Постанова

від 24.09.2024 по справі 701/674/24

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2024 року

Справа № 701/674/24Провадження № 22-ц/821/1304/24Категорія: на ухвалу

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Василенко Л. І.,

суддів: Карпенко О. В., Новікова О. М.,

секретаря - Ярошенка Б. М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника Василя Володимировича на ухвалу Маньківського районного суду Черкаської області від 18 червня 2024 року, у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Маньківської селищної ради про встановлення факту, що має юридичне значення, у складі судді Костенко А. І.,

в с т а н о в и в :

В червні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник В. В. звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просив встановити юридичний факт самостійного виховання та утримання заявником ОСОБА_1 дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Маньківського районного суду Черкаської області від 18 червня 2024 року у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Маньківської селищної ради про встановлення факту, що має юридичне значення - відмовлено. Роз`яснено заявнику про право подати позов на загальних підставах.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що встановлення факту про який просить суд заявник в своїй заяві створює правову підставу для пред`явлення особами зазначеними у ч. 1 ст. 165 СК України позову про позбавлення матері ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої дитини ОСОБА_3 .

Тому, суд першої інстанції вважав, що встановлення факту про який просив заявник має преюдиціальний характер та нерозривно пов`язаний з самим правовим наслідком його встановлення позбавленням батьківських прав, що в свою чергу є спором, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник В. В. не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції оскаржив її до суду апеляційної інстанції.

Просив скасувати ухвалу Маньківського районного суду Черкаської області від 18 червня 2024 року якою відмовлено у відкритті провадження та направити справу для продовження розгляду справи до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, суд першої інстанції не навів аргументів щодо наявності спору про право. Разом із тим, відповідно до сталої судової практики щодо позбавлення батьківських прав, то позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків.

Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. У свою чергу заявник як батько не має беззаперечних доказів, які б підтверджували винну поведінку матері, систематичне ухилення від виконання батьківських обов`язків, притягнення її до відповідальності за ст. 184 КУпАП та інші підстави для позбавлення батьківських прав. Заявник також не може підтвердити належними та допустимими доказами які б безумовно свідчили про злісне ухилення матері від виховання дочки і наявність, передбачених ч. 1 ст. 164 СК України підстав для позбавлення її батьківських прав відносно неповнолітньої дитини як крайнього засобу впливу.

Зазначив, що враховуючи всі обставини справи, встановлення факту самостійного утримання дитини не передбачає вирішення конфлікту між батьками або іншими особами щодо цього права, а отже відсутній спір про право. Крім того, встановлення судом факту самостійного виховання та утримання дитини без участі матері породжує для заявника юридичні наслідки, оскільки від встановленого вказаного факту може залежати виникнення, зміна, або припинення особистих чи майнових прав останнього.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження, а тому ухвала суду підлягає скасуванню з направлення справи для продовження розгляду.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Пунктом 7 ч. 1 ст. 353 ЦПК України визначено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо, зокрема, відмови у відкритті провадження у справі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника В. В., переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції зазначив, що встановлення факту про який просив заявник має преюдиціальний характер та нерозривно пов`язаний з самим правовим наслідком його встановлення позбавленням батьківських прав, що в свою чергу є спором, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

За змістом ч. 1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Згідно із ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Такий правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19, від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17.

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, визначений у ч. ч. 1, 2 ст. 315 ЦПК України, не є вичерпним.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи - залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст. 315 ЦПК України).

Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів в порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права. Спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний.

Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав осіб; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазначено, що, вирішуючи питання про прийняття заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення, судам необхідно враховувати, що ці заяви повинні відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим конкретною статтею про зміст заяви.

Згідно з ст. 318 ЦПК України, у заяві про встановлення юридичного факту повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою.

Встановлено, що в обґрунтування поданої заяви окрім іншого, заявник вказує, що йому необхідно встановити факт самостійного виховання та утримання дитини для реалізації його права, передбаченого п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Так, за змістом п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі ч. 1 ст. 135 Сімейного кодексу України.

З врахуванням викладеного вбачається спір про право, зокрема, право заявника на відстрочку від призову під час мобілізації, передбаченого ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Водночас, встановлено, що відповідний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки до участі у справі не залучено.

Окрім того, звертаючись до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини та зазначаючи матір дочки ОСОБА_2 та Службу у справах дітей Маньківської селищної ради заінтересованими особами, заявник вказав, що ОСОБА_2 відповідно до відповіді із Державної прикордонної служби України щодо перетину боржником державного кордону № 53943754 від 30.05.2024 року виїхала за межі України 14.05.2022. Отже, ОСОБА_2 не бере участі у вихованні своєї дочки та фінансово її не забезпечує починаючи із 2014 року, що підтверджується у сукупності іншими матеріалами цивільної справи, а з 2022 року взагалі не перебуває на території України.

Щодо наявності спору у заявлених вимогах, які можуть вплинути на права та інтереси іншого з батьків у разі задоволення порушеного заявником питання.

Питання регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).

У відповідності до ст. 141 СК України мати та батько мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав по відношенню до дитини.

Частинами 2, 4 ст. 157 СК України визначено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, такий спір вирішується судом. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи (ст. 159 СК України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Частиною 4 ст. 19 СК України підтверджується, що спір щодо участі у вихованні дитини вирішується судом і в цьому спорі обов`язковою є участь органу опіки та піклування, який має подати суду висновок щодо розв`язання спору.

Факт відсутності участі одного з батьків у вихованні дитини може бути підтверджений за рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.

Отже, захист порушених прав у зв`язку з невиконанням, неприйняттям участі одним із батьків у вихованні дітей, тобто самоусунення від виконання батьківських обов`язків, має розглядатись в іншому порядку, передбаченому законом (позовному провадженні).

Питання належного виховання дітей, досягнення порозуміння між батьками і дітьми, відповідальності батьків за неналежне виконання батьківських обов`язків завжди є важливими й актуальними. Законом України «Про охорону дитинства» визначено, що батьки або особи, які їх замінюють, зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Закон передбачає, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини.

Відповідальність щодо виховання дітей покладена на обох батьків, незалежно від того проживають вони разом чи окремо, оскільки обов`язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для обох з них.

Обов`язки батьків висвітлені в ст. 150 СК України, згідно якої батьки зобов`язані: виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя та поважати дитину.

За невиконання або неналежне виконання обов`язків щодо виховання дітей батьки можуть бути притягнені до різних видів юридичної відповідальності.

Згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

З огляду на обставини справи слід зробити висновок про те, що вимога про встановлення факту того, що заявник самостійно виховує дитину не може розглядатися у судовому порядку безвідносно до дій (бездіяльності) матері дитини, оскільки вказані факти можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ про позбавлення особи батьківських прав, а не в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства.

Тобто, зазначені заявником обставини дають підстави вважати, що його вимога фактично пов`язана з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав батьків дитини, які закріплені в Сімейному кодексі України. Такими до прикладу можуть бути право батьків на визначення місця проживання дитини, а такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом; право матері чи батька на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав у випадку, якщо вона чи він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини, тощо.

Інститут окремого провадження та встановлення у цьому провадженні юридичного факту не передбачені для того аби вирішити (допомогти вирішити) будь-який спір про право.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження, оскільки встановлення даного факту пов`язується із наступним вирішенням спору про право, а тому такий спір має вирішуватися в порядку позовного, а не окремого провадження.

Тобто визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18 липня 2022 року у справі № 755/9100/18 (провадження № 61-17332св20), від 25 жовтня 2022 року у справі № 760/13773/20 (провадження № 61-797св22).

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 389 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника Василя Володимировича - залишити без задоволення.

Ухвалу Маньківського районного суду Черкаської області від 18 червня 2024 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в порядку та за умов визначених ЦПК України.

Повний текст постанови складено 24 вересня 2024 року.

Головуючий Л. І. Василенко

Судді: О. В. Карпенко

О. М. Новіков