Ухвала

від 11.09.2024 по справі 334/4069/24

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

Дата документу 11.09.2024

Справа № 334/4069/24

Провадження № 2/334/2052/24

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 р.Ленінський районний суд м. Запоріжжя у складі

головуючого судді Філіпової І.М.

за участі секретаря Мандик М. О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у підготовчому судовому засіданні в залі суду м. Запоріжжя цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, як орган опіки та піклування, районна адміністрація Запорізької міської ради по Заводському району, як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини,

Встановив:

17.05.2024 року до суду звернувся ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, як орган опіки та піклування, районна адміністрація Запорізької міської ради по Заводському району, як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини.

08.07.2024 року представником позивача подано заяву про збільшення розміру позовних вимог позивач просить встановити факт, що громадянин України ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Метою встановлення такого факту є отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, а також отримання відстрочки від мобілізації, передбаченої Законом України « Про військову службі та військовий обов`язок».

У судовому засіданні позивач та його представник заяву про збільшення позовних вимог підтримали.

Відповідач, треті особи у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлені належним чином.

Вислухавши пояснення позивача та його представника, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст.49ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Крім цього, відповідно до ч. 3 цієї ж статті до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

В заяві про збільшення позовних вимог позивач фактично ставить нову позовну вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

За змістом статті 23Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

Аналогічне положення міститься в Законі України «Про військовий обов`язок і військову службу»

У преамбулі Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зазначається, що цей Закон встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб таобов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» здійснює правове регулюваннявідносин між державою і громадянами Україниу зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби (преамбула Закону).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (ст. 65 Конституції України).

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (ч. 5 ст. 1. Закону)

Згідно з ч.9 ст. 1 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на відповідні категорії, серед яких: військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.

Відповідно до ст. 3 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Системний аналіз вищенаведених положень цивільного та спеціального (публічно-правового) законодавства, дає підстави для висновку, щообов`язок захисту Вітчизни не відноситься до категорії особистих цивільних обов`язків особи, а отже і право на звільнення від цього обов`язку не є цивільним правом, оскільки відповідні правовідносини виникають між громадянином та державою, вони регулюються не договором чи актами цивільного законодавства, а Конституцією України та прийнятими на її основі спеціальними законами України, що мають публічно правовий характер, зокрема: Законом «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом « Про військовий обов`язок і військову службу».

Статтею 1ЦК Українивизначено,що цивільним законодавством регулюютьсяособистінемайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Таким чином, від факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, про встановлення якого просить заявник, в контексті мети, з якою заявник пов`язує цей факт, не залежить виникнення чи визнання, невизнаного того чи іншого цивільного права або інтересу особи, цей факт також не має наслідком звільнення ОСОБА_1 від цивільного обов`язку, які згідно з положеннями статей 13, 14 ЦК України особа здійснює у межах наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Зазначене свідчить, що заява про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком для цілей отримати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації , а отже і скасування усіх мобілізаційних обмежень,не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05.09.2019 в справі 638/2304/17 зробив правовий висновок, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин.

У цивільних правовідносинах факт самостійного виховання батьком (матір`ю) дитини, а отже і факт відсутності участі іншого з батьків у вихованні дитини особа може підтвердити судовим рішенням про позбавлення одного з батьків батьківських прав, визнання особи (батька/матері) недієздатною, оголошення одного з батьків безвістно відсутнім, рішенням органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з батьком (матір`ю), про відібрання дитини тощо. У таких випадках не підлягає окремому встановленню факт самостійного виховання дитини одним з батьків.

Згідно зі статтею 141 Сімейного кодексу України, мати та батько мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Права і обов`язки у кожного з батьків не тільки рівні, але і взаємні. Обоє батьків несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини.

Водночас згідно ст. 142 СК України діти мають рівні права та обов`язки щодо батьків.

Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов`язків ( ч.ч.1,2 ст. 152 СК України)

Відповідно до ч.ч.3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Частиною 2 ст. 157 СК України визначено, що той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Отже, згідно чинного законодавстваправа дитини забезпечуються виконанням батьківських обов`язків обома батьками.

З наведеного слідує, що повна відмова від виховання та утримання дитини одним з батьків, а також зняття з себе відповідальності за їх виховання, розвиток та утримання, суперечить цивільному законодавству, моральним засадам суспільства та порушує права дитини.

За наявності у дитини обох дієздатних батьків, один з яких не виконує батьківських обов`язків і не має наміру їх виконувати, факт самостійного виховання дитини батьком (матір`ю), відсутності участі іншого з батьків у вихованні дитини може бути встановлений у рішенні суду при вирішенні спору щодо позбавлення особи батьківських прав у порядку позовного провадження.

Жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов`язує підтверджувати факт відсутності участі одного з батьків у вихованні дитини наявністю рішення суду про встановлення факту, який просить заявник.

Крім цього, слід зазначити, що норми чинного законодавства України не передбачають право суду перебирати на себе повноваження інших державних органів. У разі відмови заявнику в прийнятті певних документів, якими він підтверджує наявність відповідних обставин чи в прийнятті певного рішення, заявник має право оскаржити такі дії чи рішення до компетентного суду. А суд може за наявності достатніх правових підстав визнати неправомірними дії державних органів щодо розгляду спірного питання. Тобто, вказані факти можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ про оскарження дій чи рішень щодо відмови державних органів у наданні соціальної пільги або незабезпечення соціальними гарантіями тощо, а не в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне відмовити у прийнятті заяви про збільшення позовних вимог,

Керуючись ст. 49 ЦПК України,

Ухвалив:

Відмовити у прийнятті заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог.

Проголошення повного тексту ухвали 16.09.2024 о 09 год. 00 хв.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя: Філіпова І. М.