ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 жовтня 2024 рокум. ОдесаСправа № 947/22661/19Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Таран С.В.,
Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,
при секретарі судового засідання Колцун В.В.,
за участю представників:
від Одеської міської ради Бутрик А.О.,
від ОСОБА_1 Лашкевич Д.В.,
від Юридичного департаменту Одеської міської ради участі не брали,
від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Савченко Світлани Володимирівни участі не брали,
від Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради участі не брали,
розглянувши апеляційну скаргу Одеської міської ради
на рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024, прийняте суддею Литвиновою В.В., м. Одеса, повний текст складено 21.03.2024,
у справі №947/22661/19
за позовом: Одеської міської ради
до відповідача: ОСОБА_1
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:
-Юридичного департаменту Одеської міської ради;
-приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Савченко Світлани Володимирівни;
-Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради
про скасування реєстрації декларацій, скасування рішення державного реєстратора, скасування запису про право власності та знесення об`єкту самочинного будівництва
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2019 р. Одеська міська рада звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Юридичного департаменту Одеської міської ради, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Савченко Світлани Володимирівни та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, в якому просила:
-скасувати реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт, яка зареєстрована Департаментом ДАБІ в Одеській області 01.09.2016 за №ОД082162451261;
-скасувати реєстрацію декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція нежитлового приміщення, без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 ", яка зареєстрована Департаментом ДАБІ в Одеській області 21.09.2016 за №ОД142162661549;
-скасувати рішення державного реєстратора №31566098 від 26.09.2016;
-скасувати у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про право власності: 21433483;
-зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням права комунальної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку зі здійсненням ОСОБА_1 самочинного будівництва шляхом реконструкції нежитлового приміщення магазину загальною площею 38,6 кв.м, розташованого за вказаною адресою, в нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв.м та, як наслідок, самовільним зайняттям зазначеної земельної ділянки з подальшим незаконним проведенням за відповідачкою державної реєстрації права власності на зазначений об`єкт самочинного будівництва.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21.10.2020 у справі №947/22661/19 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного суду від 09.11.2023 частково задоволено апеляційну скаргу Одеської міської ради; скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.10.2020 та закрито провадження у справі №947/22661/19.
В подальшому ухвалою Одеського апеляційного суду від 11.12.2023 вирішено передати справу №947/22661/19 за встановленою юрисдикцією до Господарського суду Одеської області.
Ухвалою Господарського суду Одеської області у складі судді Литвинової В.В. від 10.01.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №947/22661/19.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у справі №947/22661/19 (суддя Литвинова В.В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Судове рішення мотивоване тим, що проведення за відповідачкою державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно виключає можливість віднесення такого майна до об`єктів самочинного будівництва в силу його узаконення.
Не погодившись з ухваленим рішенням, Одеська міська рада звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у справі №947/22661/19 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на порушенні місцевим господарським судом норм процесуального права у зв`язку з не з`ясуванням останнім обставин, які мають значення для справи, а саме: внесення в декларацію про готовність об`єкта до експлуатації №ОД142162661549 від 21.09.2016 недостовірних відомостей, самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності та використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Крім того, апелянт зазначає про відсутність у судових рішеннях, прийнятих за результатами розгляду справи №815/5570/16, преюдиційних обставин, які мають доказове значення для вирішення даної господарської справи, та про обґрунтування висновків суду першої інстанції посиланнями на нерелевантну практику Верховного Суду, у той час як приписи статті 376 Цивільного кодексу України та актуальні правові позиції суду касаційної інстанції щодо самочинного будівництва під час ухвалення оскаржуваного рішення були безпідставно проігноровані.
У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 17.05.2024 (вх.№1379/24/Д1 від 20.05.2024) ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги Одеської міської ради у повному обсязі та залишити в силі рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у справі №947/22661/19. Зокрема, відповідачка зауважує на недоведеності позивачем фактів внесення до оскаржуваних декларацій неправдивих відомостей, використання земельної ділянки комунальної власності за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008) всупереч її цільовому призначенню та умовам укладеного між сторонами договору оренди від 25.12.2015, а також здійснення ОСОБА_1 самочинного будівництва.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 01.05.2024 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 17.05.2024, а в подальшому ухвалою суду від 20.05.2024 призначено справу №947/22661/19 до розгляду на 19.06.2024 о 12:00.
18.06.2024 до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшло клопотання б/н від 18.06.2024 (вх.№1379/24/Д2 від 18.06.2024) про відкладення розгляду справи №947/22661/19.
Протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.06.2024 вирішено розглянути апеляційну скаргу Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у справі №947/22661/19 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та відкладено розгляд даної справи на 07.08.2024 о 10:00.
Між тим, з огляду на оголошення повітряної тривоги, судове засідання у справі №947/22661/19, призначене на 07.08.2024 о 10:00, не відбулося, про що складено відповідну довідку, у зв`язку з чим ухвалою суду від 07.08.2024 призначено справу №947/22661/19 до розгляду на 18.09.2024 о 12:00.
Протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2024 у судовому засіданні у справі №947/22661/19 оголошено перерву до 11:30 год 02.10.2024.
У судовому засіданні 02.10.2024 представник Одеської міської ради апеляційну скаргу підтримав; представник ОСОБА_1 висловив заперечення проти її задоволення; представники Юридичного департаменту Одеської міської ради, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Савченко Світлани Володимирівни та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи.
Юридичний департамент Одеської міської ради, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Савченко Світлана Володимирівна та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзивів на апеляційну скаргу не надали, що згідно з частиною третьою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
В силу частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
09.02.2013 державним реєстратором Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Голоцваном Євгеном Олександровичем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером: 308940, що стало підставою для державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101). Підставою виникнення права власності зазначено рішення Київського районного суду м. Одеси від 06.12.2012 у справі №1512/13797/2012, а технічні характеристики об`єкта нерухомого майна відображені у технічному паспорті №020376 від 26.11.2012, виготовленому Комунальним підприємством "Одеське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості", відповідно до якого загальна площа нежитлового приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , становить 38,6 кв.м, з яких: основна площа 25,3 кв.м, підсобна площа 13,3 кв.м.
25.03.2013 між ОСОБА_2 ("Продавець") та ОСОБА_3 ("Покупець") укладено два договори купівлі-продажу нежитлового приміщення, на підставі кожного з яких Продавець передав у власність, а Покупець прийняв у власність по частини нежитлового приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 38,6 кв.м. Зазначені договорі посвідчені приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною та зареєстровані в реєстрі за №546 та №548 відповідно.
На підставі вищенаведених договорів приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25.03.2013 за індексними номерами: 1116062 та 1118785).
03.04.2013 між ОСОБА_3 ("Продавець") та ОСОБА_1 ("Покупець") укладено два договори купівлі-продажу нежитлового приміщення, згідно з кожним з яких Продавець передав у власність, а Покупець прийняв у власність по частини нежитлового приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 38,6 кв.м. Вказані договорі посвідчені приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною та зареєстровані в реєстрі за №591 та №593 відповідно.
03.04.2013 приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною прийняті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексними номерами: 1353735 та 1359557, які стали підставою для державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 . Підставами виникнення права власності вказані вищенаведені договори купівлі-продажу нежитлового приміщення №591 від 03.04.2013 та №593 від 03.04.2013.
Рішенням Одеської міської ради №7112-VІ від 10.09.2015 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0190 га за адресою АДРЕСА_1 та надання її в оренду гр. ОСОБА_1 " затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008) площею 0,0190 га за адресою АДРЕСА_1 (категорія земель за основним цільовим призначенням землі житлової та громадської забудови) та вирішено надати відповідачці зазначену земельну ділянку в оренду терміном на 10 років для експлуатації магазину (цільове призначення: В.03.07).
25.12.2015 між Одеською міською радою ("Орендодавець") та ОСОБА_1 ("Орендар") укладено договір оренди земельної ділянки б/н (далі договір б/н від 25.12.2015), відповідно до пункту 1.1 якого Орендодавець на підставі Закону України "Про оренду землі" №161-ХІV від 06.10.19898 та рішення Одеської міської ради №7112-VІ від 10.09.2015 надає, а Орендар приймає у строкове, платне володіння, користування земельну ділянку площею 0,0190 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008, для експлуатації магазину; цільове призначення земельної ділянки: В.03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Згідно з пунктом 1.2 договору б/н від 25.12.2015 зазначена земельна ділянка належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради, право власності зареєстровано 25.12.2015 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 12757769, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 818480051101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №50865840 від 25.12.2015, виданим державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Наталією Юріївною.
За умовами пункту 2.1 договору б/н від 25.12.2015 в оренду передається земельна ділянка площею 0,0190 га, у тому числі по угіддях: під капітальною забудовою 0,0047 га; під проїздами, проходами та площадками 0,0099 га; під зеленими насадженнями 0,0044 га.
Пунктом 2.2 договору б/н від 25.12.2015 визначено, що на земельній ділянці розташовані нежитлові приміщення магазину, які належать ОСОБА_1 на підставі приватної власності: частка на підставі договору купівлі- продажу, посвідченого 03.04.2013 приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною за реєстровим №591, а інша частка на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 03.04.2013 приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною за реєстровим №593, право власності на які зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 7449851101, що підтверджується відповідними витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №1956130 від 03.04.2013 та №1958160 від 03.04.2013.
В силу пунктів 3.1, 3.2 договору б/н від 25.12.2015 цей договір укладено терміном на 10 років для експлуатації магазину. Після закінчення строку дії договору Орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі Орендар повинен не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово Орендодавця про намір продовжити його дію.
Земельна ділянка передається в оренду ОСОБА_1 для експлуатації магазину. Категорія земель за основним цільовим призначенням землі житлової та громадської забудови (пункти 5.1, 5.2 договору б/н від 25.12.2015).
У пункті 8.1 договору б/н від 25.12.2015 узгоджено, що відомості щодо державної реєстрації прав земельних сервітутів та обмежень прав на земельну ділянку, що є предметом цього договору, відсутні, що підтверджено витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0000032602015 від 25.12.2015, виданим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Наталією Юріївною. Але відповідно до статті 111 Земельного кодексу України на земельну ділянку, що є предметом цього договору поширюються обмеження: заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту (без розробленої за встановленим порядком проектної документації діє на всю площу земельної ділянки); заборона про провадження окремих видів діяльності (заборона будівництва та реконструкції об`єкту без відповідного дозволу згідно чинного законодавства діє на всю площу земельної ділянки); заборона експлуатації об`єкта на земельній ділянці без додержання містобудівних умов і обмежень по використанню земельної ділянки згідно з планувальними рішеннями даної території діє на всю площу земельної ділянки. Інші обмеження та сервітути можуть бути встановлені відповідно до вимог чинного законодавства. Заходи, передбачені затвердженою в установленому порядку документацією із землеустрою, є обов`язковими до виконання Орендарем.
Договір б/н від 25.12.2015 посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Наталією Юріївною та зареєстрований за №4002.
25.12.2015 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Наталією Юріївною прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 27544514, що стало підставою для державної реєстрації за ОСОБА_1 права оренди земельної ділянки площею 0,0190 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008.
01.09.2016 ОСОБА_1 подала до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області декларацію про початок виконання будівельних робіт реконструкція нежитлових приміщень магазину, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , яка зареєстрована за №ОД082162451261.
Згідно з технічним паспортом №20-09/16 від 20.09.2016 на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , виготовленого Приватним підприємством "Проект" на замовлення ОСОБА_1 , нежитлові приміщення розташовані на І поверсі І-поверхового будинку та складаються з 2 приміщень площею 88,8 кв.м (1 кімната 25,2 кв.м, 2 кімната 63,6 кв.м), вбиральні сполученої 1,8 кв.м, вбиральні сполученої 3,1 кв.м та коридору 7,9 кв.м. Загальна площа нежитлового приміщення 101,6 кв.м.
22.09.2016 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області за №ОД142162661549 зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція нежитлового приміщення без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 ".
Відповідно до пункту 2 декларації №ОД142162661549 від 22.09.2016 замовником будівництва виступає ОСОБА_1 .
У пункті 10 декларації №ОД142162661549 від 22.09.2016 вказано інформацію про проекту документацію, а саме: проект "Реконструкція нежитлового приміщення без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 ", підготовлений Одеською філією Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРБУДТЕХЕКСПЕРТИЗА" та затверджений 17.07.2016 замовником ОСОБА_1 .
Згідно з пунктом 14 декларації №ОД142162661549 від 22.09.2016 "Техніко-економічні показники об`єкта (з урахуванням результатів технічної інвентаризації)" загальна площа будівлі складає 101,6 кв.м.
