Постанова

від 16.09.2024 по справі 444/4313/23

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 444/4313/23 Головуючий у 1 інстанції: Мікула В. Є.

Провадження № 22-ц/811/1257/24 Доповідач в 2-й інстанції: Мікуш Ю. Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючої судді: Мікуш Ю.Р.,

Суддів: Приколоти Т.І.,Савуляка Р.В.,

Секретар Іванова О.О.

З участю: представника позивача ОСОБА_1 -адвоката Качор С.Б., представника відповідачки ОСОБА_2 -адвоката Андрієвської Н.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу №444/4313/23 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 -адвоката Качора Степана Богдановича на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 19 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,- про визнання недійсним договору позики

в с т а н о в и в :

28 листопада 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що в провадженні Шевченківського районного суду м. Львова перебуває на розгляді цивільна справа №466/4892/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення коштів за договорами позики.

Ознайомившись із змістом позовної заяви та додатками до неї йому ОСОБА_1 стало відомо про те, що між його дружиною ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено Договір позики №11/08 від 08 листопада 2021 року на суму15 000 доларів США.

Позичальник ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, а ОСОБА_2 , її дочка, є спадкоємцем першої черги за законом після смерті матері та прийняла спадщину, відповідно, вимагає повернення боргу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_3 уклала договір позики №11/08 від 08.11.2021 року згідно якого позикодавець ОСОБА_4 передала, а позичальник ОСОБА_3 отримав позику в сумі 15000 доларів США.

Вважає, що його дружина повинна була би отримати його згоду на укладення договорів позики, а оскільки така згода ним не надавалась і йому не було відомо про укладення таких договорів, тому просить визнати такий договір не дійсним.

Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 19 березня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики № 11/08 від 08 листопада 2021 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - відмовлено.

Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 -адвокат Качор С.Б.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду є незаконним.

Покази свідків ОСОБА_5 про те, що ОСОБА_1 був присутнім при підписанні оскаржуваного договору його дружиною не відповідають дійсності. ОСОБА_1 згоди своїй дружині на укладення оскаржуваного договору, який виходить за межі дрібного побутового, не давав, в той час, як таку згоду від свого чоловіка вона повинна була отримати в письмовій формі, оскільки таке передбачено ч.1 ст.1047 ЦК України. Отримані ОСОБА_3 кошти не були витрачені в інтересах сім`ї.

Просить скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 19 березня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволити. Судові витрати просить розподілити в встановленому законом порядку.

25.06.2024 року відповідачка ОСОБА_2 надіслала суду відзив на апеляційну скаргу. У відзиві зазначає, що позивач, заявляючи вимогу про визнання договору недійсним, не просив про застосування наслідків недійсності правочину, що передбачено ч.1ст.216 ЦК України.

Вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, рішення суду першої інстанції законним, обґрунтованим, просить залишити таке в силі.

Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Качор С.Б. на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення з приводу апеляційної скарги представника відповідачки ОСОБА_2 -адвоката Андрієвської Н.Л., вивчивши матеріали цивільної справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Матеріалами справи та судом встановлено, що відповідно до Договору позики №11/08 від 08.11.2021 року позикодавець ОСОБА_4 , спадкоємцем якої є відповідачка по справі ОСОБА_2 , передала, а позичальник ОСОБА_3 отримала позику в сумі 15000,00 доларів США.

Позивач ОСОБА_1 вважає, що даний договір укладений з порушенням чинного законодавства, оскільки він, як чоловік позичальниці ОСОБА_3 (відповідачка -2 по справі) не знав про факт укладення такого договору і згоди на отримання позики дружині не надавав. Із зазначених причин вважає договір недійсним.

Згідно Свідоцтва про одруження серія НОМЕР_1 від 03.06.2000 року, актовий запис № 571 позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є подружжям (а.с.5).

Подружжя Станішевських має спільний бізнес- Фермерське господарство ім.Лесі Українки в с.Желдець Львівського району Львівської області (код ЄДРПОУ 41355769) у якому позивач є засновником, а його дружина ОСОБА_3 -керівником.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прописав, що метою отримання позики відповідачкою ОСОБА_3 були інтереси сім`ї, а не власні. Про це зазначала сама відповідачка перед написанням договору, підтвердили свідки допитані в судовому засіданні. Під час підписання договору позики від 08.11.2021 року був присутній позивач ОСОБА_1 .

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає, що у провадженні Шевченківського районного суду м.Львова знаходилася на розгляді цивільна справа № 466/4892/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення коштів.

Із матеріалів зазначеної цивільної справи встановлено, що відповідачі неодноразово протягом листопада 2021року позичали грошові кошти у ОСОБА_4 , спадкоємцем якої є позивачка ОСОБА_2 .. Зокрема, позивач ОСОБА_1 позичив 50000,00 доларів США, ОСОБА_3 - 15000,00 доларів США. Факти отримання коштів ОСОБА_1 стверджується розписками від 04.11.2021 року, від 18.11.2021 року, від 29.11.2021 року.

