Постанова

від 04.09.2024 по справі 910/31020/15

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/31020/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Краснова Є.В.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Косенка Д.В.,

Міністерства оборони України - Барди С.Ю.,

Державного підприємства

Міністерства оборони України «Укроборонпостачальник» - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Фасад» - Іванова О.В.,

Товариства з обмеженою відповідальністю

«Столичні будтехнології» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони України

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 (у складі колегії суддів: Хрипун О.О. (головуючий), Скрипка І.М., Тищенко О.В.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2023 (суддя Головіна К. І.)

у справі № 910/31020/15

за позовом Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до Державного підприємства Міністерства оборони України «Укроборонпостачальник», Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Фасад», Товариства з обмеженою відповідальністю «Столичні будтехнології»

про визнання договорів недійсними, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою;

за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Фасад»

до Державного підприємства Міністерства оборони України «Укроборонпостачальник», Міністерства оборони України,

за участю заступника Генерального прокурора України в інтересах держави,

про визнання зобов`язань припиненими,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року Заступник Генерального прокурора України звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України «Укроборонпостачальник» (далі - ДП МОУ «Укроборонпостачальник»), Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Фасад» (далі - ТОВ «СП Фасад»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Столичні будтехнології» (далі - ТОВ «Столичні будтехнології»), у якому просив визнати недійсними з моменту укладення: договір від 23.09.2005 № 25 про спільну діяльність (без об`єднання вкладів) з додатковою угодою до нього від 09.12.2007, укладений між ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «СП Фасад»; договір від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11, укладений між Міністерством оборони України та ДП МОУ «Укроборонпостачальник»; усунути перешкоди в користуванні Міністерством оборони України земельною ділянкою (кадастровий номер 800000000:75:069:0008) шляхом заборони ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «СП Фасад» продовжувати забудову зазначеної земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при укладенні оспорюваних договорів сторонами не було змінено цільове призначення земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_2 у Святошинському районі м. Києва (землі оборони), у зв`язку із чим ДП МОУ «Укроборонпостачальник» не мав повноважень використовувати її під забудову, при цьому будівництво об`єкта та користування земельною ділянкою здійснюється без одержання відповідачами документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою. Ці обставини свідчать про невідповідність оспорюваних договорів вимогам законодавства, зокрема, статтям 77, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статтям 1, 4 Закону України «Про використання земель оборони», тому наявні підстави для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Крім того, прокурор зазначив, що договір від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11 суперечить положенням Указу Президента України від 01.07.93 № 240/93 «Про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей», згідно з яким гранична частка житла, яку має передати інвестор у рахунок виконання договору становить 50 %, тоді як Міністерство оборони України як землекористувач земельної ділянки (кадастровий номер № 00000000:75:069:0008), надаючи її під реалізацію зазначеного договору, отримує у власність квартири лише у розмірі 1 % від загальної площі збудованого об`єкта, що суперечить інтересам позивача та держави, оскільки не має на меті отримання економічної вигоди.

У травні 2023 року ТОВ «СП Фасад» звернулося до суду з зустрічним позовом до ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та Міністерством оборони України, за участю заступника Генерального прокурора України в інтересах держави, про визнання припиненим зобов`язання за договором про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників) від 23.09.2005 № 25 (з урахуванням додаткових угод).

Позовні вимоги за зустрічним позовом обґрунтовано тим, ТОВ «СП Фасад» виконало всі свої зобов`язання за договором від 23.09.2005 № 25, а саме сплатило на рахунок ДП МОУ «Укроборонпостачальник» 58 350 000, 00 грн та передало останньому 16 квартир (згідно з переліком) загальною площею 819,60 кв. м, а тому на підставі пункту 12.2 договору від 23.09.2005 № 25 зобов`язання товариства за цим договором є припиненим виконанням, праведним належним чином.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.11.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024, у задоволенні позовних вимог за первісним позовом відмовлено; стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь Державного бюджету України судовий збір за подачу первісного позову в сумі 3 654,00 грн. Зустрічний позов задоволено, визнано припиненим зобов`язання ТОВ «СП Фасад» за договором про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників) від 23.09.2005 № 25 (з урахуванням додаткових угод), стягнуто з ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та Міністерства оборони України на користь ТОВ «СП Фасад» витрати зі сплати судового збору за подання зустрічного позову в сумі 2 684,00 грн.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2024 року Міністерство оборони України подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2023 у справі № 910/31020/15 повністю. Ухвалити нове рішення, яким позовну заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити повністю та відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ «СП Фасад».

Ухвалою Верховного Суду від 04.07.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 910/31020/15 за касаційною скаргою Міністерства оборони України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 31.07.2024.

ТОВ «СП Фасад» у відзиві на касаційну скаргу зазначило про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Прокурор подав письмові пояснення, відповідно до яких просив задовольнити касаційну скаргу Міністерства оборони України.

У судовому засіданні 31.07.2024 оголошено перерву до 04.09.2024.

ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «Столичні будтехнології» у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «Столичні будтехнології» щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників сторін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що 23.09.2005 між ДП МОУ «Укроборонпостачальник» (сторона-1) та ТОВ «СП Фасад» (сторона-2) укладений договір № 25 (в матеріалах справи також зазначений як № 25/5/1 від 23.09.2005) про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників), на умовах якого сторони зобов`язалися спільно діяти без створення юридичної особи з метою будівництва об`єкта, введення його в експлуатацію та отримання сторонами у власність (для оформлення у власність) квартир, нежитлових приміщень, машиномісць та іншого в об`єкті (пункт 3.1 договору).

Цей договір не передбачає фінансування витрат, пов`язаних з будівництвом об`єкта, за рахунок державних коштів. В рамках цього договору всі витрати, пов`язані з будівництвом об`єкта та введенням об`єкта в експлуатацію, несе сторона-2 (пункт 3.2 договору).

Сторони погодили, що права забудовника щодо ділянки, на якій планується розміщення об`єкта, у встановленому законодавством порядку набуваються стороною-1 або стороною-2. Рішення про отримання тією чи іншою стороною прав забудовника щодо ділянки приймається стороною-2 (пункт 3.3 договору).

Будівництво об`єкта передбачається (планується) на території по АДРЕСА_2 (на ділянці, орієнтовною площею 6,3 га). Зміна (встановлення) цільового призначення ділянки під будівництво, експлуатацію та обслуговування об`єкта здійснюватиметься у встановленому порядку органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які мають на це відповідні повноваження. Сторони погодили, що використання ділянки з метою будівництва об`єкта розпочнеться тільки після встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання відповідного документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації (пункт 5.1 договору).

На дату укладення цього договору на ділянці (її частині) розташоване майно (будівлі, споруди), закріплене за стороною-1. Зазначене майно підлягає списанню та знесенню (демонтажу) у встановленому порядку у зв`язку з будівництвом об`єкта. Умови цього договору не передбачають переходу до сторони-2 права власності на будь-яке державне (у т.ч. військове) майно, закріплене за стороною-1 (пункт 5.2 договору).

Після завершення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію сторона-1 отримує у власність (для оформлення у власність) квартири в об`єкті, загальна площа яких дорівнює 25 % від загальної площі всіх квартир в об`єкті (пункт 8.1 договору).

Після завершення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію сторона-2 отримує у власність (для оформлення у власність), або для виконання своїх зобов`язань всі квартири, всі вбудовано-прибудовані нежитлові приміщення, всі окремі нежитлові приміщення (будівлі) та всі машиномісця у складі об`єкта, за винятком квартир, що згідно з умовами пункту 8.1 цього договору отримуються стороною-1 (пункт 8.2 договору).

Протягом 10 днів з дати затвердження проектної документації (стадія «Проект») на будівництво об`єкта сторона-1 та сторона-2 укладають додаткову угоду (правочин) до цього договору, згідно з умовами якої за стороною-1 та стороною-2 закріплюються приміщення, квартири, машиномісця і т.п. у складі об`єкта з урахуванням викладеного в пунктах 8.1 та 8.2 цього договору та проектної документації (складаються переліки нерухомого майна, що отримуватиметься кожною із сторін після введення об`єкта в експлуатацію) (пункт 8.3 договору).

Протягом 5 робочих днів з дати введення об`єкта в експлуатацію сторона-1 та сторона-2 укладають додаткову угоду (правочин) до цього договору, згідно з умовами якої до переліків, складених згідно пункту 8.3 цього договору, вносяться зміни, пов`язані з проведенням технічної інвентаризації по об`єкту та присвоєнням квартирам, нежитловим приміщенням і т.п. у складі об`єкта номерів, а також зміни, пов`язані із зазначенням їх (квартир, приміщень і т.п.) фактичних (а не проектних) площ і т.п. (пункт 8.4 договору).

Нерухомість у складі об`єкта отримується стороною-1 у стані згідно з додатком № 2 до цього договору (пункт 8.5 договору).

Документи про право власності на своє нерухоме майно у складі об`єкта, отримане на підставі цього договору, кожна із сторін оформлює самостійно в порядку, визначеному чинним законодавством України (пункт 8.6 договору).

До завершення будівництва власником об`єкта, у тому числі як об`єкта незавершеного будівництва, є сторона-2. Після завершення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію сторони набувають права власності на квартири, всі вбудовано-прибудовані нежитлові приміщення, всі окремі нежитлові приміщення (будівлі), всі машиномісця у складі об`єкта згідно з умовами цього договору та в порядку, визначеному чинним законодавством України (пункт 15.5 договору).

У зв`язку з укладенням цього договору сторона-1 має право на отримання (після завершення будівництва та введення об`єкта в експлуатацію) у власність (для оформлення у власність) квартир в об`єкті, загальна площа яких дорівнює 25 % від загальної площі всіх квартир в об`єкті. За клопотанням сторони-1 та за згодою сторін може бути укладено додатковий договір до цього договору, за умовами якого сторона-2 придбає (із сплатою грошових коштів) у сторони-1 належні їй (стороні-1) на підставі цього договору права на отримання у власність (для оформлення у власність) квартир в об`єкті (пункт 15.6 договору).

Цей договір набуває чинності з дати підписання його примірників повноважними представниками сторін і діє протягом дванадцяти років з дати його укладення. За згодою сторін строк договору може бути змінений (збільшений або зменшений). У випадку, якщо до закінчення зазначеного строку договору сторонами будуть виконані всі зобов`язання (обов`язки) та реалізовані всі права, ним (договором) передбачені, цей договір припиняється (пункт 12.2 договору).

Також судами встановлено, що відповідно до пункту 15.6 зазначеного договору 09.12.2007 між ДП МОУ «Укроборонпостачальник» (сторона-1) та ТОВ «СП Фасад» (сторона-2) укладений додатковий договір до договору від 23.09.2005 № 25 про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників) (далі - додатковий договір від 09.12.2007).

Відповідно до пункту 2 додаткового договору від 09.12.2007 сторона-1 передає стороні-2 частину своїх прав, що випливають з договору про спільну діяльність, а саме: права на отримання (після завершення будівництва та введення об`єкта в експлуатацію) у власність (для оформлення у власність) квартир в об`єкті, загальна площа яких дорівнює (становитиме) 24% від загальної площі всіх квартир в об`єкті, а сторона-2 приймає зазначені права.

У пункті 3 додаткового договору від 09.12.2007 визначено, що за передачу стороною-1 стороні-2 прав на отримання (після завершення будівництва та введення об`єкта в експлуатацію) у власність (для оформлення у власність) квартир в об`єкті, загальна площа яких дорівнює (становитиме) 24 % від загальної площі всіх квартир в об`єкті, які (права) випливають з договору про спільну діяльність, сторона-2 зобов`язується сплатити (перерахувати) стороні-1 58 350 000,00 гривень. Зазначена сума включає в себе всі можливі податки та збори.

Згідно з пунктом 5 додаткового договору від 09.12.2007 сторони погодили, що за умови перерахування стороною-2 стороні-1 в повному обсязі суми коштів, зазначеної в пункті 3 цього додаткового договору, після завершення будівництва та ведення об`єкта в експлуатацію сторона-1 отримує у власність (для оформлення у власність) квартири в об`єкті, загальна площа яких дорівнює (становитиме) 1 % від загальної площі всіх квартир в об`єкті, а сторона-2 отримує у власність (для оформлення у власність) або для виконання своїх зобов`язань квартири в об`єкті, загальна площа яких дорівнює (становитиме) 99 % від загальної площі всіх квартир в об`єкті, всі вбудовано-прибудовані нежитлові приміщення, всі окремі нежитлові приміщення (будівлі) та всі машиномісця у складі об`єкта.

Сторони також погодили пункти 8.1 та 8.2 договору про спільну діяльність викласти у наступній (новій) редакції:

« 8.1 Після завершення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію сторона-1 отримує у власність (для оформлення у власність) квартири в об`єкті. Загальна площа яких дорівнює 1 % (один відсоток) від загальної площі всіх квартир в об`єкті.

8.2. Після завершення будівництва об`єкта та ведення його в експлуатацію сторона-2 отримує у власність (для оформлення у власність), або для виконання своїх зобов`язань всі вбудовано-прибудовані нежитлові приміщення, всі окремі нежитлові приміщення (будівлі) та всі машиномісця у складі об`єкта, за винятком квартир, що згідно з умовами пункту 8.1 цього договору отримуються стороною-1». від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11,

Крім того, у порядку виконання договору про спільну діяльність від 23.09.2005 № 25 між Міністерством оборони України та ДП МОУ «Укроборонпостачальник» було укладено договір про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11 (далі - договір від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11), яким визначено порядок та умови взаємовідносин сторін щодо здійснення будівництва житлових комплексів із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельних ділянках військових містечок Міноборони у м. Києві, з метою забезпечення житлом військовослужбовців ЗСУ та членів їх сімей гарнізону м. Києва.

Згідно з пунктом 2.2 договору від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11 перелік земельних ділянок, які надаються Міністерством оборони України для реалізації цього договору, наведений у додатку № 1 до цього договору, який є невід`ємною його частиною (земельна ділянка орієнтовною площею 6,3 га, за адресою: АДРЕСА_2 (частка Міністерства оборони України - 10 %).

Відповідно до пункту 3.1 договору від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11 Міністерство оборони України зобов`язується у визначеному закону порядку надати згоду на будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей на землях оборони, визначеними у додатку 1 до даного договору, та сприяти в оформленні ДП МОУ «Укроборонпостачальник» необхідної документації; здійснити прийняття частки збудованого житла від ДП МОУ «Укроборонпостачальник» відповідно до вимог законодавства.

У пункті 3.2 договору від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11 передбачено, що ДП МОУ «Укроборонпостачальник» зобов`язане здійснити компенсацію Міністерству оборони України робіт по демонтажу списаних будівель, споруд та мереж, що підлягають знесенню у зв`язку із будівництвом житла; виконати всі роботи по будівництву об`єктів з одержання землевпорядної документації, вихідних даних та технічних умов, розроблення та затвердження проектної документації, виконання підготовчих, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, реєстрацію прав власності на частку об`єкту містобудування.

Судами також установлено та не заперечується сторонами, що користувачем земельної ділянки на АДРЕСА_1 , на частині якої здійснюється будівництво комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення (будівельна адреса: АДРЕСА_2 ) є Міністерство оборони України, а ДП МОУ «Укроборонпостачальник» за змістом договорів від 23.09.2005 № 25 та від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11 - виконує функції замовника будівництва.

Так, за встановлених обставин, на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 05.04.1976 № 8/С «Про відведення земельних ділянок квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу» у користуванні КЕЧ КВО Міністерства оборони України з часів Радянського Союзу перебувала територія військового містечка (площею 61,15 га), розташованого на АДРЕСА_1 (до складу якого входить земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2).

Наказом Міністра оборони України від 15.11.1999 № 342 ДП МОУ «Укроборонпостачальник» було передано частину будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2, та закріплено земельну ділянку площею 6,3 га. Ця земельна ділянка частково (площею 5,08 га) відносилась до території, яка рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 05.04.1976 № 8/C була відведена в користування квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу.

На підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування в міському земельному кадастрі м. Києва земельна ділянка площею 6,3 га по АДРЕСА_2, у Святошинському районі м. Києва (обліковий номер 75:069:003) обліковувалась за ДП МОУ «Укроборонпостачальник».

Протоколом наради з ефективного використання цілісних майнових комплексів, іншого майна та земель оборони, які вивільняються в ході реформування Збройних Сил України від 02.09.2005, затвердженого заступником Міністра оборони, вирішено погодити укладення ДП МОУ «Укроборонпостачальник» договору спільної забудови земельної ділянки на АДРЕСА_2. Саме на підставі вказаного протоколу ДП МОУ «Укроборонпостачальник» уклало з ТОВ «СП Фасад» договір про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників) від 23.09.2005 № 25.

Об`єкт будівництва увійшов до затвердженого директором Департаменту будівництва Міністерства оборони України внутрішнього будівельного титульного списку перехідних об`єктів на 2005-2007 роки за рахунок інвестицій та залучення коштів інших організацій ДП МОУ «Укроборонпостачальник».

Київська міська рада рішенням від 15.12.2011 № 949/7185 «Про надання Міністерству оборони України земельних ділянок для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарських будівель та споруд військового містечка № НОМЕР_1 на АДРЕСА_1» надала (переоформила) у постійне користування Міністерству оборони України земельну ділянку площею 61,15 га (кадастровий номер 8000000000:75:069:0008), що підтверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою, зареєстрованим в Головному управлінні земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 07.05.2012 за № 05-9-00088.

Також судами установлено, що питання дотримання вимог законодавства при здійсненні будівництва комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на зазначеній земельній ділянці, що відноситься до земель оборони, було предметом розгляду господарського суду у справі № 50/171 за позовом Заступника військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ДП МОУ «Укроборонпостачальник», ТОВ «СП Фасад» про визнання недійсним договору про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників) від 23.09.2005 № 25.

Так, у справі № 50/171 у рішенні від 19.10.2009, яке набрало законної сили, Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що договір (від 23.09.2005 № 25) не суперечить статтям 3, 6, 14 Закону України «Про Збройні Сили України», статтям 1, 4 Закону України «Про використання земель оборони», статтям 20, 77, 84, 92, 95, 96, 122, 125, 126 ЗК, статтям 90, 1130, 1132, 1134 Цивільного кодексу України (далі -ЦК), тому підстави для визнання оспорюваного договору недійсним відсутні.

Зокрема, суди у цій справі звернули увагу на те, що пунктом 5.2 договору від 23.09.2005 № 25 визначено, що умови договору не передбачають переходу до ТОВ «СП Фасад» права власності на будь-яке державне майно, закріплене за ДП МОУ «Укроборонпостачальник», крім того, земельна ділянка не може бути вкладом ДП МОУ «Укроборонпостачальник» у спільну діяльність сторін, так як у спірному договорі мова йде про право відмови від постійного користування нею, а не про продаж чи іншу передачу її ТОВ «СП Фасад», оскільки ні Міністерство оборони України, ні ДП МОУ «Укроборонпостачальник» не є власниками даної земельної ділянки, вона перебуває у розпорядженні Київської міської ради.

Водночас у цьому рішенні суду, з урахуванням особливостей набуття права користування земельною ділянкою особою до введення в дію ЗК Української РСР від 18.12.1990 та ЗК від 22.10.2001, наведено висновок про те, що відсутність правовстановлюючих документів у розумінні статей 92, 93 ЗК не є підставою для припинення права користування земельною ділянкою. Право користування в даному випадку гарантується в силу самого факту володіння земельною ділянкою і права власності на об`єкти нерухомості, які розташовані на цій земельній ділянці, що також випливає зі змісту статті 8, частини 1 статті 377, частини 1 статті 796 ЦК. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005 відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку не є підставою позбавлення права на земельну ділянку.

Крім того, судовим рішенням у справі № 50/171 установлено, що право користування ДП МОУ «Укроборонпостачальник» земельною ділянкою орієнтовною площею 6,3 га по АДРЕСА_2 у Святошинському районі м. Києва підтверджується рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 05.04.1976 № 8C, наказом Міністерства оборони України від 15.11.1999 № 342, витягом із бази даних Державного земельного кадастру від 18.01.2009. При цьому умовами оспорюваного договору визначено, що здійснення будь-яких дій з будівництва буде розпочинатися тільки після оформлення всієї документації відповідно до вимог чинного законодавства, а можливість добровільної відмови відповідача-1, погодженої із засновником, передбачена умовами договору (пункти 15.7, 15.10), що узгоджується з вимогами закону та є правом землекористувача, передбаченим статтею 142 ЗК.

Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога прокурора, заявлена в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про визнання недійсними договору від 23.09.2005 № 25 про спільну діяльність (без об`єднання вкладів) з додатковою угодою до нього від 09.12.2007, укладеного між ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «СП Фасад», договору від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11, укладеного між Міністерством оборони України та ДП МОУ «Укроборонпостачальник», а також усунення перешкод у користуванні Міністерством оборони України земельною ділянкою (кадастровий номер 800000000:75:069:0008) шляхом заборони ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «СП Фасад» продовжувати забудову зазначеної земельної ділянки, обґрунтована, зокрема невідповідністю змісту оспорюваних правочинів вимогам закону та інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а також порушенням публічного порядку внаслідок вчинення таких правочинів.

Зустрічний позов обґрунтовано обставинами виконання ТОВ «СП Фасад» зобов`язань за договором від 23.09.2005 № 25, що, на думку позивача, є підставою для визнання припиненим зобов`язання товариства за цим договором, як проведеного належним чином.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову прокурора відмовив, а зустрічний позов задовольнив та мотивував таке рішення необґрунтованістю позовних вимог прокурора про визнання договорів недійсними та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою як похідної вимоги. При цьому суд з огляду на обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 50/171, дійшов висновку, що на момент укладення оспорюваних договорів фактичної зміни цільового призначення земель не відбулося, ДП МОУ «Укроборонпостачальник» лише виконував функції замовника будівництва, які були делеговані йому Міністерством оборони України, а доводи прокурора щодо невідповідності цих правочинів статтям 21, 77 ЗК, а також у зв`язку з відсутністю документа, що підтверджує право користування земельною ділянкою, не знайшли свого підтвердження.

Також суд першої інстанції зауважив, що визначення відсотків площ, що мають бути відведені ТОВ «СП Фасад», зокрема за додатковою угодою від 09.12.2007 до договору від 23.09.2005 № 25 та ДП МОУ «Укроборонпостачальник» згідно з договором від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11, не суперечить нормам законодавства, діючим на час укладення оспорюваних правочинів з огляду і на те, що Указ Президента України «Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей» від 01.07.1993 № 240/93 втратив чинність з 01.01.2006.

Разом із тим судами встановлено, що ТОВ «СП Фасад» повністю завершило будівництво об`єкта «Комплекс житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2 у Святошинському р-ні м. Києва», про що свідчать наявні у матеріалах справи сертифікати про відповідність проектній документації закінченого будівництвом об`єкта та висновок експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 09.01.2019 № 5722/16-44/34827ч34830/19-44/34831/34836/19-43, сплачено на виконання договору кошти та передано квартири, що стало підставою для задоволення зустрічних позовних вимог.

У поданій касаційній скарзі Міністерство оборони України в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послалося на те, зокрема, що:

- судові рішення прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права (статті 203 ЦК, статті 202 Господарського кодексу України), з порушенням норм процесуального права (статті 86, 236 ГПК), а також без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 910/6271/17, від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц, від 24.05.2024 у справі № 279/4969/20;

- судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду справи № 910/31020/15 необґрунтовано (помилково) визначено преюдиційний характер обставин, встановлених під час розгляду справи № 50/171;

- судами попередніх інстанцій залишено поза увагою те, що після укладання між ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «СП Фасад» додаткового договору від 09.12.2007 до договору від 23.09.2005 № 25 кількість (площу) квартир (житлових приміщень), яку від спільної діяльності мало отримати державне підприємство, зменшено в 25 разів. На переконання скаржника, внаслідок укладання договору від 23.09.2005 № 25 та реалізації його умов заподіяно шкоду інтересам держави, оскільки держава позбавлена можливості використовувати земельну ділянку площею 5,08 га за цільовим призначенням (для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань). В результаті виконання умов договору від 23.09.2005 № 25 (в редакції додаткового договору від 09.12.2007) фактично відбулось незаконне платне відчуження земельної ділянки зі складу земель оборони площею 5,08 га. Таке відчуження відбулось без погодження із власником та постійним користувачем земельної ділянки, а також без урахування ринкової вартості земельної ділянки та ринкової вартості речових прав на 19 211,832 кв. м квартир в об`єкті (відчужена ДП МОУ «Укроборонпостачальник» частка);

- висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо повного виконання умов договору від 23.09.2005 № 25 та припинення зобов`язань ТОВ «СП Фасад» за умовами цього договору є необґрунтованими. Матеріали справи не містять доказів виконання ТОВ «СП Фасад» умов, визначених пунктами 7.3.8 та 15.8 договору від 23.09.2005 № 25. У пункті 7.3.3 договору від 23.09.2005 № 25 про спільну діяльність визначено, що ТОВ «СП Фасад» зобов`язується нести всі витрати, пов`язані з платою за землю у відповідності до законодавства (в період з дати оформлення та реєстрації документа про право користування ділянкою для будівництва об`єкта та до введення об`єкта в експлуатацію). Проте в матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують здійснення ТОВ «СП Фасад» витрат, пов`язаних з платою за землю, або докази, які підтверджують те, що органами державної влади чи місцевого самоврядування було прийнято рішення щодо звільнення державного підприємства від сплати податку (плати за землю) за користування земельними ділянками, на яких виконувались будівельні роботи за умовами договору від 23.09.2005 № 25.

- під час розгляду справи № 910/31020/15 судами першої та апеляційної інстанцій не враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, відповідно до яких за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину;

- суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували статтю 599 ЦК та не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц про те, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, та не встановили обставин виконання ТОВ «СП Фасад» всіх зобов`язань за договором при вирішення зустрічного позову;

- при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.05.2024 у справі № 279/4969/20, відповідно до яких: достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; принцип змагальності покладає тягар доказування на сторони, цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона…певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу).

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 4 ГПК передбачено право юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 статті 5 ГПК).

За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої зазначеної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (такий висновок наведено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (такий висновок наведено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Так само підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237, 267, 270, 282, 301, 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

За змістом положень статей 14, 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Відповідно до частини 1, 2 статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом статті 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині 1 статті 627 ЦК визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору, відповідно до статті 3 ЦК, є однією із засад цивільного законодавства.

Статтею 6 ЦК визначено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Відповідно до статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204).

У статті 215 ЦК визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина 2). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).

Таким чином, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

У постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, за змістом якої під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права; судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

У справі, що розглядається, прокурор як на підставу недійсності договорів послався, зокрема, на те, що такі договори суперечать Указу Президента України «Про інвестування будівництва придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей», статтям 77, 84 ЗК, статтям 1, 4 Закону України «Про використання земель оборони», оскільки, за твердженням прокурора, земельна ділянка, надана позивачем за спірними правочинами під будівництво житлового комплексу для військовослужбовців гарнізону м. Києва, які потребують житла, перебуває у державній власності та постійному користуванні Міністерства оборони України, а тому передача її під реалізацію спірних угод та використання під будівництво об`єкта без зміни цільового призначення земельної ділянки є незаконним. Також прокурор стверджував про те, що будівництво об`єкта здійснюється без одержання відповідачами документа, який посвідчує право користування зазначеною земельною ділянкою, що є наслідком визнання таких угод недійсними.

За змістом статті 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.

Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати лише у державній власності (частини 1, 2 статті 77 ЗК).

Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України «Про використання земель оборони», за змістом якої землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Спеціальні положення Земельного кодексу України та законодавства, яке регулює правовий режим земель оборони, передбачають належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб`єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).

Як установлено судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, Міністерство оборони України є постійним користувачем земельної ділянки площею 61,1538 га за адресою: АДРЕСА_1.

Отже, користувачем земельної ділянки, на частині якої здійснюється будівництво комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення (будівельна адреса: АДРЕСА_2) є Міністерство оборони України, а ДП МОУ «Укроборонпостачальник» за змістом договорів № 25 від 23.09.2005 та № 225/1-1/10-05-11 від 10.05.2011 виконує функції замовника будівництва.

Тобто, за встановлених судами обставин, на момент укладення оспорюваних договорів фактичної зміни цільового призначення земель не відбулось, ДП МОУ «Укроборонпостачальник» лише виконувало функції замовника будівництва, які були делеговані йому Міністерством оборони України, у зв`язку із чим доводи прокурора щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, будівництво об`єктів на якій є предметом оспорюваних договорів, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Статтею 4 Закону України «Про використання земель оборони» визначено, що землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

Судами установлено, що на час укладення оспорюваних договорів умови та порядок інвестування будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України визначались Положенням про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України, затвердженим Указом Президента України № 240/93 від 01.07.1993, який втратив чинність 01.01.2006.

За змістом пункту 3 зазначеного Положення погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у підпункті 1 пункту 1 цього Положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за їх кошти споруд соціально-побутового і торговельного призначення. Порядок погашення інвестицій іншим інвесторам обумовлюється угодою (контрактом). Замовникам будівництва - міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, які мають військові формування, дозволено в окремих випадках збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора, до 50 відсотків.

Судами установлено, що відповідно до умов оспорюваних договорів держава отримує 1 % від збудованих площ у об`єкті інвестування та 58 350 000,00 грн - компенсації за передачу прав на отримання 24% від загальної площі всіх квартир у об`єкті. Також взято до уваги, що ДП МОУ «Укроборонпостачальник» є державним підприємством, а його органом управління на 100% є Міністерство оборони України. При цьому на час укладення оспорюваної додаткової угоди від 09.12.2007 до договору від 23.09.2005 № 25 та договору від 10.05.2011 № 225/1-1/10-05-11, за якими було визначено відсотки площ, що мають бути відведені сторонам, Указ Президента України № 240/93 від 01.07.1993 втратив чинність.

Крім того, такі обставини також підтверджуються висновком експерта Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 06.07.2017 № 13138/16-45, складеного за результатами проведення судово-економічної експертизи, в якому зазначено, що на підставі пункту 7.2.1 договору № 25 та пункту 3 додаткового договору № 25/5/1, за передачу ДП МОУ «Укроборонпостачальник» товариству «СП Фасад» прав на отримання у власність квартир (після завершення будівництва та введення об`єкта в експлуатацію), загальна площа яких дорівнює 24 % від загальної площі всіх квартир в об`єкті, протягом 2008-2015 років товариством «СП Фасад» перераховано на рахунки ДП МОУ «Укроборонпостачальник» грошові кошти в сумі 58 312 000, 00 грн, тому ствердження у листі Міністерства оборони України від 22.09.2016 за підписом т.в.о. начальника Головного управління майна та ресурсів Євдокімова Ю.І. про відсутність у Міністерства оборони України економічної вигоди від реалізації договору № 25 від 23.09.2005 та договору № 225/1-1/10-05-11 від 10.05.2011 документально не підтверджується.

Разом із тим, судами встановлено, що за передачу ДП МОУ «Укроборонпостачальник» на користь ТОВ «СП Фасад» прав на отримання у власність квартир в об`єкті, загальна площа яких дорівнює 24 % від загальної площі всіх квартир в об`єкті, відповідно до пункту 15.6 договору та пунктів 2 та 3 додаткового договору, ТОВ «СП Фасад» сплатило на користь ДП МОУ «Укроборонпостачальник» 58 350 000, 00 грн, що підтверджуються документально, а 21.10.2015, на виконання договору про спільну діяльність від 23.09.2005 № 25, між ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «СП Фасад» була укладена додаткова угода про розподіл площ в об`єкті, за змістом якої сторони дійшли згоди внести зміни у Перелік закріплених приміщень у зв`язку з проведенням технічної інвентаризації по об`єкту та інш. і передати для оформлення права власності стороні-1 наведений список приміщень за будівельною адресою: вул. Петрицького, буд. 15-А, в Святошинському районі міста Києва, а саме: 16 квартир (згідно з переліком) загальною площею 819,60 кв. м. Сторони погодили, що відповідно до сертифікатів відповідності загальна площа квартир в об`єкті складає 80 049,30 кв. м. Згідно з пунктом 8.1 договору сторона-1 отримує у власність (для оформлення права власності) 1 % від загальної плащі всіх квартир, що складає 800,493 кв. м (пункти 2, 3).

Також судами установлено, що 26.07.2017 між Міністерством оборони України (сторона-1), ДП МОУ «Укроборонпостачальник» (сторона-2) та ТОВ «СП Фасад» (сторона-3) була укладена угода № 303/8/32/5 від 26.07.2017, за умовами якої в рахунок виконання умов розділу 8 договору № 25 від 23.09.2005 (зі змінами, внесеними додатковим договором від 09.12.2007) та п. 2.4 договору № 225/1-1/10-05-11 від 10.05.2011 для здійснення розрахунків сторона-3 передає у власність (господарське відання, оперативне управління) шляхом державної реєстрації права власності за стороною-1, а сторона-1 приймає 1 (одну) двокімнатну квартиру загальною площею 60,70 кв. м, розташовану на першому поверсі будинку за адресою: м. Київ, вул. Петрицького, 15-А (пункт 1).

Ці обставини підтверджуються наявними у справі доказами, зокрема, платіжними дорученнями, висновком експерта від 09.01.2019 № 5722/16-44/34827ч34830/19-44/34831/34836/19-43, сертифікатами відповідності закінченого будівництвом об`єкта, актом прийому-передачі квартири, підписаним Міністерством оборони України, ДП МОУ «Укроборонпостачальник» та ТОВ «СП Фасад», та сторонами не заперечуються.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про не доведення прокурором у встановленому процесуальним законом порядку обставин, що свідчать про наявність правових підстав для визнання оспорюваних у цій справі договорів недійсними.

Доводи Міністерства оборони України, викладені у касаційній скарзі стосовно того, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки доводам прокурора про нікчемність зазначених правочинів, спростовуються висновками судів, наведеними в оскаржуваних судових рішеннях про те, що будь-яких обставин завдання шкоди соціальним та економічним основам держави, зазначеної прокурором як ще однією із підстав для визнання договорів недійсними, встановлено не було, а сторонами належними і допустимими доказами таких обставин не доведено.

При цьому доводи Міністерства оборони України щодо неврахування судами при вирішенні справи висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, є безпідставними, оскільки у цій постанові наведено саме висновки про те, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Водночас суд касаційної інстанції з огляду на пред`явлений прокурором позов з вимогою про визнання договорів недійсними вважає за необхідне зауважити, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Тобто у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину особою сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (такі висновки наведено у постановах Верховного Суду від 14.05.2024 у справі № 916/1213/23 та від 28.05.2024 у справі № 904/1407/21).

Посилання Міністерства оборони України на неврахування судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 910/6271/17, також не приймаються до уваги, оскільки у цій справі Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що позивачем не було доведено наявності порушення його прав (охоронюваного законом інтересу) оспорюваним договором та підстав для визнання його недійсним.

При цьому висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, не суперечать висновкам, наведеним у постанові Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 910/6271/17.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, що розглядається, зазначені скаржником доводи про неправильне застосування судами попередніх інстанцій наведених норм матеріального та процесуального права у частині вирішення позову прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про визнання договорів недійсними та похідної вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з огляду на підстави оскарження є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень у відповідній частині, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Щодо доводів касаційної скарги в частині оскарження судових рішень про задоволення зустрічного позову Суд зазначає таке.

Як установлено судами попередніх інстанцій, ТОВ «СП Фасад» в обґрунтування зустрічного позову послалося на те, що воно виконало всі свої зобов`язання за договором від 23.09.2005 № 25 про спільну діяльність без об`єднання вкладів учасників, а саме сплатило на рахунок ДП МОУ «Укроборонпостачальник» 58 350 000, 00 грн та передало останньому 16 квартир (згідно з переліком), загальною площею 819,60 кв. м, а тому на підставі пункту 12.2 цього договору, зобов`язання за цим договором є виконаними належним чином та вважаються припиненими.

Судами попередніх інстанцій також установлено, що за своєю правовою природою договір про спільну діяльність та договір про співпрацю (що пов`язані між собою) є змішаними угодами, які містять в собі елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору, що регулюються положеннями глави 77 ЦК та Закону України «Про інвестиційну діяльність» у редакції, чинній на час укладення договору.

Згідно зі статтею 1130 ЦК за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, в основу судового рішення про задоволення зустрічного позову поклав обставини того, що ТОВ «СП Фасад» повністю завершило будівництво об`єкта «Комплекс житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2 у Святошинському р-ні м. Києва», про що свідчать наявні у матеріалах справи сертифікати про відповідність проектній документації закінченого будівництвом об`єкта та висновок експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 09.01.2019 № 5722/16-44/34827ч34830/19-44/34831/34836/19-43, сплачено на виконання договору кошти та передано квартири, що дає підстави вважати про виконання позивачем за зустрічним позов своїх зобов`язань за договором.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

У частині 2 статті 16 ЦК визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема припинення правовідношення (пункт 7).

За змістом статті 509 ЦК (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. (частина 1). Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина 2).

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини 1, 2, 4 статті 202 ЦК).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина 1 статті 626 ЦК).

Поняття правочину, різновидом якого є договір, і поняття правовідносин, різновидом яких є зобов`язання, нетотожні: правочином є дії, спрямовані на створення юридичних наслідків, а правовідносини - це урегульовані суспільні відносини, змістом яких є права й обов`язки учасників цих відносин (суб`єктів правовідносин). Договірні правовідносини виникають на підставі договору. Останній є юридичним фактом (домовленістю, взаємопов`язаними діями), із яким пов`язане виникнення зобов`язання. Отже, виникнення правовідношення, зокрема зобов`язання, не є тотожним укладенню договору, а поняття «припинення правовідношення» (як спосіб захисту цивільних прав та обов`язків, передбачений пунктом 7 частини другої статті 16 ЦК) не є тотожним поняттю «припинення договору» (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц).

За загальними умовами виконання зобов`язання, що містяться у статті 526 ЦК, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1).

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина 1 статті 598 ЦК).

За змістом статті 202 ГК і статті 599 ЦК зобов`язання припиняються виконанням, проведеним належним чином.

Під виконанням зобов`язання розуміється вчинення боржником та кредитором взаємних дій, спрямованих на виконання прав та обов`язків, що є змістом зобов`язання. Під належним виконанням зобов`язання розуміють виконання належній особі, в належному місці, в належний строк (термін), з додержанням усіх інших вимог і принципів виконання зобов`язання. Якщо учасники зобов`язання порушують хоч би одну з умов його належного виконання, зобов`язання не припиняється, оскільки в такому разі на сторону, яка допустила неналежне виконання покладаються додаткові юридичні обов`язки (сплата неустойки тощо). Лише після того, як сторони здійснили усі дії, що випливають із зобов`язання, воно вважається припиненим. Виконання, яке припиняє зобов`язання, має бути належним чином оформлене (підтверджене).

За змістом висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, для задоволення позову про визнання права позивач має довести порушення, оспорювання чи невизнання його права або інтересу, а, захищаючи інтерес у юридичній визначеності в договірних відносинах, - також те, що у відповідача є право вимоги (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату особі, яку він вважає боржником), а у позивача - відповідний обов`язок.

У постанові Верховного Суду від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц, на яку здійснено посилання скаржником в касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, наведено висновки, відповідно до яких тлумачення як статті 3 ЦК загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади згідно яких здійснюється виконання зобов`язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: належне виконання зобов`язання; реальне виконання зобов`язання; справедливість добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 1 статті 77 ГПК).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

Особливість спорів про захист інтересу у правовій визначеності при виконанні договірних зобов`язань полягає в тому, що позивач просить суд підтвердити (визнати) існуючий стан прав і обов`язків у договірних відносинах з іншою стороною для правової визначеності сторін договору в цих відносинах, однакового розуміння ними своїх прав та обов`язків за цим договором (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20).

Позивач визначається зі способом захисту, який може бути застосований, виходячи з конкретних обставин справи, та який є ефективним для захисту порушеного інтересу позивача у правовій визначеності стосовно належного виконання ним зобов`язань за договором (аналогічний за змістом висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20).

Спір у цій справі виник у конкретних відносинах між позивачем за зустрічним позовом та відповідачами щодо стану їх прав і обов`язків за договором від 23.09.2005 № 25 (з урахуванням додаткових угод).

Відповідачі проти зустрічного позову заперечили, зокрема Міністерство оборони України, а також прокурор зазначили, що ТОВ «СП Фасад» не надало доказів, які б свідчили про належне виконання ним зобов`язань за договором від 23.09.2005 № 25.

Як свідчать матеріали справи, у договорі від 23.09.2005 № 25 сторони погодили відповідні права та обов`язки його сторін, у тому числі ТОВ «СП Фасад», які відображені, зокрема у пунктах 3.3, 7.3.1, 7.3.3, 7.3.8, 8.2, 15.8.

Разом із тим ТОВ «СП Фасад» в обґрунтування вимог про визнання зобов`язань за договором від 23.09.2005 № 25 (з додатковими угодами) припиненими у зустрічній позовній заяві послалося на пункти 8.1-8.6, 15.6 та додатковий договір від 09.12.2007.

Як установлено судами попередніх інстанцій, у пункті 12.2 договору від 23.09.2005 № 25 про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників) сторони визначили, що цей договір набуває чинності з дати підписання його примірників повноважними представниками сторін і діє протягом дванадцяти років з дати його укладення. За згодою сторін строк договору може бути змінений (збільшений або зменшений). У випадку, якщо до закінчення зазначеного строку договору сторонами будуть виконані всі зобов`язання (обов`язки) та реалізовані всі права, ним (договором) передбачені, цей договір припиняється.

Суди попередніх інстанцій констатували лише факт завершення ТОВ «СП Фасад» будівництва об`єкта «Комплекс житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2 у Святошинському р-ні м. Києва», сплати на виконання договору коштів та передачі квартир.

Проте будь-яких доказів виконання ТОВ «СП Фасад» усіх зобов`язань у повному обсязі за договором від 23.09.2005 № 25 позивачем надано не було, таких доказів матеріали справи не містять, а суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не навели обставин, що підтверджуються належними і допустимими доказами, які б давали підстави для висновку, що зобов`язання позивача за цим договором припинилися виконанням, проведеним належним чином.

З огляду на викладене рішення судів попередніх інстанції у цій справі постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема статті 202 ГК і статті 599 ЦК, що є підставою для скасування судових рішень у частині вирішення зустрічного позову з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «СП Фасад».

Таким чином підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, у частині вирішення зустрічного позову знайшла своє підтвердження під час розгляду справи.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини 1 статті 311 ГПК суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

З огляду на викладене касаційна скарга Міністерства оборони України підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню в частині задоволення зустрічного позову з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову ТОВ «СП Фасад». У решті оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 4 294,40 грн в порядку статті 129 ГПК покладаються на ТОВ «СП Фасад».

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2023 у справі № 910/31020/15 скасувати в частині задоволення зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове рішення.

3. У задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Фасад» до Державного підприємства Міністерства оборони України «Укроборонпостачальник», Міністерства оборони України, за участю заступника Генерального прокурора України в інтересах держави, про визнання зобов`язань припиненими відмовити.

4. У решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2023 у справі № 910/31020/15 залишити без змін.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Фасад» (код ЄДРПОУ 33302136) на користь Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022) витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 4 294,40 грн (чотири тисячі двісті дев`яносто чотири гривні 40 коп.).

6. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

Є.В. Краснов