Постанова

від 07.08.2024 по справі 914/1905/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2024 року

м. Київ

Справа № 914/1905/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючий, Рогач Л. І., Волковицької Н. О.,

секретаря судового засідання - Салівонського С. П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.04.2024 (колегія суддів: Орищин Г. В., Галушко Н. А., Желік М. Б.) у справі

за позовом Львівської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний альянс-плюс"</a>, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) Приватне підприємство "Астері"; 2) Товариство з обмеженою відповідальністю "Колібрі-Х" ЛТД про витребування земельної ділянки,

за участю представника позивача - Коржевич У. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. У червні 2023 року Львівська міська рада звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний альянс-плюс"</a> (далі - ТОВ "Будівельний альянс-плюс") земельної ділянки площею 0,4830 га на вул. Пасічній у м. Львові з кадастровим номером 4610136800:02:005:0348 (далі - земельна ділянка).

2. На обґрунтування позовних вимог Львівська міська рада зазначила, що вона як власник земельної ділянки жодних рішень стосовно її передачі у власність іншої особи не приймала, документації із землеустрою не затверджувала. Так само відсутні будь-які відомості щодо реєстрації державного акта на право приватної власності на зазначене нерухоме майно.

3. З огляду на це, на думку позивача, земельна ділянка вибула з володіння Львівської міської ради поза її волею, і надалі вона не вчинила жодних дій, спрямованих на схвалення такого вибуття, що є підставою для витребування такого майна відповідно до вимог статтей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

4. Державним актом на право власності на землю серії ЛВ № 052682, виданим 16.05.2000, посвідчено право власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Колібрі-Х" ЛТД (далі - ТОВ "Колібрі-Х" ЛТД) на земельну ділянку.

5. 05.06.2003 між ТОВ "Колібрі-Х" ЛДТ (продавець) та Приватним підприємством "Астері" (далі - ПП "Астері") (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до умов якого продавець за актом приймання-передачі передав, а покупець оплатив та прийняв у власність нежитлові будівлі, що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Пасічна, 146.

6. У подальшому ПП "Астері" в межах справи № 914/401/17 звернулося до суду із зустрічною позовною заявою про визнання права власності на земельну ділянку.

7. Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.04.2017 у справі № 914/401/17 зустрічний позов ПП "Астері" було задоволено і визнано за останнім право власності на земельну ділянку, відомості про яку 19.05.2017 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

8. У подальшому на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 23.05.2017 ПП "Астері" відчужило земельну ділянку на користь ТОВ "Колібрі- X" ЛТД.

9. 25.05.2017 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, ТОВ "Колібрі- X" ЛТД продало земельну ділянку ТОВ "Будівельний альянс-плюс".

10. Однак постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.01.2018 у справі № 914/401/17, яка набрала законної сили, скасовано рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних вимог про визнання за ПП "Астері" права власності на земельну ділянку, а в зустрічному позові - відмовлено.

11. На дату звернення Львівської міської ради до суду з позовом у даній справі, земельна ділянка була зареєстрована на праві власності за ТОВ "Будівельний альянс-плюс".

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

12. 27.11.2023 Господарський суд Львівської області ухвалив рішення про задоволення позову.

13. Місцевий господарський суд виходив з того, що єдиною належною підставою для вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади м. Львова могло бути виключно рішення Львівської міської ради про це, і лише в подальшому така ділянка могла вибувати із приватної чи колективної власності осіб, яким вона була передана, на підставі договорів.

14. Водночас у матеріалах справи відсутні та учасниками справи не було надано доказів щодо прийняття відповідного рішення про вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади м. Львова. Так само до суду не було подано доказів про затвердження проєкту землеустрою стосовно відведення земельної ділянки для надання у власність або користування та для продажу на земельних торгах.

15. Зважаючи на це, Господарський суд Львівської області виснував, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а тому останній має право на захист порушеного права шляхом її витребування на підставі статей 387, 388 ЦК України.

16. У той же час, оцінюючи заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що Львівська міська рада не пропустила строків звернення до суду. Підставою для такого висновку стало те, що позов у даній справі було подано до суду в період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Наведене згідно з пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить про продовження позовної давності, передбаченої, зокрема статтею 257 ЦК України, на строк дії такого карантину.

17. 11.04.2024 Західний апеляційний господарський суд задовольнив апеляційну скаргу ТОВ "Будівельний альянс-плюс", скасувавши рішення суду першої інстанції та прийнявши нове, яким відмовив у задоволенні позову.

18. Апеляційний суд, посилаючись у тому числі на результати судового розгляду справи № 914/401/17, встановив, що на земельній ділянці з цільовим призначенням для житлової забудови знаходяться нежитлові будівлі, тому відніс їх до самочинного будівництва.

19. З огляду на це, розглядаючи питання про наявність правових підстав для витребування земельної ділянки, дотримуючись принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею), суд апеляційної інстанції вважав, що сама лише вимога про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння не вирішить юридичної долі збудованих на ній об`єктів нерухомості, відтак, належним способом захисту порушеного права є одночасне заявлення вимог про витребування земельної ділянки та знесення нежитлових будівель, розташованих на ній, або визнання права власності на вказані об`єкти нерухомості.

20. Керуючись вищенаведеним, Західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про обрання Львівською міською радою неналежного та неефективного способу захисту свого порушеного права та з цієї підстави відмовив в задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст касаційної скарги

21. 08.05.2024 Львівська міська рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.04.2024, а рішення Господарського суду Львівської області від 27.11.2023 - залишити в силі.

22. Скаржник стверджує, що обрав належний та ефективний спосіб захисту порушених прав власника земельної ділянки, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає касаційному оскарженню відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки апеляційний суд неправильно застосовано норми матеріального права без урахування відповідних висновків щодо застосування таких норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 і постановах Верховного Суду України від 31.10.2012 у справі № 6-53цс12 та від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14.

23. Львівська міська рада також посилається на те, що Західний апеляційний господарський суд припустився помилки, поклавши в основу оскаржуваного судового рішення висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 376 ЦК України, викладені у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, яка не подібна до даної справи.

24. Окрім цього, позивач у касаційній скарзі зазначив про те, що апеляційний суд безпідставно вважав встановленою обставину знаходження на земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, адже у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що на ній наявне нерухоме майно. При цьому суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив докази, які були додатково подані Львівською міською радою під час апеляційного розгляду справи.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

25. 13.06.2024 ТОВ "Будівельний альянс-плюс" подало відзив, в якому просить касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення.

26. На обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги відповідач зазначив, що апеляційний суд прийняв по суті законне та правильне рішення, хоча мотивував його виключно тим, що Львівською міською радою обрано неефективний спосіб захисту порушених прав з огляду на ту обставину, що на земельній ділянці розташовані нежитлові приміщення, які мають ознаки самочинного будівництва, так як вона не відводилася під таке будівництво.

27. Інші доводи, наведені у відзиві, зводяться до того, що ТОВ "Будівельний альянс-плюс" є добросовісним набувачем земельної ділянки, а також стосуються його незгоди з висновками місцевого господарського суду про вибуття цієї ділянки з володіння Львівської міської ради поза її волею.

Позиція Верховного Суду

28. Підставою касаційного оскарження Львівська міська рада визначила пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, за яким підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

29. У контексті обставин даної справи колегія суддів виходить з того, що Львівська міська рада звернулася з позовом до суду з метою захисту свого порушеного права власності на земельну ділянку, яка вибула з володіння не з її волі. Для цього позивач просить суд витребувати на свою користь земельну ділянку від поточного володільця (ТОВ "Будівельний альянс-плюс"), який набув її на підставі оплатного договору. Нормативно-правовим обґрунтуванням заявленої позовної вимоги позивачем зазначено статті 387, 388 ЦК України.

30. Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги Львівської міської ради, встановивши, що земельна ділянка вибула з володіння власника без відповідної правової підстави. У той же час суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржувану постанову, відмовив у задоволенні позову, хоча незаконність вибуття земельної ділянки з володіння територіальної громади м. Львова під час апеляційного розгляду не була переглянута та спростована.

31. Єдиною підставою для мотивування постанови апеляційного суду стало посилання на неефективний спосіб захисту, який обрав позивач, зважаючи на встановлену судом апеляційної інстанції обставину знаходження на земельній ділянці об`єктів самочинного будівництва. На думку апеляційного суду, разом із вимогою про витребування земельної ділянки мала бути заявлена вимога про знесення нежитлових будівель, розташованих на такій ділянці, або ж визнання права власності на вказані об`єкти нерухомості.

32. Зважаючи на зміст оскаржуваної постанови Західного апеляційного господарського суду від 11.04.2024 і доводи касаційної скарги, основне питання, яке постає при здійсненні касаційного розгляду цієї справи, зводиться до ефективності обраного Львівською міською радою способу захисту її порушених прав без одночасного заявлення додаткових позовних вимог щодо визначення долі нерухомого майна, яке може знаходитись на земельній ділянці.

33. Верховний Суд сформував сталу практику щодо критеріїв оцінки, обраного позивачем способу захисту порушених прав, як ефективного або неефективного, на яку (практику), зокрема, посилалися суди попередніх інстанцій в цій справі.

34. Так, зі змісту статей 15, 16 ЦК України вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді. Подібна за змістом норма міститься в статті 20 Господарського кодексу України.

35. Частиною першою статті 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

36. Згідно із частинами першою, другою статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

37. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

38. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в пункті 43 постанови від 18.09.2020 у справі № 916/1423/18 зазначив, що, реалізуючи визначене у статті 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, що не вимагає їх формулювання дослівно тими словосполученнями, які застосував законодавець у статті 16 ЦК України. Головним є змістовне наповнення обраного позивачем способу захисту, яке визначається судом з взяттям до уваги його правових обґрунтувань.

39. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки від порушення його прав. Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка звернулася за таким захистом до суду. Встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.02.2020 у справі № 923/364/19 та від 16.06.2020 у справі № 904/1221/19.

40. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 89), від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (пункт 55), від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19 (пункт 9.12).

41. Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 Земельного кодексу України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України, або ж іншим способом, який передбачено законом (пункти 5.4- 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

42. У пункті 6.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 міститься висновок про те, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

43. У пункті 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 також зроблено висновок про те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

44. Позаяк не підлягає сумніву те, що оцінка обраного позивачем способу захисту порушених прав за критерієм ефективності здійснюється у кожній окремій судовій справі з урахуванням конкретного предмета, підстави позову і мети звернення до суду, а також встановлених судами обставин.

45. Проаналізувавши наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

46. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, на яку посилається скаржник, зазначено, що серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема: 1) витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) і 2) усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

47. Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

48. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

49. Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно. Близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07.11.2018 у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 146), від 14.12.2021 у справі №344/16879/15-ц та від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 37).

50. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

51. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику, незалежно від вчинених щодо нього порушень (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

52. З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

53. З огляду на це у пункті 101 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 міститься висновок про те, що держава як власник земельної ділянки може просити про захист права володіння земельною ділянкою шляхом її витребування з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою.

54. Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку у кінцевого набувача "шляхом знесення об`єкта нерухомості", оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості (пункт 102 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).

55. У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia ("суд знає закони"), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки поміж іншим містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56- 6.58).

56. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 31.10.2012 у справі № 6-53цс12 та від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, на які посилається скаржник у цій справі, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

57. Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 85, 86 постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, якою Львівська міська рада також обґрунтовує свої доводи в касаційній скарзі, зазначила, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

58. Зважаючи на це, колегія суддів вважає, що вищезазначені висновки суду касаційної інстанції застосовні до даної справи з огляду на подібність правовідносин, яка полягає в тому, що позов Львівської міської ради так само є вимогою власника, який не є володільцем належної йому на праві власності земельної ділянки, і поданий з метою забезпечення введення його (власника) у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Тому доводи скаржника стосовно того, що суд апеляційної інстанції застосував норми права стосовно ефективного способу захисту порушених прав без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, на які послався позивач у касаційній скарзі, знайшли підтвердження.

59. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість заявленої у скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України та обрання позивачем ефективного способу захисту порушених прав, який встановлений законом.

60. Протилежний висновок апеляційного господарського суду щодо обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту свого порушеного права був зроблений із посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, у якій було вказано, що у випадку наявності на земельній ділянці самочинного будівництва, належною вимогою позивача має бути вимога про знесення такого самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

61. Однак наведений правовий висновок Великою Палатою Верховного Суду було зроблено за інших фактичних обставин справи, які не є подібними до цієї. Так, позовні вимоги у справі № 916/1174/22 були обґрунтовані позивачем порушенням його прав саме як власника земельної ділянки внаслідок легалізації самочинного будівництва шляхом безпідставної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва за відповідачем. У пункті 113 відповідної постанови Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про те, що належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно (пункт 113).

62. Водночас у даній справі Львівська міська рада заявила вимогу, покликану на цьому етапі ввести її у володіння майном, якого вона була незаконно позбавлена. Однак позивач в межах даної справи як не обґрунтовував свого порушеного права зведенням яких-небудь будівель на спірній земельній ділянці, так і не заявляв з цього приводу жодних позовних вимог.

