Постанова

від 03.10.2024 по справі 910/1406/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/1406/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,

за участі:

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача: Фірми у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю

«Краянліфт» - Стрижака В. П.,

відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-К» -

Пашніної А. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги:

Фірми у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю «Краянліфт» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 (колегія суддів: Тарасенко К. В. (головуючий), Михальська Ю. Б., Іоннікова І. А.) та рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2023 (суддя Спичак О. М.),

Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-К» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 (колегія суддів: Тарасенко К. В. (головуючий), Михальська Ю. Б., Іоннікова І. А.)

у справі за позовом Фірми у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю «Краянліфт»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-К»

про розірвання договору та стягнення 1 854 316,40 грн,

УСТАНОВИВ:

У січні 2023 року Фірма у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю «Краянліфт» (далі - позивач, Фірма у вигляді ТОВ «Краянліфт») подала до господарського суду позов (з урахуванням заяви від березня 2023 року про зміну предмета позову), в якому просила розірвати договір поставки від 03.03.2021 № СД030321, укладений з Товариством з обмеженою відповідальністю «СВС-К» (далі - відповідач, ТОВ «СВС-К»); стягнути з відповідача 1 365 100,00 грн попередньої оплати, 25 431,00 грн пені, 20 902,19 грн 3 % річних, 199 039,61 грн інфляційних втрат та 243 843,60 грн збитків у розмірі, непокритому неустойкою (штрафними санкціями).

Позовні вимоги обґрунтовані неналежаним виконанням відповідачем умов договору в частині порушення зобов`язань з поставки обладнання та в частині повернення попередньої оплати, що є підставою для:

- розірвання договору у зв`язку з простроченням постачальника більш як на 295 днів, що призвело до відмови контрагента позивача від іншого договору поставки, виконання якого залежало від вчасного виконання відповідачем договору від 03.03.2021, внаслідок чого позивач втратив інтерес до договору з відповідачем;

- повернення позивачу суми попередньої оплати (авансу) відповідно до ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) із нарахованими на неї сумами пені на підставі ст. 549 ЦК України, 3 % річних та інфляційних втрат в порядку ст. 625 цього Кодексу за порушення строків поставки;

- стягнення збитків (реальних збитків) відповідно до ст. 22, 1166 ЦК України, що є різницею між вартістю обладнання в гривнях за курсом іноземної валюти на день попередньої оплати та вартістю такого ж обладнання в гривнях за курсом іноземної валюти, яке позивач вимушений придбати заново за ціною в доларах США, тобто зробити додаткові витрати.

Матеріально-правовою підставою позову визначено ст. 3, 22, 526, 530, 536, 551, 552, 610-612, 622, 625, 665, 693, 712, 1166 ЦК України, ст. 136, 193, 231, 232, 265 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Господарський суд міста Києва у рішенні від 30.05.2023 у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції виходив з того, що за умовами договору неодмінними умовами виконання відповідачем обов`язку з поставки є своєчасне внесення позивачем попередньої оплати та сплата ним наступних авансових платежів згідно з графіком у специфікації до договору, а також погодження сторонами та іноземним заводом-виробником обладнання Технічного завдання (додаток № 3).

Однак, з матеріалів справи слідує, що позивач свій обов`язок з оплати виконав з порушенням графіку, адже перший авансовий платіж переказав 29.12.2021, замість 06.03.2021. До того ж матеріали справи не містять погодженого із заводом-виробником та сторонами Технічного завдання, що є іншим обов`язковим документом, ніж наявна в матеріалах справи погоджена Технічна специфікація (додаток № 2), тому відсутні підстави стверджувати про прострочення виконання відповідачем обов`язку з поставки обладнання та, як наслідок, повернення попередньої оплати позивачу на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК України та розірвання договору з огляду на положення ст. 651 цього Кодексу, відповідно нарахування пені, 3 % річних та інфляційних втрат є неправомірним, а стягнення збитків - неможливим через недоведеність існування всіх елементів складу цивільного правопорушення, що є обов`язковим при застосуванні ст. 22 ЦК України.

Північний апеляційний господарський суд у постанові від 07.05.2024 рішення суду першої інстанції від 30.05.2023 скасував, прийняв нове рішення про часткове задоволення позову. Розірвав договір поставки від 03.03.2021 № СД030321, укладений між сторонами. Стягнув з відповідача на користь позивача 1 365 100,00 грн авансу та 25 431,00 грн пені за прострочення поставки. В іншій частині позову відмовив.

Апеляційний суд вважав, що позивач довів істотне порушення зобов`язання відповідачем, що полягає у не поставці попередньо оплаченого обладнання, порушивши таким чином право позивача на отримання того, на що він розраховував при укладенні договору, і таке порушене право підлягає відновленню шляхом розірвання договору та повернення попередньої оплати.

