2018 зі справи № 904/7825/17, від 29.05.2018 зі справи № 923/854/17.

Так, за доводами скаржника, ним не було отримано від орендодавця листи про припинення правовідносин за Договором. При цьому саме позивач, як особа, яка здійснює відправку, повинна проконтролювати (пересвідчитись), що такі юридично-значущі документи (листи) були отримані іншою стороною.

У справі № 916/4644/15 про визнання банкрутом, на яку посилається скаржник, Верховний Суд виснував, що заявлені у справі про банкрутство грошові вимоги можуть підтверджуватися або первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт, тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору. Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів першої та другої інстанцій про те, що свої вимоги до боржника особа не підтвердила та не обґрунтувала, що виключає застосування до спірних кредиторських вимог положень частини третьої статті 556 ЦК України, про перехід прав кредитора, оскільки, як встановили суди, заявником не додано до заяви про визнання конкурсних вимог первинних документів, які б підтверджували вказану заборгованість.

У справі № 910/21939/15 про банкрутство Верховний Суд виснував, що тягар доведення наявності вимог до боржника належними, достатніми та допустимими доказами покладається саме на кредитора. Неподання витребуваних судом оригіналів письмових доказів, позбавляє суд першої інстанції визначити достовірність відомостей викладених заявником у заяві про визнання кредиторських вимог. У даній справі судами попередніх інстанцій правомірно відмовлено в задоволенні заяви про визнання кредиторських вимог до боржника з тих підстав, що заявником не доведено належними та документальними доказами заявлені грошові вимоги.

Водночас у справі № 910/14394/23 не розглядався спір про визнання банкрутом та, відповідно, обставини щодо підтвердження кредиторських вимог до боржника не були предметом розгляду. Отже, правовідносини у справах № 916/4644/15, № 910/21939/15 та у справі № 910/14394/23 не є подібними.

Зазначені відповідачем постанови у справах № 910/719/19, № 906/123/22, № 910/9949/20, № 904/1207/19, № 911/2980/17, № 910/15387/17, № 904/7825/17 т № 923/854/17 ухвалені за результатами розгляду спорів щодо оренди державного та комунального майна, тобто правовідносини у вказаних справах регулюються, здебільшого, спеціальним Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Натомість у даній справі не вирішується питання припинення/продовження договору щодо користування нерухомим майном вказаної категорії. З таких висновків виходив і Верховний Суд у постанові від 17.07.2024 зі справи № 910/14396/23 у подібних правовідносинах (про усунення перешкод у здійсненні АТ «Укртелеком» права власності шляхом виселення, у зв`язку з припиненням дії договору оренди), відхиляючи посилання скаржника на постанови Верховного Суду, які ухвалені за результатами розгляду спорів щодо оренди державного та комунального майна.

У постанові зі справи № 520/25250/21, на яку посилається скаржник, розглядалося процесуальне питання щодо вручення скаржнику ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, необхідності дослідження причин повернення рекомендованого поштового відправлення та наявності/відсутності підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження.

Отже, правовідносини у справі № 910/14394/23 та у наведених скаржником справах не є подібними.

При цьому Суд враховує сталу та послідовну позицію Верховного Суду, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку АТ «Укртелеком» (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 та численні правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі № 910/16249/19, від 18.03.2021 у справі № 911/3142/19, від 19.05.2021 у справі № 910/16033/20, від 07.02.2024 у справі № 904/853/23, від 17.07.2024 у справі № 910/14396/23).

Також, за доводами скаржника, суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 27.03.2023 зі справи № 686/9366/20.

Так, у зазначеній справі Верховний Суд у застосуванні статей 356, 367 ЦПК України, виснував, зокрема, таке.

У пункті шостому частини другої статті 356 ЦПК України вказано, що в апеляційній скарзі, крім іншого, мають бути зазначені нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Водночас у справі № 910/14394/23 судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції у господарській справі не застосовувалися приписи ЦПК України, з огляду на вирішення господарським судом спору, пов`язаного із здійсненням господарської діяльності, який віднесено до юрисдикції господарського суду, де судочинство здійснюється відповідно до норм ГПК України.

За наведених обставин, підстава касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України не знайшла свого підтвердження.

Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/14394/23 в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Скаржник у касаційній скарзі також посилається на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України); суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання відповідача про дослідження доказів, поданих останнім на стадії апеляції (пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України); суди встановили обставини, що мають суттєве значення (зокрема, стосовно належного повідомлення орендаря про припинення правовідносин за договором оренди) на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

При цьому саме тільки посилання скаржника на те, що суди не в повному обсязі дослідили докази та не з`ясували дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судові рішення.

Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень та ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову.

Суд акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Що ж стосується доводу скаржника про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання відповідача про дослідження доказів, поданих останнім на стадії апеляції (пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України), то Суд зазначає таке.

Відповідно до частини третьої статті 169 ГПК України заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлений, він встановлюється судом.

Частина друга статті 118 ГПК України визначає, що заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частиною третьою статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тобто приписи частини третьої статті 269 ГПК України передбачають наявність обов`язкових передумов для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, а саме «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи».

Отже ГПК України допускає виняткові випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Проте, виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції, оскільки відсутність відповідних доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.

З урахуванням викладеного, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Також у застосуванні статті 269 ГПК України склалася стала практика Верховного Суду, згідно з якою відсутність обґрунтування винятковості випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції виключає можливість прийняття апеляційним господарським судом додаткових доказів у порядку вказаної статті (постанови Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 914/1725/19; від 12.01.2021 у справі № 01/1494(14-01/1494); від 15.12.2020 у справі № 925/1052/19; від 21.04.2021 у справі № 906/1179/20).

Ні в апеляційній скарзі, ані в клопотанні, яке розглядалося судом апеляційної інстанції 11.06.2024 заявник не навів достатнього та належного обґрунтування існування винятковості випадку, з яким пов`язано прийняття під час апеляційного провадження нових доказів, які не були предметом дослідження під час розгляду справи в суді першої інстанції, а також не надав належних доказів неможливості подання до суду першої інстанції клопотання про долучення до матеріалів справи доказів з причин, які об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно судом апеляційної інстанції не було встановлено винятковості випадків, передбачених частиною третьою статті 269 ГПК України та наведено мотивоване обґрунтування відмови у прийнятті доказів на стадії апеляційного провадження з відмовою у задоволенні клопотання відповідача.

За доводами скаржника, суди встановили обставини, що мають суттєве значення (зокрема, стосовно належного повідомлення орендаря про припинення правовідносин за договором оренди) на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

Так, скаржник зазначає, що надані позивачем докази у підтвердження повідомлення орендаря про припинення правовідносин за Договором є неналежними та недопустимими.

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом із тим за приписами статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 зі справи № 925/2301/14, від 19.06.2019 зі справи № 910/4055/18).

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 910/13647/19.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що скаржником не доведено факту встановлення судами попередніх інстанцій обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів у справі. При цьому такі доводи скаржника зводяться передусім до намагань здійснити переоцінку наявних у справі доказів, тоді як згідно з імперативними положеннями частини другої статті 300 цього Кодексу суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд окремо вважає за необхідне вказати, що в ухваленні цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено у рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.

Верховний Суд, враховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві позивача на касаційну скаргу у тій частині, в якій вони не суперечать викладеному у цій постанові.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги ТОВ «Софіївкарітейл» не знайшли свого підтвердження.

З огляду на викладене, визначених процесуальним законом підстав для скасування/зміни оскаржуваних судових рішень не вбачається.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Суд вважає, що доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі про неврахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду, не підтвердилися та не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Софіївкарітейл» в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, - касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Судові витрати

Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 129, 296, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Софіївкарітейл» на рішення господарського суду міста Києва від 15.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 у справі № 910/14394/23 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.

2. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Софіївкарітейл» на рішення господарського суду міста Києва від 15.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 у справі № 910/14394/23 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - залишити без задоволення.

3. Рішення господарського суду міста Києва від 15.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 у справі № 910/14394/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок