Постанова

від 24.09.2024 по справі 727/10070/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2024 року м. Чернівці Справа № 727/10070/18

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Лисака І.Н.,

суддів: Височанської Н.К.., Половінкіної Н.Ю.,

секретар: Собчук І.Ю.,

позивач/третя особа на стороні позивача: ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Чернівецька міська рада,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги/позивач: ОСОБА_4 ( ОСОБА_5 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог: приватний нотаріус Чернівецького МНО Балацький Олег Олександрович, Головне управління Держгеокадастру в Чернівецькій області,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 червня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Смотрицького В.Г., дата виготовлення повного тексту рішення 27 червня 2024 року, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів та в подальшому, збільшивши позовні вимоги, просив:

визнати незаконним та скасувати пункти 36, 36.1 рішення від 29 листопада 2012 року № 670 Чернівецької міської ради (30 сесії 6-го скликання) та державні акти на право власності серії ЯМ №738389 та серії ЯМ №738390, виданими Чернівецької міською радою Чернівецької області 18 грудня 2012 року на ОСОБА_2 на підставі вказаного рішення;

визнати недійсним з моменту вчинення договір купівлі-продажу земельних ділянок серії ЯМ №738390 та серії ЯМ №738389 від 19.12.2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького МНО Балацьким О.О., в частині належних ОСОБА_1 42,5 ідеальних часток в земельних ділянках за кадастровими номерами 7310136300:02:001:0006, площею 0,0302 га та 7310136300:02:001:0007, площею 0,0224 га, що розташовані по АДРЕСА_1 ;

Провадження №22-ц/822/767/24

визнати за ОСОБА_1 право власності на 42,5 ідеальних часток земельної ділянки площею 0,0302 га з кадастровим номером 7310136300:02:001:0006 та на 42,5 ідеальних часток земельної ділянки площею 0,0224 га з кадастровим номером 7310136300:02:001:0007.

В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що 10.12.2004 року між ОСОБА_2 та ним було укладено договір купівлі-продажу 42,5 ідеальних часток від земельної ділянки площею 0,0224 га, розташованої по АДРЕСА_1 , яка належить продавцю на підставі державного акта про право власності на землю серії ЧВ №071731 від 26.05.2004 року, кадастровий номер 7310136300:02:001:0007, за ціною 11263 грн, та договір купівлі-продажу 42,5 ідеальних часток від земельної ділянки площею 0,0302 га, розташованої по АДРЕСА_1 , яка належить продавцю на підставі державного акта про право власності на землю серії ЧВ №063238 від 26.05.2004 року, кадастровий номер 7310136300:02:001:0006, за ціною 11263 грн.

Аналогічні договори на інші 42,5 ідеальних часток вказаних земельних ділянок було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Під час підготовки документів для державної реєстрації придбаних часток земельних ділянок позивачу стало відомо, що спірні земельні ділянки на підставі договору купівлі-продажу земельних ділянок від 19.12.2012 року зареєстровані за ОСОБА_3 .

Чернівецька міська рада після того, як ОСОБА_2 відчужила 850/100 ідеальних часток земельних ділянок, незаконно порушуючи прав ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , видала ОСОБА_2 державні акти на право власності серії ЯМ №738389 та серії ЯМ №738390 земельних ділянок площами 0,0302 га та 0,0224 га на АДРЕСА_1 , на які вона вже не мала право, як і на отримання нового свідоцтва про право власності, при зміні цільового призначення цих земельних ділянок з цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі згідно до рішення № 670 30 сесії 6 скликання Чернівецької міської ради від 29 листопада 2012 року.

З огляду на наведене у Чернівецької міської ради були відсутні законні підстави для прийняття в пунктах 36, 36.1 рішення №670 30 сесії 6 скликання Чернівецької міської ради від 29 листопада 2012 року та оформлення і видачу державних актів на право власності серії ЯМ №738389 та серії ЯМ №738390 земельних ділянок площами 0,0302 га та 0,0224 га по АДРЕСА_1 , при зміні цільового призначення цих земельних ділянок з цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

При зміні цільового призначення земельних ділянок відповідачка ОСОБА_2 , як співвласник земельних ділянок та як продавець таких, приховала від Чернівецької міської ради, що 850/1000 ідеальних часток даних земельних ділянок були власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , та сприяла незаконному рішенню Чернівецької міської ради в пунктах 36,36.1 рішення від 29 листопада 2012 року № 670, отримала незаконне свідоцтво про право власності та, в подальшому, уклала незаконну угоду купівлі продажу 850/1000 ідеальних часток даних земельних ділянок.

Вважає, що вказаним договором купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порушено його право на земельні ділянки, що, в свою чергу, є підставою для визнання його недійсним.

Посилаючись на норми права, що регулюють спірні правовідносини та викладені обставини, просив позовні вимоги задовольнити.

У листопаді 2018 року ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ) звернувся до суду з аналогічним позовом та обґрунтуванням такого, в якому просив: визнати незаконним та скасувати пункти 36, 36.1 рішення від 29 листопада 2012 року № 670 Чернівецької міської ради (30 сесії 6-го скликання) та державні акти на право власності серії ЯМ №738389 та серії ЯМ №738390 виданими Чернівецької міською радою Чернівецької області 18 грудня 2012 року на ОСОБА_2 на підставі вказаного рішення;

визнати недійсним з моменту вчинення договір купівлі-продажу земельних ділянок серії ЯМ №738390 та серії ЯМ №738389 від 19.12.2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького МНО Балацьким О.О., в частині належних ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ) 42,5 ідеальних часток в земельних ділянках за кадастровими номерами 7310136300:02:001:0006, площею 0,0302 га та 7310136300:02:001:0007, площею 0,0224 га, що розташовані по АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ) право власності на 42,5 ідеальних часток земельної ділянки площею 0,0302 га з кадастровим номером 7310136300:02:001:0006 та на 42,5 ідеальних часток земельної ділянки площею 0,0224 га з кадастровим номером 7310136300:02:001:0007.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 червня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ) відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду стороною позивача ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій зазначає, що рішення не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України, судом не вірно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвели до неправильного вирішення спору.

Доводи апеляційної скарги ідентичні доводам позовної заяви.

Щодо обраного позивачем способу захисту апелянт зазначає, що ОСОБА_2 не тільки неправомірно повернула у свою особисту приватну власність відчужені позивачам 10.12.2004 року земельні ділянки, але й змінила їх цільове призначення, а тому вимога про визнання рішення органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування є, в даному випадку, ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги, хоч і не призведе до відновлення права володіння позивачем земельними ділянками, однак буде мати своїм наслідком відновлення виду цільового призначення спірних земельних ділянок, що існував до неправомірного втручання ОСОБА_2 у право власності позивача.

Враховуючи вказані обставини є правильними і вимоги про визнання недійсним та скасування договору купівлі-продажу земельних ділянок й визнання за позивачем права власності на них, що є результатом застосування реституції, що матиме своїм наслідком не тільки відновлення права власності позивача на спірні частки у праві власності на земельні ділянки, але й повернення у власність ОСОБА_1 земельних ділянок з цільовим призначенням «для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд».

Ефективність такого способу захисту полягає у державній реєстрації рішення суду про визнання права власності за позивачем ОСОБА_1 на 42,5 ідеальних частки у праві власності на дві спірні земельні ділянки, зі скасуванням документів про зміну цільового призначення земельних ділянок.

Щодо висновків суду про пропуск позивачем строків позовної давності, то такі є хибними, оскільки ОСОБА_1 стало відомо про наявність спірного договору купівлі-продажу 25 вересня 2018 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка отримувалась у зв`язку з необхідністю здачі в експлуатацію самочинного будівництва приміщення бару «Оптиміст», що підтверджується довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, після чого він одразу звернувся до суду.

На підставі наведеного, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить таку залишити без задоволення, рішення суду без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд виходив з того, що у цій справі права позивачів на земельну ділянку порушують не самі державні акти на землю чи рішення Чернівецької міської ради, а обставини їх отримання з порушенням закону та відчуження у подальшому ОСОБА_3 , тому ефективним способом захисту права власності є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на земельну ділянку.

Крім того, суд оцінивши вказані докази та обставини за своїм внутрішнім переконанням, дійшов висновку, що позивачами не доведено той факт, що вони не могли дізнатись про порушення свого цивільного права з 2012 року по 2018 рік, а у позивачів не було об`єктивних і суб`єктивних причин не контролювати належним чином свою власність. Вони мали можливість і зобов`язані були знати про стан своїх майнових прав.

Враховуючи вищенаведене позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , всупереч вимогам ч.1 ст. 81 ЦК України не довели той факт, що вони не могли дізнатися про порушення своїх прав з 2012 року чи 2014 року, не вказали на наявність розумних та поважних причин пропущення строку позовної давності, протилежного позивачами не доведено, а інший висновок суду суперечитиме принципу змагальності цивільного процесу та презумпції можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону відповідає не в повній мірі, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається та сторонами визнається й не спростовується, що 10 грудня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купив 42,5 ідеальних часток від земельної ділянки площею 0,0224 га, розташованої по АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд. Об`єкт нерухомості, що відчужується, належить продавцю на підставі Державного акта про право власності на землю ЧВ №071731, виданого 26 травня 2004 року Чернівецьким міським виконавчим комітетом, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №721, кадастровий номер 7310136300:02:001:0007 (т.1 а.с.9).

Того ж дня, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купив 42,5 ідеальних часток від земельної ділянки площею 0,0302 га, розташованої по АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд. Об?єкт нерухомості, що відчужується, належить продавцю на підставі Державного акта про право власності на землю ЧВ №063238, виданого 26 травня 2004 року Чернівецьким міським виконавчим комітетом, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №722, кадастровий номер 7310136300:02:001:0006 (т.1 а.с.11).

10 грудня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_4 купив 42,5 ідеальних часток від земельної ділянки площею 0,0224 га, розташованої по АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд. Об`єкт нерухомості, що відчужується, належить продавцю на підставі Державного акта про право власності на землю ЧВ №071731, виданого 26 травня 2004 року Чернівецьким міським виконавчим комітетом, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №721, кадастровий номер 7310136300:02:001:0007 (т.1 а.с.10).

Також, 10 грудня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_4 купив 42,5 ідеальних часток від земельної ділянки площею 0,0302 га, розташованої по АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд. Об?єкт нерухомості, що відчужується, належить продавцю на підставі Державного акта про право власності на землю ЧВ №063238, виданого 26 травня 2004 року Чернівецьким міським виконавчим комітетом, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №722, кадастровий номер 7310136300:02:001:0006 (т.1 а.с.12).

Вказані договори були посвідчені приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Голубничою О.В. та зареєстровані за номерами 4780, 4783, 4782, 4784 відповідно.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно №137912880 від 17.09.2018 року, за ОСОБА_3 18 червня 2014 року було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0224 га, кадастровий номер №7310136300:02:001:0007, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу, земельної ділянки, серія та номер: ВТВ №017479, виданий 19.12.2012 року, видавник: приватний нотаріус Балацький О.О.; державний акт на право власності на земельну ділянку, серія та номер: ЯМ №738390, виданий 17.12.2012, видавник: Управління Держкомзему у м. Чернівці (т.1 а.с.13).

У відповідності до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №137913253 від 17.09.2018 року, за ОСОБА_3 18 червня 2014 року було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0302 га, кадастровий номер №7310136300:02:001:0006, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу земельної ділянки, серія та номер: ВТВ №017479, виданий 19.12.2012 року, видавник: приватний нотаріус Балацький О.О.; державний акт на право власності на земельну ділянку, серія та номер: ЯМ №738389, виданий 17.12.2012, видавник: Управління Держкомзему у м. Чернівці (т.1 а.с.14).

19.12.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір, за яким продавець передає: земельну ділянку розміром 0,0302 га, кадастровий номер №7310136300:02:001:0006, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі та земельну ділянку розміром 0,0224 га, кадастровий номер №7310136300:02:001:0007, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, а покупець приймає і сплачує за неї обговорену грошову суму. Вказані земельні ділянки належать продавцю на підставі державних актів на право власності серії ЯМ №73839 та ЯМ №738390 відповідно (т.1 а.с.122-123).

З копії державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯМ №738390, виданого 18.12.2012 року на підставі рішення Чернівецької міської ради №670 від 29 листопада 2012 року, вбачається, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0224 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, а з копії державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯМ №738389, виданого 18.12.2012, на підставі рішення Чернівецької міської ради №670 від 29 листопада 2012 року, вбачається, що ОСОБА_2 також є власником земельної ділянки площею 0,0302 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (т.1 а.с.124-125).

Із копії заяви, наданої ОСОБА_2 приватному нотаріусу Чернівецького нотаріального округу Балацькому О.О. від 19.12.2012 року, вона заявила, що в шлюбі та фактичних шлюбних відносинах не перебуває, на момент придбання земельної ділянки розміром 0,0302 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7310136300:02:001:0006 та земельної ділянки розміром 0,0224 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7310136300:02:001:0007 (т.1 а.с.151-152).

Згідно з архівним витягом з Рішення Чернівецької міської ради 30 сесії 6 скликання від 29.11.2012 року №670 про зміну цільового призначення земельних ділянок внесення змін та визнання такими, що втратили чинність окремих пунктів рішень з цих питань, зокрема п.36 вирішено затвердити підприємцю ОСОБА_2 проект відведення щодо зміни цільового призначення земельних ділянок за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,0224 га та площею 0,0302 га для будівництва та обслуговування кафе-бару, торгово-офісних приміщень і готелю за рахунок власних земельних ділянок, наданих для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (підстава: дозвіл на складання проекту відведення-рішення міської ради V скликання від 26.06.2008 року №623 (пункт 2.5), витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 03.12.2004 року №5693629) та п.36.1. вирішено зобов`язати ОСОБА_2 звернутись в управління Держкомзему у м. Чернівцях для заміни державного акта на право власності н ділянку за адресою АДРЕСА_1 (т.2, а.с.85-86, т.2, а.с.109-110).

Відповідно до копії державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЧВ №071731, виданого 26.05.2004 року, на підставі рішення від 26 лютого 2004 року Чернівецької міської ради №387, власником земельної ділянки площею 0,0224 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, є ОСОБА_2 , акт зареєстровано за №721 (т.2 а.с.88, 112) та копії державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЧВ №063238, виданого 26.05.2004 року, на підставі рішення від 26 лютого 2004 року Чернівецької міської ради №387, власником земельної ділянки площею 0,0302 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, є ОСОБА_2 , акт зареєстровано за №722 (т.2, а.с.89, 113).

В дублікаті свідоцтва про право власності, виданого 18.05.2012 року взамін втраченого, міститься інформація, що нежилі приміщення кафе-бару та офісу загальною площею 386,7 кв.м. є у приватній власності ОСОБА_2 , згідно з рішенням виконавчого комітету міської ради від 23.11.2004 року №992/22, приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Скінтей Ю.І. 15.06.2012 року засвідчено вірність цієї копії з оригіналу документа, в останньому підчисток, дописок, закреслень слів, незастережних виправлень та інших особливостей не виявлено, зареєстровано в реєстрі за №1433 (т.2 а.с.114).

Згідно з копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 02.12.2004 серія НОМЕР_1 , нежилі приміщення кафе-бару та офісу загальною площею 386,7 кв.м. є у приватній власності ОСОБА_2 , згідно з рішенням виконавчого комітету міської ради від 23.11.2004 року №992/22. На звороті копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно міститься позначка від 10 грудня 2004 року, вчинена ОСОБА_9 , приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу, про те, що нею посвідчено договір купівлі-продажу 42,5 ідеальних часток нежилих приміщень на ім`я ОСОБА_1 за реєстр. №4758 та договір купівлі-продажу 42,5 ідеальних часток нежилих приміщень на ім`я ОСОБА_4 за реєстр. №4760 (т.2 а.с.135).

Кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Захист права - це використання передбачених законом способів (можливостей, інструментів) для поновлення свого порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права. «Право на захист особа здійснює на свій розсуд» (стаття 20 ЦК).

Ефективність (англ. efficiency; performance; нім. Effektivitat f, Wirkunsgrad m, Wirksamkeit f) - відношення корисного ефекту (результату) до витрат на його одержання. Це властивість певного процесу, яка зумовлена його якістю та кількістю засобів, що беруть участь у процесі, а також конкретною ситуацією; Ефективність уможливлює виконання певної задачі; характеризується певним співвідношенням між отримуваним сумарним ефектом та сумарними витратами на створення і використання засобів, що беруть участь у процесі, його організацію та здійснення. Так, згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном.

В силу ч.2 ст.373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

В силу частини першої статті 81 ЗК України визначено такі способи набуття права власності на земельні ділянки: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

За приписами частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно зі статтею 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Тобто права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Верховний Суд сформував сталу практику в аналогічних справах за позовами прокурора щодо повернення державі (територіальній громаді) земельної ділянки, отриманої з порушенням законодавства та відчуженої на користь третіх осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (пункт 51 постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року, справа №922/614/19).

В постанові Верховного Суду від 07 червня 2023 року (справа №183/8294/19) вказано, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 361/2965/15-а, від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним. Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року, справа №469/1044/17).

Верховний Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі №488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 14 грудня 2022 року в справі №477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року в справі №488/2807/17 (пункт 94)).

Власник із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі №488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі №914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі №908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі №483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі №910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту порушеного права. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про витребування майна.

У постанові від 11 лютого 2020 року в справі №922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Оскільки вимога про визнання наказів Головного управління Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Враховуючи викладене, власник з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий висновок узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц, згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові вказала на те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Отже, суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц).

У пункті 11.10 постанови від 20 червня 2023 року в справі №633/408/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність і про скасування державної реєстрації такого права за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди.

За наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з приводу того, що у цій справі права позивача ОСОБА_1 на земельні ділянки порушують не самі державні акти на землю чи рішення Чернівецької міської ради, а обставини їх отримання та відчуження у подальшому ОСОБА_3 , тому ефективним способом захисту права власності є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на земельну ділянку.

Доводи апеляційної скарги, що права апелянта будуть поновлені за умови недійсності правочину із застосуванням механізму реституції, не заслуговують на увагу, оскільки реституція застосовується до сторін недійсного (оспореного) правочину, до яких позивач/апелянт не належить.

Що стосується наведених судом мотивів з приводу строку позовної давності та добросовісності набуття спірного майна, то колегія суддів вказує наступне.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п.51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).

Основи застосування позовної давності передбачені главою 19 ЦК України. Позовна давність нормами ЦК України поділена на загальну та спеціальну.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Саме такої позиції дотримуються суді при розглядів спорів (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц тощо).

Аналогічний висновок викладно Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 14 червня 2023 року по справі №755/13805/16-ц (п.53).

Тобто, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

За наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції помилково надано оцінку початку перебігу строку позовної давності та мотивів добросовісності набуття спірного майна у вказаній справі, оскільки судом при розгляді справи зроблено обґрунтований висновок про обрання позивачами неефективного способу захисту, який, в подальшому, не відновить порушеного права таких, що є самостійною підставою для відмови в позові, й, відповідно, посилання суду в своєму рішенні є необґрунтованим, а тому вказані мотиви необхідно виключити з обґрунтувань рішення суду, оскільки такі можуть стати преюдиційними в іншому спорі при зверненні позивача із вірним способом захисту за участю вказаних сторін.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу частково, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення наведених вище встановлених обставин.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 червня 2024 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновки щодо строку позовної давності та добросовісності набуття спірного майна.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий І.Н. Лисак

Судді: Н.К. Височанська

Н.Ю. Половінкіна