Постанова

від 01.10.2024 по справі 183/6672/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6194/24 Справа № 183/6672/23 Суддя у 1-й інстанції - Дубовенко І.Г. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого судді Макарова М.О.

суддів Барильської А.П., Демченко Е.Л.,

при секретарі Керімовій-БандюковійЛ.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Федорчук Євгенії Анатоліївни на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 березня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, -

В С Т А Н О В И Л А :

У травні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги ОСОБА_2 мотивовані тим, що 03 червня 2019 року він передав відповідачці кошти у розмірі 18 733 євро у борг, а відповідачка зобов`язалася повернути грошові кошти до 03 червня 2020 року, про що було складено відповідну розписку.

Позивач вказує, що до теперішнього часу ОСОБА_1 грошові кошти не повернула.

На неодноразові звернення з проханням повернути гроші відповідачка жодним чином не реагує.

Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідачки суму боргу в розмірі 736 519,74 грн..

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 березня 2024 року позовні вимоги задоволено та стягнуто з відповідачки суму боргу за договором позики від 03 червня 2019 року в сумі 736 519,74 грн..

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Федорчук Є.А. посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивачем не доведено укладення, саме розписки, оскільки відповідачкою в тексті розписки зазначено, що грошові кошти вона взяла з каси магазину за 4 роки роботи в магазині та за певний період своєї роботи в магазині, тобто не однією сумую, як стверджує позивач і не під час написання розписки.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача адвокат Довгаль С.М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду скасувати, з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка свого зобов`язання за договором позики від 03 червня 2019 року не виконала, грошових коштів у строк та в порядку, передбаченому договором, позивачеві не повернула. Таким чином, суд вважав доведеними позовні вимоги щодо стягнення з відповідачки суми заборгованості за розпискою.

Колегія суддів не може погодитись із вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України),

Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи (позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором позики.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання

з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.

Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це

у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

З системного аналізу норм ст.ст. 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 зазначено, що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

Для цього, з метою правильного застосування ст.ст. 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року

у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року

у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 та

від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 464/3790/16-ц).

Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

З матеріалів справи вбачається, що 03 червня 2019 року ОСОБА_1 була написана розписка, згідно якої ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 грошові кошти у сумі, 18733 Євро, які зобов`язалася повернути 03 червня 2020 року.

Також урозписці зазначено,що «Ці кошти я взяла з каси магазину за 4-ри роки її роботи в магазині».

Тобто, із викладеного вбачається, що реальної передачі обумовленої суми коштів не відбулося, так як відповідачка на протязі чотирьох років брала із каси магазину грошові кошти за свою роботу.

Факт працевлаштування відповідачки на посаді продавця у магазині приватного підприємця ОСОБА_2 підтверджується копією її трудової книжки.

Дослідивши матеріали справи, колегією суддів не встановлено існування між сторонами правовідносин, саме за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Колегія суддів вважає, що в даному випадку, сам по собі факт написання відповідачкою тексту розписки без передання грошей, не породжує у неї обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей, так як реального передання грошових коштів не відбулося.

Встановивши вказані обставини справи, керуючись зазначеними вище нормами права, колегія суддів вважає, надані позивачем докази не свідчать про існування між сторонами, саме боргового зобов`язання за договором позики, так як зміст останнього свідчить, що відповідачка на протязі чотирьох років брала із каси магазину грошові кошти.

Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпції щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення. В ході судового розгляду відповідно до статті 81 ЦПК України позивач не зміг довести факт передачі у власність відповідачки грошових коштів в розмірі 18733 євро, а тому, між сторонами не виникли зобов`язання щодо повернення боргу, передбачених ст. ст. 526, 1046, 1048, 1049 ЦК України.

На вказане суд першої інстанції уваги не звернув, в зв`язку із чим дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог.

Оскаржуване рішення, як таке, що суперечить нормам матеріального та процесуального права підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає до стягнення судовий збір у розмірі 11047,80 грн..

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Федорчук Євгенії Анатоліївни задовольнити.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 березня 2024 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 11047,80 грн..

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді А.П. Барильська

Е.Л. Демченко