63. При цьому суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що у разі (після) задоволення вимоги про витребування земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності на неї, Львівська міська рада як власник зможе (не буде позбавлена права), у випадку необхідності, ініціювати питання про подальший захист своїх прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння земельною ділянкою. Наведене узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, що вже аналізувався вище.

64. Фактично відмова у задоволенні заявленої Львівською міською радою вимоги щодо витребування земельної ділянки була обгрунтована незаявленням позивачем одночасно із нею іншої, додаткової позовної вимоги стосовно визначення юридичної долі об`єктів нерухомості на земельній ділянці, хоча цим позов не був обґрунтований. У той же час наявність чи відсутність такої вимоги в межах даної справи не впливає на можливість ефективного захисту порушених прав власника земельної ділянки, якщо вона вибула з володіння останнього поза його волею.

65. Враховуючи наведене, апеляційним судом помилково не було враховано, що встановлення наявності або відсутності на земельній ділянці об`єктів нерухомості (зокрема об`єктів самочинного будівництва) не входить до предмета доказування та не має юридичного значення для розгляду заявленої позивачем вимоги про витребування земельної ділянки.

66. Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

67. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

68. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

69. У питанні витребування майна у добросовісного набувача Верховний Суд звертає увагу на наступне.

70. У статті 41 Конституції України також закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

71. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Водночас визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

72. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

73. Відповідно до приписів статті 330 ЦК України добросовісність є умовою набуття права власності. Оскільки спір про віндикацію є титульним спором для обох сторін, саме на набувача покладено обов`язок довести свою добросовісність.

74. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі №461/12525/15-ц зазначила, що суди, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

75. Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 виснувала, зокрема, що перевірка добросовісності набувача цього майна здійснюється саме при вирішенні питання про витребування майна.

76. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 (Провадження № 12-41гс23) також нагадала, що, вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).

77. Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

78. Добросовісність чи недобросовісність особи - це правовий висновок, який робиться судом на підставі встановлених обставин справи, які можуть про це свідчити. Добросовісність чи недобросовісність особи не залежить від того, чи був визнаний договір недійсним, чи ні. Аналогічний висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/20528/21.

79. Згідно з частинами першою, третьою статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

80. Колегія суддів звертає увагу на те, що апеляційному суду необхідно було перевірити доводи апеляційної скарги стосовно того чи є останній набувач спірної земельної ділянки добросовісним. Однак, суд апеляційної інстанції не оцінював такі доводи, що в свою чергу впливає на правильність застосування статей 387, 388 ЦК України і статті 1 Першого протоколу до Конвенції до спірних правовідносин.

81. За відсутності перевірки добросовісності набувача, постанова апеляційного суду у цій справі не може вважатися такою, що відповдіає вимогам законності та обгрунтованості, а тому підлягає скасуванню.

82. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв`язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні позовних вимог.

83. Оскільки зазначеного суд апеляційної інстанції не зробив, не дослідив у повному обсязі докази, які наявні в матеріалах справи та із врахуванням цього не здійснив перегляд рішення суду першої інстанції у відповідній частині, Верховний Суд, зважаючи на приписи статті 300 ГПК України, позбавлений можливості самостійно надавати оцінку відповідним доказам. Враховуючи викладене, є підстави констатувати, що під час розгляду справи судом апеляційної інстанції допущено порушення норм матеріального і процесуального права і такі порушення впливають на можливість повного та всебічного розгляду справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

84. Згідно із частинами першою-другою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

85. Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

86. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

87. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 310 ГПК України).

88. Беручи до уваги те, що суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи передбачені частиною другою статті 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, постанова апеляційного господарського суду, прийнята за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог, підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

89. Під час нового розгляду справи апеляційному суду у встановлених законом межах перегляду справи та предмета доказування, визначеного позивачем, з урахування мети звернення до суду необхідно дослідити та об`єктивно оцінити аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, всебічно і повно з`ясувати фактичні обставини справи та, залежно від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Судові витрати

90. Враховуючи те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа передається на новий розгляд до апеляційного господарського суду, розподіл судових витрат у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснюватиме господарський суд, який прийматиме рішення за результатами нового розгляду справи.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 310, 314, 315- 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.04.2024 у справі № 914/1905/23 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Є. В. Краснов

Суддя Л. І. Рогач

Суддя Н. О. Волковицька