Висновки апеляційного суду в частині наявності підстав для розірвання договору поставки відповідно до ст. 651 ЦК України та повернення позивачу попередньої оплати мотивовані тим, що:

- порушення позивачем строків сплати не звільняють відповідача від обов`язку здійснити поставку обладнання в межах 45 робочих днів з дати отримання авансового платежу 29.12.2021, доказів чого матеріали справи не містять, що свідчить про невиконання відповідачем договору протягом тривалого часу, отже істотне порушення ним свого зобов`язання;

- технічні креслення обладнання від 03.03.2021 (а. с. 246-249 т. 2), підписані сторонами, надані позивачем до суду апеляційної інстанції разом із клопотанням про проведення комплексної почеркознавчої та технічної експертизи, яке судом задоволено, однак експертиза не проведена через відсутність оплати її відповідачем, і є Технічним завданням, в якому сторони погодили всі істотні вимоги до обладнання;

- зобов`язання відповідача, щодо якого ним допущено порушення, не є грошовим, відповідно обов`язок з повернення суми авансу виникає у нього з моменту прийняття рішення судом про розірвання договору.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд апеляційної інстанції визнав його обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства та умовам п. 6.1 договору.

Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та збитків, апеляційний суд зазначив, що:

- у період, за який позивач нараховує 3 % річних та інфляційні втрати договір діяв, розірваним не був і зобов`язання з повернення попередньої оплати у відповідача ще не виникло, що свідчить про необґрунтованість вимог в цій частині;

- позивач, обґрунтовуючи наявність збитків, не надав доказів на підтвердження того, що має намір придбати чи придбав аналогічне обладнання за ціною вищою, ніж погоджено з відповідачем при укладенні договору від 03.03.2021, як і не надав доказів понесення будь-яких реальних додаткових витрат у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язання за договором, отже, не довів існування всіх елементів складу цивільного правопорушення.

У поданій касаційній скарзі Фірма у вигляді ТОВ «Краянліфт», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а також на наявність підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить скасувати постанову апеляційного суду від 07.05.2024, а також рішення суду першої інстанції від 30.05.2024, в частині відмови у стягненні 3 % річних, інфляційних втрат та суми збитків в розмірі, не покритому розміром неустойки (штрафними санкціями), прийняти в цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача 20 902,19 грн 3 % річних та 199 039,61 грн інфляційних втрат за період з 11.03.2022 до 31.12.2022, та збитки в розмірі, не покритому неустойкою, в сумі 243 743,60 грн.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав, що:

- апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 щодо питання застосування ст. 625 ЦК України у сукупності із ч. 2 ст. 693 цього Кодексу;

- допустив неправильне тлумачення ст. 22 ЦК України, коли вважав, що позивач повинен надати докази на понесення ним реальних збитків, адже за п. 1 ч. 2 вказаної норми Кодексу збитками є, зокрема витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Позивач не міг надати докази фактичного понесення ним витрат, однак до матеріалів справи долучив докази того, що мусить понести такі витрати в майбутньому, а саме надав договір від 27.10.2022 № 1027-22, укладений з іншим постачальником, щодо поставки обладнання, аналогічного товару, який не поставив відповідач, якому суд оцінки не надав.

Також позивач в касаційній скарзі висловив прохання про стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції, втім попереднього (орієнтовного) розрахунку із зазначенням розміру таких витрат, які позивач поніс або очікує понести, не навів.

У поданій касаційній скарзі ТОВ «СВС-К», посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (ст. 77, 80, 102 ГПК України), а також на наявність підстави касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у сукупності із п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За доводами відповідача у касаційній скарзі:

- сторони не погоджували Технічне завдання (додаток № 3), а технічні креслення (а. с. 246-249 т. 2), надані позивачем до суду апеляційної інстанції, директор відповідача не підписувала, що може свідчити про підроблення цих документів Фірмою у вигляді ТОВ «Краянліфт», відповідно встановлення судом апеляційної інстанції обставин щодо погодження сторонами Технічного завдання у вигляді технічних креслень на підставі недопустимих доказів;

- позивач долучив технічні креслення в якості Технічного завдання як нові докази до апеляційної скарги після того, як суд першої інстанції відмовив у позові, в тому числі, у зв`язку з відсутністю Технічного завдання, і апеляційний суд їх прийняв без наведення обґрунтування, чим порушив ст. 80 ГПК України;

- відповідач не ухилявся від проведення експертизи, а здійснити оплату не міг, оскільки апеляційний суд не вручив відповідачу рахунок на оплату за проведення експертизи із зазначенням суми та реквізитів оплати, хоча останній очікував від суду відповідного повідомлення, тобто суд апеляційної інстанції не вручив відповідачу жодних документів, що підтверджують витрати, пов`язані з проведенням експертизи, які необхідні були для її оплати, що виключає можливість застосування наслідків ухилення від проведення експертизи до ТОВ «СВС-К» згідно з ч. 4 ст. 102 ГПК України.

Одночасно у касаційній скарзі відповідач навів попередній розрахунок судових витрат з надання професійної правничої допомоги у суді касаційної інстанції, згідно якого просив стягнути з позивача 17 000,00 грн, надавши відповідні докази.

Верховний Суд ухвалою від 02.09.2024 відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт» з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, ухвалою від 03.09.2024 - за касаційною скаргою ТОВ «СВС-К» з підстави, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу (п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України); призначив касаційні скарги позивача та відповідача до спільного розгляду на 03.10.2024.