Факт отримання коштів ОСОБА_3 підтверджується розпискою від 08.11.2021 року.

У написаних позичальниками розписках визначений один і той же строк повернення позики до 31 грудня 2021 року, однак грошові кошти не повернені.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 22 травня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково та стягнуто на її користь грошові кошти отримані ОСОБА_1 в розмірі 50000,00 доларів, що станом на день ухвалення рішення становить 1982500 грн. заборгованості та 976341,60 грн. пені.

Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 15000,00 доларів США, що станом на день ухвалення рішення становить 594750,00 грн. та 308318,40 грн. пені.

Вирішено питання судових витрат. Рішення суду не набрало законної сили, на нього подано апеляційну скаргу.

Враховуючи те, що як позивач ОСОБА_6 так і відповідачка ОСОБА_3 неодноразово отримували позику у ОСОБА_4 на протязі листопада 2021 року з короткими переривами в днях та зобов`язувалися повернути таку одночасно як позивач ОСОБА_1 так і його дружина ОСОБА_3 , відповідно у них була одна мета використання зазначених коштів, зокрема, вони діяли в інтересах сім`ї та відповідно розраховували на можливість повернення позики саме до 31 грудня 2021 року, тобто в межах короткого строку. Колегія суддів при цьому виходить із інтересів позичальників щодо ведення спільного бізнесу, а також вважає, що звернення кожного з них із позовними заявами в суд про визнання правочину недійсним без врахування наслідків недійсності свідчить про їх домовленість та зловживання правом з метою затягування розгляду справи про неповернення боргу.

Відповідно до ч.3 ст.61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (ч.4ст.65 СК України).

Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником) за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважається зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

Такий правовий висновок Верховного Суду у постановах від 28.08.2019 року, справа № 638/20603/16, від 08.04.2020 року, справа № 361/7130/15-ц.

Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до положень ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) ч.3ст.215 ЦК України.

За змістом частини першої-третьої, п`ятої та шостої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Наслідки недійсності правочину передбачено статтею 216 ЦК України, відповідно до положень якої, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разінедійсності правочинукожна ізсторін зобов`язанаповернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відсутність письмової згоди другого з подружжя на укладення договорів позики, укладених у простій письмовій формі, не є підставою нікчемності таких правочинів, як і не є самостійною підставою для визнання таких правочинів недійсними.

Заявляючи вимогу про визнання договору позики недійсним, позивач не просив про застосування наслідків недійсності такого договору всупереч положенням ч.1ст.216 ЦК України.

Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не зацікавлений у застосуванні наслідків недійсності оспорюваного правочину, що свідчить про зловживання правом та з метою затягування розгляду справ за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення боргу.

У постанові від 27.01.2020 року, справа № 761/26815/17 Верховний Суд прописав, що недійсність договору, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є неприпустимим.

Враховуючи те, що позивач ОСОБА_1 ( справа № 444/4313/23) та згідно пояснень представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката Андрієвської Н.Л. і ОСОБА_3 (справа № 444/2137/23) ініціювали судові процеси про визнання договорів позики недійсними без застосування наслідків недійсності, зазначене свідчить про зловживання правом та затягуванням розгляду справ з метою не повернення боргу.

Верховний Суд зазначив, що перш ніж заявляти позов про визнання договору недійсним, слід розібратись, чи дійсно таким договором порушено право чи інтерес особи, яка збирається звертатись з позовом і чи буде такий спосіб захисту ефективним. Якщо особа звертається з позовом задля інших цілей, ніж захист порушеного права чи інтересу, зокрема, для встановлення преюдиційних обставин або з метою ухилення від виконання зобов`язань, то у задоволенні позову може бути відмовлено (постанова Верховного Суду від 14 листопада 2018 року, справа № 2-383/2010).

Аналогічна правова позиція Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 року, справа № 638/2304/17, відповідно до якої приватно-правовий інструментарій ( зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин.

Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, в силу приписів ст.204 ЦК України, правомірність правочину презюмується.

У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки , що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач ОСОБА_1 не довів обставин, з яким закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року, справа № 607/11746/17, у якій прописано, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Враховуючи те, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення суду.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст.375 ЦПК України).

Керуючись ст.ст. 374 ч.1п.1; 375; 383; 384; 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 -адвоката Качора Степана Богдановича залишити без задоволення

Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 19 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в порядку, визначеному ст. ст. 389-391 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 26 вересня 2024 року.

Головуюча суддя Ю.Р.Мікуш

Судді: Т.І.Приколота

Р.В.Савуляк