Пунктом 16 декларації №ОД142162661549 від 22.09.2016 передбачені наступні основні показники об`єкта: загальна площа 101,6 кв.м, основна площа 88,8 кв.м; підсобна площа 12,8 кв.м; поверховість 1.
26.09.2016 державним реєстратором юридичного департаменту Одеської міської ради Кукліною Альбіною Олександрівною на підставі декларації №ОД142162661549 від 22.09.2016 та технічного паспорту №20-09/16 від 20.09.2016, виготовленого Приватним підприємством "Проект", прийнято рішення за індексним номером: 31566098, яке стало підставою для державної реєстрації змін до інформації про нежитлове приміщення магазину за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: "загальна площа 38,6 кв.м" змінено на "загальна площа 101,6 кв.м".
28.09.2016 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області видано наказ №184 "Про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт (крім об`єктів інфраструктури) №ОД082162451261 від 01.09.2016 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності №ОД142162661549 від 22.09.2016 з реконструкції нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ".
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 24.11.2016 у справі №815/5570/16 задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу; визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області №184 від 28.09.2016 "Про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт (крім об`єктів інфраструктури) №ОД082162451261 від 01.09.2016 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності №ОД142162661549 від 22.09.2016 з реконструкції нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ".
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02.03.2017 скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.11.2016 у справі №815/5570/16 та прийнято нову, якою відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03.10.2017 у справі №815/5570/16 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 ; скасовано постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 02.03.2017; залишено без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.11.2016.
04.10.2016 між ОСОБА_1 ("Продавець") та ОСОБА_4 ("Покупець") укладено договір купівлі-продажу, за умовами пункту 1 якого Продавець передає у власністю Покупця, а Покупець приймає нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 . Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною та зареєстрований за №1044.
На підставі вищенаведеного договору приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_4 на нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 31705199 від 04.10.2016).
17.07.2017 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір про розірвання договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною 04.10.2016, реєстровий номер 1044.
Вищенаведений договір про розірвання договору купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною та зареєстрований за №817.
В цей же день приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 36185018 від 17.07.2017, яке стало підставою для державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна на нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (запис про право власності: 21433483).
Відповідно до листа Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради №01-11/2659 від 26.06.2018, наданого за результатами опрацювання звернення Юридичного департаменту Одеської міської ради, за даними архіву та відділу загального листування управління дані щодо надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відсутні.
Предметом спору у даній справі є вимоги позивача про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, яка зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області 01.09.2016 за №ОД082162451261 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція нежитлового приміщення, без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 ", яка зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області 21.09.2016 за №ОД142162661549; про скасування рішення державного реєстратора №31566098 від 26.09.2016; про скасування у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про право власності: 21433483 та про зобов`язання відповідачки за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що проведення за відповідачкою державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно виключає можливість віднесення такого майна до об`єктів самочинного будівництва в силу його узаконення та, відповідно, виключає можливість його знесення.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду не погоджується з висновком Господарського суду Одеської області щодо відмови у задоволенні позовної вимоги про знесення об`єкту самочинного будівництва з огляду на наступне.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
У статті 13 Конституції України, серед іншого, визначено, що земля та водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу, від імені якого відповідні права здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у визначених межах.
Згідно з положеннями статті 11 Європейської хартії місцевого самоврядування (м. Страсбург, 15.10.1985, ратифіковано Законом України №452/97-ВР від 15.07.1997) органи місцевого самоврядування мають право використовувати засоби правового захисту для забезпечення вільного здійснення своїх повноважень і поважання принципів місцевого самоврядування, які утілені в Конституції чи національному законодавстві.
Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку (стаття 145 Конституції України).
В силу приписів статті 41 Конституції України держава гарантує належне забезпечення захисту права власності на нерухоме майно, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Згідно з приписами статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За умовами статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Статтею 321 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 80 Земельного кодексу України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності; територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування; держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.
З огляду на викладене, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу.
За умовами частин першої, другої статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.
Частиною третьою статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Згідно з частиною першою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина п`ята статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
В силу частини восьмої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Виходячи зі змісту статті 12 Земельного кодексу України, до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належать, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність або користуванням громадянам та юридичним особам, здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.
Статтею 116 Земельного кодексу України визначені підстави набуття права на землю із земель державної та комунальної власності.
Зокрема, частиною першою статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Згідно з пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання у сфері регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної або міської ради.
Відповідно до частини першої статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
За умовами частини першої статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Таким чином, колегія суддів зауважує, що під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.
За змістом статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.
Згідно з частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Правовий аналіз наведеної норми дозволяє виділити наступні ознаки самочинного будівництва: об`єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку; відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва; створення об`єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом, відтак при вирішенні спору, що виникає у зв`язку з будівництвом на земельній ділянці об`єкта нерухомості, повинно досліджуватися питання наявності дозвільної документації на будівництво спірних об`єктів і документів про виділення земельної ділянки. При цьому із наведених положень норм права не вбачається, що для того, щоб вважати, що права позивача є порушеними, на земельній ділянці має існувати готовий для використання об`єкт нерухомого майна.
Саме така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10.01.2019 у справі №915/1376/17.
Самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, що призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об`єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства, що є порушенням прав територіальної громади, а також питань безпеки під час експлуатації вже збудованого об`єкта, екологічної та санітарно-епідеміологічної безпеки.
При цьому колегія суддів враховує, що у розумінні частини першої статті 376 Цивільного кодексу України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а і об`єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об`єкта, здійснених на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку, без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
Крім того, стаття 376 Цивільного кодексу України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.
Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди.
З огляду на викладене, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22).
Приписами статті 152 Земельного кодексу України унормовано, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт. Оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.
Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладений в постанові від 02.06.2022 у справі №910/14524/19.
Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору, відтак позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем, а позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.
Поряд з цим, можливі способи захисту прав особи власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, також прямо визначені статтею 376 Цивільного кодексу України.
Частинами третьою-пятою статті 376 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо ж власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Отже, знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.
Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду міститься в постанові від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.
Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.
У разі, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній ділянці об`єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки (частина друга статті 152 Земельного кодексу України).
Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судовій практиці Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №923/196/20, постанови Верховного Суду від 06.11.2019 у справі №910/14328/17, від 01.07.2020 у справі №755/3782/17, від 02.06.2021 у справі №910/14524/19).
Водночас судом апеляційної інстанції враховується, що обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об`єкта будівництва (постанови Верховного Суду від 24.06.2020 у справі №320/5880/18 та від 19.09.2023 у справі №911/1406/20).
Як зазначалося вище, ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу нежитлового приміщення №591 від 03.04.2013 та №593 від 03.04.2013 набула право приватної власності на нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Технічні характеристики вищенаведеного об`єкта нерухомого майна, набутого у власність відповідачки, відображені у виготовленому Комунальним підприємством "Одеське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" технічному паспорті №020376 від 26.11.2012, відповідно до якого загальна площа нежитлового приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , становить 38,6 кв.м, з яких: основна площа 25,3 кв.м, підсобна площа 13,3 кв.м.
В подальшому відповідачкою було здійснено реконструкцію зазначеного нежитлового приміщення, внаслідок якої на підставі декларації за №ОД142162661549 від 22.09.2016 про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція нежитлового приміщення без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 " та технічного паспорту №20-09/16 від 20.09.2016, виготовленого Приватним підприємством "Проект", державним реєстратором юридичного департаменту Одеської міської ради Кукліною Альбіною Олександрівною прийнято рішення за індексним номером: 31566098, яке стало підставою для державної реєстрації змін до інформації про нежитлове приміщення магазину за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: "загальна площа 38,6 кв.м" змінено на "загальна площа 101,6 кв.м".
У декларації за №ОД142162661549 від 22.09.2016 відповідачкою наведені наступні характеристики реконструйованого нежитлового приміщення: загальна площа 101,6 кв.м, основна площа 88,8 кв.м; підсобна площа 12,8 кв.м; поверховість 1.
Відповідно до технічного паспорту №20-09/16 від 20.09.2016 на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , виготовленого Приватним підприємством "Проект" на замовлення ОСОБА_1 , нежитлові приміщення загальною площею 101,6 кв.м розташовані на І поверсі І-поверхового будинку та складаються з 2 приміщень площею 88,8 кв.м (1 кімната 25,2 кв.м, 2 кімната 63,6 кв.м), вбиральні сполученої 1,8 кв.м, вбиральні сполученої 3,1 кв.м та коридору 7,9 кв.м.
Отже, в результаті проведеної ОСОБА_1 реконструкції, яка відповідно до поданих відповідачкою декларацій про початок виконання будівельних робіт та про готовність до об`єкта експлуатації не передбачала зміни геометричних розмірів фундаментів у плані, відбулося збільшення площі нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 на 63 кв.м (з 38,6 кв.м до 101,6 кв.м), при цьому поверховість об`єкту нерухомості не змінилась, оскільки будівля після реконструкції залишилась одноповерховою.
Зазначене однозначно свідчить про те, що внаслідок проведеної відповідачкою реконструкції під прибудову площею 63 кв.м була зайнята додаткова земельна ділянка, адже збільшити площу будівлі при збереженні її одноповерховості без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані, тобто без зайняття додаткової ділянки, фізично неможливо.
Таким чином, колегія суддів зазначає про те, що реконструкція нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 була здійснена ОСОБА_1 зі зміною зовнішньої конфігурації вказаного об`єкта нерухомого майна шляхом проведення прибудови площею 63 кв.м за рахунок земельної ділянки комунальної форми власності.
Між тим, в силу пункту 8.1 укладеного між сторонами договору оренди землі б/н від 25.12.2015 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008), тимчасово передану відповідачці у користування для експлуатації магазину загальною площею 38,6 кв.м, поширено низку обмежень, у тому числі на всю площу земельної ділянки діють заборона будівництва та реконструкції об`єкту без відповідного дозволу згідно з чинним законодавством, а також заборона експлуатації об`єкта на земельній ділянці без додержання містобудівних умов і обмежень по використанню земельної ділянки згідно з планувальними рішеннями даної території.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Колегія суддів зауважує на тому, що у матеріалах справи відсутні і відповідачкою до суду першої інстанції не подано жодного доказу на підтвердження надання Одеською міською радою, яка реалізує повноваження власника земельної ділянки комунальної форми власності, дозволу на забудову ОСОБА_1 відповідної земельної ділянки. Докази на підтвердження набуття відповідачкою земельної ділянки, зайнятої прибудовою площею 63 кв.м, у власність або в оренду з правом її забудови також до суду не надані.
Як вказано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, законодавче визначення правових наслідків самовільного будівництва ґрунтується на пріоритеті захисту прав власника земельної ділянки над інтересами орендаря, який бажає побудувати який-небудь об`єкт на цій ділянці.
Крім того, з листа Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради №01-11/2659 від 26.06.2018 вбачається, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 не надавались.
Таким чином, беручи до уваги те, що реконструкція спірного об`єкта нерухомого майна відбулася за рахунок забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , що не була відведена для цієї мети у встановленому законом порядку, апеляційний господарський суд дійшов висновку про доведеність позивачем факту проведення відповідачкою самочинного будівництва за вищевказаною адресою та, як наслідок, самовільного зайняття даної земельної ділянки комунальної форми власності, що, в свою чергу, зумовлює наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101).
При цьому, з огляду на те, що реконструкція нежитлового приміщення загальною площею 38,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 проведена саме за рахунок самовільного зайняття земельної ділянки комунальної форми власності, яка не була відведена для цієї мети, колегія суддів наголошує на тому, що застосування інших способів захисту, зокрема, зобов`язання провести перебудову об`єкта, не відновить порушеного права територіальної громади на доступ до забудованої земельної ділянки, у зв`язку із чим така ділянка залишиться вилученою із комунальної власності.
Водночас, задовольняючи позовну вимогу про знесення, Південно-західний апеляційний господарський суд вважає за необхідне окремо зазначити про врахування ним критеріїв правомірного втручання у право відповідачки на мирне володіння майном.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (рішення Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява №43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
У цьому контексті апеляційний господарський суд ще раз звертає увагу на те, що відповідно до чітких та зрозумілих вимог чинного законодавства обов`язковою умовою використання земельної ділянки під забудову є наявність в особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів свідчить про самовільне її зайняття. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для повернення самовільно зайнятої земельної ділянки є доступними, чіткими та передбачуваними.
Зважаючи на встановлені вище обставини справи, колегія суддів зазначає про те, що відповідачка перед проведенням спірної забудови, ознайомившись зі змістом земельного та цивільного законодавства, проявивши розумну обачність, могла та повинна була знати про незаконність проведення реконструкції зі зміною геометричних розмірів фундаментів у плані за відсутності необхідних правовстановлюючих документів на землю комунальної власності. Натомість, проігнорувавши вимоги чинного законодавства, відповідачка фактично взяла на себе ризики, пов`язані, у тому числі, із можливим знесенням самочинно збудованого об`єкта.
Відтак, надаючи оцінку правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, колегія суддів враховує, що поведінка відповідачки у вигляді проведення реконструкції об`єкта нерухомості за рахунок здійснення забудови земельної ділянки, не відведеної для цієї мети, не була добросовісною і у неї не було законних підстав вважати, що реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно без дотримання визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України порядку підміняє цей порядок та здатна легітимізувати об`єкт, самочинно збудований на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Одеси.
За таких обставин, право органу місцевого самоврядування повернути самовільно зайняту земельну ділянку, з огляду на встановлені у даній справі обставини, гарантоване чинним законодавством України (стаття 212 Земельного кодексу України) та не порушує критерію пропорційності втручання у мирне володіння майном.
Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладений в постанові від 03.04.2024 у справі №916/2938/21.
Судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги посилання відповідачки на те, що спір, пов`язаний зі збільшенням площі спірного об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 вже був предметом розгляду в Одеському окружному адміністративному суді, рішенням якого від 24.11.2016 у справі №815/5570/16, залишеним без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03.10.2017, задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №184 від 28.09.2016 "Про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт (крім об`єктів інфраструктури) №ОД082162451261 від 01.09.2016 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності №ОД142162661549 від 22.09.2016 з реконструкції нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ", враховуючи наступне.
Частиною четвертою статті 75 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Ці правила також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Саме така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17.
Обставини, які підлягають встановленню судом у справі це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії/події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.
Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
В силу частини сьомої статті 75 Господарського процесуального кодексу України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду (преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом).
З огляду на викладене, Південно-західний апеляційний господарський суд зазначає про те, що надана в межах розгляду справи №815/5570/16 оцінка обставинам скасування Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт (крім об`єктів інфраструктури) №ОД082162451261 від 01.09.2016 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності №ОД142162661549 від 22.09.2016 з реконструкції нежитлового приміщення за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 14/1 жодним чином не впливає на можливість господарського суду перевірити проведену відповідачкою реконструкцію вказаного нежитлового приміщення на предмет наявності ознак самочинного будівництва, встановлених приписами статті 376 Цивільного кодексу України.
Відтак судове рішення в адміністративній справі №815/5570/16 у розумінні приписів процесуального закону не містить встановлення преюдиційних обставин, які повинні бути враховані судом під час розгляду господарської справи №947/22661/19.
Стосовно факту проведення за ОСОБА_1 державної реєстрації права приватної власності на об`єкт самочинного будівництва апеляційний господарський суд зазначає наступне.
Судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості).
Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.
Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи, з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).
Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відображена в постанові від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.
За статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 Цивільного кодексу України).
Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом, як необхідних для виникнення права власності.
Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.
Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, в силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 Цивільного кодексу України, не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
Подібну правову позицію щодо комплексного застосування положень статті 41 Конституції України, статей 328, 331, частин другої, четвертої, п`ятої статті 376 Цивільного кодексу України і статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц.
Отже, реєстрація за ОСОБА_1 права власності на об`єкт самочинного будівництва не змінює правової природи цього об`єкта та не усуває порушень земельного та містобудівельного законодавства, допущених при будівництві останнього, при цьому самочинне будівництво нерухомості, яке здійснюється без згоди власника земельної ділянки комунальної форми власності, визнається протиправним втручанням у право мирного володіння майном громади міста.
Зазначений висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20.09.2018 у справі №910/19726/17.
Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 Цивільного кодексу України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.
Частиною другою, четвертою статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності відповідачки на об`єкт самочинного будівництва; далі Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень) передбачено, що Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
В силу пункту 45 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 (у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності відповідачки на об`єкт самочинного будівництва) для державної реєстрації права власності у зв`язку із зміною суб`єкта такого права в результаті реконструкції об`єкта нерухомого майна, у тому числі в результаті переведення об`єкта нерухомого майна із житлового у нежитловий або навпаки подаються: 1) документ, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна до його реконструкції (крім випадків, коли право власності на такий об`єкт вже зареєстровано в Державному реєстрі прав); 2) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; 3) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на реконструйований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність); 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, реконструкція якого здійснювалась у результаті спільної діяльності). Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалася в Єдиному реєстрі документів.
Відповідно до положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" будівництво нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт об`єкта будівництва.
В силу пунктів 2, 5 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №466 від 13.04.2011 (у редакції, чинній на час проведення самочинного будівництва), будівельні роботи це роботи з нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту. Будівельні роботи можуть виконуватися замовником після отримання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договору суперфіцію та: подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт - щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт, відповідно до переліку об`єктів, будівництво яких здійснюється після надіслання повідомлення про початок виконання будівельних робіт; реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об`єктів I-III категорії складності; видачі замовнику дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об`єктів IV і V категорії складності.
Виходячи із наведених норм законодавства, для державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, утворений у результаті нового будівництва чи реконструкції, є необхідним наявність відповідних дозвільних документів та документів про введення об`єкта в експлуатацію, а також документів, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою. Державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Саме такий правовий висновок Верховного Суду викладений в постанові від 03.04.2024 у справі №916/2938/21.
Колегія суддів зауважує на тому, що при проведенні реєстрації за відповідачкою права приватної власності на об`єкт самочинного будівництва державний реєстратор не дотримався наведених приписів законодавства, належним чином не перевірив надані ОСОБА_1 документи на наявність підстав для проведення реєстраційної дії, а саме: не встановив наявності документів, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, у зв`язку з чим відповідна реєстрація проведена за відсутності переліку необхідних документів, відтак не може вважатися законною.
Водночас судом апеляційної інстанції враховується, що саме задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво, є належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою (постанови Верховного Суду від 20.01.2021 у справі №442/302/17 та від 19.03.2024 у справі №915/1439/21).
Поряд з цим, визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом (постанови Верховного Суду від 20.01.2021 у справі №442/302/17 та від 02.06.2021 у справі №509/11/17).
У випадку задоволення вимоги про знесення юридична доля самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості) буде вирішена у встановленому законом порядку. Разом із цим буде відновлено стан єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Натомість заявлені позивачем у цій справі вимоги про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, яка зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області 01.09.2016 за №ОД082162451261 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція нежитлового приміщення, без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1 ", яка зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області 21.09.2016 за №ОД142162661549; про скасування рішення державного реєстратора №31566098 від 26.09.2016 та про скасування у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про право власності: 21433483 зазначеного не забезпечують, у зв`язку з чим у задоволенні цих вимог необхідно відмовити з підстав неналежного способу захисту.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду про те, що задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва з одночасним наданням у мотивувальній частині рішення оцінки законності державної реєстрації права власності на самочинне будівництво виключає задоволення решти заявлених позовних вимог у зв`язку з їх неналежністю та неефективністю, оскілки вони не забезпечують усунення порушень, спричинених незаконним будівництвом, повністю узгоджується зі сталою правовою позицією суду касаційної інстанції, викладеною, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №916/2938/21.
Суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради про скасування реєстрації декларацій, скасування рішення державного реєстратора та скасування запису про право власності з підстав недоведеності наявності самочинного будівництва, а не з підстав неправильності способу захисту, між тим зазначені помилкові мотиви не призвели до ухвалення Господарським судом Одеської області неправильного рішення в частині цих вимог, тому, беручи до уваги недопустимість скасування правильного по суті рішення з одних лише формальних міркувань, правових підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення у цій частині колегія суддів не вбачає.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у справі №947/22661/19 не повністю відповідає вказаним вище вимогам у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, а тому підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про знесення об`єкту самочинного будівництва з одночасним ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині та зміну розподілу судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та подання апеляційної скарги покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Одеської міської ради задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у справі №947/22661/19 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про знесення об`єкту самочинного будівництва скасувати, позов в цій частині задовольнити, в частині розподілу судових витрат змінити, в решті рішення залишити без змін, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції:
"Позов Одеської міської ради до ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101.
Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради на рахунок Юридичного департаменту Одеської міської ради 1921 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви.
У задоволенні решти позову відмовити".
Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради на рахунок Юридичного департаменту Одеської міської ради 2881,50 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідні накази з зазначенням всіх необхідних реквізитів.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 03.10.2024.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя К.В. Богатир
Суддя Л.В. Поліщук
Суд | Південно-західний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 02.10.2024 |
Оприлюднено | 04.10.2024 |
Номер документу | 122052612 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їхніх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності |
Господарське
Південно-західний апеляційний господарський суд
Таран С.В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні