Постанова

від 28.11.2024 по справі 914/1905/23

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" листопада 2024 р. Справа №914/1905/23

м. Львів

Західний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого суддіМАТУЩАКА О.І.

суддів:КРАВЧУК Н.М.

СКРИПЧУК О.С.

За участю секретаря судового засідання ТЕЛИНЬКО Я.П

За участю представниці позивача Коржевич У.Ф. (в порядку самопредставництва) ;

розглянув апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельний Альянс-плюс від 27.12.2023

на рішення Господарського суду Львівської області від 27.11.2023 (повне рішення - 07.12.23, суддя Ділай У.І.)

у справі № 914/1905/23

за позовом Львівської міської ради, м. Львів

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельний Альянс-плюс, м. Львів

третя особа 1, яка не заявляє самостійних

вимог щодо предмета спору на стороні

відповідача Приватне підприємство Астері, м. Львів

третя особа 2, яка не заявляє самостійних

вимог щодо предмета спору на стороні

відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю Колібрі-Х ЛТД, м. Львів

про витребування земельної ділянки

В С Т А Н О В И В:

До Господарського суду Львівської області звернулася Львівська міська рада з позовом про витребування від Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельний альянс-плюс» земельної ділянки площею 0,4830 га на вул. Пасічній у м. Львові з кадастровим номером 4610136800:02:005:0348, за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Приватного підприємства «Астері» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Колібрі-Х» ЛТД.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Львівська міська рада, як власник земельної ділянки, жодних рішень стосовно її передачі у власність іншої особи не приймала, документації із землеустрою не затверджувала. Також відсутні будь-які відомості щодо реєстрації державного акта на право приватної власності на зазначене нерухоме майно.

З огляду на це, на думку позивача, земельна ділянка вибула з володіння Львівської міської ради поза її волею, і надалі вона не вчинила жодних дій, спрямованих на схвалення такого вибуття, що є підставою для витребування такого майна відповідно до вимог статтей 387, 388 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України).

Господарський суд Львівської області рішенням від 27.11.2023 позовні вимоги Львівської міської ради задовольнив; витребував у ТОВ «Будівельний альянс-плюс» на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради земельну ділянку площею 0,4830 га на вул. Пасічній у м. Львові (кадастровий номер 4610136800:02:005:0348).

Місцевий господарський суд виходив з того, що єдиною належною підставою для вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади м. Львова могло бути виключно рішення Львівської міської ради про це, і лише в подальшому така ділянка могла вибувати із приватної чи колективної власності осіб, яким вона була передана, на підставі договорів. Водночас у матеріалах справи відсутні та учасниками справи не було надано доказів щодо прийняття відповідного рішення про вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади м. Львова. Також до суду не було подано доказів про затвердження проєкту землеустрою стосовно відведення земельної ділянки для надання у власність або користування та для продажу на земельних торгах.

Зважаючи на це, суд виснував, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а тому такий має право на захист порушеного права шляхом її витребування на підставі статей 387, 388 ЦК України.

Оцінюючи заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що Львівська міська рада не пропустила строків звернення до суду. Підставою для такого висновку стало те, що позов у цій справі було подано до суду в період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Наведене згідно з пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить про продовження позовної давності, передбаченої, зокрема статтею 257 ЦК України, на строк дії такого карантину.

Не погодившись з вказаним рішенням, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій просило скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 27.11.2023 у справі № 914/1905/23 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначило на таке:

- покликання суду на статтю 63 3емельного кодексу України (в редакції від 06.04.1999) не є і не може бути достатньою та беззаперечною підставою для однозначного віднесення спірної земельної ділянки до комунальної форми власності (власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради), як на момент набуття на неї права приватної власності ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД, згідно з Державним актом на право власності на землю серії ЛВ № 052682 від 16.05.2000, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 15.02.2000, так і на момент звернення з позовом до суду у цій справі. Оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що на день звернення Львівської міської ради до суду з цим позовом спірна земельна ділянка належала на праві комунальної власності територіальній громаді м. Львова, і виходячи з положень законодавства, що не всі землі в межах населених пунктів є землями комунальної власності, відповідач вважає, що місцевий господарський суд безпідставно дійшов висновку про доведеність наявності у позивача суб`єктивних цивільних прав (права комунальної власності) на спірну земельну ділянку, яке підлягає судовому захисту шляхом її витребування у відповідача, добросовісність якого судом визнається;

- набуття ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД права власності на спірну земельну ділянку здійснювалося відповідно до Указу Президента України від 19.01.1999 № 32 «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» з дотриманням усіх визначених на той час законодавчих та нормативних вимог. Водночас, судом не надано належної правової оцінки тому факту, що вказаний Державний акт на право власності на землю, яким підтверджувалося право власності ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД на спірну земельну ділянку, не був визнаний недійсним чи скасованим;

- суд залишив поза увагою пункти 1.15-1.17, 1.19, 2.1., 2.2 Інструкції від 15.04.1993 №28, системний аналіз яких беззаперечно свідчить про те, що видача виконавчим органом позивача Державного акту на право власності на землю не могла відбутися без дотримання зазначених вище процедур, у т.ч. і без наявності документа про волевиявлення позивача про вибуття спірної земельної ділянки з його власності. І якщо навіть припустити, що такі процедури в тій чи іншій мірі не були дотримані чи проведені з порушенням, то це не може жодним чином свідчити про те, що земельна ділянка вибула з володіння позивача поза його волею, враховуючи значну кількість передбачених у наведених процедурах запобіжників цьому;

- суд, задовольняючи позовні вимоги міської ради, не врахував правову позицію, викладену в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 та від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, про те, що добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Також неприпустимо покладати на відповідача додатковий обов`язок доказування, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача;

- продовження строків позовної давності у зв`язку з пандемією коронавірусної інфекції поширювалося лише на ті правові відносини, які виникли на підставі юридичних фактів з 02.04.2020. Адже, використовуючи юридичну техніку, законодавцем не здійснено нормативного застереження про те, що продовженню підлягають і ті строки, перебіг яких почався у правових відносинах, що виникли раніше.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін. Покликався на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.01.2018 у справі № 914/401/17, якою скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 25.04.2017 у цій справі в частині задоволення зустрічних позовних вимог про визнання права власності на землю, та відмовлено в зустрічному позові. Ряд фактів є преюдиційним в силу положень ст. 75 ГПК України, в яких, зокрема, йдеться про те, що ТОВ «Колібрі-Х» ЛДТ не довело належними та допустимими доказами набуття права власності на спірну земельну ділянку, жодних рішень міською радою як власником спірної земельної ділянки не приймалося, а документація із землеустрою не затверджувалися, тому вказана земельна ділянка є комунальною власністю. При цьому, така вибула з володіння територіальної громади поза її волею, а тому підлягає витребуванню з володіння відповідача на користь територіальної громади м. Львова.

Вважає, що за вказаних вище обставин відсутні правові підстави вважати, що за наявності Державного акту на право власності на землю, неоформленого відповідно до загальновідомих вимог чинного на той час законодавства, у спірних правовідносинах може мати місце неправомірне втручання у право власності відповідача чи третіх осіб.

Таким чином, на переконання позивача, суд дійшов правомірних висновків про те, що єдиною належною підставою для вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади м. Львова могло бути виключно рішення Львівської міської ради про таке вибуття, і лише в подальшому, така ділянка могла вибувати із приватної чи колективної власності осіб, яким вона була передана, на підставі договорів.

Щодо строку позовної давності, то позивач зазначив, що в провадженні Господарського суду Львівської області вже перебувала справа за №914/381/18 за позовом Заступника керівника Львівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради до ТОВ «Будівельний альянс-плюс», треті особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Колібрі-Х», Приватне підприємство «Астері», третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Відділ Держгеокадастру у м. Львові про витребування земельної ділянки площею 0,4830 га на вул. Пасічній у м. Львові. Справа неодноразово переглядалася, знаходилася на розгляді судів усіх інстанцій з 2018 року по серпень 2022 року. Тобто, поки розглядалася справа за позовом прокуратури в інтересах позивача - Львівської міської ради, у міської ради не було можливості самостійно звернутися до суду з позовом до відповідача ТОВ «Будівельний Альянс-плюс» про витребування спірної земельної ділянки, оскільки таке звернення суперечило б господарському процесуальному законодавству. Разом з тим, на всій території України було введено карантин, у зв`язку з чим перебіг процесуальних строків, визначених відповідними статтями Цивільного кодексу України, було продовжено на строк дії такого карантину. Отже, якщо вважати, що Львівська міська рада могла б подати позов при наявності вже тотожного спору з тих самих підстав, з тим самим предметом та між тими самими сторонами, то позов в будь-якому випадку був би пред`явлений в період дії карантину. Таким чином, суд дійшов правильних висновків про те, що правові підстави для застосування позовної давності в цьому спорі відсутні.

Відповідач подав суду додаткові пояснення, в яких просив суд з`ясувати чи правильно обраний позивачем спосіб захисту та чи буде такий спосіб ефективним для захисту порушеного права чи інтересу позивача і не призведе до звернення до суду з новими позовними вимогами, в порушення принципу процесуальної економії. Зокрема, апелянт звертав увагу суду на таке:

- з матеріалів справи слідує, що на дату звернення позивача до суду (26.06.2023), на спірній земельній ділянці вже понад 20 років було розташовано нежитлові будівлі: 1) літ Б-1 площею 12,4 кв. м, та 2) літ. А-1 площею 25,5 кв. м;

- суд дійшов висновку, що спірна земельна ділянка неправомірно вибула із власності позивача ще з моменту видачі Державного акта на право власності від 16.05.2000. Фактично, суд першої інстанції визнав, що зазначені будівлі розташовані на земельній ділянці безпідставно, позаяк ні скаржник, ні ПП «Астері» та ТОВ «Колібрі-х ЛТД» від моменту нібито неправомірного відчуження спірної ділянки (16.05.2000) жодного разу не були її законними володільцями. Більше того, під будівництво нежитлових приміщень літ Б-1 площею 12,4 кв. м, та літ. А-1 площею 25,5 кв. м, що розташовані на вул. Пасічній, 146 у м. Львові не відводилася спірна земельна ділянка, що мала б цільове призначення для житлової забудови. Зазначене є однозначним свідченням наявності у будівель, що розташовані на спірній земельній ділянці, статусу самочинного будівництва.

- згідно із висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/252, вбачається, що розглядаючи питання про наявність правових підстав для витребування спірної ділянки із незаконного володіння скаржника, відповідно до принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею), суд зобов`язаний вирішити юридичну долю споруд, що збудовані на земельній ділянці, якої стосується спір. Сама лише вимога про витребування ділянки із чужого володіння не вирішує юридичної долі збудованих на ній об`єктів нерухомості;

- таким чином, через неправильно сформовано позовну вимогу та неправомірне її задоволення, за результатами розгляду справи № 914/1905/23 змінився правовласник лише спірної земельної ділянки - ним став позивач, тоді як власника нежитлових будівель змінено не було (при цьому, його було фактично позбавлено реального доступу до згаданих об`єктів). Натомість, належним способом захисту порушеного права, як випливає із вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду, була б одночасна вимога про витребування земельної ділянки та знесення нежитлових будівель, розташованих на ній або визнання права власності на дані об`єкти нерухомості.

Західний апеляційний господарський суд під час попереднього рохзгляду цієї ж справи, постановою від 11.04.2024 задовольнив апеляційну скаргу ТОВ "Будівельний альянс-плюс", скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову.

Апеляційний господарський суд, посилаючись у тому числі на результати судового розгляду справи №914/401/17, встановив, що на земельній ділянці з цільовим призначенням для житлової забудови знаходяться нежитлові будівлі, тому відніс їх до самочинного будівництва. З огляду на це, розглядаючи питання про наявність правових підстав для витребування земельної ділянки, дотримуючись принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею), суд апеляційної інстанції вважав, що сама лише вимога про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння не вирішить юридичної долі збудованих на ній об`єктів нерухомості, відтак, належним способом захисту порушеного права є одночасне заявлення вимог про витребування земельної ділянки та знесення нежитлових будівель, розташованих на ній, або визнання права власності на вказані об`єкти нерухомості. Відтак суд дійшов висновку про обрання Львівською міською радою неналежного та неефективного способу захисту свого порушеного права та з цієї підстави відмовив в задоволенні позовних вимог.

Верховний Суд постановою від 07.08.2024 скасував постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.04.2024, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд вказав, що апеляційному суду необхідно було перевірити доводи апеляційної скарги стосовно того чи є останній набувач спірної земельної ділянки добросовісним. Однак, суд апеляційної інстанції не оцінював такі доводи, що в свою чергу вплинуло на правильність застосування статей 387, 388 ЦК України і статті 1 Першого протоколу до Конвенції до спірних правовідносин. За відсутності перевірки добросовісності набувача, постанова апеляційного суду у цій справі не може вважатися такою, що відповідає вимогам законності та обгрунтованості, а тому підлягає скасуванню.

Також, колегія суддів Верховного Суд зазначила, що під час нового розгляду справи апеляційному суду у встановлених законом межах перегляду справи та предмета доказування, визначеного позивачем, з урахування мети звернення до суду необхідно дослідити та об`єктивно оцінити аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, всебічно і повно з`ясувати фактичні обставини справи, зокрема перевірити добросовісність набувача та, залежно від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

30.09.2024 матеріали справи №914/1905/23 надійшли на адресу Західного апеляційного господарського суду.

14.11.2024 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» додаткові пояснення у справі, доводи викладені у яких зводяться до того, що ТОВ "Будівельний альянс-плюс" є добросовісним набувачем земельної ділянки, а також стосуються його незгоди з висновками місцевого господарського суду про вибуття цієї ділянки з володіння Львівської міської ради поза її волею. Окрім цього, покликається на пропуск позивачем позовної давності.

28.11.2024 в судове засідання з`явилася представниця позивача, яка навела заперечення по суті апеляційної скарги, просила в її задоволенні відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представники інших учасників у справі в судове засідання не з?явилися, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Водночас відповідач подав клопотання про відкладення розгляду справи, яке обгрунтоване тим, що відповідач не може забезпечити явку уповноваженого представника в судове засідання, оскільки між ним та адвокатом Горбою Віталієм не досягнуто згоди щодо правової позиції у справі.

Розглянувши подане клопотання, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч. 11 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Суд звертає увагу, що апелянтом не надано доказів розірвання договору із адвокатом Горбою Віталієм про надання правничої допомоги, а також не обґрунтована неможливість участі в судовому засіданні представника, який діє в порядку самопредставництва.

Підставою для відкладення розгляду справи можуть бути лише обставини, які об?єктивно унеможливлюють проведення судового засідання, а наведені апелянтом у заяві обставини не відповідають зазначеним критеріям та не є достатньо обґрунтованими.

Апелянт, як особа, яка ініціювала оскарження судового рішення у справі шляхом подання апеляційної скарги, відповідно до норм процесуального закону, має вживати заходів для скорочення тривалості судового розгляду. Враховуючи зазначене вище, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні клопотання представника апелянта про відкладення розгляду справи.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Беручи до уваги положення ст. ст. 202, 270 ГПК України, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представників учасників у справі, які не з?явилися.

Як підтверджується матеріалами справи, 05.06.2003 між ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД та ПП «Астері» було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, згідно з умовами якого ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД продало, а ПП «Астері» оплатно придбало у свою власність нежитлові будівлі в літері Б-1 площею 12,4 кв.м, в літері А-1 площею 24,5 кв.м, які розташовані на земельній ділянці за адресою: м. Львів, вул. Пасічна, 146.

Вказані будівлі знаходяться на земельній ділянці, яка перебувала у власності ТОВ «Колібрі» ЛТД відповідно до Державного акта на право власності на землю серія ЛВ №052682, виданого 16.05.2000.

Надалі ПП "Астері" в межах справи № 914/401/17 звернулося до суду із зустрічною позовною заявою про визнання права власності на земельну ділянку. Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.04.2017 у справі № 914/401/17 задоволено повністю зустрічний позов ПП «Астері» до ТОВ «Колібрі-X» ЛТД про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,4830 га на вул. Пасічній у м. Львові, відомості про яку 19.05.2017 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згодом, на підставі договору купівлі-продажу від 23.05.2017, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., ПП «Астері» відчужило земельну ділянку на вул. Пасічній у м. Львові ТОВ «Колібрі- X» ЛТД.

25.05.2017 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., ТОВ «Колібрі- X» ЛТД продало земельну ділянку ТОВ «Будівельний альянс-плюс».

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.01.2018 скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 25.04.2017 у справі №914/401/17 в частині задоволення зустрічних позовних вимог, в цій частині судом апеляційної інстанції прийнято нове рішення, яким повністю відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог ПП «Астері» про визнання права власності на спірну земельну ділянку.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ПП «Астері», суд апеляційної інстанції у вказаній справі, зокрема, зазначив, що відчуження об`єктів нерухомого майна під час дії ст. 120 ЗК України в редакції від 25.10.2001 (станом на момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна) не було підставою автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами, а передбачало, що право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод.

З огляду на скасування рішення Господарського суду Львівської області, яким було визнано право власності на спірну земельну ділянку за ПП «Астері», яке згодом відчужило таку земельну ділянку ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД, а ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД на підставі нотаріально посвідченого договору відчужило спірну земельну ділянку ТОВ «Будівельний альянс-плюс», зазначаючи, що жодних рішень міською радою як власником щодо земельної ділянки не приймалося, а документація із землеустрою не затверджувалася, будь-які відомості щодо реєстрації державного акта на право приватної власності відсутні, вважаючи, що спірна земельна ділянка вибула з володіння Львівської міської ради поза її волею та останньою в подальшому не вчинено жодних дій, спрямованих на схвалення такого вибуття, Львівська міська рада відповідно до вимог ст. 388 ЦК України, звернулася до суду із цим позовом про витребування майна у останнього набувача.

На дату звернення Львівської міської ради до суду з позовом у даній справі, земельна ділянка була зареєстрована на праві власності за ТОВ "Будівельний альянс-плюс".

Як вбачається з матеріалів справи та як встановлено судом апеляційної інстанції у постанові у справі № 914/401/17, на спірній земельній ділянці знаходяться нежитлові будівлі під літ. Б-1 площею 12,4 кв.м та літ. А-1 площею 25,5 кв.м.

Водночас, під будівництво нежитлових приміщень під літ. Б-1 площею 12,4 кв.м та літ. А-1 площею 25,5 кв.м, що розташовані на вул. Пасічній, 146 у м. Львові, спірна земельна ділянка, що має цільове призначення для житлової забудови, не відводилася. З огляду на те, що спірна земельна ділянка неправомірно вибула з власності позивача ще з моменту видачі Державного акта на право власності 16.05.2000, вказані будівлі розташовані на ній безпідставно, оскільки ні ТОВ «Будівельний альянс-плюс», ні ПП «Астері», ні ТОВ «Колібрі-Х» ЛТД з моменту неправомірного відчуження земельної ділянки жодного разу не були її законними володільцями.

Отже, з наведеного можна дійти висновку, що будівлі під літ. Б-1 площею 12,4 кв.м та літ. А-1 площею 25,5 кв.м, розташовані на вул. Пасічній, 146 у м. Львові є самочинним будівництвом.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Так, доводи апелянта скарги щодо обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту, а також про наявність на спірній земельній ділянці об?єктів нерухомого майна судом апеляційної інстанції не досліджується, адже таке було предметом розгляду Верховним Судом. За результатами касаційного перегляду цієї справи, Верховний Суд констатував, що позивач обрав ефективний спосіб захисту порушених прав, який встановлений законом.

Також Верховний Суд вказав, встановлення наявності або відсутності на земельній ділянці об`єктів нерухомості (зокрема об`єктів самочинного будівництва) не входить до предмета доказування та не має юридичного значення для розгляду заявленої позивачем вимоги про витребування земельної ділянки.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, беручи до уваги вказівки Верховного Суду, викладені у відповідній постанові, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає зміні в частині мотивів задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 317, ч. 1, 2 ст. 319, ч. 1 ст. 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ч. 1, 2, 4 ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Елементом особливої правової охорони землі є норма ч. 2 ст. 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Відповідно до ст.3 Земельного кодексу України (у редакції від 06.04.1999 чинній на період складення Державного акту на право власності на землю), розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх (ч.2). Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування (ч.3).

Згідно із ч.1 ст.17 ЗК України (у редакції від 06.04.1999 чинній на період складення Державного акту), передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

Передача земельної ділянки у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів та товариств.

Відповідно до ч.3 ст.18 ЗК України (у редакції від 06.04.1999 чинній на період складення Державного акту), придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку.

Також, згідно з п. 1.4. Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 від 04.05.1999 (надалі по тексту «Наказ №43»), в редакції від 21.03.2000, чинній на період складення Державного акту, державний акт на право приватної власності на землю, на право колективної власності на землю або право постійного користування землею видається на підставі рішення Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, а на право власності на землю - на підставі рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, міської, селищної, сільської ради.

Отже, земельним законодавством передбачалося, що державні акти видаються на підставі рішень, зокрема, міських рад і лише в окремих випадках, визначених ст.18 ЗК України, а саме щодо земельних ділянок, що перебували у колективній або приватній власності, придбання провадилось за договором купівлі-продажу, який посвідчувався у нотаріальному порядку.

Водночас, як правомірно вказав суд першої інстанції, договір міг бути підставою до видачі державного акту на право власності на землю лише у випадку, коли така ділянка належала власнику на праві приватної або колективної власності.

Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, єдиною належною підставою до вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади м.Львова, повноваження якої, як власника, представляла Львівська міська рада, могло бути виключно рішення Львівської міської ради про таке вибуття, і лише в подальшому, така ділянка могла вибувати із приватної чи колективної власності осіб, яким вона була передана, на підставі договорів.

Проте, у матеріалах справи відсутні та учасниками справи не надано доказів прийняття відповідного рішення щодо вибуття спірної земельної ділянки із власності територіальної громади м. Львова. Доказів про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки щодо надання у власність або користування та для продажу на земельних торгах також суду не подано.

Отже, за відсутності рішення Львівської міської ради про вибуття з власності територіальної громади міста Львова спірної земельної ділянки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та законного висновку, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а доводи апелянта наведеного не спростовують.

Виходячи із наведеного, а також, враховуючи те, що в матеріалах справи відсутній та учасниками справи не наданий для дослідження договір купівлі-продажу земельної ділянки від 15.02.2000, зареєстрований в реєстрі за №4912, який слугував підставою видачі державного акта на право власності від 16.05.2000, а також з огляду на відсутність рішення Львівської міської ради про вибуття спірної земельної ділянки на користь ТзОВ «Колібрі-Х» ЛТД чи будь якої іншої особи, відсутні правові підстави вважати, що спірна земельна ділянка вибула із комунальної власності на відповідній правовій підставі.

Суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими та безпідставними доводи апелянта щодо недоведення позивачем, що спірна земельна ділянка на момент вибуття належала до комунальної форми власності.

Згідно із ст.3 ЗК України (чинній на період складення Державного акту), у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Суб`єктами права державної власності на землю виступають:

-Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

-Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

-обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Відповідно до ст.63 ЗК України до, земель міста належать усі землі в межах міста.

Землі міста перебувають у віданні міської Ради народних Депутатів. Межа міста - зовнішня межа земель міста, що відокремлює їх від земель іншого призначення і визначається проектом планування та забудови міста або техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста. Межа міста встановлюється і змінюється в порядку, що визначається Верховною Радою України.

Відповідно до ст.10 ЗК України, до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить, зокрема, передача земельних ділянок у власність.

Згідно з ст.374 ЦК України, суб`єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Відповідно до ст.13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з ст.14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з ч.3 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема на, землю.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Виходячи із положень ст. 9 та ст. 12 чинного ЗК України від 25.10.2001, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад та передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

З огляду на наведені законодавчі положення, а також зважаючи, що спірна земельна ділянка була у власності Львівської міської ради, з врахуванням вищеописаних положень ЗК України, вибула із власності позивача всупереч волі останнього та з порушенням норм законодавства, Львівська міська рада є власником спірної земельної ділянки та від імені та в інтересах територіальної громади м. Львова здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження даним об`єктом права комунальної власності.

Відповідно до ст.387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Верховний Суд у постанові від 12.06.2018 у справі №916/3727/15 зазначає, що зі змісту вказаних нормативних приписів вбачається, що лише і виключно власник майна, який фактично позбавлений можливості володіти й користуватися вказаним майном в результаті його незаконного вибуття з володіння за наявності певних умов має право витребувати таке майно із чужого володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 21.08.2018 у справі №902/1722/14, виходячи з аналізу ст.ст. 387, 388 ЦК України, власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно.

Відповідно до ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до ст.330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

При цьому, за змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею іншим шляхом, ніж було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння або було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння, що і має місце в спірних відносинах.

Задовольняючи позовні вимоги про витребування спірної земельної ділянки, поза увагою суду першої інстанції залишилося питання про те, чи є останній набувач спірної земельної ділянки добросовісним.

Так, при застосуванні положень ст.ст. 387, 388 ЦК України, на які покликається позивач як на правову підставу позову, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень ст.ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

У питанні витребування майна у добросовісного набувача, необхідно враховувати, що у ст. 41 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Водночас визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (ст. 328 ЦК України).

Відповідно до приписів ст. 330 ЦК України, добросовісність є умовою набуття права власності. Оскільки спір про віндикацію є титульним спором для обох сторін, саме на набувача покладено обов`язок довести свою добросовісність.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі №461/12525/15-ц зазначила, що суди, розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 виснувала, зокрема, що перевірка добросовісності набувача цього майна здійснюється саме при вирішенні питання про витребування майна.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23) також вказала, що, вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування ст. 388 ЦК України, необхідно перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (правовий висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18).

Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Добросовісність чи недобросовісність особи - це правовий висновок, який робиться судом на підставі встановлених обставин справи, які можуть про це свідчити. Добросовісність чи недобросовісність особи не залежить від того, чи був визнаний договір недійсним, чи ні. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/20528/21.

З огляду на зазначене, обставинами, які входять в предмет доказування в межах цього апеляційного розгляду, є встановлення добросовісності чи недобросовісності набуття ТОВ «Будівельний альянс-плюс» спірної земельної ділянки.

Досліджуючи матеріали справи, а також оцінюючи наведені сторонами доводи, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач придбав спірну земельну ділянку у ТОВ «КолібріХ» ЛТД за відплатним договором, на час укладення якого право власності на цю земельну ділянку було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за продавцем. Також в матеріалах справи наявні докази, які свідчать про те, що на момент придбання спірної земельної ділянки така була сформована як об?єкт цивільних прав із присвоєнням кадастрового номера.

Таким чином, відповідач, діючи добросовісно, мав право вважати, що набуття земельної ділянки не суперечить закону, а його дії відповідають положенням ст. 388 ЦК України та є добросовісними, оскільки докази зворотнього в матеріалах справи відсутні.

Більше того, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції представниця позивача не спростовувала обставин добросовісного набуття відповідачем спірної земельної ділянки, доказів протилежного суду не надавала.

Отже, суд виснує, що ТОВ «Будівельний альянс-плюс» є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки площею 0,4830 га на вул. Пасічній у м. Львові.

Незважаючи на добросовісність відповідача, суд першої інстанції встановив, а апеляційний суд перевірив, що попереднє вибуття земельної ділянки з власності Львівської міської ради було незаконним. При цьому, відсутність волевиявлення з боку законного власника (Львівської міської ради) на відчуження ділянки є ключовим фактором.

Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача, якщо воно вибуло поза його волею. Відтак порушення права власності Львівської міської ради створює правові підстави для витребування земельної ділянки, оскільки право володіння відповідача не може переважати право власності первинного власника, якщо останній був позбавлений майна незаконно.

Попри те, що відповідач є добросовісним набувачем земельної ділянки, позов Львівської міської ради про витребування цієї ділянки підлягає задоволенню, оскільки ділянка вибула з власності міської ради поза її волею.

Так, у практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном.

Витребування спірної земельної ділянки на користь територіальної громади м. Львова з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування із його власності спірного майна здійснюється на підставі норми ст. 388 ЦК України, яка відповідає вимогам доступності, чіткості та передбачуваності.

У цій справі «суспільним», «публічним» інтересом позовних вимог з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача є задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади м. Львова на вказану земельну ділянку, захист такого права щодо користування, розпорядження та володіння спірною земельною ділянкою, яка була передана відповідачу із порушенням чинного законодавства.

Таким чином, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном.

Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні у право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. Разом із тим, відповідач не позбавлений права в подальшому звернутись до суду із відповідним позовом про відшкодування йому компенсації вартості витребуваної земельної ділянки, збитків, що сприятиме дотриманню принципу пропорційності.

Відтак позовні вимоги не порушують пар.1 ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, через дотримання принципу законності втручання у право власності, відповідності такого втручання суспільному інтересу, його пропорційності.

У зв`язку із наведеним, обґрунтованим та правомірним є рішення суду першої інстанції про задоволення позову та витребування з чужого незаконного володіння ТОВ «Будівельний альянс-плюс» спірної земельної ділянки із переданням її територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та вказаних висновків суду не спростовують.

Щодо доводів апелянта про пропуск позивачем строку позовної давності, то колегія суддів вважає такі безпідставними з огляду на таке.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" вказує на форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Оскільки, метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто, тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто, після виникнення права на захист (охоронного).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п.570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в с. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 22.02.2017 у справі №6-17цс17.

Суд вважає також необґрунтованими доводи апелянта, що позовну давність необхідно обраховувати з 16.05.2000 дня, яким датований Державний акт права власності на землю, оскільки позивач заперечує проти існування такого акту, а відповідач оригіналу зазначеного акту суду для огляду не надав, то відповідно суд, враховуючи положення ст. 91 ГПК України, виснує про недоведення відповідачем існування такого акту, а відповідно безпідставність визначення початку перебігу позовної давності з цього моменту.

Матеріалами справи підтверджується, що Львівська міська рада отримала інформацію від керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 про вибуття спірної земельної ділянки з власності громади міста 09.08.2017. Тобто з цього моменту розпочала перебіг позовна давність, яка тривала до 10.08.2020.

Із цим позовом міська рада звернулася до суду 20.06.2023.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Водночас відповідно до п. 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19" з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин.

Таким чином, безпідставними є покликання скаржника щодо непоширення на спірні правовідносин зазначених вище положень щодо продовження позовної давності, оскільки закінчення позовної давності у цій справі припало на період дії карантину та в силу вимог закону була продовжена.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Отже, позов пред`явлений в період дії карантину та у суду відсутні правові підставі для застосування позовної давності в цій справі.

Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, нез`ясування обставин, що мають значення для справи.

Враховуючи те, що суд першої інстанції не дослідив питання добросовісності набувача, то оскаржуване рішення підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного вище, апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення судового збору за подання апеляційної скарги за апелянтом і покладення на апелянта 152 384, 00 грн судового збору, сплаченого позивачем за перегляд постанови у цій справі в касаційному порядку.

Керуючись ст. ст. 74, 129, 269, 270, 275, 277, 281- 284 ГПК України,

Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельний альянс-плюс» задовольнити частково.

2.Рішення Господарського суду Львівської області від 27.11.2023 у справі №914/1905/23 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині оскаржуване рішення залишити без змін.

3.Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельний альянс-плюс» (79045, м. Львів, вул. Стрийська, 115; код ЄДРПОУ 34368355) на користь Львівської міської ради (79008, м.Львів, пл. Ринок, 1; код ЄДРПОУ 04055896) 152 384, 00 грн сплаченого судового збору за перегляд постанови в касаційному порядку.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.

Справу повернути до Господарського суду Львівської області.

Повний текст постанови складено та підписано 20.12.2024.

Головуючий суддяО.І. МАТУЩАК

СуддіН.М. КРАВЧУК

О.С. СКРИПЧУК