13.09.2024 до Верховного Суду ТОВ «СВС-К» подало відзив на касаційну скаргу позивача, в якому: 1) заперечило її доводи, вказавши, що саме Фірмою у вигляді ТОВ «Краянліфт» порушено графік та розмір внесення авансових платежів, у зв`язку із чим відповідач не міг звернутися до заводу-виготовлювача обладнання для розроблення Технічного завдання, відповідно таке завдання не розроблялось і не погоджувалось заводом-виробником та у подальшому не погоджувалось сторонами відповідно до п. 5.1 договору, а технічні креслення, надані позивачем до суду апеляційної інстанції не є тотожним Технічному завданню, яке має розробляти та першочергово затверджувати завод-виготовлювач. За таких обставин вимога позивача про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат є необґрунтованою, оскільки вини постачальника у простроченні строків поставки не було, а залежало від вчасного авансування позивачем; 2) просило залишити касаційну скаргу без задоволення; 3) навело новий попередній розрахунок судових витрат з надання професійної правничої допомоги в суді касаційної інстанції, згідно з яким просило стягнути з позивача 20 500,00 грн.

17.09.2024 Фірма у вигляді ТОВ «Краянліфт» надало відзив на касаційну скаргу відповідача, де заперечила доводи касаційної скарги, зазначила, зокрема, що технічні креслення і є Технічним завданням, адже містять всі необхідні технічні елементи для виготовлення обладнання, водночас відповідач не надав доказів, які підтверджували здійснення ним подальших заходів для узгодження Технічного завдання, просила залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення.

01.10.2024 позивач подав до Верховного Суду два клопотання тотожного змісту, в яких просив визнати вимоги касаційної скарги відповідача про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зловживанням процесуальними правами відповідно до ст. 43 ГПК України, оскільки такі вимоги заявлені з метою домогтись проведення повторної судової експертизи в апеляційному суді.

Розглянувши клопотання позивача, Суд не вбачає підстав для їх задоволення та зазначає, що чинний процесуальний закон зобов`язує суд вживати заходів для запобігання учасником судового процесу зловживанню процесуальними правами шляхом реалізації свого права:

1) на залишення скарги, заяви, клопотання без розгляду (ст. 43 ГПК України);

2) покладення на сторону судових витрат повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору (ч. 9 ст. 129 ГПК України);

3) стягнення в дохід державного бюджету штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п. 2 ч. 1 ст. 135 ГПК України);

4) постановлення окремої ухвали (ч. 2 ст. 246 ГПК України)

у випадках вчинення учасником судового процесу дій, що суперечать завданню господарського судочинства, а саме:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі (ч. 2 ст. 43 ГПК України).

Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливу форму господарського процесуального правопорушення, тобто умисні, недобросовісні дії учасників господарського процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб`єктивних процесуальних прав учасників судового процесу та їх представників, та перешкоджанням діяльності суду по справедливому та своєчасному розгляду і вирішенню господарської справи, що також впливає на права інших учасників судового процесу стосовно безперешкодного і своєчасного вирішення спору. Правова конструкція «зловживання правом» передбачає, насамперед, активні дії учасників процесу та їх представників, що знаходять свій прояв у здійсненні процесуальних дій чи поданні процесуальних документів (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 905/945/18).

Для потреб кваліфікації дій осіб як зловживань процесуальними правами необхідно встановлювати такий елемент у складі правопорушення, як систематичність, коли судом чітко відслідковується певний алгоритм дій учасника справи (як правило, спрямований на затягування розгляду справи, створення перешкод для розгляду).

Колегія суддів зазначає, що касаційне провадження у цій справі здійснюється за двома касаційними скаргами як позивача, так і відповідача, які просять скасувати ухвалену у справі постанову апеляційного суду, однак з різних підстав та в різних обсягах: позивач - в частині відмови у стягненні 3 % річних, інфляційних втрат та суми збитків з підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідача - повністю з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду з підстави касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у сукупності із п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України. Зі змісту доводів та вимог касаційної скарги відповідача не вбачається, що прохання про скасування постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до цього суду висловлено саме з метою домогтись проведення повторної судової експертизи.

Відповідач, окрім реалізації права на оскарження постанови апеляційного суду в касаційному порядку та на подачу відзиву на касаційну скаргу позивача, будь-яких активних систематичних дій, які Суд міг би кваліфікувати як зловживання процесуальними правами не вчиняв, а постанову апеляційного суду оскаржив з підстав, на його думку, порушення судом норм процесуального права при встановленні обставин справи на підставі недопустимих доказів, що перевіряється під час розгляду касаційної скарги по суті.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення сторін у відзивах на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 03.03.2021 сторони уклали договір поставки № СД030321, за умовами якого постачальник (відповідач) зобов`язався у строк 45 робочих днів з моменту здійснення позивачем (покупцем) попередньої оплати передати партіями у власність останнього обладнання (ліфти з електричним керуванням), а покупець - оплатити обладнання наступним чином: протягом 3 днів з дати підписання договору - внести перший авансовий платіж у розмірі 865 000,08 грн, наступні чотири авансові платежі у встановленому розмірі - сплатити протягом календарного місяця з дати оплати кожного попереднього платежу, та прийняти його, підписавши накладну на відвантаження (п. 1.1 договору з урахуванням додатку № 1, п. 3.4). Сума договору становить 4 326 018,00 грн (п. 2.3).

За змістом договору сторони погодили, що додатком № 1 до договору є Специфікація, додатком № 2 - Технічна специфікація, яку постачальник протягом 4 робочих днів направляє на адресу заводу-виробника обладнання для погодження, а додатком № 3 - Технічне завдання, порядок погодження якого передбачено таким чином: протягом 2 робочих днів постачальник надсилає покупцю погоджене заводом-виготовлювачем Технічне завдання (додаток № 3) для погодження; покупець не пізніше ніж через 2 дні повертає постачальнику підписане представником та скріплене печаткою Технічне завдання (додаток № 3) до договору (підп. 5.1.1, 5.1.2 п. 5.1, п. 10.7 договору).

За умови своєчасного здійснення покупцем оплат та отримання постачальником Технічного завдання (додаток № 3), погодженого сторонами договору та заводом-виготовлювачем обладнання, постачальник зобов`язується передати товар покупцю протягом обумовленого строку (п. 5.1 договору).

За наявності з боку покупця порушення/невиконання/несвоєчасного виконання своїх зобов`язань по даному договору та/або норм діючого законодавства постачальник вправі у кожному окремому випадку в односторонньому порядку продовжувати строки поставки обладнання, строки виконання інших своїх зобов`язань по договору, а також призупиняти поставку обладнання відповідно до строку порушення своїх зобов`язань покупцем (6.5 договору).

Договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (п. 9.1).

05.03.2021 позивач сплатив 190 000,00 грн, 09.12.2021 - 370 000,00 грн, 29.12.2021 - 305 100,00 грн, 07.02.2022 - 500 000,00 грн, що разом становить 1 365 100,00 грн, однак обладнання відповідач не поставив.

07.11.2022 позивач звернувся до відповідача з претензією, в якій просив повернути 1 365 100,00 грн попередньої оплати, чого відповідач не зробив, що стало підставою для звернення позивача до суду із цим позовом.

Суд першої інстанції, встановивши, що позивач здійснив попередню оплату обладнання з порушенням умов специфікації щодо строків та розміру сплачених сум, оскільки перший авансовий платіж в розмірі 865 000,08 грн, який позивач мав сплатити до 06.03.2021, був сплачений 29.12.2021 на суму 865 100,00 грн, і сторони та завод-виробник не погоджували Технічне завдання, вважав, що відсутні підстави стверджувати про прострочення виконання відповідачем обов`язку з поставки обладнання, відповідно у позові відмовив повністю.

Натомість суд апеляційної інстанції, прийнявши до уваги надані позивачем до клопотання про проведення судової експертизи технічні креслення від 03.03.2021 (а.с. 246-249 т. 2), підписані сторонами, вважав факт погодження Технічного завдання доведеним, тому, врахувавши здійснення позивачем попередньої оплати 29.12.2021, виснував про обов`язок у відповідача здійснити поставку товару у строк 45 робочих днів від цієї дати, з огляду на відсутність доказів виконання якого суд дійшов висновку про істотне порушення ТОВ «СВС-К» умов договору, отже, наявність підстав для розірвання договору та, як наслідок, повернення позивачу попередньої оплати із нарахованою на неї сумою пені за порушення обов`язку з поставки на підставі п. 6.1 договору.

Поряд з цим вимоги позивача про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат за порушення відповідачем обов`язку з повернення попередньої оплати, нарахованих за період до розірвання договору, та збитків апеляційний суд залишив без задоволення.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є:

- законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду від 07.05.2024, а також рішення суду першої інстанції від 30.05.2023 в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та збитків в межах доводів та вимог касаційної скарги Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт», які стали підставою для відкриття касаційного провадження (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України). В іншій частині постанова апеляційного суду позивачем не оскаржується, тому судом касаційної інстанції не переглядається;

- законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду від 07.05.2024 в межах доводів та вимог касаційної скарги ТОВ «СВС-К», які стали підставою для відкриття касаційного провадження (п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у сукупності із п. 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу).

Перевіривши доводи касаційної скарги Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт» про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права (ст. 22, 625 ЦК України у сукупності із ч. 2 ст. 693 цього Кодексу), колегія суддів зазначає таке.

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

З огляду на принцип диспозитивності, підстава, вимоги та межі касаційного оскарження визначаються самим скаржником у касаційній скарзі, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення збитків відповідно до ст. 22 ЦК України суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність позивачем усіх елементів складу цивільного правопорушення. Апеляційний суд додатково зазначив, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що має намір придбати чи придбав аналогічне обладнання за ціною вищою, ніж погоджено з відповідачем при укладенні договору від 03.03.2021, як і не надав доказів понесення будь-яких реальних додаткових витрат у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язання за договором.

Оскаржуючи судові рішення в частині відмови у стягненні збитків з підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказує на неправильне тлумачення судами ст. 22 ЦК України та не дослідження доказів, зокрема договору з іншим постачальником від 27.10.2022 № 1027-22 щодо поставки обладнання, аналогічного тому, який не поставив відповідач.

При цьому касаційна скарга не обґрунтована підставою касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у взаємозв`язку з п. 1 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу, а за ст. 300 ГПК України предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Разом з тим скаржник на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України в цій частині не наводить постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах, правові висновки у яких щодо питання застосування ст. 22 ЦК України суди не врахували при вирішенні цієї справи, а в наведеній у касаційній скарзі постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 918/613/19 висновків щодо питання застосування цієї норми матеріального права не міститься.

За відсутності посилань Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт» в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду щодо питання застосування ст. 22 ЦК України в мотивування підстави касаційного оскарження судових рішень в цій частині за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України Суд не наділений повноваженнями за скаржника визначати постанови суду касаційної інстанції, в яких наявні висновки щодо застосування відповідної норми матеріального права, доповнювати касаційну скаргу відповідними міркуваннями, яких саме висновків Верховного Суду не було враховано апеляційним господарським судом під час прийняття оскаржуваного рішення, оскільки вказане порушувало б принципи диспозитивності та змагальності учасників справи.

За таких обставин колегія суддів позбавлена можливості перевірити доводи Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт» про неправильне застосування та/або тлумачення судами попередніх інстанцій ст. 22 ЦК України при відмові у задоволенні вимог про стягнення збитків та скасування рішень судів в цій частині з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Водночас підтвердилась підстава касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині відмови у стягненні 3 % річних та інфляційних втрат за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, враховуючи таке.

З тексту позовної заяви вбачається, що позивач просив стягнути з відповідача, зокрема 20 902,19 грн 3 % річних та 199 039,61 грн інфляційних втрат за період з 11.03.2022 (коли відповідач мав здійснити поставку) до 31.12.2022, посилаючись на те, що відповідач, порушивши обов`язок з поставки, не повернув отриманий аванс, яке є грошовим зобов`язанням, порушення якого має наслідки відповідальності за ст. 625 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції вважав, що обов`язок з повернення позивачу передоплати у відповідача виник з моменту розірвання договору поставки в судовому порядку, тому нарахування позивачем 3 % річних та інфляційних втрат за період до розірвання договору (з 11.03.2022 до 31.12.2022) є необґрунтованим, оскільки у цей період договір діяв і зобов`язання щодо повернення попередньої оплати у відповідача ще не виникло, відповідно у заявлений період у відповідача не існувало грошового зобов`язання перед позивачем.

Зважаючи на доводи касаційної скарги, спірним питанням в цій частині є наявність чи відсутність підстав для стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат у зв`язку з неповерненням ним передоплати (у разі коли товар не був поставлений і договір розірвано з моменту прийняття судового рішення).

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

У ст. 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ч. 1 ст. 656 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 662 та ст. 663 ЦК України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень ст. 530 цього Кодексу.

У ст. 530 ЦК України унормовано, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Положеннями абз. 1 ч. 1 ст. 693 ЦК України визначено, що якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до ст. 530 цього Кодексу.

У силу приписів ч. 2 ст. 693 ЦК України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Умовою застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову (див. постанову Верховного Суду від 19.03.2024 у справі № 910/3016/23).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 у справі № 918/631/19, на яку посилається позивач в касаційній скарзі, сформувала правовий висновок, згідно з яким аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема за товар який має бути поставлений. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.

Грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у постачальника (продавця) виникло зобов`язання повернути покупцю суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України, є грошовим зобов`язанням.

Вказане зобов`язання відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України виникає в особи, яка отримала попередню оплату і не виконала обов`язку з поставки, фактично у зв`язку із закінченням обумовленого сторонами строку поставки, після настання якого постачальник (продавець) має усвідомлювати протиправний характер неповернення грошових коштів.

Тобто, за висновками Великої Палати Верховного Суду у постачальника (продавця) виникає зобов`язання повернути покупцю суму передоплати (сплатити грошові кошти) відповідно до ч. 2 ст. 693 та ч. 1 ст. 530 ЦК України з наступного дня після спливу строку поставки. Водночас Велика Палата Верховного Суду, не погоджуючись з доводами учасника справи про те, що прострочення зобов`язання з повернення суми попередньої оплати пов`язано також із датою закінчення строку дії контракту, вказала, що відсутні підстави ототожнювати цю дату із строком (терміном) виконання постачальником (продавцем) обов`язку повернути суму попередньої оплати.

Вирішуючи питання щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України у випадку прострочення зобов`язання з повернення суми попередньої оплати товару, Велика Палата Верховного Суду у наведеній постанові виснувала, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Не є таким винятком із загального правила випадок, коли покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК України. З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України

За змістом ст. 625 ЦК України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов`язання, стягувана позивачем з відповідача сума інфляційних втрат та 3 % річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання. Оскільки правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у постачальника (продавця) виникло зобов`язання повернути покупцю суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України, є грошовим зобов`язанням, відповідно на нього нараховуються інфляційні втрати та 3 % річних на підставі ч. 2 ст. 625 цього Кодексу.

