Постанова

від 30.09.2024 по справі 380/28131/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/28131/23 пров. № А/857/13039/24Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Носа С.П., Шевчук С.М.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Військово-медичного клінічного центру Західного регіону на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року (головуючого судді Крутько О.В., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Львів) у справі № 380/28131/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Західного регіону про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 23.11.2023 звернувся в суд з позовом до Військово-медичного клінічного центру Західного регіону в якому просить визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Західного регіону щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення); зобов`язати Військово-медичний клінічний центр Західного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення), нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, у розмірі 76084,00 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року задоволено позов частково. Стягнуто з Військово-медичного клінічного центру Західного регіону на користь ОСОБА_1 76084,00 грн середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням Військово-медичний клінічний центр Західного регіону подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.

Ухвалами Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.06.2024 призначено апеляційний розгляд в порядку письмового провадження та від 03.09.2024 продовжено строк розгляду справи, з 27.06.2024 по 07.07.2024 та з 05.08.2024 по 18.08.2024 суддя доповідач перебувала у відпустці.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді начальника групи зберігання відділу медичного постачання (регіону) Військово-медичного клінічному центру Західного регіону.

Наказом начальника Військово-медичного клінічного центру Західного регіону №130 від 11.07.2018 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Центру та усіх видів забезпечення.

При звільненні з військової служби (виключені зі списків особового складу частини) Військово-медичний клінічний центр Західного регіону не здійснив з позивачем повного розрахунку з грошового забезпечення (виплати індексації грошового забезпечення).

На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11.02.2022 у справі № 380/10364/22 (залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2022 в частині нарахування індексації) відповідач нарахував та виплатив позивачу 25.11.2023 індексацію грошового забезпечення у розмірі 153 921.96 грн.

Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду з даним позовом.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд зазначає, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, яким установлені порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Одночасно такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Враховуючи те, що спеціальне законодавство, яке регулює нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовців, не встановлює відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає за можливе застосовувати норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18 та від 31.10.2019 у справі №825/598/17.

Частиною 1 статті 47 КЗпП України передбачає, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції станом на дату виключення позивача зі списків особового складу) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції станом на дату виключення позивача зі списків особового складу) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок та виплатити всі суми, що йому належать в день звільнення.

У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022 чинного з 19.07.2022 який діяв на момент виплати позивачу недоотриманих сум грошового забезпечення 30.12.2022).

За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому разі, якщо спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України).

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Судом встановлено, що позивача виключено зі списків особового складу Центру та усіх видів забезпечення 11.07.2018, однак на виконання рішення суду, відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем не при звільненні, а саме, нарахував та виплатив індексацію грошового забезпечення - 25.11.2023 у сумі 153 921.96 грн.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем в частині виплати індексації грошового забезпечення не у строк, встановлений положеннями статті 116 КЗпП України.

Таким чином, оскільки індексація грошового забезпечення не виплачена позивачу в день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України, останній має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

19.07.2022 набрав чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022, яким викладено в новій редакції статтю 117 КЗпП України, а саме: встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.

Так, обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 №100.

Згідно з абзацом 1 пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Абзацом 3 пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначений Наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам.

Згідно з п.7 розділу І цього Порядку, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. У постанові Верховного Суду від 4 травня 2018 року у справі №808/858/16 суд зазначив, що аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, ст.117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, зобов`язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов`язувати відповідача провести її нарахування та виплату.

Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021 у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021 у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021 у справі № 380/5499/20.

Як встановлено судом, позивача було виключено зі списків військової частини 11.07.2018, а остаточний розрахунок з ним було проведено лише 25.11.2023, а відтак відповідач повинен нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Як видно з довідки про нараховане та виплачене грошове забезпечення позивача, позивачу було нараховано грошове забезпечення за останні два місяці роботи в такому розмірі: за травень 2018 року 12 452,90 грн., за червень 12 770,80 грн. Відтак середньоденний заробіток становить 413,50 грн (25 223,70 грн/61 день) , а сума середнього заробітку, яка заявлена до відшкодування, вирахувана шляхом множення середньоденного заробітку (413,50) на число календарних днів за період з 12.07.2018 по 11.01.2019 становить 76 084,00 грн.

Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та оскарження судового рішення відповідачем, колегія суддів на підставі статті 308 КАС України вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції, який ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права щодо стягнення з Військово-медичного клінічного центру Західного регіону на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 76 084 грн, а наведені в апеляційній скарзі доводи відповідача не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відносно ж покликання відповідача на необхідність застосування висновків Верховного Суду у справах, за переліком відображеним у апеляційній скарзі, то колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювались позиції щодо визначення поняття «подібні правовідносини».

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/7, пункт 40 постанов від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц).

Умовою для перегляду Верховним Судом судових рішень в адміністративних справах з вказаної нормативної підстави є їх невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).

При цьому, подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Водночас обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.

Отже подібність правовідносин необхідно встановлювати одночасно за трьома критеріями: суб`єктним, об`єктним і, так би мовити, змістовним. Основним критерій, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний (права й обов`язки суб`єктів).

Проаналізувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру та юридичної природи спірних правовідносин, з яких виник спір у наведеній скаржником справі, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та правовим регулюванням спірних правовідносин у цій справі в оскаржуваній частині, на предмет їх подібності, колегія суддів вважає що наведені в апеляційній скарзі постанови Верховного Суду у справах №810/1543/17, №0940/1532/18, №804/1782/16, №822/2663/15, №850/2339/19 не є подібними до справи за позовом ОСОБА_1 .

Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частинами 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військово-медичного клінічного центру Західного регіону - залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року у справі №380/28131/23 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді С.П. Нос

С.М. Шевчук

Повний текст постанови складено 30.09.2024