Рішення

від 11.09.2024 по справі 201/5374/22

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/5374/22

Провадження № 2/201/165/2023

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

в складі: головуючого судді Батманової В.В.

при секретарі Турбаївській М.В.

за участю представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Комунальне підприємство «Жилсервіс-5», Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщенням,-

ВСТАНОВИВ:

Дніпровська міська рада звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Комунальне підприємство «Жилсервіс-5», Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщенням.

У поданому позові позивач просить визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловими приміщеннями - кімнатами 303, 304 в будинку АДРЕСА_1 .

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилався на те, що кімнати АДРЕСА_2 перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, відповідачі були поселені та зареєстровані у вказаній кімнаті з 2001 року за згоди позивача, таким чином відповідачі були зареєстровані в цій кімнаті на законних підставах. Відповідачі не мешкають у вказаних кімнатах більше як 6 місяців, про що складено акти від 14.10.2021, 23.02.2022 та 22.06.2022 та вказані кімнати опечатані. Реєстрація відповідачів у вказаних кімнатах порушує права позивача.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав наполягав на задоволенні позову з підстав зазначених у ньому.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник в судовому засіданні проти позову заперечували з підстав викладених у заяві про перегляд заочного рішення, просили в задоволенні позову відмовити.

Інші сторони у судове засідання не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили.

Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які є працівниками Комунального підприємства«Жилсервіс-5», в судовому засіданні суду показали, що час складання актів відповідачі не мешкали в кімнаті, разом із цим, не змогли пояснити суду, чому не залучали сусідів для з`ясування факту причин відсутності родини ОСОБА_8 в спірній кімнаті та фіксування цього факту у відповідних актах.

Суд, вислухавши думки сторін, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Як встановлено у ході розгляду справи, що дійсно кімнати АДРЕСА_2 перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, відповідачі були поселені та зареєстровані у вказаних кімнатах з 2001 року за згоди позивача, таким чином відповідачі були зареєстровані в цих кімнатах на законних підставах.

Позивач вказує, що відповідачі не мешкають у вказаних кімнатах більше як 6 місяців, двері кімнат опечатані, проте відповідач ОСОБА_2 зазначав, що вони с дружиною ОСОБА_4 працюють на залізниці та тривалий час вони можуть бути відсутні за місцем мешкання, разом із цим даний факт не вказує на тривале не проживання відповідачів, оскільки вони сплачують комунальні послуги та у кімнатах знаходяться їх речі та меблі та не мають іншому житла.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.90). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.86), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.99).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Вказані положення кореспондуються у статті 1 Першого протоколу до Конвенції захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, у якій закріплено право кожної фізичної або юридичної особи на мирне володіння майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої 31 березня 2021 року у справі 72/17, вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування ним приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.

Проте, таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Аналогічна правова позиція міститься і у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі № 521/7073/21.

З урахуванням викладеного, вимоги позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право користування кімнатами 303, 304 в будинку АДРЕСА_1 не ґрунтуються на законі, не є виправданими, необхідними для захисту прав позивача та не є співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у право на житло.

Загальні принципи поняття «житла» визначені, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) від 02 грудня 2010 року (остаточне рішення 02 березня 2011 року). Так у пунктах 40, 42, 43 рішення висловлено наступне: «Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем ( рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Ргокороуіс V. Ки88Іа). заява № 58255/00, пункт 36, ЕСНК 2004-ХІ).

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.77ЦПК Україниналежними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування.Предметом доказуванняє обставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення.Сторони маютьправо обґрунтовуватиналежність конкретногодоказу дляпідтвердження їхніхвимог абозаперечень.Суд небере дорозгляду докази,що нестосуються предметадоказування.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позові, оскільки вони спростовуються вищенаведеним та ні чим об`єктивно не підтверджується, не законних перешкод позивачу відповідачі не чинили і не чинять, звернення позивача до правоохоронних органів з приводу вселення чи житлового питання не було. Позивач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача. Однак, жодних доказiв цим позивачем до суду не надано.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський судз правлюдини вказав,що згідноз йогоусталеною практикою,яка відображаєпринцип,пов`язанийз належнимздійсненням правосуддя,у рішенняхсудів таінших органівз вирішенняспорів маютьбути належнимчином зазначеніпідстави,на якихвони ґрунтуються.Хоча пунктом1статті 6Конвенції зобов`язуєсуди обґрунтовуватисвої рішення,його неможна тлумачитияк такий,що вимагаєдетальної відповідіна коженаргумент.Міра,до якоїсуд маєвиконати обов`язокщодо обґрунтуваннярішення,може бутирізною взалежності відхарактеру рішення(SERYAVINANDOTHERSv.UKRAINE(Серявінта іншіпроти України),№4909/04,§58,ЄСПЛ,від 10лютого 2010року).

З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку, що вимоги позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням не підлягають задоволенню.

Питання про розподіл судових витрат вирішити відповідно дост. 141 ЦПКУкраїни, а саме у разі відмови в позові судовий збір покладається на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.3,8,19,41,55,124,129 Конституції України, ст.4,5,18,43,49,76-81,84,89,258,259,263-265,268 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Відмовити у задоволенні позовною заяви Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Комунальне підприємство «Жилсервіс-5», Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщеннями.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя : В.В. Батманова