У справі, яка розглядається, в аспекті порушуваних у касаційній скарзі питань Суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Так, умовами укладеного між сторонами цієї справи договору поставки було чітко погоджено та визначено права та обов`язки кожної із сторін, які застосовуються сторонами та підлягають виконанню з урахуванням його умов та положень чинного законодавства.

За встановлених судами обставин у справі, яка розглядається, позивач на виконання умов договору здійснив попередню оплату товару на суму 1 365 100 ,00 грн, при цьому належний розмір першого авансового платежу сплатив 29.12.2021, тому як правильно вказав суд апеляційної інстанції з цієї дати почався відлік строку поставки першої партії обладнання у 45 робочих днів з моменту здійснення відповідного платежу, обставин чого (поставки) суди не встановили.

07.11.2022 позивач звернувся до відповідача з вимогою про повернення авансового платежу у загальному розмірі 1 365 100,00 грн, про що зазначив у претензії, визначивши таким чином варіант поведінки відповідача як боржника у зв`язку з порушенням обов`язку з поставки.

Звертаючись до суду з позовом, позивач наголошував на тому, що відповідач прострочив своє грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати саме у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки, що у свою чергу і призвело до того, що позивач (покупець) виявив бажання повернути передоплату на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК України.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що відповідач допустив порушення негрошового зобов`язання, коли не здійснив поставку обладнання, тому у нього виник обов`язок з повернення позивачу суми попередньої оплати, і в цій частині висновки суду апеляційної інстанції загалом правильні.

Однак, встановлений судом факт неповернення відповідачем суми попередньої оплати на вимогу позивача відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України зумовив виникнення у ТОВ «СВС-К» грошового зобов`язання щодо повернення авансу, при чому з наступного дня після спливу строку поставки, а не з моменту розірвання договору в судовому порядку (що має значення для визначення правильного періоду нарахування 3 % річних та інфляційних втрат), і протилежний висновок апеляційного суду є помилковим та таким, що суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22.09.2022 у справі № 918/631/19, яка є обов`язковою для врахування судами в силу приписів ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ч. 4 ст. 236 ГПК України.

Такі хибні висновки суду апеляційної інстанції, що зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права, призвели до передчасних висновків про відмову у стягненні заявлених позивачем 20 902,19 грн 3 % річних та 199 039,61 грн інфляційних втрат у визначений ним період, відповідно розрахунки 3 % річних та інфляційних втрат, надані позивачем, суд апеляційної інстанції не досліджував та не перевіряв на предмет їх правильності, що є процесуальним обов`язком суду.

З огляду на наведене вище та зважаючи на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, які встановлені ст. 300 ГПК України, суд касаційної інстанції позбавлений можливості дослідити проведені позивачем розрахунки 3 % річних та інфляційних втрат та встановити їх обґрунтованість, оскільки це потребує з`ясування обставин, пов`язаних з правильністю таких розрахунків, та здійснення оцінки доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується.

Підсумовуючи викладене, касаційна скарга Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт» підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат - скасуванню з підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При цьому суд відхиляє доводи касаційної скарги ТОВ «СВС-К» про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (ст. 77, 80, 102 ГПК України) та зазначає, що з тексту оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції вбачається, що факт погодження сторонами Технічного завдання встановлювався судом на підставі оригіналів підписаних сторонами технічних креслень, наданих позивачем до клопотання про проведення судової експертизи від 24.11.2023 вх. № 09.1-13/27555/23, що вбачається з вказівки на а.с. 246-249 т. 2, а не з копій цих документів, долучених позивачем до апеляційної скарги (а.с. 10-11 т. 2), як про це зазначає відповідач в касаційній скарзі, що виключає необхідність перевірки доводів касаційної скарги про порушення апеляційним судом ст. 80 ГПК України.

Призначення комплексної судової почеркознавчої та технічної експертизи було ініційовано ТОВ «СВС-К» у клопотанні від 22.11.2023 вх. № 09.1-13/27383/23 з посиланням на те, що директор товариства не підписувала Технічне завдання і не ставила печатки на ньому.

Суд апеляційної інстанції в ухвалі від 22.11.2023 клопотання відповідача задовольнив частково. Призначив у цій справі комплексну судову почеркознавчу експертизу та технічну експертизу документів, проведення якої доручив КНДІСЕ. Витрати по проведенню експертизи поклав на ТОВ «СВС-К».

На вирішення експертів суд поставив такі питання:

1) Чи виконано підпис від імені ОСОБА_1 в Технічному завданні (креслення б\н на 4 аркушах) до договору СД303021 від 03.03.2021 (додаток № 14 до клопотання про призначення та проведення комплексної почеркознавчої та технічної експерти від 24.11.2023 вх. № 09.1-13/27555/23) під печаткою «СВС-К» Косовою Ганною Борисівною чи іншою особою?

2) Чи виконано відтиск печатки ТОВ «СВС-К» в Технічному завданні (креслення б\н на 4 аркушах) до договору СД303021 від 03.03.2021 (додаток № 14 до клопотання про призначення та проведення комплексної почеркознавчої та технічної експерти від 24.11.2023 вх. № 09.1-13/27555/23) тією самою печаткою, що і на наданих сторонами вільних зразках відтиску печатки ТОВ «СВС-К» (долучених до клопотання про призначення та проведення комплексної почеркознавчої та технічної експерти від 24.11.2023 вх. № 09.1-13/27555/23 позивачем та долучених до клопотання від 22.11.2023 вх. № 09.1-13/27383/23 відповідачем)?

В ухвалі від 19.02.2024 апеляційний суд на вимогу експертів уточнив, що об`єктом експертизи є оригінали документів, які знаходяться на а.с. 246-249 т. 2, тобто ті, які подані позивачем до клопотання від 24.11.2023 вх. № 09.1-13/27555/23, а також довів до відома відповідача, що невиконання вимог експерта в частині оплати судової експертизи може мати наслідки невиконання ухвали суду.

За змістом ст. 99, 100 ГПК України суд, зокрема за клопотанням учасника справи призначає експертизу у справі, про що постановляє ухвалу, яку надсилає особам, яким доручено проведення експертизи, та учасникам справи, та яка є підставою для проведення судової експертизи, про що зазначено у ст. 7-1 Закону України «Про судову експертизу», п. 1.8 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Мін`юсту від 08.10.1998 № 53/5 (далі - Інструкція № 53/5).

З положень абз. 6 ст. 15 Закону України «Про судову експертизу» та п. 1.9 Інструкції № 53/5 вбачається, що проведення експертизи державними спеціалізованими установами здійснюється на платній основі - за рахунок замовника і саме експертною установою надсилається рахунок вартості робіт за проведення експертиз (експертних досліджень) особі, на яку судом у відповідній ухвалі покладено витрати з проведення призначеної експертизи.

Отже, з огляду на викладене та за загальним правилом оплата експертизи в господарській справі провадиться за рахунок сторони, яка порушила відповідне клопотання та/або на яку судом покладено витрати з проведення експертизи, і саме на експертну установу законодавець поклав обов`язок з надсилання цій стороні рахунку вартості експертних робіт, тому доводи касаційної скарги відповідача про те, що відповідний рахунок на оплату мав бути надісланий йому судом апеляційної інстанції є безпідставними.

Із листа КНДІСЕ від 16.01.2024, надісланому як суду апеляційної інстанції, так і відповідачу, вбачається, що рахунок на оплату експертизи виставлено ТОВ «СВС-К» 15.01.2024, копія якого долучена до цього листа. А у листі від 15.04.2024 КНДІСЕ повідомив суд, що рахунок від 15.01.2024 направлено відповідачу та суду до відома ще 16.01.2024, однак станом на 09.04.2024 відомості щодо оплати відсутні, що послугувало причиною залишення ухвали суду апеляційної інстанції від 22.11.2023 без виконання на підставі п. 1.13 Інструкції № 53/5 та повернення матеріалів справи суду.

При цьому поштова адреса відповідача, на яку КНДІСЕ надсилав рахунок від 15.01.2024, збігається із адресою, вказаною відповідачем на поданих до суду апеляційної інстанції документах, в тому числі, на клопотанні про проведення судової експертизи, що не підтверджує посилання відповідача у касаційній скарзі про ненадання йому рахунку від 15.01.2024 про розмір витрат з оплати вартості експертизи.

Окрім того, Суд враховує, що:

- у період з 16.01.2024 (коли експерт просив уточнити об`єкт експертизи) до 19.02.2024 (коли апеляційний суд постановив уточнюючу ухвалу) матеріали справи, в тому числі, лист КНДІСЕ від 16.01.2024 з копією рахунку від 15.01.2024, надісланою суду до відома, перебували у суді апеляційної інстанції і відповідач, маючи дійсний намір оплатити проведення експертизи, призначеної з його ініціативи, не був позбавлений можливості подати клопотання про ознайомлення з матеріалами справи, в тому числі з рахунком від 15.01.2024. Однак, матеріали справи не містять будь-яких клопотань відповідача у цей період, відповідно й доказів на підтвердження того, що відповідач здійснював дії щодо забезпечення своєчасної сплати ним вартості проведення експертизи;

- 24.04.2024 апеляційний суд поновив провадження у справі та призначив судове засідання на 07.05.2024, яке відбулось за участі лише представника позивача, тоді як представник відповідача не скористався наданим йому процесуальним законом правом на участь у цьому судовому засіданні, в тому числі в порядку відеоконференції, в якому мав можливість надати усні пояснення щодо обставин, пов`язаних з призначенням, однак не проведенням судової експертизи, як і не подав суду будь-яких письмових пояснень з цього приводу.

У разі відмови чи ухилення заінтересованої сторони від оплати витрат, пов`язаних із проведенням судової експертизи, настають наслідки, передбачені за ухилення від участі в експертизі.

Так, у ч. 4 ст. 102 ГПК України встановлено, що у разі ухилення учасника справи від подання суду на його вимогу необхідних для проведення експертизи матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, що перешкоджає її проведенню, суд залежно від того, яка особа ухиляється, а також яке ця експертиза має значення, може визнати встановленою обставину, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визначенні.

Оскільки ТОВ «СВС-К» було відомо про задоволення його клопотання про призначення комплексної судової почеркознавчої експертизи та технічної експертизи документів, і необхідності оплати її вартості, а також про постановлення судом уточнюючої ухвали, будь-яких заперечень відповідача щодо якої матеріали справи не містять, суд апеляційної інстанції правильно взяв до уваги факт ухилення ТОВ «СВС-К» від проведення судової експертизи через несплату ним коштів на рахунок експертної установи, хоча саме на нього, як на сторону, яка ініціювала проведення експертизи, був покладений обов`язок по оплаті витрат за її проведення, що спростовує доводи касаційної скарги відповідача про порушення судом ч. 4 ст. 102 ГПК України.

З приводу тверджень ТОВ «СВС-К» про встановлення апеляційним судом обставин справи, які мають суттєве значення, на підставі недопустимого доказу - технічних креслень, наданих позивачем, в якості підтвердження погодження сторонами Технічного завдання, слід зазначити таке.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Недопустимий доказ - це доказ, який не може бути прийнятий судом для розгляду або врахування під час ухвалення рішення у справі з огляду на його невідповідність певним вимогам законодавства або отримання з порушенням процесуальних норм.

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що суд використав недопустимий доказ (див. постанову Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19).

Водночас за змістом ст. 76 ГПК України належність доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі.

Належність, як змістовна характеристика, та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Однак, відповідно до положень п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України до повноважень суду касаційної інстанції віднесено вирішення питання тільки щодо допустимості доказу. Установлення цього дефекту доказу є питанням права в тому значенні, що висновок про недопустимість доказу можна зробити виключно із застосуванням норми матеріального права, яка містить пряму заборону використання відповідного засобу доказування на підтвердження певної фактичної обставини справи.

У цьому випадку недопустимість врахування технічних креслень як доказів в справі обґрунтовується відповідачем підробленням цього документа позивачем з посиланням на те, що директор ТОВ «СВС-К» не підписувала ці документи та не ставила печатки товариства на них.

Отже, скаржник аргументує дефектність цього доказу отриманням його позивачем з порушенням закону шляхом вчинення кримінального правопорушення, що полягає у підроблені документів, однак будь-яких доказів на підтвердження таких доводів не надав ні суду апеляційної інстанції, ні Касаційному господарському суду, відповідно не довів належними засобами доказування факт недопустимості технічних креслень, наданих позивачем, в якості підтвердження погодження сторонами Технічного завдання.

Разом з тим Суд враховує, що зі встановлених апеляційним судом обставин вбачається, що відповідач під час судових засідань не заперечував факт, що технічні креслення є Технічним завданням, однак заперечував проти їх підписання та проставлення печатки на них, що зумовило постановлення судом апеляційної інстанції ухвали про проведення судової експертизи у справі, яку відповідач з метою підтвердження своїх аргументів не оплатив, відповідно суд, керуючись ст. 76, 77, 79, ч. 4 ст. 102 ГПК України, цілком обґрунтовано визнав обставину погодження сторонами Технічного завдання (а.с. 246-249 т. 2) доведеною належними та допустимими доказами.

Загалом усі аргументи касаційної скарги відповідача спрямовані на необхідності переоцінки Судом доказів і встановлення інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України та передачі справи на новий розгляд до цього суду, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених ст. 300 ГПК України.

За таких обставин наведена відповідачем підстава касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у сукупності із п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України не підтвердилась після відкриття касаційного провадження, що виключає можливість задоволення касаційної скарги ТОВ «СВС-К» та скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду саме з цієї підстави, а інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених ч. 2 ст. 287 ГПК України, ТОВ «СВС-К» у своїй касаційній скарзі не зазначає.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема залишити скаргу без задоволення (п. 1); скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (п. 2).

Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень ст. 309, ч. 3, 4 ст. 310 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про:

- залишення касаційної скарги ТОВ «СВС-К» на постанову суду апеляційної інстанції від 07.05.2024, поданої з підстави касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у сукупності із п. 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу, без задоволення;

- часткове задоволення касаційної скарги Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт» на постанову апеляційного суду від 07.05.2024 в частині відмови у стягненні з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат, поданої з підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скасування оскаржуваної постанови в цій частині з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно врахувати викладене, дослідити зібрані у справі докази, дати їм належну правову оцінку і залежно від встановленого вирішити питання про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат Фірми у вигляді ТОВ «Краянліфт» у справі.

Судові витрати ТОВ «СВС-К» зі сплати судового збору за перегляд у суді касаційної інстанції постанови апеляційного суду від 07.05.2024 та судові витрати з надання професійної правничої допомоги у суді касаційної інстанції покладаються на скаржника з огляду на те, що Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги відповідача без задоволення.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-К» залишити без задоволення.

2. Касаційну скаргу Фірми у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю «Краянліфт» задовольнити частково.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 у справі № 910/1406/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог Фірми у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю «Краянліфт» про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-К» 3 % річних у розмірі 20 902,19 грн та інфляційних втрат у розмірі 199 039,61 грн скасувати.

4. Справу № 910/1406/23 в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос