Постанова

від 30.09.2024 по справі 260/656/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 260/656/24 пров. № А/857/13320/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:Іщук Л.П.,

суддів Обрізка І.М., Шинкар Т.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року (головуючий суддя Гебеш С.А., м. Ужгород) у справі № 260/656/24 за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Рахівської міської ради про зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Виконавчого комітету Рахівської міської ради, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Рахівського міської ради про відмову в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка; зобов`язати Виконавчий комітет Рахівської міської ради видати посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту відповідно до Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні».

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, а також не досліджено всіх обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що Законом України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб від 20.10.2014 № 1706-VII визначено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Вважає, що місцем проживання особи є місце, в якому вона проживає понад шість місяців. Наголошує, що ні Законом України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», ні Положенням про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту не вимагається реєстрація місця проживання особи в межах гірського населеного пункту.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов.

Відповідач відзив на апеляційну скаргу не подав.

Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції здійснює розгляд справи без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою із зареєстрованим місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 , та фактичним місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою від 19.10.2022 за № 2113-7001579576 про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи (а.с. 15).

16.01.2024 року позивач звернувся до Виконавчого комітету Рахівської міської ради про видачу йому посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту відповідно до Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні".

Відповідач листом від 22.01.2024 року за №06-27/182 повідомив позивача про те, що йому відмовлено у наданні посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту, оскільки у п. 7 Постанови №345 серед переліку осіб, які мають право на отримання посвідчення, внутрішньо переміщені особи відсутні (а.с. 16-17).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до частин 1, 3 статті 5 Закону України Про статус гірських населених пунктів в Україні статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка.

Суд першої інстанції зауважив, що із аналізу положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" вбачається, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не може підтверджувати постійне проживання у гірському населеному пункті, оскільки носить тимчасовий характер та засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність правових підстав для видачі позивачу посвідчення громадянина, яка постійно проживає на території гірського населеного пункту.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає наступне.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Спірні правовідносини врегульовано, зокрема, Законом України від 15.02.1995 року №56/95-ВР Про статус гірських населених пунктів в Україні (далі - Закон №56/95-ВР) та Законом України від 20.10.2014 року №1706-VII Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб (далі - Закону №1706-VII).

Критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються, встановлено Законом №56/95-ВР.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону №56/95-ВР до гірських населених пунктів належать міста, селища міського типу, селища, сільські населені пункти, які розташовані у гірській місцевості, мають недостатньо розвинуті сферу застосування праці та систему соціально-побутового обслуговування, обмежену транспортну доступність.

Згідно з ст.2 Закону №56/95-ВР перелік населених пунктів, яким надається статус гірських, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України Про перелік населених пунктів, яким надається статус гірських від 11.08.1995 року №647 визначено, що місто Рахів Закарпатської області має статус гірського населеного пункту.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.5 Закону №56/95-ВР статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка.

Посвідчення видається також окремим громадянам інших населених пунктів та тим, які проживають за межами населених пунктів, умови проживання яких відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 цього Закону, а також громадянам, які постійно працюють або несуть службу на лісогосподарських підприємствах, гідрометеорологічних станціях, заставах, обсерваторіях, інших об`єктах, що розташовані поза межами населених пунктів в місцевостях, що відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 цього Закону.

Пільги громадянам, яким надано статус особи, що проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, визначені статтею 6 Закону № 56/95-ВР.

Відповідно до Закону №56/95-ВР Кабінет Міністрів України постановою № 345 від 19.03.1996 затвердив Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту (далі Положення №345).

Відповідно до п.4 Положення №345 посвідчення видаються громадянам відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевої ради.

Відповідно до пункту 7 Положення № 345 посвідчення видаються таким категоріям громадян:

а) особам, які постійно проживають на території населених пунктів, яким надано статус гірських;

б) особам, які постійно працюють на території населених пунктів, яким надано статус гірських (у тому числі працівникам, які постійно працюють у філіях, представництвах, відділеннях, інших відокремлених підрозділах і на робочих місцях в населених пунктах, що мають статус гірських, у разі коли підприємство, установа, організація розташовані за межами населеного пункту, якому надано статус гірського);

в) особам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у населених пунктах, яким надано статус гірських;

г) окремим громадянам інших населених пунктів та тим, які проживають за межами населених пунктів і умови проживання яких відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні", а також громадянам, які постійно працюють або несуть службу на лісогосподарських підприємствах, гідрометеорологічних станціях, заставах, в обсерваторіях та на інших об`єктах, розташованих поза межами населених пунктів у місцевостях, що відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 зазначеного Закону.

Відповідно до п.8 Положення №345 посвідчення видаються на підставі паспорта громадянина України, свідоцтва про народження (для осіб у віці до 16 років), посвідки на проживання в Україні (для іноземних громадян та осіб без громадянства), і таких документів:

а) громадянам, які постійно проживають у гірському населеному пункті (у тому числі дітям), - довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом;

б) громадянам, які постійно працюють у гірському населеному пункті, - довідки з місця роботи;

в) громадянам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у гірському населеному пункті, - довідки навчального закладу.

Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб встановлено Законом №1706-VII.

Згідно з ст.1 цього Закону внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на вебсайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону №1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.5 Закону №1706-VII довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Адресою фактичного місця проживання внутрішньо переміщеної особи може бути адреса відповідного місця компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (адреса містечка із збірних модулів, гуртожитку, оздоровчого табору, будинку відпочинку, санаторію, пансіонату, готелю тощо).

З матеріалів справи вбачається, що підставою відмови позивачу у видачі посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту стало те, що внутрішньо переміщені особи відсутні у переліку осіб, які мають право на отримання посвідчення. До Положення № 345 не внесено змін, які врегульовували можливість надання статусу осіб, які проживають, працюють (навчаються) на території населеного пункту на підставі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Довідка про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи є документом, який підтверджує факт її внутрішнього переміщення та містить відомості про фактичне місце проживання.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що у п.8 Положення №345 чітко визначено, що посвідчення громадянам, які постійно проживають, працюють (навчаються) у гірському населеному пункті, видається на підставі, зокрема, довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом / довідки з місця роботи / довідки навчального закладу.

Таку довідку ( довідку уповноваженого органу про постійне проживання у гірському населеному пункті ) позивач відповідачу не надав, а тому у відповідача були відсутні підстави для надання позивачу спірного статусу.

Суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції, що за правилами ч. 1 ст. 5 Закону №1706-VII довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону, а отже не може підтверджувати постійне проживання у гірському населеному пункті, носить тимчасовий характер (видається на період наявності певних обставин).

Апелянтом не надано доказів про наявність у нього і подання відповідачу довідки про постійне проживання на території гірського населеного пункту, як і інших документів, визначених у п.8 Положення №345.

Колегія суддів наголошує, що Положенням №345 визначено підстави для відмови у видачі посвідчення, серед яких відсутність документів або відомостей, зазначених у пункті 8 Положення №345.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у видачі позивачу відповідного посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту.

Доводи та аргументи скаржника, наведені у апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції і свідчать про незгоду із правовою оцінкою судом обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321,328 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року у справі № 260/656/243 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя Л. П. Іщук судді І. М. Обрізко Т. І. Шинкар