Постанова

від 24.09.2024 по справі 182/6681/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7943/24 Справа № 182/6681/21 Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І. О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2024 року м.Кривий Ріг

Справа № 182/6681/21

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.

секретар судового засідання Гладиш К.І.

сторони:

позивач Нікопольська окружна прокуратура Дніпропетровської області, в інтересах Дніпропетровської обласної державної адміністрації,

відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах Дніпропетровської обласної державної адміністрації, на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2024 року,яке ухвалено суддею Кобеляцькою-Шаховал І.О.у містіНікополі Дніпропетровської області (відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні), -

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2021 року Нікопольська окружна прокуратура Дніпропетровської області, в інтересах Дніпропетровської обласної державної адміністрації, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, третя особа Державне спеціальне господарське підприємство «Ліси України», про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.

Позовні вимоги мотивовано тим, що земельна ділянка, площею 2,00 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, до її передачі, згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 01 квітня 2021 року № 4-2886/15-21СГ, у приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, мала лісогосподарське призначення. Тобто, відбулася незаконна зміна цільового призначення землі та дана земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення та природно заповідного фонду і розташована у 51 кварталі, виділ 3, та у 18 кварталі, виділ 1, Нікопольського лісництва ДП «Марганецьке лісове господарство».

Позивач вважає, наявні підстави для звернення до суду з даним позовом, оскільки зазначені обставини є суспільним та публічним інтересом.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд: усунути перешкоди власнику Державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, площею 2,00 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, яка розташована на території Покровської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, шляхом визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 01 квітня 2021 року № 4-2886/15-21 СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність»; усунути перешкоди власнику Державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, площею 2,00 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, яка розташована на території Покровської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку; усунути перешкоди власнику Державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, площею 2,00 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, яка розташована на території Покровської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, шляхом її повернення (витребування) на користь Держави, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, з правом постійного користування ДП «Марганецьке лісове господарство» із незаконного володіння ОСОБА_2 ; стягнути з відповідачів на користь Дніпропетровської обласної прокуратури судовий збір, сплачений при подачі позову до суду.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач Нікопольська окружна прокуратура Дніпропетровської області, в інтересах Дніпропетровської обласної державної адміністрації, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи і унеможливило подальший захист та відновлення порушених інтересів держави.

Апеляційна скарга мотивована тим, що позов прокурора, який за своєю правовою природою є негаторним, обґрунтований належністю спірної ділянки до земель природно-заповідного фонду, а також лісогосподарського призначення. У позові вказано, що зазначена земельна ділянка входить до території ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Богданівський», оголошеного Указом Президента України № 1341/98 від 09.02.1998 (природнозаповідний фонд) та до земель Нікопольського лісництва ДП «Марганецький лісгосп» квартал 51 виділ 3, квартал 18 виділ 1 (ДСГП Ліси України правонаступник) (землі лісогосподарського призначення). Особливий правовий статус земельної ділянки з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120, як землі природно-заповідного фонду, лісогосподарського призначення підтверджує наявність встановленої статтею 84 ЗК України заборони на передачу такої ділянки у приватну власність, що, з урахуванням змісту статті 178 ЦК України, підтверджує її обмежену оборотоздатність і неможливість виникнення нового володільця та приватного власника. Оскільки в силу законодавства згадана ділянка не може перебувати у приватній власності з виникненням приватного володільця, права Держави, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, підлягають захисту шляхом заявлення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні нею шляхом, зобов`язання повернути земельну ділянку в державну власність.

Позивач вважає, що суд прийшов до хибного висновку, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, та у контексті обставин справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, враховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.

Звертаючись до суду з позовом, керівник Нікопольської окружної прокуратури, діючи згідно зі статтею 13 ЦПК України, визначив правовими підставами позову статтю 152 ЗК України і статтю 391 ЦК України (негаторний позов про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою). Саме на такій правовій природі спірних правовідносин наполягав прокурор у судовому засіданні.

Ухвалюючи вказане рішення, суд залишив спірній земельній ділянці лише категорію лісогосподарського призначення, проте поза увагою суду залишився той факт, що земельна ділянка також відноситься до земель природно-заповідного фонду. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» не передбачає можливості, підстав та механізму передання земель природно-заповідного фонду у приватну власність. Землі цієї категорії можуть мати приватного власника лише у разі створення/оголошення об`єкта/території природно-заповідного фонду без вилучення земель, тобто у випадку, коли виникнення приватної власності передувало прийняттю рішення про надання території статусу природно-заповідної. Проте, у даній справі передання земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства відбулося після оголошення відповідної території ландшафтним заказником загальнодержавного значення і надання їй статусу природно-заповідної.

Суд першої інстанції не врахував особливий правовий статус спірної ділянки, не надав належної оцінки поданим прокурором доказам та не визначився з дійсним характером спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про необхідність подання прокурором віндикаційного, а не негаторного позову.

Водночас, позов заявлений прокурором не на підставі статті 388 ЦК України, а на підставі статті 152 ЗК України, статті 391 ЦК України з метою захисту інтересів держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації від триваючого порушення її прав на користування і розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120.

Враховуючи правову природу спірних правовідносин та обраний прокурором спосіб захисту, такий позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання відповідного порушення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц та від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 та інші).

Також зазначає, що, згідно з останньою правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 по справі №554/10517/16-ц, фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому, набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону «Про природнозаповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Також, у відповідній постанові зазначено, що, зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону «Про природнозаповідний фонд України» потрібно розглядати, як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку. За таких умов, ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов.

У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, відповідач ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Сільванович Г.Б., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, представника Дніпропетрвоської обласноїпрокуратури - прокурора Тамлєєва О.О.,який підримавдоводи апеляційноїскарги тапросив їїзадовольнити, представникавідповідача ОСОБА_2 адвокатаСільвановича Г.Б.,який заперечувавпроти доводівапеляційної скаргита просивзалишити їїбез задоволення, перевірившизаконність іобґрунтованість рішеннясуду вмежах заявленихпозовних вимог,доводів апеляційноїскарги тавідзиву нанеї, колегія суддіввважає,що апеляційнаскарга підлягаєзалишенню беззадоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, земельна ділянка, площею 2,00 га, з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120, до 01 вересня 2021 року належала ОСОБА_1 (т. 1 а.с.31).

01 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки, призначеної для ведення особистого селянського господарства, яка віднесена до земель сільськогосподарського призначення (а.с.30).

Згідно листа № 195/03 від 04 серпня 2021 року, складеного ДП «Марганецьке лісове господарство», у відповідності до додатку № 1, земельна ділянка з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120 відноситься до земель лісового фонду. При цьому, землевпорядна документація для погодження вказаної земельної ділянки на розгляд до лісгоспу не надходила, інвентаризація земель лісового фонду не проводилась (т. 1 а.с.34).

Спір виник з приводу усунення власнику Державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, площею 2,00 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, яка розташована на території Покровської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, шляхом визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 01 квітня 2021 року № 4-2886/15-21 СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність», визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, та її повернення (витребування) на користь Держави, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, з правом постійного користування ДП «Марганецьке лісове господарство» із незаконного володіння ОСОБА_2 .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка зареєстрована за ОСОБА_2 , а прокурор позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки не заявив, тому заявлені ним позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним рішення, скасування державної реєстрації права власності та повернення спірної земельної ділянки не є ефективним способом захисту права.

Суд указав, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, тому належним способом захисту порушених прав є звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстровано, натоміть, прокурор звернувся до суду із негаторним позовом.

Обрання неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (див. постанову Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 (адміністративні провадження № К/9901/16194/19; К/9901/16864/19)).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19)).

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України).

В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).

До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України).

За інформацією ДП «Марганецьке лісове господарство» від 04 серпня 2021 року № 195/03, у відповідності до додатку № 1 схеми розташування земельної ділянки з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120 відносно земель лісогосподарського призначення квартала 18,51 Нікопольського лісництва ДП «Марганецьке лісове господарство», вказана земельна ділянка з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120 розташована на землях лісового фонду, а саме: Нікопольське лісництво квартал 51 виділ 3 та частково займає квартал 18 виділ 1, який відноситься до природно-заповідного фонду ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Богданівський». Вилучення вказаної земельної ділянки з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120 з земель лісового фонду не погоджувалось, землевпорядна документація для погодження вказаної земельної ділянки з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120 на розгляд до лісгоспу не надходила, інвентаризація земель лісового фонду не проводилась (на протязі 30 років плануються кошти для оформлення земель, але не виділяються), земельні ділянки лісового фонду у приватну власність не передавалися (т. 1 а.с.34-37).

Таким чином, за інформацією ДП «Марганецьке лісове господарство» спірна земельна ділянка віднесені до земель лісового фонду та лише частково займає квартал 18 виділ 1, який відноситься до природно-заповідного фонду ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Богданівський», а тому колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не визначився із правовим статусом земельної ділянки та не врахував той факт, що земельна ділянка також відноситься до земель природно-заповідного фонду, тобто має особливий статус та Закон України «Про природно-заповідний фонд України» не передбачає можливості, підстав та механізму передання земель природно-заповідного фонду у приватну власність.

Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.

Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у пункті 53 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду та природно-заповідного фонду, які перебувають у державній власності, її передача у приватну власність фізичній особі здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, у зв`язку із чим рішення органу місцевого самоврядування підлягає визнанню недійсним, рішення про державну реєстрацію - скасуванню, а земельна ділянка - поверненню у державну власність.

У позовній заяві, апеляційній скарзі прокурор вказував, що належним способом захисту порушених прав у вказаній справі є пред`явлення саме негаторного позову.

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 89)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (пункти 65-67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (пункти 70-71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема неправомірного) земельною ділянкою.

З урахуванням наведенного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) (пункт 95), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19) (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15ц (провадження № 14-31цс20), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) (пункт 37)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц( провадження № 14-96цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.

Крім того, відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка лісового фонду вибула з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про оскарження рішення органу місцевого самоврядування, повернення спірної земельної ділянки, у контексті зазначених обставин справи, не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.

У цьому контексті колегія суддів зауважує, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі правочину, а також пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Посилання ж в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, які стосуються способу захисту земельної ділянки природно-заповідного фонду, колегією суддів до уваги не приймаються.

Так, дійсно, згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20.06.2023 (справа № 554/10517/16-ц), зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням закону потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку, тому за таких умов негаторний позов є ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику (пункти 7.29-7.30).

Разом з тим, як встановлено судом, за інформацією ДП «Марганецьке лісове господарство» спірна земельна ділянка віднесена до земель лісового фонду та лише частково займає квартал 18 виділ 1, який відноситься до природно-заповідного фонду ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Богданівський», а тому посилання прокурора на особливий правовий статус всієї земельної ділянки, з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120, є помилковим.

Таким чином, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов обґрунтованого висновку, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою, яка частково відноситься до земель лісового фонду.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою судом першої інстанції правовідносин сторін.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу позивача Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах Дніпропетровської обласної державної адміністрації, - залишити без задоволення.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 25 вересня 2024 року.

Головуючий:

Судді: