Постанова

від 27.09.2024 по справі 753/9476/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/3618/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 вересня 2024року місто Київ

справа № 753/9476/23

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Левенця Б.Б., Ратнікової В.М.

розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Комаревцевої Л.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення різниці між виплаченим середнім заробітком та середнім заробітком, що підлягав виплаті,-

В С Т А Н О В И В:

У травні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив стягнути з АТ«Українська залізниця» різницю між виплаченим середнім заробітком, що підлягав виплаті за період з липня 2022 року по день прийняття рішення.

В обґрунтування вимог посилався на те, що наказом відповідача від 23травня 2022 року №553/ос його увільнено, менеджера Департаменту внутрішнього аудиту та контролю від роботи з 20 травня 2022 року на час проходження військової служби за призивом під час мобілізації, на особливий період до дня фактичної демобілізації зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку.

Вказував, що у червні 2022 року на підставі ч.3 ст.119 КЗпПУ відповідач виплатив йому середньомісячний заробіток у зв`язку з мобілізацією останнього в сумі 81220,01 грн.

Зазначав, що 01 липня 2022 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» скасовано нарахування середнього заробітку працівникам, які увільнені від роботи на підставі ч.3 ст.119 КЗпП України, що у свою чергу виключає нарахування і виплату йому середнього заробітку на період проходження ним служби у Збройних Силах України.

Позивач вважає, що відповідно до ст.22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилався на те, що у зв`язку із скасуванням Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» права мобілізованих працівників на отримання середнього заробітку за своїм місцем роботи, що передбачалось ч.3 ст.119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент увільнення позивача від роботи у зв`язку з призовом) зазнало порушення гарантоване позивачу Конституцією України право на: оплату праці, недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод та такого елементу конституційного принципу верховенства права як правова визначеність, правова передбачуваність та правомірні очікування.

Вказував, що відповідно до правовідносин між сторонами в частині збереження за позивачем середнього заробітку на період його увільнення від роботи у зв`язку з призовом має застосовуватись ч.3 ст.119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 20 травня 2022 року.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

В обґрунтування вимог посилався на те, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що до правовідносин, що виникли між відповідачем та позивачем в частині збереження за останнім середнього заробітку на період його увільнення від роботи у зв'язку з призовом, має застосовуватись частина третя статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 20 травня 2022 року.

Вказував, що на період дії воєнного стану принцип незворотності закону в часі не може обмежуватися жодним чином.

17 листопада 2023 року від представника відповідача до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вказував, що апеляційна скарга є безпідставною, а її доводи не спростовують висновків суду першої інстанції. Зазначав, що починаючи з 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», але керуючись ст.9 КЗпП України АТ «Укрзалізниця» було прийнято рішення від 15 серпня 2022 року про збереження середнього заробітку за рахунок власних коштів, не більше двох мінімальних заробітних плат, у тому числі, встановленим для військовослужбовців, призваним на військову службу.

Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України, (в редакції чинній на час відкриття та призначення справи до розгляду) апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

У п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України щодо гарантування права на судовий захист у малозначних спорах» від 19 червня 2024 року, який набрав чинності 19 липня 2024 року, установлено, що позовні заяви і апеляційні скарги, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки дана справа є малозначноюта виникає з трудових відносин, тому розгляд справи здійснюється без виклику сторін в порядку письмового провадження.

З`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на теперішній час Закон України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» є чинним та обов'язковим до виконання.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 02 грудня 2021 року між АТ «Українська залізниця», роботодавцем з однієї сторони та ОСОБА_1 , працівником з іншої сторони укладено трудовий договір №751-2021.

03 грудня 2021 року відповідно до наказу АТ «Українська залізниця» №3003/ос позивача переведено на посаду менеджера.

19 травня 2022 року відповідно до витягу №2 із наказу командира військової частини НОМЕР_1 , солдата ОСОБА_1 призначено на посаду водія санітара медичного пункту та зараховано до списків особового складу частини на всі види забезпечення, встановлено оклад за посадою 2820 грн., надбавку у розмірі 65% посадового окладу.

Відповідно до наказу АТ «Українська залізниця» №553/ос від 23 травня 2023 року увільнено ОСОБА_1 від роботи з 20 травня 2022 року на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період до дня фактичної демобілізації із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку.

19 липня 2022 року АТ «Українська залізниця» листом інформувало позивача про те, що у зв`язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-IX, яким внесено зміни до ст.119 КЗпПУ та відповідно до наказу АТ «Укралізниця» від 19 липня 2022 року №1053/ос припинено нарахування та виплату середнього заробітку.

15 серпня 2022 року АТ «Українська залізниця» відповідно до наказу №1199/ос встановило з 19 липня 2022 року виплату позивачу середнього заробітку (але не більше розміру двох мінімальних заробітних плат, встановлених в Україні на дату розрахунку) під час дії воєнного стану на строк до 21 листопада 2022 року або до дня фактичного звільнення працівникам, зазначених у додатку до наказу (позивачу).

Відповідно до розрахункових листів з травня 2022 року по травень 2023 року позивачу сплачувався починаючи з серпня 2022 року середній заробіток у розмірі 2 мінімальних заробітних плат.

Нарахування коштів підтверджуються платіжними відомостями, а виплата платіжними дорученнями та інструкціями.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що до правовідносин, що виникли між ним та відповідачем в частині збереження за останнім середнього заробітку на період його увільнення від роботи у зв'язку з призовом, має застосовуватись ч.3 ст.119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 20 травня 2022 року.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

24 лютого 2022 року Указом Президента України №64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Кодексом законів про працю України надано визначення трудового договору.

Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Глава VII Закону №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок та військову службу» врегульовує особливості призову під час мобілізації.

Згідно з частиною другою статті 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України (КЗпП) (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Таким чином, із набранням чинності Закону №2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.

Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.

Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов`язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Як вбачається з матеріалів справи, АТ «Укралізниця», видаючи наказ від 19 липня 2022 року №1053/ос про припинення нарахування та виплати середнього заробітку позивачу на період проходження ним військової служби, діяв відповідно до вимог чинного законодавства.

Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 28 червня 2023 року в справі №753/12209/22, від 06 вересня 2023 року у справі №204/10983/22, від 14 вересня 2023 року у справі №332/1195/23, від 14 вересня 2023 року у справі №754/5488/22, від 18 жовтня 2023 року у справі №639/3086/22, від 01 листопада 2023 року у справі №642/959/23, 22 листопада 2023 року у справі №711/5198/22, від 08 грудня 2023 року у справі №638/5055/22, від 08 лютого 2023 року у справі № 242/1792/22, від 18 березня 2024 року у справі №242/80/23.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що до правовідносин, що виникли між відповідачем та позивачем в частині збереження за останнім середнього заробітку на період його увільнення від роботи у зв'язку з призовом, має застосовуватись частина третя статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 20 травня 2022 року, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.

Відповідно до частини другої статті Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01 липня 2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у пункті 2.3. рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто, у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте, держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом №2352-ІХ, відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року.

Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону №2352-ІХ.

Зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, посилання позивача на те, що оскаржуваний наказ звужує його права і свободи та призводить до погіршення становища внаслідок застосування положень Закону №2352-ІХ є необґрунтованими.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Представник позивача подав до суду апеляційної інстанції клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення конституційного провадження за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо неконституційності підпункту 17 пункту 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-IX у взаємозв`язку з частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Згідно з статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, прийняття рішення Конституційним Судом України у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо неконституційності підпункту 17 пункту 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-IX у взаємозв`язку з частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини не впливає.

Крім того, у справі, яка переглядається, зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

А відтак, колегія суддів не вбачає підстав для зупинення провадження у даній справі на підставі п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2023 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків зазначених в пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий:

Судді: