Ухвала

від 18.09.2024 по справі 616/458/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 вересня 2024 року

м. Київ

Справа № 616/458/21

Провадження № 14-107цс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Мартєва С. Ю.,

суддів: Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Приколотнянський ліцей імені Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського Вільхуватської сільської ради», за участю третьої особи - Вільхуватської сільської ради, про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та визнання контракту продовженим

за касаційною скаргою адвоката Авілової Олени Михайлівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року, постановлене суддею Подмарковою Ю. М., та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,

УСТАНОВИЛА:

1. У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального закладу «Приколотнянський ліцей імені Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського Вільхуватської сільської ради» (далі - КЗ «Приколотнянський ліцей»), у якому, з урахуванням уточнених вимог, просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ керівника КЗ «Приколотнянський ліцей» від 11 червня 2021 року № 10-к про його звільнення з 30 червня 2021 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору з виплатою компенсації за 56 календарних днів невикористаної щорічної відпустки;

- поновити його на роботі на посаді вчителя мистецтва;

- визнати продовженим на строк три роки контракт з працівником закладу, укладений 12 червня 2020 року між КЗ «Приколотнянський ліцей» та ним ( ОСОБА_1 ).

2. Позов мотивував тим, що з 1981 року він перебував у трудових відносинах з відповідачем на посаді вчителя на підставі безстрокового трудового договору. 12 червня 2020 року він уклав з КЗ «Приколотнянський ліцей» контракт строком до 31 червня 2021 року.

3. Зазначив, що КЗ «Приколотнянський ліцей» наказом від 11 червня 2021 року № 10-к звільнив його з роботи за закінченням строку трудового договору та виплатив йому компенсацію за 56 календарних днів невикористаної щорічної відпустки. Також це стало наслідком звільнення його з посади керівника вокального ансамблю «Козачата», яким він керував багато років та виростив покоління талановитих дітей.

4. Вважає цей наказ незаконним, прийнятим з порушенням трудового законодавства та без дотримання вимог Галузевої угоди, укладеної 26 травня 2021 року між Міністерством освіти і науки України, Профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021-2025 роки (далі - Галузева угода).

5. Зауважив, що звертався до керівника КЗ «Приколотнянський ліцей» із заявою про продовження строку дії контракту, проте отримав відмову, мотивовану відсутністю педагогічного навантаження за фахом та наявністю педагогічних працівників, які будуть викладати його предмет. Крім цього, 25 червня 2021 року він отримав лист від Вільхуватської сільської ради про існування аналізу ключових факторів та наявності надлишкових 36 одиниць педагогічного персоналу (тобто фактично йшлося про скорочення штату працівників у ліцеї).

6. Переконаний, що незаконне звільнення дискримінує його за ознакою віку. Він став «заручником» бажання керівництва КЗ «Приколотнянський ліцей» позбавитися викладачів-пенсіонерів. При цьому він є єдиним вчителем з музичного мистецтва та співу в ліцеї та належно виконував свою роботу.

7. Звернув увагу на те, що законодавство України не передбачає можливості звільнення за скороченням чисельності або штату працівників з мотивів загальної ситуації, що виникла в Україні або в конкретному регіоні. Якщо роботодавець змушений розпочати вивільнення працівників, він повинен розробити й запровадити низку соціально-економічних заходів для пом`якшення цього процесу та дотриматися передбачених трудовим законодавством гарантій прав працівників при вивільненні.

8. Відповідач заперечив проти позову, пояснив, що 11 червня 2021 року видав наказ про звільнення позивача з посади вчителя мистецтв відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) за закінченням 30 червня 2021 року строку трудового договору. Також виплатив позивачеві компенсацію за 56 календарних днів невикористаної відпустки.

9. КЗ «Приколотнянський ліцей» вважає, що укладений з позивачем контракт не містить умови про автоматичну його пролонгацію або переважне право на його поновлення з конкретним працівником. Галузева угода не є нормативно-правовим актом, обов`язковим до виконання, а носить рекомендаційний характер.

10. Послався на те, що 04 червня 2021 року він направив на адресу позивача лист з повідомленням про те, що укладений між сторонами контракт не продовжується через відсутність педагогічного навантаження за фахом та наявність педагогічних працівників, які будуть викладати його предмет. Закцентував увагу на строковості укладеного з позивачем трудового договору та вважає звільнення позивача таким, що відповідає чинному законодавству.

11. Рішенням від 02 листопада 2021 року Великобурлуцький районний суд Харківської області в позові відмовив.

12. Місцевий суд рішення мотивував тим, що волевиявлення позивача на укладення 12 червня 2020 року саме строкового трудового договору підтверджується його підписом у цьому договорі. Протягом дії договору позивач його умови не оскаржив та не ініціював внесення змін і доповнень до нього.

13. Дійшов висновку, що звільнення позивача за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору (контракту) відповідає вимогам закону та умовам трудового договору, а також узгоджується з висновками Верховного Суду.

14. Відхилив доводи позивача про неповідомлення за два місяці про припинення строку дії контракту, зазначив, що чинне трудове законодавство України не визначає обов`язку власника повідомити працівника про закінчення дії строкового трудового контракту, а умови контракту не передбачають повідомлення працівника про це у письмовій формі.

15. Звернув увагу на те, що положення Галузевої угоди мають рекомендаційний характер для врегулювання спірних правових відносин і не були обов`язковими для відповідача під час укладення строкового контракту.

16. Постановою від 05 квітня 2023 року Полтавський апеляційний суд апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Авілової О. М. залишив без задоволення, а рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року - без змін.

17. Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду та зауважив, що в постанові від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21 Верховний Суд зазначив, що рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», визнаний неконституційним. Ця обставина не може бути підставою для скасування Верховним Судом ухвалених у цій справі судових рішень, проте в силу вимог пункту 1 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) може бути підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами.

18. 04 травня 2023 року адвокат Авілова О. М. в інтересах ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року, в якій просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .

19. Касаційну скаргу мотивувала тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, які регулюють укладення з педагогами-пенсіонерами строкових трудових договорів, що є дискримінаційною умовою та таке положення (абзац третій частини другої статті 22) Закону України «Про повну загальну середню освіту» Конституційний Суд України 07 лютого 2023 року визнав неконституційним.

20. Також зазначила про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 24 Закону України «Про відпустки» у спірних правовідносинах стосовно отримання працівником замість чергової відпустки - грошової компенсації цієї відпустки, сплаченої без згоди на це працівника.

21. Зауважила про необхідність дотримання роботодавцем норм Галузевої угоди та недопущення порушення мінімальних соціальних гарантій вчителів-пенсіонерів.

22. Послалася на те, що вчителі-пенсіонери опинилися в невигідних умовах унаслідок переведення їх на строкові трудові контракти, а в разі незгоди слідувало їх звільнення з роботи. Це свідчить про дискримінаційний підхід до позивача та незаконність звільнення його з роботи.

Розгляд у Верховному Суді

23. Ухвалою від 20 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження в цій справі та витребував її матеріали з місцевого суду.

24. В ухвалі зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (суди порушили норми процесуального права, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

25. 22 вересня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

26. Ухвалою від 23 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у задоволенні клопотань ОСОБА_1 про участь у судовому засіданні та про проведення судового засідання в режимі відеоконференції. Справу призначив до судового розгляду.

27. Ухвалою від 07 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частин третьої - п`ятої статті 403 ЦПК України, а саме:

- за необхідності відступити від висновків щодо виключно перспективної дії рішень (висновків) Конституційного Суду України, які сформовані в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21 та від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 616/459/21 та від 31 січня 2024 року у справа № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20);

- для вирішення виключної правової проблеми, яка полягає у різному розумінні, тлумаченні та застосуванні судами (суддями) законодавчих актів, які передбачають, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення, та їх співвідношення з імперативною вимогою процесуального законодавства про те, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

28. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася таким.

29. Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (стаття 152 Конституції України).

30. Відповідно до частин першої - третьої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

31. Згідно із частиною шостою статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

32. Аналогічні положення також передбачені у частинах третій, четвертій статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та частині шостій статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

33. З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку, що зміст частини шостої статті 10 ЦПК України свідчить, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи.

34. Звернула увагу, що застосований судами попередніх інстанцій в цій справі абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» Конституційний Суд України рішенням від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020(118/20) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) та зазначив про втрату ним чинності з дня ухвалення цього рішення.

У наведеному рішенні Конституційний Суд України, зокрема, зазначив, що установлення для педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, можливості укладення з ними виключно строкових трудових договорів, на відміну від педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які не досягли пенсійного віку та не отримують пенсії за віком, становить безпідставне та необґрунтоване обмеження прав цих осіб у трудових відносинах за ознакою віку та юридичним фактом отримання пенсії за віком. До того ж оспорені приписи Закону ставлять педагогічних працівників у нерівне, невигідне і вразливе становище залежно від наявності у них певного виду власності (пенсійних виплат) та форми власності відповідного закладу загальної середньої освіти: ці приписи Закону поширюються на педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, однак не поширюються на педагогічних працівників тих закладів загальної середньої освіти, що не належать до державної або комунальної власності. Тому приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону не відповідають частинам першій, другій статті 24 Конституції України.

35. З огляду на відмову позивачеві в позові колегія суддів послалася на положення частин першої, третьої статті 423ЦПК України (аналогічні положення передбачені у статтях 361 КАС України та 320 ГПК України), за якими: рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. Підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами, зокрема є встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

36. Зауважила, що в практиці Верховного Суду усталеним є підхід про те, що судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог не підлягає примусовому виконанню і тому не може переглядатися за виключними обставинами (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 07 липня 2023 року в справі № 818/1793/18).

37. Колегія суддів звернула увагу на те, що об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України, ухвалені після прийняття судових рішень, що переглядалися касаційним судом [див. постанови від 20 червня 2019 року в справі № 688/1619/17-ц (провадження

№ 61-24783св18) та від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18)].

38. Наголосила, що такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена можливості переглянути таке рішення суду за виключними обставинами.

39. Зауважила, що аналогічний висновок про допустимість ретроактивного врахування рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року

№ 1-р/2023 щодо неконституційності абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» при вирішенні подібних справ Верховний Суд у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду сформував у постановах від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22 (провадження

№ 61-7411св23) та від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22 (провадження № 61-8732св22), в яких також зазначив, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, згідно з вимогами частини шостої статті 10 ЦПК України не застосовуються судом.

40. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду переконана у правильності такої позиції та вважає, що:

- суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи;

- рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, підлягають врахуванню при вирішенні справи судом незалежно від моменту виникнення спірних правовідносин або його ухвалення після прийняття оскарженого судового рішення;

- врахування такого процесуального механізму правового захисту особи, як перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами (встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи), є допустимим при перегляді судових рішень, якщо відповідне рішення Конституційного Суду України прийняте після ухвалення оскарженого судового рішення (задля уникнення скасування рішення суду, який не мав можливості врахувати рішення Конституційного Суду України). Проте таке врахування є можливим виключно за умови, що рішення суду підлягає виконанню, тобто особа не позбавлена можливості його переглянути за виключними обставинами.

41. Разом з тим колегія суддів звернула увагу на те, що апеляційний суд при вирішенні цієї справи послався на висновок, відображений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21 (провадження № 61-4914св22), згідно з яким: рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року

№ 1-р/2023 абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» визнаний неконституційним. Вказана обставина не може бути підставою для скасування Верховним Судом ухвалених у цій справі судових рішень, проте в силу вимог пункту 1 частини третьої статті 423 ЦПК України може бути підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами.

Аналогічний підхід Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду застосував у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 616/459/21 (провадження № 61-9864св22), в якій зазначив: оскільки оскаржені судові рішення ухвалені 02 листопада 2021 року та 06 вересня 2022 року, визнання Конституційним Судом України у рішенні від 07 лютого 2023 року

№ 1-р/2023 абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» неконституційним може бути підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами в порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, якщо суд, який ухвалив судове рішення, встановить для цього підстави, та не може бути підставою для скасування оскаржених судових рішень у цьому провадженні. У своїй позовній заяві позивачка не посилалася на неконституційність жодних приписів Закону України «Про повну загальну середню освіту», які мали б бути застосовані судами у цій справі, а суди відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України не доходили висновку, що закон чи інший правовий акт, який підлягає застосуванню у цій справі, суперечить Конституції України. При цьому підпункт 2 пункту 3 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту», на підставі якого з позивачкою був укладений строковий трудовий договір, неконституційним не визнаний.

42. Наголосила на тому, що в подальшому у справі № 616/459/21 суди відмовили в задоволенні заяви позивачки про перегляд рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року за виключними обставинами, пославшись на те, що судовими рішенням в цій справі було відмовлено у задоволенні позовних вимог, а тому за принципом res judicata визначені судовими рішеннями юридичні наслідки настали для сторін з моменту набрання ними законної сили, відповідно судові рішення не підлягали до виконання (див. ухвалу Верховного Суду від 24 червня 2024 року).

43. Колегія суддів зазначила, що відмінний підхід, проте з висновком щодо неможливості ретроактивного врахування рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, застосований Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 31 січня 2024 року у справа № 342/1139/21 (провадження № 61-10929св23), в якій вказано: відповідно до резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Отже, рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, що виникли до його ухвалення внаслідок видачі наказу від 12 серпня 2021 року № 36/01-06 Городенківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Городенківської міської ради Івано-Франківської області «Про зміну істотних умов праці педагогічних працівників загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 2, яким буде виплачуватися пенсія на віком». Безпідставними у зв`язку з цим є доводи касаційної скарги про незаконність оспореного наказу через неконституційність положень Закону України «Про повну загальну середню освіту» та про необхідність формування правового висновку у справі щодо застосування статей 32, 252 КЗпП України, частини другої статті 22 та пункту 2 частини третьої розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, яке спірні правовідносини не регулює».

44. Зауважила, що аналогічний висновок про те, що визнання неконституційним на підставі рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року

№ 1-р/2023 абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» не може бути підставою для скасування Верховним Судом ухвалених у цій справі судових рішень, оскільки в цьому рішенні зазначено, що абзац третій частини другої статті 22 згаданого Закону визнаний неконституційним, утрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, наведений також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21 (провадження № 61-3756св23). Верховний Суд зазначив, що оскаржений наказ Управління освіти департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради «Про припинення строкового трудового договору з директором загальноосвітньої середньої школи № 62 прийнятий 22 червня 2021 року із застосуванням чинних на той момент норм Закону, натомість на момент ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 лютого 2023 року, яке позивач просить застосувати, трудові правовідносини між сторонами у справі вже припинились, відтак дія рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020 не може поширюватися на ці правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення.

При цьому Верховний Суд врахував правовий висновок, відображений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20), згідно з яким:

аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передусім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не підстава для перегляду справи з ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності.

Оскільки рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Касаційного кримінального суду від 25 жовтня 2019 року.

45. Колегія суддів звернула увагу, що з такою позицією частково не погодилися судді Великої Палати Верховного Суду Яновська О. Г., Бакуліна С. В. , Власов Ю. Л. , Уркевич В. Ю. та в окремій думці виходячи з прецедентної практики Європейського суду з прав людини запропонували визначити певні критерії можливості ретроспективного застосування судами рішення Конституційного Суду України, зокрема, залежно від того, норма матеріального чи процесуального закону чи його окремого положення визнана неконституційною, застосування в рішенні суду закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, неконституційність яких встановлена рішенням Конституційного Суду України, ставить під серйозний сумнів загальну справедливість провадження, наявність реальної можливості застосування ефективних засобів захисту порушеного права заявника. Абсолютне заперечення ретроспективної дії рішень Конституційного Суду України щодо неконституційності норми процесуального закону позбавляє сенсу і фактично нівелює передбачену законом виключну обставину як підставу перегляду судових рішень, перетворює цю норму закону на «мертву» і нефункціональну.

46. Також зазначила, що з урахуванням висновку, зробленого як загальний в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (кримінальне провадження), Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21 дійшов таких переконань:

частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України; правовий висновок Верховного Суду, наведений у постановах від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19 та від 02 грудня 2022 року у справі № 1.380.2019.006957, стосується редакції пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що діяла до ухвалення рішення Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022, і застосовується до правовідносин, що виникли до 06 квітня 2022 року. До правовідносин, що виникли після 06 квітня 2022 року, стаття 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» застосовується без урахування пункту 4 цієї статті, що його визнано неконституційним за рішенням Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022.

47. Вказала, що до цієї постанови шість суддів Верховного Суду висловили окремі думки. Зокрема, суддя Єзеров А. А. вважає, що:

стаття 152 Конституції говорить про момент втрати чинності законом за рішенням Конституційного Суду, а відповідно про пряму (перспективну) дію лише того ефекту рішення, що пов`язаний із втратою законом чинності. Про «пряму дію правової позиції» там не йдеться. В інакшому випадку слід було б погодитись що, приміром, рішення Конституційного Суду про тлумачення теж мають лише перспективну дію в часі, що не відповідає дійсності ні з теоретичної, ні з практичної точок зору. У цілому слід звернути увагу, що і в постанові, і в інших судових рішеннях ототожнються поняття прямої дії положень Конституції (або рішень Конституційного Суду) з її (їх) перспективною дією. При цьому сама Конституція з огляду на зміст її статті 8 під прямою дією передбачає безпосередню дію без вказівок на дію в часі. Пряме застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає правомочність судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають як неконституційний в цілому або в частині. Тому суд, вирішуючи справу, застосовуючи пряму (безпосередню) дію норм Конституції, не може не звернутися до такої офіційної інтерпретації, саме її співставити із нормою закону, який до того ж і втратив чинність на підставі рішення Конституційного Суду. Тож цей процесуальний механізм (частина четверта статті 7 КАС України) не те, що є незастосовним (як про це зазначається в пункті 53 постанови), якщо закон вже визнано неконституційним, а навпаки - у суду не лишається іншого варіанту процесуальних дій, як тільки застосувати пряму дію положень Конституції та не застосувати неконституційний закон і судову практику, що на його основі сформована. […] суд загальної юрисдикції вирішує питання про конституційність закону на момент правовідносин. Тому рішення Конституційного Суду не лише не перешкоджає застосуванню частини четвертої статті 7 КАС України, а навпаки зобов`язує суд вказати на неконституційність норми на момент правовідносин. В іншому разі складається нелогічна ситуація: якщо Конституційний Суд ще не розглядав питання про конституційність норми, то, розглядаючи таку справу, загальний суд може вказати, що невиплата допомоги була неконституційною. Але якщо Конституційний Суд вже підтвердив, що норма дійсно неконституційна - то загальний суд вже цього зробити не може і повинен відмовити у задоволенні позову.

48. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла переконання про необхідність відступлення від висновку щодо виключно перспективної дії рішень (висновків) Конституційного Суду України, сформованого в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21 та від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 616/459/21 та від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20), і зробити висновок про те, що:

«положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не застосовуються судом, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого положення та стадії розгляду справи;

рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, підлягають врахуванню при вирішенні справи судом незалежно від моменту виникнення спірних правовідносин або його ухвалення після прийняття оскарженого (оскаржених) судового рішення;

врахування такого процесуального механізму правового захисту особи як перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є допустимим при перегляді судових рішень, якщо відповідне рішення Конституційного Суду України прийнято після ухвалення оскарженого (оскаржених) судового рішення, та виключно за умови, що таке рішення підлягає виконанню, тобто особа не позбавлена можливості його переглянути за виключними обставинами».

49. Крім цього, колегія суддів виснувала про наявність у справі виключної правової проблеми у зв`язку з різним розумінням, тлумаченням та застосуванням судами (суддями) законодавчих актів, які передбачають, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення, та їх співвідношення з імперативною вимогою процесуального законодавства про те, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

50. Зауважила, що зазначена правова проблема виявляється у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або вочевидь будуть виникати, з урахуванням актуальності юридичного питання, щодо якого є невизначеність у застосуванні норм.

51. Також звернула увагу, що означене питання є актуальним для судів усіх юрисдикцій та зумовлює необхідність надання відповідей на питання щодо умов ретроактивного врахування судами рішень / висновків Конституційного Суду України - відносно моменту виникнення (припинення) спірних правовідносин та/або стадії розгляду справи, визначення певних критеріїв такого врахування (залежно від підстав та мотивів визнання неконституційною норми, чи визнана неконституційною норма матеріального чи процесуального закону, вплив застосування такої норми на загальну справедливість судового провадження, наявність іншого ефективного засобу юридичного захисту тощо), юрисдикційних особливостей, зокрема враховуючи мету та завдання адміністративного та кримінального судочинства.

52. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду переконана, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з висвітленого нею питання.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

53. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недоцільність розгляду цієї справи та необхідність повернення її відповідній колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з таких підстав.

Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави наявності виключної правової проблеми

54. Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

55. Оскільки критеріїв виключності правової проблеми процесуальне законодавство не містить, Велика Палата Верховного Суду напрацювала та послідовно застосовує критерії при вирішенні питання, чи містить справа, яка передається їй на розгляд, виключну правову проблему. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.

56. Кількісний критерій пов`язаний з тим фактом, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

57. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми є нагальним для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

58. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо поширення / непоширення дії рішення Конституційного Суду України на правовідносини, що виникли до його ухвалення.

59. Аналізуючи підстави, наведені в ухвалі про передачу цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що для висновку про наявність виключної правової проблеми в конкретній справі має міститись обґрунтування того, що проблема наразі існує або може виникнути через юридичну невизначеність певного правового питання. За своєю правовою природою така проблема має стосуватися невизначеної кількості справ, а її вирішення забезпечить єдність судової практики при вирішенні спорів у подібних правовідносинах.

60. Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України». Окрім цього, у статті 97 цього Закону визначено, що Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання.

61. Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

62. З аналізу наведених норм Велика Палата Верховного Суду в раніше ухваленій нею постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження

№ 13-76зво20) дійшла висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

63. Положення законодавства, якими врегульовано дію рішення Конституційного Суду України у часі є чіткими, зрозумілими та не передбачають подвійного тлумачення, що унеможливлює їх різне сприйняття, розуміння чи застосування.

64. Конституційний Суд України рішенням від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020(118/20) за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», унаслідок чого унеможливлено укладення безстрокових трудових договорів із цією категорією педагогічних працівників.

У резолютивній частині цього рішення Конституційний Суд України також зазначив, що абзац третій частини другої статті 22 Закону, визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

65. Мотиви, наведені колегією суддів Другої судової плати Касаційного цивільного суду, щодо необхідності розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду зводяться до їх незгоди із законодавчим врегулюванням питання дії у часі рішень Конституційного Суду України, що не обґрунтовує наявності проблеми у правозастосуванні чинних норм законодавства України.

66. Зміна правового врегулювання, про доцільність якої фактично виснувала колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потребує комплексного підходу, який не може бути реалізований з використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду, яка в межах вирішення виключної правової проблеми може сформувати підхід до застосування норми права існуючої (такої, що сформована і затверджена) правової системи.

67. У жодному випадку Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати правові питання, віднесені до компетенції Верховної Ради України та Конституційного Суду України.

68. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалася щодо застосування статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» [див. постанови від 18 листопада 2020 року № 4819/49/19 (провадження

№ 13-76зво20), від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 (провадження

№ 11-37заі24)], зазначивши про пряму (перспективну) дію рішень Конституційного Суду України.

69. Що стосується посилання на частину шосту статті 10 ЦПК України та її, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, неузгодженість з виключно перспективною дією рішень Конституційного Суду України у часі, то варто зауважити, що висновок суду про суперечність закону чи іншого правового акта Конституції України та у зв`язку із цим застосування ним (судом) норм Конституції України як норм прямої дії має правовий наслідок у вигляді звернення цим судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

70. Положення статті 10 ЦПК України не були застосовані місцевим судом у цій справі, цей суд не робив висновку про суперечність Конституції України застосованих ним положень Закону України «Про повну загальну середню освіту», не застосував при розгляді цієї справи норми Конституції України як норми прямої дії, тому відсутні підстави для висновку про конкуренцію чи колізію у спірних правовідносинах норм статті 10 ЦПК України, статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України».

71. Насамкінець, щодо аргумента колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про позбавлення осіб належного судового захисту у зв`язку з нерозповсюдженням дії рішення Конституційного Суду України на правовідносини, що виникли до його ухвалення, варто звернути увагу на положення частини третьої статті 152 Конституції України, згідно з якими матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

72. Отже, на переконання Великої Палати Верховного Суду, наведені колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду мотиви про наявність виключної правової проблеми у цій справі не є переконливими та не стосуються питання правозастосування через юридичну невизначеність певного правового питання.

Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави відступу від висновківВерховного Суду

73. У статті 8 Конституції України закріплено, що вУкраїні визнається і діє принцип верховенства права (правовладдя).

74. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя,

є незалежним та керується верховенством права.

75. Елементом верховенства права (правовладдя) є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

76. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.

77. Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частини четвертої статті 263 ЦПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду і, зокрема, Великої Палати Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, і судді зобов`язані дотримуватися цих висновків.

78. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи [рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11].

79. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються [рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09].

80. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

81. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках потреби та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти росії», заява № 8269/02, пункт 38).

82. У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція); завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці [рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65]; у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права [рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37]; неспроможність вищого суду впоратися із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції [див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99]; Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватися; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі потреби може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції [рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104].

83. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).

84. Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

85. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.

86. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.

87. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

88. Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від своїх попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)].

89. Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від своїх попередніх висновків лише за наявності для цього належних підстав. Такі підстави мають бути належно мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

90. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

91. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що з часу прийняття нею 18 листопада 2020 року постанови у справі № 4819/49/19 (провадження

№ 13-76зво20), як і 23 травня 2024 року постанови у справі № 990/235/23 (провадження № 11-37заі24), з висновками щодо застосування статей 152 Конституції України та 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо прямої (перспективної) дії рішень Конституційного Суду України, відсутні підстави стверджувати, що відбулася зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості.

92. Крім цього, практика щодо застосування зазначених статей є усталеною, відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду у справах № 4819/49/19, № 990/235/23 та відображена в численних постановах різних касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема див. постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 922/1391/18, від 30 листопада 2020 року у справі № 922/2697/15, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Верхового Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21, від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, від 06 листопада 2023 року у справі № 616/459/21, від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21.

93. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц (провадження № 61-24783св18) та від 05 вересня 2019 року у справі № 638/9278/16-ц (61-33331сво18), на які послалася колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 07 серпня 2024 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відсутні висновки щодо ретроспективної дії у часі рішень Конституційного Суду України. Такі висновки містять постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22 (провадження № 61-7411св23), від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22 (провадження № 61-8732св22), посилання на які також наявні в ухвалі від 07 серпня 2024 року, питання щодо узгодженості судової практики у зв`язку з їх ухваленням відноситься до повноважень палати чи об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частин першої, другої статті 403 ЦПК України відповідно.

94. Велика Палата Верховного Суду не встановила об`єктивних причин відступу від правового висновку, якими, за її усталеною практикою, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту.

95. Якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати (частина шоста статті 404 ЦПК України).

96. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала про недоцільність розгляду цієї справи та необхідність повернення її відповідній колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.

Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

1. Справу № 616/458/21 за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Приколотнянський ліцей імені Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського Вільхуватської сільської ради», за участю третьої особи - Вільхуватської сільської ради, про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та визнання контракту продовженим за касаційною скаргою адвоката Авілової Олени Михайлівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року - повернути відповідній колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду.

2. Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв

Судді О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. Л. Булейко М. В. Мазур

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

І. А. Воробйова С. О. Погрібний

М. І. Гриців О. В. Ступак

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

І. В. Желєзний О. С. Ткачук

В. Ю. Уркевич В. В. Король

Є. А. Усенко Н. В. Шевцова