Ухвала

від 25.09.2024 по справі 532/1550/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

25 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 532/1550/23

провадження № 61-4145св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Кобеляцька державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року в складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , з якою позивач перебував у шлюбі з 31 липня 1968 року по 06 вересня 2004 року. Після смерті ОСОБА_4 у Кобеляцькій державній нотаріальній конторі заведено спадкову справу №368/2008. Протягом шестимісячного строку від дня відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини подав її син ОСОБА_2 . Заяву про відмову від спадщини подав її син ОСОБА_5 , чим відмовився від спадщини на користь спадкоємця ОСОБА_2 . Позивач особисто спочатку подав заяву про прийняття спадщини, а пізніше подав заяву про помилковість подання попередньої заяви.

ОСОБА_4 залишила заповіт, яким заповіла усе своє майно сину ОСОБА_2 . У період шлюбу позивачем та ОСОБА_4 за спільні кошти подружжя було збудовано житловий будинок з господарчими побудовами по АДРЕСА_1 та оформлено право власності на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок від 25 вересня 2001 року № 397, виданого Кобеляцькою міською радою Кобеляцького району Полтавської області на ім`я ОСОБА_4 .Житловий будинок з господарчими побудовами розташований на приватизованій земельній ділянці площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 5321810100:50:006:0721, яка на праві власності належить ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на землю, серія Р1 №511851 від 21 квітня 2001 року, виданого Кобеляцькою міською радою на ім`я ОСОБА_4 .

Шлюбний договір між позивачем та ОСОБА_4 ніколи не укладався, домовленостей між ними про те, що вони як дружина та чоловік мають нерівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, не було. Таким чином, оформлене на ім`я ОСОБА_4 нерухоме майно є об`єктом права спільної сумісної власності, а не її особистою власністю, тобто житловий будинок з господарчими побудовами та приватизована присадибна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя - позивача та ОСОБА_4 .

У липні 2023 року позивач звернувся до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку у спільній власності подружжя - на частку житлового будинку з господарчими побудовами по АДРЕСА_1 та на частку земельної ділянки площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), кадастровий номер 5321810100:50:006:0721. Однак, державний нотаріус постановою від 21 липня 2023 року №629/02-31 (додаток 4) відмовив йому у видачі свідоцтв про право власності на частку у спільній власності подружжя. Відмову нотаріус обґрунтував тим, що 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю житлового будинку з господарчими побудовами по АДРЕСА_1 та свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю земельної ділянки площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), кадастровий номер 5321810100:50:006:0721, по АДРЕСА_1 . Таким чином, у зв`язку з відсутністю спадкового майна, з якого можливо було б виділити ОСОБА_1 частку у спільному майні подружжя, тому нотаріус не взмозі видати йому свідоцтва про право власності на частку в спільній власності подружжя.

Позивач вказував, що від належної йому половини житлового будинку з господарчими побудовами та приватизованої присадибної земельної ділянки, що є спільною сумісною власністю подружжя, він ніколи не відмовлявся та будь-яких дій для цього не вчиняв. Вважає, що його право на частку у спільній власності подружжя є порушеним та підлягає захисту у судовому порядку шляхом визнання у частині недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, виданих на ім`я ОСОБА_2 , та скасування записів про проведення державної реєстрації прав власності на спадкове майно.

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в Реєстрі за № 1-3748, на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

визнати недійсним у частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в Реєстрі за № 1-3750, на земельну ділянку площею 0,0600 ґа для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

скасувати запис про право власності № 44728742 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в Реєстрі за №1-3748, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник - ОСОБА_2 ;

скасувати запис про право власності № 44728989 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0600 ґа для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в Реєстрі за №1-3750, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-3748, на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 .

Визнано недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-3750, на земельну ділянку площею 0,0600 ґа для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 .

Скасовано запис про право власності № 44728742 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , внесений на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за №1-3748, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник ОСОБА_2 .

Скасовано запис про право власності № 44728989 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельну ділянку, площею 0,0600 ґа, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , внесений на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за №1-3750, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник ОСОБА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

у статтях 22, 24, 25 КпШС України (чинного на час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у шлюбі та на час видачі свідоцтва про право власності на спірний будинок, тобто, у період коли за позицією позивача ним із померлою здійснювалося будівництво спірного будинку) визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Аналогічні за змістом положення містить стаття 62 СК України, який був чинний на момент розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 . З огляду на зазначені положення закону, житловий будинок і земельна ділянка є спільним сумісним майном подружжя як такі, що були набуті ними під час шлюбу;

оскільки право власності на нерухоме майно (земельна ділянка та житловий будинок) підлягає державній реєстрації, у разі відмови від права власності на нього відповідно до частини третьої статті 347 ЦК України таке право могло бути припинено з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру, однак будь-яких доказів внесення такого запису суду не надано;

з моменту відкриття спадщини після ОСОБА_4 24 лютого 2008 року до 27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 не вчиняв будь-яких дій, які б свідчили про його бажання у будь-який спосіб відмовитися від його права на частку у спільному майні подружжя. Відповідно до змісту заяви ОСОБА_1 від 27 жовтня 2021 року, яку він подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори, позивач повідомив, що він: 1) заяву про прийняття спадщини після ОСОБА_4 подав помилково через свою необізнаність; 2) на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя не претендує; 3) на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 не претендує; 4) не заперечує щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 . Таким чином, ОСОБА_1 за змістом цієї заяви відмовився не від права власності на частку у спільному майні подружжя, на чому наполягала сторона відповідача у відзиві та у наданих у судовому засіданні поясненнях, а від виділу частки у спільному майні подружжя, тобто, з огляду на положення статей 358, 364, 370 ЦК України від припинення спільної сумісної власності, і тому не може розцінюватися як відмова позивача від своєї власності;

подання позивачем вказаної заяви не змінює правовий режим спірного майна як сумісного майна подружжя. Після смерті ОСОБА_4 право власності ОСОБА_1 на цю частину майна не припинилось, а тому не може мати наслідком входження частини земельної ділянки та житлового будинку до складу спадщини ОСОБА_4 ;

суд звертає увагу на те, що сторони не заперечували, що позивач проживав у вказаному житловому будинку. Суд зауважує, що хоча тривалість такого проживання у поясненнях сторін і не узгоджується, однак ні твердження позивача, ні твердження відповідача щодо цього перед судом жодними доказами не доведені. При цьому позивач був зареєстрований за адресою знаходження вказаного майна до липня 2023 року і цього ж місяця звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на належну йому частку майна, а тому зняття позивача з реєстрації із фактично негайним вжиттям дій щодо документального оформлення прав на майно не може свідчити про відмову від права на це майно. Водночас, не можуть бути розцінена як відмова від права власності бездіяльність позивача щодо ініціювання поділу майна подружжя після розірвання шлюбу, оскільки законом не передбачено обов`язку колишнього подружжя здійснювати поділ майна, у тому числі й шляхом ініціювання судового провадження. Вказана дія є правом колишнього подружжя, яким жоден з них не скористався;

за таких обставин відсутні підстави вважати земельну ділянку та житловий будинок власністю виключно спадкодавця ОСОБА_4 чи вважати право спільної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на земельну ділянку та житловий будинок припиненим;

предметом цього позову не є виділ частки зі спільного майна чи його поділ, оскільки позивачем порушено виключно питання безпідставного входження його частини майна до складу спадщини дружини, а тому посилання відповідача на пропуск позовної давності є безпідставним. Не заслуговують на увагу доводи відповідача про неможливість поділу майна подружжя як такі, що не стосуються предмету спору;

оскільки право власності позивача на належну йому частину у спільному майні не припинилось, нотаріусом безпідставно видано свідоцтво про право на спадщину на все майно, яке зареєстровано на праві власності за спадкодавцем, а тому, відповідно, такі свідоцтві підлягають визнанню недійсним у частині, а оскільки рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Аналогічні висновки зробив Верховним Судом у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Кобеляцького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2023 року скасовано та ухвалено нове.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

предметом спору є визнання недійсним у частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 ; скасування запису про право власності № 44728742 від 27 жовтня 2021 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, на ім`я ОСОБА_2 ; скасування запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельну ділянку, внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, на ім`я ОСОБА_2 . Як на підставу позову, позивач посилається на те, що у спадковому майні у вигляді будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , він, як колишній чоловік ОСОБА_4 , має право на його частку як на майно, набуте під час шлюбу з ОСОБА_4 ;

спадкоємець ОСОБА_2 отримав 27 жовтня 2021 року свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті матері ОСОБА_4 , яка 16 липня 2007 року склала заповіт на його ім`я, за змістом якого усе своє майно вона заповіла лише йому. Цей заповіт на момент отримання свідоцтв був чинним, ніким не був оспорений, позивач ОСОБА_1 до часу отримання спадкоємцем ОСОБА_2 не заявляв про свої права на майно, що залишилося після смерті його колишньої дружини ОСОБА_4 . Спадкоємець ОСОБА_2 на підставі чинного заповіту мав право на спадкування майна, яке залишилося після смерті матері ОСОБА_4 , та, відповідно, на отримання свідоцтв про спадкування за заповітом;

оскільки на час смерті спадкодавця ОСОБА_4 шлюб між подружжям був розірваний 06 вересня 2004 року, то її колишній чоловік ОСОБА_1 не є спадкоємцем першої черги за законом та не має обов`язкової частки у заповіті;

22 липня 2008 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. 27 жовтня 2021 року, тобто, через 13 років з часу відкриття спадщини, ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про те, що йому повідомлено про зміст заповіту ОСОБА_4 , він повідомляє про те, що заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 . Відмова від прийняття спадщини могла бути відкликана ОСОБА_1 протягом строку, встановленого для її прийняття, тобто, до 24 серпня 2008 року. Заява ОСОБА_1 від 27 жовтня 2021 року подана поза межами цього строку, а тому не є відмовою від прийняття спадщини;

27 жовтня 2021 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про видачу йому свідоцтва про право на спадщини. 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори були видані ОСОБА_2 свідоцтві про право на спадщину за заповітом на житловий будинок, та земельну ділянку;

21 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку в спільній власності подружжя на частку житлового будинку та частку земельної ділянки. 21. липня 2023 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори винесена постанова №629/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії. На момент відкриття спадщини ОСОБА_1 не передував у шлюбі з ОСОБА_4 , тому не мав права отримати свідоцтво про право власності на частку у спільному майні - будинку та земельній ділянці, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;

шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був розірваний 06 вересня 2004 року. Станом на 28 лютого 2008 року саме ОСОБА_4 була власником спірного спадкового майна - будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач знав про реєстрацію права власності на ім`я дружини ОСОБА_4 з 05 вересня 2001 року на житловий будинок та земельну ділянку, тобто з дати отримання нею свідоцтва про право власності на новозбудований житловий будинок та земельну ділянку. Отже, у разі незгоди з цим, ОСОБА_1 не був позбавлений можливості заявити про реєстрацію за собою права на його частину під час оформлення на ім`я дружини ОСОБА_4 права власності на весь будинок. Крім цього, після розірвання шлюбу 06 вересня 2007 року позивач не був позбавлений права звернутися до суду з позовом про визнання за ним права власності на частку житлового будинку та земельної ділянки, проте, це ним зроблено не було. За життя ОСОБА_4 позивач знав про державну реєстрацію на ім`я дружини спірного майна та повинен був передбачати наслідки цього, а саме те, що у разі її смерті він повинен мати докази належні та допустимі на підтвердження свого права власності на частку цього майна як набутого у шлюбі;

позивач 22 липня 2008 року звернувся із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_4 . У матеріалах спадкової справи міститься заповіт від 16 квітня 2007 року. Отже, з 22 липня 2008 року позивач достовірно знав про існування заповіту, складеного померлою ОСОБА_6 на користь сина ОСОБА_2 , тобто, з цього часу позивач дізнався про порушення свого права власності та почалася для нього обчислюватися позовна давність, передбачена у статті 72 СК України, яка сплинула 22 липня 2011 року;

висновок суду першої інстанції про те, що з 24 лютого 2008 року до 27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 не вчиняв будь-яких дій, які б свідчили про його бажання у будь-який спосіб відмовитися від його права на частку у спільному майні подружжя, є неправильним, оскільки законодавець передбачив, що за умови розірвання шлюбу підлягає застосуванню строк позовної давності щодо вимог про поділ майна подружжя і цей строк обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності;

висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 за змістом заяви від 27 жовтня 2021 року відмовився не від права власності на частку у спільному майні подружжя, а від виділу 1/2 частки у спільному майні подружжя, тобто, з огляду на положення статей 358, 364, 370 ЦК України від припинення спільної сумісної власності і тому не може розцінюватися як відмова позивача від своєї власності, є помилковим. Таке тлумачення судом першої інстанції цих обставин у поєднанні з нормами закону не відповідає змісту та вимогам частини першої статті 364 ЦК України (співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності), частини першої статті 370 ЦК України (співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом). Отже, при виділі частки із майна, що є у спільній чи сумісній власності, треба бути співвласником цього майна. Позивач ОСОБА_1 не визнаний співвласником цього майна (яке значиться у реєстрах БТІ та електронних реєстрах, тобто має державну реєстрацію), позивач не має зареєстрованого у законний спосіб права власності на це майно, тому не може відмовлятися від того, чого не має;

у заяві від 27 жовтня 2021 року позивач ОСОБА_1 чітко та зрозуміло повідомив про те, що «заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 », тобто, зі змісту цієї заяви однозначно вбачається і додатковому тлумаченню не підлягає, що ОСОБА_1 свідомо заявив нотаріусу про те, що не претендує на свою частку у спільному майні та не заперечує проти отримання спадщини за заповітом спадкоємцем ОСОБА_2 , тобто, позивач ОСОБА_1 остаточно визначився зі своєю позицією щодо свого права у майні та прав спадкоємця ОСОБА_2 , тому з метою правового визначення статусу спадкового майна та спадкових прав спадкоємців у цей же день нотаріусом були видані ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, що відповідало внутрішній волі цих осіб та змісту поданих ними заяв 27 жовтня 2021 року;

за життя ОСОБА_4 позивач ОСОБА_1 не заявив про своє право як подружжя на частку спірного майна; на час видачі оспорених свідоцтв на ім`я спадкодавця ОСОБА_2 власником спірних домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , значилася спадкодавець ОСОБА_4 ; на час видачі свідоцтв за позивачем не було визнано право спільної чи часткової власності на вказане майно. Після смерті ОСОБА_4 її цивільні права на вказане майно припинилися, майно набуло режим спадкового, бо спадкоємець за заповітом ОСОБА_2 заявив на нього свої права, тобто, права на нього трансформувалися з цивільних у спадкові. Оскільки на час відкриття спадщини у вигляді спірних домоволодіння та земельної ділянки їх власником була ОСОБА_4 , а позивач не підтвердив своє право на нього та не надав належних та допустимих доказів цьому, тому державний нотаріус правомірно видав відповідачу ОСОБА_2 свідоцтва про право власності за заповітом на спадкове майно, підстав для визнання яких недійсними згідно з частиною першою статті 1301 ЦК України не вбачається;

звернення позивача 21 липня 2023 року до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку в спільній власності подружжя на 1/2 частку вказаного житлового будинку та 1/2 частку вказаної земельної ділянки, тобто після подачі ним 27 жовтня 2021 року заяви про те, що на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 , є дійсно доказом суперечливої поведінки особи, яка базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці, в основі якої лежить принцип добросовісності, на яку посилається відповідач в апеляційній скарзі. Крім цього, по справі вбачається, що такі дії позивача вчинені з метою створити підстави для звернення до суду з даним позовом;

при подачі апеляційної скарги ОСОБА_2 сплачено судовий збір у розмірі 1 610,40 грн, що підтверджується квитанцією АТ «Таскомбанк» від 14 грудня 2023 року(а. с. 126), який підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .

Аргументи учасників справи

20 березня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року, у якій просив:

скасувати оскаржену постанову апеляційного суду;

рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції помилково застосував положення пункту 4 частини першої статті 34, статтю 71 Закону України «Про нотаріат» у редакції від 06 квітня 2006 року, що були чинними на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Натомість, суд першої інстанції правильно застосував положення цих норм законодавства саме у редакції від 08 серпня 2020 року, чинній на час видачі державним нотаріусом свідоцтв про право на спадщину за заповітом відповідачу ОСОБА_2 27 жовтня 2021 року. Суд першої інстанції правильно визначив момент виникнення спірних правовідносин 27 жовтня 2021 року, тобто день видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом та відповідно день, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права на частку у спільному майні подружжя;

суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про застосування позовної давності, починаючи із 22 липня 2008 року, коли позивач звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_4 . Після смерті колишньої дружини ОСОБА_4 позивач мирно і відкрито, протягом тривалого часу (15 років) володів та користувався спільними житловим будинком і присадибною ділянкою аж до квітня 2023 року, аж допоки у нього виник конфлікт із відповідачем і він був змушений виїхати з будинку. Тобто спору щодо спільного майна подружжя не виникало ні після набуття його у власність дружиною позивача ОСОБА_4 (25 вересня 2001 року), ні після розірвання їх шлюбу ( 06 вересня 2004 року ), ні після смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) як титульного власника спільного майна подружжя. Зі змісту заяви позивача від 22 липня 2008 року про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 вбачається, що він не був обізнаний про існування інших спадкоємців, про існування заповіту колишньої дружини, про факт подачі заяв про прийняття спадщини за законом чи за заповітом іншими спадкоємцями. Матеріали спадкової справи містять відомості, що становлять нотаріальну таємницю. Державний нотаріус в силу свого обов`язку щодо збереження нотаріальної таємниці не міг до спливу шестимісячного строку після відкриття спадщини розголосити позивачу не лише зміст заповіту ОСОБА_4 , а й сам факт його складання (існування). Позивач пояснив суду апеляційної інстанції, що дізнався про існування заповіту ОСОБА_4 та зміст цього заповіту від державного нотаріуса лише 27 жовтня 2021 року, коли він разом з відповідачем був в Кобеляцькій державній нотаріальній конторі. Докази, які б вказували на протилежне, в матеріалах справи відсутні. А тому в суду апеляційної інстанції не було підстав вважати встановленим факт обізнаності позивача про згаданий заповіт у день його звернення із заявою про прийняття спадщини - 22 липня 2008 року. Таким чином суд апеляційної інстанції неправильно визначив момент виникнення спірних правовідносин - 22 липня 2008 року. Таким моментом у часі є день видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом та відповідно день, коли позивач дізнався (міг дізнатися) про порушення свого права на частку у спільному майні подружжя - 27 жовтня 2021 року. А тому позовну давність належить обраховувати саме з цієї дати;

суд апеляційної інстанції, застосувавши позовну давність до вимог позивача, вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги, оскільки в останній така вимога відповідачем не заявлялася;

суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про те, що позивач відмовився від права власності на частку у спільному майні подружжя. Апеляційний суд безпідставно не врахував пояснення державного нотаріуса Кобеляцької державної нотаріальної контори, який висловив свою правову позицію щодо дійсного змісту заяви ОСОБА_1 від 27 жовтня 2021 року. Нотаріус вказав, що ця заява не містить відмови заявника від його права власності на будь-яке майно (в тому числі його частини), не містить визнання заявником майна, що належить до складу спадщини, особистою приватною власністю померлої ОСОБА_4 , не містить відмови заявника від свого права на частку у спільному сумісному майні подружжя, не містить записів про роз`яснення нотаріусом заявнику змісту статті 347 ЦК України щодо відмови від права власності на майно. Отже, ОСОБА_1 у своїй заяві від 27 жовтня 2021 року не відмовлявся від свого права на частку у спільному сумісному майні подружжя, а лише заявив, що не претендує на виділ частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 . Суд апеляційної інстанції не врахував, що подання позивачем заяви від 27 жовтня 2021 року не змінює правовий режим спірного майна як сумісного майна подружжя. Право власності позивача на половину спільного майна подружжя після смерті ОСОБА_4 не припинилось, а тому належні позивачу частки у будинку та земельній ділянці не могли входити до складу спадщини ОСОБА_4 . Бездіяльність позивача щодо ініціювання поділу майна подружжя після розірвання шлюбу не може бути розцінена як відмова від права власності, оскільки сімейним законодавством не передбачено обов`язку колишнього подружжя здійснювати поділ майна, у тому числі й шляхом ініціювання судового провадження. Вказана дія є правом колишнього подружжя, яким жоден з них не скористався;

суд апеляційної інстанції фактично позбавив позивача права власності на спірний будинок. Цей будинок був єдиним житлом, що належало позивачу та яким він користувався для власного проживання до квітня 2023 року. Позивач є непрацездатною людиною похилого віку та особою із інвалідністю 2 групи. З об`єктивної точки зору він вже не спроможний збудувати новий будинок або його придбати за кошти від пенсії. Така позиція суду апеляційної інстанції суперечить конституційному принципу непорушності права приватної власності, порушує закріплене право на справедливий суд в такому його елементі, як правова визначеність, та право на мирне володіння майном, закріплене у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд апеляційної інстанції мав захистити триваюче, мирне та відкрите володіння позивачем спільним майном подружжя, однак цього не зробив;

суд апеляційної інстанції всупереч вимогам частини сьомої статті 141 ЦПК України, пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» стягнув з позивача на користь відповідача сплачений судовий збір у розмірі 1 610,40 грн. ОСОБА_1 є особою із інвалідність 2 групи, що підтверджується його посвідченням інваліда війни та пенсійним посвідченням, а тому він звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях;

суд апеляційної інстанції застосував частину другу статті 72 СК України без урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі №385/321/20, про те, що факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені виданою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стадо відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом. Факт неотримання позивачем свідоцтва про право на спадщину та невизначення законодавцем строку, протягом якого спадкоємець має оформити свої спадкові права, не може підтверджувати, що у такого спадкоємця не виникло право на позов, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину іншому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем) перешкоджає завершенню оформлення своїх спадкових прав другому із спадкоємців, який не отримав свідоцтва про право на спадщину, а отже обґрунтовує виникнення у цього спадкоємця права на позов у матеріально-правовому аспекті;

суд апеляційної інстанції застосував статтю 347 ЦК України щодо відмови від права власності, але не врахував висновки щодо застосування цієї норми права, викладені у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі №130/2319/17-ц, згідно з якими: за змістом статті 347 ЦК України, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

22 липня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 12 червня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20; від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що з 31 липня 1968 року по 06 вересня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Від вказаного шлюбу останні мали двох синів - ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Кобеляцької міської ради народних депутатів № 584 від 18 жовтня 1990 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку, площею 600 кв. м, для будівництва одноквартирного індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 .

18 жовтня 1990 року Кобеляцькою міською радою народних депутатів видано ОСОБА_4 дозвіл № 91 на проведення будівельних робіт по спорудженню індивідуального житлового будинку за вказаною адресою.

24 липня 2001 року комісією Кобеляцької міської ради затверджено акт державної прийомки в експлуатацію індивідуального житлового будинку за вказаною адресою.

30 серпня 2001 року рішенням Кобеляцької міської ради № 723 вирішено оформити право власності і видати свідоцтво про право власності на жилий будинок в АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_4 , взамін договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на право особистої власності, посвідченого Кобеляцькою державною нотаріальною конторою 28 грудня 1990 року, реєстровий №2899, зареєструвати свідоцтво про право власності на жилий будинок.

05 вересня 2001 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , на підставі рішення виконкому Кобеляцької міської ради Кобеляцького району Полтавської області № 723 від 30 серпня 2001 року.

06 вересня 2004 року шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.

16 квітня 2007 року ОСОБА_4 склала заповіт, відповідно до якого усе своє майно вона заповідала повністю ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Згідно довідки Кобеляцької міської ради №2696 від 22 вересня 2020 року, на момент смерті ОСОБА_4 вона була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , де також були зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

03 березня 2008 року ОСОБА_5 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2

03 березня 2008 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття всієї спадщини після померлої ОСОБА_4 .

22 липня 2008 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 , в якій одночасно повідомляв, що інших спадкоємців, передбачених законом, не значиться.

27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про те, що йому повідомлено про зміст заповіту ОСОБА_4 , він повідомляє про те, що заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 .

27 жовтня 2021 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про видачу йому свідоцтва про право на спадщини після ОСОБА_4 щодо спадкового майна: житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями в АДРЕСА_1 , та земельної ділянки з кадастровим номером 5321810100:50:006:0721, площею 0,0600 гектара, переданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 .

27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказаний житловий будинок, спадкова справа № 368/2008, зареєстровано в реєстрі за №1-3748.

27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказану земельну ділянку, спадкова справа № 368/2008, зареєстровано в реєстрі за №1-3750.

06 квітня 2023 року ОСОБА_1 задекларував місцем свого проживання будинок АДРЕСА_3 .

21 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку в спільній власності подружжя на частку вказаного житлового будинку та частку вказаної земельної ділянки.

21 липня 2023 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори винесена постанова № 629/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії, відповідно до якої, оскільки 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю житлового будинку та цілу одиницю земельної ділянки, у зв`язку з відсутністю спадкового майна, з якого можливо було б виділити заявнику 1/2 частку у спільному майні подружжя, нотаріус не в змозі видати заявнику свідоцтво про право власності на частку в спільній власності подружжя.

Позиція Верховного Суду

Касаційний суд заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, з таких мотивів.

У справі, що переглядається, позивач подав нотаріусу заяву про те, що на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я відповідача. Питання, яке належить вирішити у цій справі, полягає в тому чи припиняє право на частку у спільній сумісній власності відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності.

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що впрактиці Касаційного цивільного суду сформувалося два підходи щодо застосування статті 347 ЦК України в контексті правових наслідків відмови від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя:

(а) відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності не припиняє право на частку у спільній сумісній власності;

(б) відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності припиняє право на частку у спільній сумісній власності, оскільки особа, яка відмовилася від права власності, а згодом змінила своє рішення, поводиться суперечливо.

По-перше, відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності не припиняє право на частку у спільній сумісній власності.

Наприклад:

(1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц (провадження № 61-17641св19), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, зазначено: «судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме статті 347 ЦК України, при вирішені цієї справи, з огляду на підстави позову, а саме: ті фактичні обставини, на які посилалась позивач в обґрунтування своїх вимог, про те, що вона не відмовлялась від свого права на частку у спільному сумісному майні подружжя, а відмовилась від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя. За встановленими у справі обставинами, належність спірного майна на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_3 ніхто не оспорював. Відповідно, ОСОБА_1 належала Ѕ частини спірного майна як частка у спільному сумісному майні подружжя, і зі смертю чоловіка позивача, її право власності на цю частину майна не припинилось. За змістом статті 347 ЦК України, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Враховуючи наведені положення закону, а також зміст заяви ОСОБА_1 від 09 червня 2015 року, а саме: « від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя я відмовляюсь», суди безпідставно не врахували, що ОСОБА_1 не вчинила дій з відмови від своєї власності, яка складалась із Ѕ частини спільного сумісного майна. Таким чином, подана нею заява від 09 червня 2015 року не змінює правового статусу спірного майна як сумісного майна подружжя, та не має наслідком входження належної їй Ѕ частини земельної ділянки та житлового будинку до складу спадщини ОСОБА_1. Отже, суди попередніх інстанції помилково оцінювали наявність підстав, передбачених статтями 229 ЦК України та 230 ЦК України, для визнання заяви ОСОБА_1 від 09 червня 2015 року недійсною. З огляду на викладене, оскільки право власності ОСОБА_1 на належну їй частину у спільному майні не припинилось, тому нотаріусом безпідставно видано свідоцтво про право на спадщину на все майно, яке зареєстровано на праві власності за спадкодавцем, відповідно таке свідоцтво підлягає визнанню недійсним у Ѕ частині з підстав, наведених вище. Тобто, недійсними у 1/2 частині є свідоцтво про право на спадщину за законом, серія та номер 2-415, видане державним нотаріусом Жмеринської районної державної нотаріальної контори 14 березня 2016 року ОСОБА_4 , яким посвідчено право ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 3,8121 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, яка знаходиться за адресою: Браїлівська селищна рада, Жмеринський район, Вінницька область, зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 2-415, та свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Жмеринською районною державною нотаріальною конторою 16 травня 2016 року ОСОБА_4 , яким посвідчено її право на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване у реєстрі нотаріальних дій за № 2-771».

(2) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2019 року у справі № 133/1289/16-ц (провадження № 61-26749св18) зазначено: «встановивши, що належні та допустимі докази відмови ОСОБА_1 від права власності на половину квартири АДРЕСА_1 як частки у спільній сумісній власності її та її чоловіка ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 відсутні, а заява про відмову від обов`язкової частки у спадщині після смерті чоловіка із зазначенням про те, що вона не претендує на отримання свідоцтва про право власності, не є таким доказом, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшли правильних висновків. Ураховуючи, що позивач відмовилась у поданій в нотаріальну контору заяві саме від обов`язкової частки у спадщині, відмови від права власності на частину майна набутого у шлюбі така заява не містить, а вказівка про не претендування на отримання свідоцтва про право власності не є такою відмовою та не позбавляє права на судовий захист, яке відповідачем не визнається, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, оскільки її доводи спростовуються встановленими судами обставинами та їх висновками, зводяться до переоцінки доказів та незгоди відповідача з ухваленими у справі судовими рішеннями».

По-друге, відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності припиняє право на частку у спільній сумісній власності, оскільки особа, яка відмовилася від права власності, а згодом змінила своє рішення, поводиться суперечливо.

Наприклад:

(1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2024 року у справі № 604/946/20 (провадження № 61-10913св23) зазначено: «після смерті одного із подружжя, відкривається спадщина тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини. Отже, той з подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмови у її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, після смерті ОСОБА_3 , позивачка 23 лютого 2018 року звернулася до приватного нотаріуса Підволочиського районного нотаріального округу Журавель С.С. з заявою про те, що їй відомий зміст заповіту її чоловіка ОСОБА_3 , згідно з яким він все своє майно заповів ОСОБА_2 - відповідачу у справі. В цій же заяві позивачка зазначила, що виділяти частку в спільному майні подружжя та отримувати свідоцтво про право власності на частину спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 не бажає, оскільки майно належало померлому на праві особистої приватної власності. Виходячи з вищезазначеного, ОСОБА_1 відмовилася від права на 1/2 частку спірного будинковолодіння, оскільки таке вважала особистою приватною власністю спадкодавця. Відповідно, заява одного із подружжя, хто є живим, про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця, підтверджує правовий статус майна померлого, як його особистого майна. Верховний Суд у своїй постанові від 06 лютого 2019 року, прийнятій за результатам розгляду цивільної справи №564/718/15-ц, зазначив, що подаючи заяву про видачу свідоцтв про право власності на частку у спільному майні, другий з подружжям заявляє про те, що зареєстроване за спадкодавцем майно має статус спільного майна подружжя і належить їм у рівних частках. Звернення до нотаріуса із відповідною заявою про видачу свідоцтва є правом, а не обов`язком другого з подружжя. Неподання такої заяви можна розцінити як визнання іншим з подружжя належності майна особисто спадкодавцю, так як набуття майна у період шлюбу не виключає можливість віднесення такого майна до роздільного майна подружжя».

(2) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року у справі № 760/34680/19 (провадження № 61-9724св22) зазначено: «якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі 126/2200/20). Враховуючи, що спірна квартира була придбана ОСОБА_1 і ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період шлюбу, позивач не була позбавлена права після смерті свого колишнього чоловіка оформити право власності на частку у праві власності на цю квартиру. Проте ОСОБА_1 після смерті колишнього чоловіка висловила як прямо (заява від 09 вересня 2016 року), так і своєю поведінкою (не звернулася до нотаріуса про видачу їй свідоцтва про право власності на 1/2 частку), що не буде реалізовувати своє право на отримання відповідного свідоцтва, однак у 2019 році звернулася до суду з цим позовом. За таких обставин Верховний Суд вважає, що поведінка позивача суперечить добросовісності, оскільки не відповідає її попереднім заявам та поведінці, хоча відповідачі розумно покладалися на них, а нотаріус правомірно видав спадкоємцям оспорювані свідоцтва на все майно ОСОБА_5 (квартиру), враховуючи волевиявлення і його колишньої дружини ОСОБА_1 , викладене у відповідній заяві».

Європейський суд з прав людини зауважив, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Касаційний суд акцентує, що вказані приклади судової практики Касаційного цивільного суду підтверджують наявність по суті двох взаємовиключних підходів до застосування статті 347 ЦК України в контексті правових наслідків відмови від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя.

Навряд чи таке застосування статті 347 ЦК України дозволяє зробити вирішення справи прогнозованим.

Верховний Суд є найвищим судому системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Касаційний суд зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин.

До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.

При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (частина перша статті 347 ЦК України).

Відмова від права власності є одностороннім правочином, адже власник виражає лише власну волю, спрямовану на припинення в нього права власності на певне майно.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У схожій правовій ситуації Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19).

Якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі 126/2200/20).

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:

якщо особа, яка має суб`єктивне право, висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від цього права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом;

у випадку, якщо особа відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в спільній сумісній власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва (оспорює свідоцтво про право на спадщину, в яке включено таке майно), то поведінка такої особи з точки розу розумного спостерігача є суперечливою.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року).

Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).

З урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування статті 347 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц (провадження № 61-17641св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року у справі № 760/34680/19 (провадження № 61-9724св22), та зробити висновок про те, що:

«якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. У випадку, якщо особа відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в спільній сумісній власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва (оспорює свідоцтво про право на спадщину, в яке включено таке майно), то поведінка такої особи з точки розу розумного спостерігача є суперечливою».

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 532/1550/23 на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко