Постанова

від 03.10.2024 по справі 359/1378/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 жовтня 2024року м. Київ

Унікальний номер справи № 359/1378/17

Апеляційне провадження № 22-ц/824/1934/2023

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,

за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданніапеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Муранової-Лесів І.В., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сєрової Олени Валеріївни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожнього Олександра Сергійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сєрової Олени Валеріївни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожнього Олександра Сергійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про витребування спільної сумісної власності подружжя, -

в с т а н о в и в :

У лютому 2017 році представник ОСОБА_3 - адвокат Мендус С.С. звернувся до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив: витребувати від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 житловий будинок (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРПНМ 116558432208)та земельну ділянку з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198(реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРПНМ 1156661232208), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 та проживаючих у вказаному будинку (займаючих земельну ділянку) осіб;

скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного О.С. індексний номер 34117960 від 02 березня 2017 року 16:25:49 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку 3220880903:04:003:0198, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРПНМ 1156661232208);

скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного О.С. індексний номер 34114900 від 02 березня 2017 року 15:14:51 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_1 на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРПНМ 1156558432208); судові витрати покласти на відповідачів (т.1 а.с.3-4, 33-34).

Обґрунтовуючи позов, зазначав, що ОСОБА_3 на праві приватної власності належало домоволодіння (житловий будинок, площею 393,3 кв.м. з надвірними будівлями та спорудами), розташованими за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування № 4336 від 25 жовтня 2010 року) та земельна ділянка, на якій розташоване вказане домоволодіння, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, на підставі договору дарування № 4339 від 25 жовтня 2010 року.

Вказував, що 17 лютого 2017 року ОСОБА_7 , особою, якій ОСОБА_3 передала вказане майно у користування, було повідомлено, що після тривалої відсутності він повернувся до будинку та виявив, що замки у будинку змінені. Одразу після отриманої інформації було замовлено інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Так, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 80636376 від 17 лютого 2017 року ОСОБА_3 дізналася про те, що приватним нотаріусом КМНО Сєровою О.М. 26 січня 2017 року було внесено запис № 18726474 про право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2 , та внесено запис № 18728452 про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 322088903:04:003:0198, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 32.

Стверджував, що позивач не вчиняла вказаних правочинів та нікого не уповноважувала на відчуження належного їй на праві власності майна. Вважає, що вказане майно протиправно відчужене за підробленою довіреністю. Зазначав, що 21 лютого 2017 року до Бориспільського міськрайонного суду Київської області було подано позов до ОСОБА_8 про витребування спірного нерухомого майна, а також заяву про накладення арешту на спірне майно. Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 лютого 2017 року у справі № 359/1378/17-ц було накладено арешт на житловий будинок та земельну ділянку, що є предметом позову. Проте, 24 лютого 2017 року приватним нотаріусом Задорожним О.С. було посвідчено договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, набувачем за якими є ОСОБА_5 , та внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У подальшому, 02 березня 2017 року приватним нотаріусом Задорожним О.С. було посвідчено договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, покупцем за якими є відповідач ОСОБА_1 , та внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно(т.1 а.с.3-4, 33-34).

19 вересня 2017 року ОСОБА_2 було подано зустрічну позовну заяву, в якій остання просила: витребувати у ОСОБА_1 як спільну сумісну власність подружжя, на користь ОСОБА_6 та ОСОБА_2 житловий будинок та земельну ділянку з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.247-252).

Обґрунтовуючи подану заяву, ОСОБА_2 зазначила, що позов ОСОБА_3 є безпідставний і незаконний. Вказувала, що з 09 лютого 1999 року по 13 квітня 2011 року ОСОБА_9 та ОСОБА_6 перебували в зареєстрованому шлюбі. При цьому, 23 червня 2004 року подружжя на спільні кошти придбало спірне нерухоме майно. Проте, 25 жовтня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування спірного домоволодіння та договір дарування спірної земельної ділянки.

Зазначала, що вона визнана потерпілою у кримінальному провадженні №12017100100012317 за фактом шахрайства ОСОБА_6 , у якому дізналася, що ОСОБА_3 договір дарування спірного нерухомого майна не укладала, не мала жодного відношення до правочину, жодним чином не бажала настання наслідків у вигляді переходу права власності на домоволодіння та земельну ділянку та не виявляла волі до укладення договору дарування домоволодіння від 25 жовтня 2010 року та договору дарування земельної ділянки від 25 жовтня 2010 року. Як дружина дарувальника ОСОБА_2 згоду на укладення договору дарування не надавала, а ОСОБА_6 не мав жодних повноважень на відчуження спільного майна подружжя (т. 1 а.с. 247-252).

08 лютого 2018 року до суду надійшов відзив на зустрічну позовну заяву від представника ОСОБА_3 - адвоката Любченко О.І., в якому останній просив відмовити у задоволенні зустрічного позову. Посилався на те, що ОСОБА_2 26 січня 2017 року відчужила від її імені житловий будинок та земельну ділянку на користь своєї матері ОСОБА_8 і на той момент у ОСОБА_2 не було жодних заперечень щодо факту укладених 25 жовтня 2010 року договорів дарування. Крім того, вказував, що ОСОБА_3 не визнає тієї обставини, що вона не підписувала договори дарування, хоча підроблені примірники вказаних договорів дійсно були подані приватному нотаріусу Сєровій О.В. для укладення договорів купівлі-продажу від 26 січня 2017 року, що на даний час розслідується в кримінальному провадженні №12017100060000854 від 21 травня 2017 року, де ОСОБА_3 визнано потерпілою. Вважає, що протокол допиту потерпілої у кримінальному провадженні не може бути доказом дійсності укладених договорів, а також звертає увагу, що строк позовної давності за зустрічними вимогами ОСОБА_2 має рахуватися з дня укладення договорів дарування та сплинув 26 жовтня 2013 року(т.2 а.с.168-170).

24 квітня 2018 року від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив на зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 , в якому просив відмовити у задоволенні зустрічної позовної заяви, посилаючись на те, що підстави для задоволення зустрічного позову та витребування у нього нерухомого майна в порядку ст. 388 ЦК України відсутні (т.2 а.с.207-210).

24 квітня 2018 року до суду від ОСОБА_2 надійшла відповідь на відзив позивача ОСОБА_3 , в якому наголошує, що не підписувала згоду на відчуження спільного майна подружжя, яка була надана для посвідчення договорів дарування, на підставі яких позивач набула право власності на спірні житловий будинок та земельну ділянку, а також звертає увагу, що вона також визнана потерпілою у іншому кримінальному провадженні №12017100100012317, відомості у якому внесені за фактом шахрайства ОСОБА_6 , який відчужив їх спільне майно на користь своєї матері, позивача у справі (т.2 а.с.232-238).

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2023 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сєрової О.В., приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожнього О.С., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію права власності - задоволено частково. Витребувано від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 житловий будинок (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1156558432208) та земельну ділянку з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1156661232208), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 . Скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного О.С. індексний номер 34117960 від 02 березня 2017 року 16:25:49 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку 3220880903:04:003:0198, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1156661232208). Скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного О.С. індексний номер 34114900 від 02 березня 2017 року 15:14:51 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_1 на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1156558432208).В іншій частині позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

В задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сєрової О.В., приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожнього О.С., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про витребування спільної сумісної власності подружжя -відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 9 280 грн. (т. 8 а.с. 136-153).

Не погодившись з рішенням районного суду, 01 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кобець Т.М. подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 повністю(т. 8а.с. 167-173).

В обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що 02 березня 2017 року ОСОБА_1 набув нерухоме майно, а саме житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_5 , який було посвідчено приватним нотаріусом КМНО Задорожним О.С. Того ж дня, між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,1256 га, кадастровий номер 3220880903:04:003:0918, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Задорожним О.С. Відомості про право власності ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02 березня 2017 року. Вказувала, що ОСОБА_1 відремонтував житловий будинок через його аварійний стан, вклавши в ремонт значні грошові кошти. Вважає, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, який законним шляхом набув своє майно, покладаючись на добросовісність дій ОСОБА_5 та за відсутності будь-яких встановлених обмежень щодо укладання такого договору, у тому числі, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Звертала увагу, що добросовісність набуття ОСОБА_1 вказаного нерухомого майна ні судом, ні сторонами не заперечувалась.

Посилалась на те, що в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили факт підроблення довіреності від 06 травня 2006 року, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Гнідюком О.Ю., якою ОСОБА_3 уповноважувала ОСОБА_10 розпоряджатись усім її майном. Крім того, в судовому засіданні Бориспільського міськрайонного суду приватний нотаріус КМНО Сєрова О.В. була допитана стосовно обставин укладання вищевказаних договорів, надала судові особисті пояснення щодо їх укладання договорів та засвідчила їх справжність.

Вказувала, що згідно ланцюгу правочинів ОСОБА_3 стала власником домоволодіння та земельної ділянки, які знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , 25 жовтня 2010 року на підставі договорів дарування, укладених зі своїм сином ОСОБА_6 . Зазначені договори дарування були посвідчені приватним нотаріусом КМНО Первушиною Н.Ю. При цьому, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 стверджувала, що не надавала згоду, як дружина, на відчуження майна на користь матері чоловіка ОСОБА_6 , що її підпис на заяві про надання такої згоди є підробкою. Разом з тим, докази, які свідчили факт підроблення вказаної заяви в матеріалах справи також відсутні.

Звертала увагу, що правочини щодо вибуття нерухомого з права власності ОСОБА_3 у судовому порядку визнані недійсними не були і позовні вимоги щодо такого визнання ОСОБА_3 не заявлялися. Зокрема, у судовому порядку ОСОБА_3 не було заявлено позовних вимог щодо визнання недійним договору купівлі-продажу від 26 січня 2017 року, за яким ОСОБА_2 , яка діяла від імені позивача ОСОБА_3 , на підставі довіреності, датованої 06 травня 2005 року, посвідченої від імені приватного нотаріуса КМНО Гнідюка О.Б., виданої на нотаріальному бланку ВСВ 755666, реєстровий № 6096, був укладений договір купівлі-продажу будинку з надвірними побудовами номер АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сєровою О. В. Також, у судовому порядку ОСОБА_3 не було заявлено позовних вимог щодо визнання недійним договору між ОСОБА_2 , на підставі тієї самої довіреності, датованої 06 травня 2005 року, реєстровий № 6096, договору купівлі-продажу земельної ділянки під домоволодінням, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сєровою О. В. Крім того, ОСОБА_3 не було заявлено позовних вимог щодо визнання недійною довіреність від 06 травня 2005 року, що була долучена до нотаріальної справи приватного нотаріуса Сєрової О.В. У зв`язку з цим, вважає, що за відсутності будь-яких судових рішень чи висновків у даній справі, пов`язаних з визнанням неправомірними/недійсними угод щодо первісного вибуття спірного нерухомого майна у ОСОБА_3 , є підстави для обґрунтованого висновку про те, що вказані факти судом встановлені не були. В свою чергу, їх відсутність унеможливлювала задоволення вимог ОСОБА_3 про витребування майна у добросовісного його набувача, так як в цьому випадку судові висновки носять характер припущення, що суперечить вимогам 4.6 ст. 81 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, вважає, що у ОСОБА_1 не може бути витребувано майно на підставі ст. 388 ЦК України, оскільки в діях обох позивачів і за основним і за зустрічним позовом була наявна воля на передачу майна іншій особі, що підтверджується відповідно заявою ОСОБА_2 під час укладання договорів дарування від 25 жовтня 2010 року ОСОБА_6 , а також довіреністю ОСОБА_3 від 06 травня 2005 року про надання нею повноважень ОСОБА_10 на розпорядження майном на власний розсуд, у тому числі, на майбутнє. Звертає увагу на той факт, що сторона цього первісного правочину, а саме ОСОБА_8 не брала участі у даному судому розгляді та не була залучена в якості сторони або третьої особи.

Вказувала, що фактичні обставини на, які посилалася ОСОБА_3 у заявлених нею позовних вимогах не відповідають обставинам, на які послався суд першої інстанції, вирішуючи спір, що суперечить принципу диспозитивної судового процесу, визначеного у приписах ст.13 ЦПК України. Таким чином, сторона відповідача вважає, що судом першої інстанції безпідставно застосовано вимоги ч.1 ст. 388 ЦК України, оскільки у даній справі є підстави вважати про те, що наявний спір про право власності між позивачем за основним позовом та позивачем за зустрічним позовом, не спростована презумпція правомірності первісного правочину щодо відчуження спірного майна, була наявна воля позивача за основним та позивача за зустрічним позовом на укладання відповідних договорів його відчуження.

Вважає, що судове рішення про витребування майна є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом будь-яким чином не досліджене питання пропорційності втручання в право ОСОБА_1 на мирне володіння майном. Задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у добросовісного набувача нерухомого майна ОСОБА_1 на користь будь-кого з позивачів як за основним позовом, так і за зустрічним, призводить до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки покладає на ОСОБА_1 , яким вкладено у придбання та ремонт домоволодіння значні грошові кошти, що становитиме для нього надмірний, невиправданий і непропорційний індивідуальний тягар (т. 8 а.с. 167-173).

Не погодившись з рішенням районного суду, 14 грудня 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Соболівський А.М. подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 (т. 8а.с. 187-197).

На обґрунтування апеляційної скарги зазначав, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що рішення підлягає перегляду у зв`язку з наявністю у справі нових доказів, які з незалежних від апелянта причин були відсутні на момент розгляду справи в суді першої інстанції та не були надані до суду для їх дослідження.

Вказував, що спірне майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_9 , оскільки було придбано 23 червня 2004 року за спільні кошти подружжя. При його відчужені нотаріально посвідчена згода від ОСОБА_9 отримана не була, тому ОСОБА_6 та ОСОБА_11 при укладанні договорів дарування такого майна не в інтересах сім`ї діяли недобросовісно, свідомо порушуючи законне право власності ОСОБА_9 на таке майно. Звертав увагу, що передача спільного сумісного майна подружжя без згоди ОСОБА_2 мала систематичний характер. Звертав увагу, що постановою Київського апеляційного суду від 01 серпня 2018 року по справі № 372/3572/17, залишеною без змін постановою Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2021 року, визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Витачі, кадастровий номер 3223181501:01:040:0020, від 18 серпня 2011 року, який укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Первушиною Н.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 4218. Судом в зазначеній справі було встановлено, що 18 серпня 2011 року, в порушення прав та інтересів позивача ( ОСОБА_2 ) та вимог чинного законодавства, був укладений договір дарування земельної ділянки згідно умов якого ОСОБА_6 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку, загальною площею 0,0738 га, яка розташована за адресом Київська область, Обухівський район, с. Витачів, кадастровий номер 3223181501:01:040:0020, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Первушиною Н.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 4218. При цьому, як встановлено судами у вищевказаній справі, Шевченківським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві здійснюється досудове розслідування в кримінальному провадженні, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань під № 12016100100012317 від 01 жовтня 2016 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 та ч. 3 ст. 358 КК України, за фактом заволодіння ОСОБА_6 обманним шляхом грошовими коштами ОСОБА_2 , та виготовлення ним ряду завідомо підроблених офіційних документів від імені ОСОБА_9 , своїй матері ОСОБА_3 .

Також, судами у вказаній справі № 372/3572/17 встановлено, що відповідно до висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру № 8-4/2012 від 22 вересня 2017 року, підпис та рукописний текст ОСОБА_2 в графі ОСОБА_2 в заяві від 05 жовтня 2006 року, виданої від імені ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_6 на придбання ОСОБА_6 будь-яких земельних ділянок по всій території України, зареєстровану в реєстрі № 4095 виконано не ОСОБА_2 , а ОСОБА_6 . Підпис в графі Обдарована та рукописний текст ОСОБА_3 в договорі дарування земельної ділянки від 18 серпня 2011 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 щодо дарування земельної ділянки виконано не ОСОБА_3 , а ОСОБА_12 . Зазначені обставини підтвердила ОСОБА_3 у ході досудового розслідування. Крім того, задовольняючи позов у справі №372/3572/17, суди встановили. що матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 , як співвласник майна, надала свою згоду, або уповноважила її колишнього чоловіка ОСОБА_6 на вчинення спірного правочину. Таким чином, підроблення документів від імені ОСОБА_2 мало систематичний характер, що вказує на бажання зацікавлених осіб в незаконний спосіб відчужити належне ОСОБА_2 майно, без її відома та згоди.

Таким чином, апелянт вважає, що вказане рішення у справі № 372/3572/17 має доказове значення неодноразового порушення прав ОСОБА_2 з боку її колишнього чоловіка ОСОБА_6 , який на підставі підроблених правочинів, незаконно відчужував майно на користь своєї матері ОСОБА_3 , спільне право власності на яке мала ОСОБА_2 .

Також представник апелянта стверджував, що ОСОБА_2 , як дружина ОСОБА_6 , на час укладання вищевказаних договорів дарування, згоду на їх укладання не давала, тому при їх посвідченні була надана завідомо підроблена від її імені згода, на підставі якої нотаріус посвідчив такі договори дарування. Таким чином, вважає, що ОСОБА_2 , як співвласник вищевказаного майна має право відповідно до ст. 41 Конституції України, ст. ст. 317, 319, 321 ЦК України володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, її право приватної власності є непорушним та охороняється державою, вона не може бути протиправно позбавлена цього права чи обмежена у його здійсненні.

Зазначав, що судом першої інстанції неправильно застосовано строк позовної давності ОСОБА_2 для звернення до суду у даній справі та порушено норми процесуального права. Вказував, що мотивуючи пропуск ОСОБА_2 строку позовної давності для звернення до суду, суд першої інстанції посилався на те, що нотаріальна дія щодо посвідчення заяви - згоди на відчуження нерухомого майна - спільного майна подружжя від імені ОСОБА_13 не була оскаржена та не визнана недійсною, тому суд погоджується з доводами представника позивача, що строк позовної давності за позовом третьої особи із самостійними вимогами слід відраховувати, щонайменше від вказаної дати посвідчення заяви-згоди, датованої 25 жовтня 2010 року. Ця обставина свідчить про те, що третьою особою ОСОБА_2 пропущений строк звернення з позовом до суду. Про обізнаність її щодо укладених договорів дарування свідчать встановлені в ході даної цивільної справи вчинені третьою особою дії, направлені на відчуження нерухомого майна від імені позивача на користь своєї матері ОСОБА_8 . При цьому, жодних належних і допустимих доказів того, що про відчуження спірного майна їй стало відомо за інших обставин, третьої особою із самостійними вимогами надано не було.

Однак, апелянт вважає, що вказані висновки суду не відповідають дійсності та прийняті на основі неповного з`ясування обставин справи. Зокрема, в жовтні 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ст. 190 КК України. Кримінальному провадженню був присвоєний помер 12016100100012317. Саме з матеріалів цього кримінального провадження ОСОБА_2 дізналась про укладення вищезгаданих договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки. Факт та дату ознайомлення із вказаними матеріалами кримінального провадження жодним з учасників справи не оспорювався. Натомість, суд застосував строк позовної давності з моменту посвідчення заяви-згоди, датованої 25 жовтня 2010 року, жодним чином нe пересвідчившись та не отримавши від інших учасників справи доказів, що саме з моменту вказаної дати ОСОБА_2 було відомо чи могло бути відомо про існування підробленої від її імені згоди, волевиявлення на укладання якої вона не давала.

Крім того, суд, застосовуючи до зустрічного позову ОСОБА_2 строк позовної давності, мотивував своє рішення ґрунтуючись на припущеннях, що так як 26 січня 2017 року ОСОБА_2 , яка діяла від імені позивача ОСОБА_3 на підставі довіреності, датованої 06 травня 2005 року, уклала договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки з надвірними побудовами номер АДРЕСА_1 , тому мала б знати про існування вказаних договорів дарування ще з 2010 року. Суд жодним іншим чином не мотивував своє рішення, чому саме з моменту укладання вказаних договорів дарування скаржник була обізнана про їх існування або могла бути обізнана. Як було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 ознайомившись з показаннями ОСОБА_3 у кримінальному провадженні № 12017100100012317, у якому, дізналася, що ОСОБА_3 договори дарування не укладала, не мала жодного відношення до правочину, жодним чином не бажала настання наслідків у вигляді переходу права власності на домоволодіння та земельну ділянку. Жодних інших доказів від інших учасників справи, які б підтверджували, що ОСОБА_2 була обізнана про існування спірних договорів дарування, суду надано не було. Тому суд фактично на власне суб`єктивне бачення встановив факт обізнаності ОСОБА_2 саме з моменту посвідчення вищевказаної згоди, чим зробив свій висновок на припущеннях, жодним чином не мотивуючи, чому саме з цього моменту має рахуватись строк позовної давності, чим порушив вимоги процесуального законодавства.

В оскаржуваному рішенні суд зазначив, що позовна вимога ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, оскільки у зв`язку з відчуженням у 2010 році домоволодіння та земельної ділянки за договорами дарування на користь позивача ОСОБА_3 , які не визнані в установленому законом порядку недійсними, підстави для витребування майна у третьої особи відсутні. Разом з тим, встановивши, що право ОСОБА_2 порушено не було, суд також вказав, що ОСОБА_2 був пропущений строк звернення з позовом до суду. Вважає, що суд повинен був застосувати строк позовної давності до вимог ОСОБА_2 лише коли були підстави для задоволення позовних вимог.

А так як, судом першої інстанції було вирішено справу в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та застосовано до неї наслідки спливу строків позовної давності, оскаржуване рішення прийняте без врахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, тому рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права.

Крім того, апелянт зазначав, що судом першої інстанції не було встановлено повністю всіх обставин у даній справі, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке порушує права ОСОБА_2 . При укладенні договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки від 25 жовтня 2010 року між ОСОБА_6 та позивачем за первісним позовом ОСОБА_3 сторони укладали цей правочин без реального настання юридичних наслідків. Зокрема, ОСОБА_6 «подарував» будинок та землю матері - ОСОБА_3 , щоб уникнути в майбутньому можливого поділу цього майна при розлучені, а ОСОБА_3 завідомо не мала наміру набувати право власності на будинок та землю, що підтверджується її власними показами в рамках кримінального провадження, які містяться в матеріалах справи. В дійсності вищевказаним будинком та земельною ділянкою й надалі продовжував користуватися сам ОСОБА_6 , так як з показань ОСОБА_3 жодних платежів за землю та будинок вона не вчиняла, поняття про існування таких платежів вона взагалі не мала. Наявний в матеріалах даної судової справи протокол допиту ОСОБА_3 в рамках кримінального провадження № 12016100100012317 є належним доказом, який підтверджував те, що вона не мала наміру набувати спірне майно, а її син - ОСОБА_6 самостійно організував та здійснив оформлення договорів дарування вищезгаданого майна без її участі після того як у нього стався конфлікт з Скаржником, яка ще тоді була його дружиною. Тому це свідчить про намір ОСОБА_6 всупереч волі Скаржника та поза її відома, виключити таке майно з титулу права спільної сумісної власності, щоб уникнути його поділу.

Крім того, наявна в матеріалах справи стенограма розмови ОСОБА_2 та ОСОБА_3 чітко доказує, що жодних договорів дарування будинку та земельної ділянки шодо спірного у справі майна, ОСОБА_3 не підписувала. Таким чином, укладання договорів дарування спірного майна не відповідало волевиявленню ОСОБА_3 , такі правочини були вчинені з порушенням вимог законодавства, які ставляться до умов укладання правочинів. Договори дарування домоволодіння та земельної ділянки від 25 жовтня 2010 року, укладені між ОСОБА_6 ОСОБА_3 є незаконними, вчинялись з метою уникнення поділу такого майна яке належало ОСОБА_2 і її колишньому чоловіку, та були укладені без відома і поза волею ОСОБА_2 на підставі підробленої згоди (т. 8 а.с. 187-197).

11 січня 2023 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Соболівського А.М., в якому останній просив у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити (т. 8 а.с. 237-241).

11 січня 2023 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_3 - адвоката Любченко О.І., в якому останній просив у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити (т. 9а.с. 1-4, 15-24).

09 лютого 2023 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_3 - адвоката Любченко О.І., в якому останній просив апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Просив відмовити представнику ОСОБА_2 - адвокату Соболівському А.М. у прийнятті нових доказів, а у випадку їх прийняття надати час для ознайомлення з ними та підготовки клопотання про проведення додаткової експертизи (т. 9 а.с. 76-80).

15 лютого 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кобець Т.М. по пошті подала відзив, в якому апеляційну скаргу ОСОБА_2 просила залишити без задоволення, а оскаржуване рішення районного суду без змін (т. 9 а.с. 101-111).

У судовому засіданні 11 квітня 2024 року апеляційним судом була заслухана думка представника ОСОБА_1 - адвоката Кобець Т.М., представника ОСОБА_2 - адвоката Соболівського А.М., представника ОСОБА_3 - адвоката Любченко О.І. з приводу заявлених по справі клопотань та за клопотанням сторін оголошено перерву.

При цьому, суд апеляційної інстанції за клопотаннями учасників судового розгляду відкладав розгляд справи 22 лютого 2024 року та оголошував перерву в судових засіданнях 11 квітня 2024 року, 23 травня 2024 року і 11 липня 2024 року (т. 9 а.с. 124-125, 131, 237 т. 10 а.с. 4-15).

В судовому засіданні 03 жовтня 2024 року ОСОБА_2 та її представник - адвокат Соболівський А.М. підтримали доводи поданих ними скарг і просили їх задовольнити.

Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені поштовими повідомленнями та телефонограмами та на зазначені ними електронні адреси із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень, тобто належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення відповідача ОСОБА_1 , третіх осіб ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , приватного нотаріуса Київського МНО Сєрової О.В., приватного нотаріуса Київського МНО Задорожнього О.С., повернулись із відмітками працівників пошти про відсутність адресатів за зазначеними ними адресами, заяви про зміну адреси місця знаходження від вказаних осіб до суду не надходили. Поряд з цим, відповідач ОСОБА_1 був сповіщений повідомленнями до Електронного кабінету в ЄСІТС його представників - адвоката Кобець Т.М. та адвоката Хорунженко В.А. Позивачка ОСОБА_3 була сповіщена повідомленнями до Електронного кабінету в ЄСІТС її представників - адвоката Гризодуб Я.Д. та адвоката Любченко О.І. із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень. Крім того, про розгляд справи апеляційним судом було розміщено оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України (т. 9 а.с. 46-75, 112-120, 132-154, , 158-170, 238-250 т. 10 а.с. 14-15, 32-45, 74-91, 100-101).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою.

Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).

Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8, ч.ч. 9, 11 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 з 09 лютого 1999 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13.04.2011 року у справі №2-1560/11 (т.1 а.с.165-166).

Від шлюбу мають двох дітей: ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

25 жовтня 2010 року між третьою особою ОСОБА_6 та позивачкою ОСОБА_3 було укладено Договір дарування домоволодіння, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю. за реєстровим №4336, за умовами якого ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_3 прийняла в дар домоволодіння, яке складається з житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , - відповідно до п. 3 якого відчужуване домоволодіння належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А.В. від 23 червня 2004 року за реєстровим №2384 (т.1 а.с. 190).

В цей же день 25 жовтня 2010 року між ОСОБА_6 та позивачем ОСОБА_3 був укладений договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю. за реєстровим №4335, за умовами якого ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_3 прийняла у дар земельну ділянку, кадастровий номер 3220880903:00:001:0003, площею 0,1256 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до п.2 якого зазначено, що земельна ділянка належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А. В. від 23 червня 2004 року за реєстровим №2384 та Державного акта на право власності на земельну ділянку, серія КВ № 089638, виданого 23 грудня 2003 року Бориспільським районним відділом земельних ресурсів (т.1 а.с. 203).

На підтвердження надання третьою особою із самостійними вимогами ОСОБА_2 письмової згоди на укладення спірних договорів дарування, представником позивача адвокатом Любченко О.І. була надана нотаріально посвідчена копія згоди ОСОБА_10 , складена від її імені 25 жовтня 2010 року, в день укладення договорів дарування, викладена на нотаріальному бланку серії ВРВ № 847330 та посвідчена від імені приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Первушиної Н.Ю. за реєстровим №4335 (т.2 а.с.171).

За змістом вказаної згоди ОСОБА_10 надає згоду своєму чоловікові ОСОБА_6 на дарування ним домоволодіння, що складається з житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, загальною площею 0,1256 га, яка розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, село Мала Олександрівка, на ім`я ОСОБА_3 . Також зазначено, що договори дарування, укладаються її чоловіком в інтересах сім`ї та на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, і укладання цих договорів відповідає їх спільному волевиявленню (т. 2 а.с. 171).

Відповідно до Свідоцтва про зміну імені Серія НОМЕР_1 від 12 листопада 2013 року третя особа із самостійними вимогами змінила прізвище - ОСОБА_10 на ОСОБА_2 (т.1 а.с.269).

26 січня 2017 року між ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюк О. Б. 06 травня 2005 року, та ОСОБА_16 був укладений договір купівлі-продажу будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сєровою О. В. (т.1 а.с. 188-189,193).

В цей же день 26 січня 2017 року між ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюк О. Б. 06 травня 2005 року, та ОСОБА_8 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,1256 га, кадастровий номер 3220880903:04:0003:0198, розташованої на АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сєровою О.В. (т.1, а.с. 201-202,211 т. 2 а.с. 50-55).

Копія довіреності, що була долучена до нотаріальної справи приватного нотаріуса Сєрової О.В. була надана суду (т.1 а.с.193, 211).

Як вбачається з Інформаційної довідки є Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів за ідентифікатором 113567192 від 26.01.2017, отриманої приватним нотаріусом Сєровою О.В. при посвідченні зазначених договорів купівлі-продажу, нотаріальний бланк ВСВ 655666 був отриманий 18.04.2005 приватним нотаріусом Гнідюк Олександром Борисовичем та 06.05.2005 витрачений, код витрачання бланка - 7-Довіреність (т.1 а.с.194,212).

24 лютого 2017 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 було укладено договори купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,1256 га, кадастровий номер 3220880903:04:0003:0198, та житлового будинку, розташованих на АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Задорожним О. С. за реєстровими номерами №№247,249 (т.2, а.с. 1-2, 3-4,86-88, 127-131).

02 березня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Задорожним О. С., ОСОБА_5 продала вищезазначену земельну ділянку ОСОБА_1 (т. 2а.с. 82-83).

В цей же день 02 березня 2017 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Задорожним О. С. за реєстровими номерами №№276,278 (т.2а.с. 80-81).

Відомості про право власності ОСОБА_1 на житловий будинок та земельну ділянку внесені до Державного реєстру речових прав та нерухоме майно 02 березня 2017 року: Рішення про державну реєстрації прав та їх обтяжень №34114900 та №34117960 від 02 березня 2017 року (т. 2 а.с. 84-85).

У цьому провадженні дійсність укладених договорів дарування третя особа із самостійними вимогами ОСОБА_2 не оспорювала.

Водночас, ці обставини були предметом дослідження у іншій цивільній справі №359/3951/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна та за позовом третьої особи ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 про визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку.

Так, постановою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі №359/3951/17було залишено в силі постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року, якою апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Любченка Олексія Івановича задоволено, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кобець Тетяни Михайлівни задоволено частково, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 4 лютого 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна відмовлено, у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 про визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку відмовлено(т.8 а.с. 39-60, 63-70).

Зокрема колегією суддів Касаційного цивільного суду Верховного Суду зазначено: установивши, що шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 ( ОСОБА_10 ) був розірваний 13 квітня 2011 року, а спірне майно було придбано 23 червня 2004 року, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що спірне домоволодіння та земельна ділянка є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Встановивши, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження своїх доводів, зокрема, що підпис у згоді на дарування ОСОБА_6 домоволодіння та земельної ділянки їй не належить, та враховуючи, що позивачем не доведено, що підпис у вказаній згоді та у реєстрі нотаріальних дій нотаріуса Первушиної Н. Ю., де зареєстрована вказана згода їй не належить, а також те, що пояснення позивача як свідка, не можуть бути належними, достатніми та єдиними доказами у підтвердження її позовних вимог, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання спірних договорів дарування недійсними з підстав недотримання вимог статті 65 СК України.

Як визнано сторонами та третьою особою із самостійними вимогами ОСОБА_2 , відчуження житлового будинку та земельної ділянки вчинено третьою особою на користь своє матері ОСОБА_8 .

Відчужена земельна ділянка площею 0,1256 га, розташована в АДРЕСА_1 на момент укладення вказаного договору купівлі продажу від 26.01.2017 мала кадастровий номер 3220880903:04:0003:0198, який згідно інформацією, наданою ГУ Держгеокадастру у Київській області, був зареєстрований 24.01.2017 за заявою ОСОБА_3 (т.т.7 а.с.122, 243 ).

При цьому сторонами не оспорюється, що зазначена спірна земельна ділянка площею 0,1256 га кадастровий номер 3220880903:04:0003:0198, що розташована по АДРЕСА_1 , на момент укладення договору дарування від 25.10.2010 (на користь позивача ОСОБА_3 ) мала кадастровий номер 3220880903:00:001:0003, що також вбачається з відповіді, наданої ГУ Держгеокастру у Київській області представнику відповідача ОСОБА_17 (т.7 а.с.122).

Перевіркою відомостей, зазначених у наданій приватному нотаріусу Сєровій О.В. довіреності, виданої від імені ОСОБА_3 та посвідченої від імені приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка О.Б. на нотаріальному бланку ВСВ 655666, встановлено наступне.

Приватним нотаріусом Жашківського районного нотаріального округу Шелудько В.П. на виконання ухвали суду було надано копію довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. на підставі, якої 29.06.2016 та 07.02.2017 вказаним нотаріусом було посвідчено довіреності в порядку передоручення (т.1 а.с.218,219).

З наданої копії довіреності встановлено, що вона посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком Олександром Борисовичем 06 травня 2005 року за реєстровим №6096, та видана від імені ОСОБА_18 на ім`я ОСОБА_19 . Крім того, за текстом довіреності містяться записи нотаріуса: 29 серпня 2016 року реєстровий № 1726 про вчинення передоручення даної довіреності від імені повіреної особи ОСОБА_19 на ім`я ОСОБА_20 та 07 лютого 2017 року реєстровий № 227 про вчинення передоручення даної довіреності від імені повіреної особи ОСОБА_19 на ім`я ОСОБА_20 (т.1 а.с.219).

Згідно з Повним витягом з Єдиного реєстру довіреностей (номер витягу 33788337) від 04.05.2017, здійснений приватним нотаріусом Первушиною Н.Ю. за параметрами запиту - серія та серія та номер бланка: ВСВ 655666, наявна в Єдиному реєстрі довіреностей інформація: вид документа - довіреність, дата посвідчення - 06.05.2005, номер у реєстрі нотаріальних дій - 6096, довіреність посвідчена ПН Гнідюк, бланк ВСВ 655666. У витягу є також відомості про видані довіреності в порядку передоручення : 29.06.2016 та 07.02.2017, які були посвідчені :Черкаська обл., Жашківський районний, Шелудько В.П., при цьому зазначено, що особа, яка видала довіреності в порядку передоручення: ОСОБА_19 (т. 1 а.с. 86-88).

З відповіді Київського нотаріального архіву від 26.07.2019 вих.№2084/01-21 встановлено, що відповідно до справи №02-27 (Реєстр для реєстрації нотаріальних дій) том №6 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка Олександра Борисовича 06.05.2005 року за реєстровим №6096 вчинена нотаріальна дія, а саме «посвідчення довіреності». Разом із з цим з долученого до відповіді належним чином завіреного реєстру для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка О.Б. встановлено, що за вказаним реєстровим номером (№6096) посвідчено доручення на право керування та розпорядження автомобілем (бланк ВСВ 655666) від імені ОСОБА_21 , 1962 р.н., прож. АДРЕСА_3 (т.6 а.с.20-22,33-35).

Оригінал довіреності ОСОБА_3 , датованої 06 травня 2005 року, посвідченої від імені приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка О.Б., виданої на нотаріальному бланку ВСВ 655666, реєстровий №6096, суду наданий не був.

Разом із з цим встановлено, що після звернення ОСОБА_3 до суду з вищевказаним позовом протягом менше ніж два місяці було укладено та переукладено договори купівлі-продажу, в результаті чого право власності на спірний житловий будинок та земельну ділянку перейшло до відповідача ОСОБА_1 .

За змістом укладених відповідачем договорів купівлі-продажу зазначено про те, що відчужуваний житловий будинок з надвірними побудовами, земельна ділянка на момент підписання договору не перебуває під забороною (арештом) та у заставі, в податковій заставі за результатом пошуку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі про право власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, виготовленим ОСОБА_22 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, 02 березня 2017 року № 51607984.

В наданих приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Задорожнім О.С. матеріалах вищевказана Інформація від 02 березня 2017 року за № 51607984 відсутня.

Поряд з цим, за заявою представника позивача ОСОБА_23 ухвалою від 22.02.2017 було задоволено заяву про забезпечення позову та накладено арешт: на житловий будинок та земельну ділянку з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.27-28).

Щодо доводів апелянтів про невизнання недійсними довіреності та договорів купівлі-продажу.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч. 2, 4 ст. 207 ЦПК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Згідно з ч. 1 ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом ч. 3 вказаної статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є не вчиненими.

Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.

Такі висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Відповідно до пп.2.1, 2.3 розділу 2 «Положення про Єдиний реєстр довіреностей», затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 29.05.99 №29/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 червня 1999 р. за №362/3655, чинного на момент вчинення нотаріальної дії приватним нотаріусом Гнідюком О.Б. щодо посвідчення довіреності, що була зареєстрована за реєстровим №6096 від 06.05.2005, було передбачено, що реєстрація довіреностей здійснюється шляхом внесення до Єдиного реєстру довіреностей реєстраційного запису (п.2.1). Реєстраційний запис має містити такі відомості: - номер та серію спеціального бланка нотаріальних документів, на якому викладено текст довіреності; - дату посвідчення довіреності;- строк дії довіреності; - номер запису в реєстрі нотаріальних дій; - посаду, прізвище, ім`я, по батькові нотаріуса, який посвідчив довіреність.

У цій справі, що є предметом перегляду апеляційним судом, позивачка ОСОБА_3 заперечувала односторонній правочин (довіреність) зазначаючи, що таку довіреність не вчиняла та ОСОБА_2 на укладення договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 26 січня 2017 року не уповноважувала та волевиявлення такого не мала.

Встановлені в судовому засіданні фактичні обставини справи, зокрема відомості, що містяться у Єдиному реєстрі довіреностей, а також у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка Олександра Борисовича дають суду підстави дійти висновку, що надана приватному нотаріусу Сєровій О.В. довіреність від імені ОСОБА_3 , не була видана позивачкою та посвідчена приватним нотаріусом Гнідюком О.Б. щодо вчинення іншою особою іншої нотаріальної дії.

Крім того, суд звертає увагу, що довіреність, яка надавалася при посвідченні договорів купівлі-продажу від 26.01.2017, датована 06.05.2005, в той час, як право власності на нерухоме майно, яке було відчужене третьою особою від імені ОСОБА_3 , було набуто позивачкою 25.10.2010 року. При цьому будь-яких інших належних і допустимих доказів того, що позивач ОСОБА_3 уповноважила третю особу ОСОБА_2 на відчуження належного їй на праві власності нерухомого майна, суду надано не було, як і не надано доказів, що зазначені в Договорах купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки кошти, які за змістом укладених договорів підлягали сплаті покупцем ( ОСОБА_8 ) представнику продавця ( ОСОБА_2 ), були в подальшому передані позивачу ОСОБА_3 , що могло б свідчити про її волевиявлення щодо відчуження належного їй на праві власності майна.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції визнав не спроможними та відхилив доводи апелянта ОСОБА_1 з посиланням на те, що довіреність від 06 травня 2005 року, договори купівлі-продажу від 26 січня 2017 року та наступні правочини відчуження спірного майна недійсними не визнавались.

Суд першої інстанції обґрунтовано визнав неналежним доказом і відхилив посилання ОСОБА_2 на стенограму розмови, яка начебто відбулася між нею і позивачкою (т.2 а.с.266-269).

Крім того, сам текст стенограми жодним чином не підтверджує доводи третьої особи з самостійними вимогами, що позивач не підписувала договори дарування та надала їй свою згоду на відчуження спірного нерухомого майна.

Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації та витребування майна з чужого незаконного володіння.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17 (провадження № 14-201цс21), пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою.

Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.

У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114-116, 142-144), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 12 лютого 2020 року у справі № П/811/1640/17 (пункт 42), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц,від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Отже, вимоги позивачки ОСОБА_3 про скасуванню рішень державного реєстратора є неналежним способом захисту, оскільки заявлені позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння є належним та ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним.

Тому не підлягають задоволенню заявлені позовні вимоги ОСОБА_3 про: скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного О.С. індексний номер 34117960 від 02 березня 2017 року 16:25:49 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку 3220880903:04:003:0198, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРПНМ 1156661232208);скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного О.С. індексний номер 34114900 від 02 березня 2017 року 15:14:51 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_24 на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРПНМ 1156558432208).

Отже в цій частині оскаржуване рішення районного суду підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Щодо витребування його з чужого незаконного володіння відповідача.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов).

Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

У пункті 49 постанови від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

Надалі Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору у будь-якого суб`єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (пункти 139-141 постанови від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

Суд апеляційної інстанції вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які виникли у цій справі.

Відповідно до частин першої, третьої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Встановивши, що довіреність датована 06.05.2005 року від імені ОСОБА_3 , не була видана позивачкою, будь-яких інших належних і допустимих доказів того, що позивач ОСОБА_3 уповноважила третю особу ОСОБА_2 на відчуження 26 січня 2017 року належного позивачці на праві власності нерухомого майна, суду надано не було, нерухоме майно вибуло з володіння власника поза його волею, а відтак, наявні підстави для задоволення позовних вимог про витребування цієї спірної квартири від добросовісного набувача.

При цьому, як вказувала позивач, що відповідачем ОСОБА_1 не заперечується, останнім було змінено замки в будинку та позивач не має доступу до належного їй спірного майна, а тому виселення відповідача з будинку є належним способом захисту порушених прав позивача. Разом із з цим будь-яких інших осіб, у тому числі членів родини відповідача ОСОБА_1 , які б вселилися в належний позивачу будинок позивачем не зазначено та в ході судового розгляду не встановлено.

Оцінюючи у цій справі наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, суд апеляційної інстанції виходить з такого.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West AllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

У справі, яка переглядається, надаючи оцінку обставинам вибуття спірного нерухомого майна з власності позивачки ОСОБА_3 та набуття відповідачем ОСОБА_1 права власності на вказане нерухоме майно в контексті його добросовісності, суд апеляційної інстанції встановив, що спірний житловий будинок та земельна ділянка вибули на підставі не вчиненого одностороннього правочину (довіреності), тобто воля власника на відчуження нерухомого майна була відсутня.

Відповідач ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, мав об`єктивну можливість звернути увагу, що спірне нерухоме майно (житловий будинок і земельна ділянка) тричі відчужувалась за договорами купівлі-продажу протягом двох місяців - 26 січня 2017 року, 24 лютого 2017 року і 02 березня 2017 року.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

У пункті 92 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18), Велика Палата Верховного Суду (у подібних правовідносинах) дійшла висновку, що з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, позивач не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Таких вимог у цьому провадженні відповідач ОСОБА_1 не заявляв.

Отже, колегія суддів вважає, що витребування вищевказаного нерухомого майна (житлового будинку та земельної ділянки) в ОСОБА_1 не порушує принцип пропорційності втручання у його право власності.

Відповідна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 26 вересня 2023 року у справі № 756/5565/21 (провадження № 61-2923св22).

Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач ОСОБА_1 не позбавлений права на відшкодування завданих йому збитків у зв`язку з вилученням за рішенням суду придбаного ним майна на користь позивача ОСОБА_3 у порядку, визначеному ЦК України.

Обґрунтованим є висновок районного суду, що залучені до участі у справі приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сєрова О.В. та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Задорожній О.С. не є належними відповідачами, оскільки не є сторонами у спірних правовідносинах, що виникли у зв`язку з відчуженням без волі власника-позивача ОСОБА_3 належного їй на праві власності нерухомого майна.

При цьому, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови в задоволенні самостійних позовних вимог третьої особи ОСОБА_2 про витребування спірного нерухомого майна у відповідача ОСОБА_1 на її користь, оскільки у зв`язку з відчуженням у 2010 році домоволодіння та земельної ділянки за договорами дарування на користь позивача ОСОБА_3 , які не визнані в установленому законом порядку недійсними, підстави для витребування майна на користь ОСОБА_2 відсутні.

Як вбачається зі змісту мотивувальної частини оскаржуваного рішення, у задоволенні позову третьої особи ОСОБА_25 судом першої інстанції відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю та безпідставністю цих заявлених вимог. Тому, посилання районного суду ще й на те, що третьої особою ОСОБА_2 пропущений строк звернення з позовом до суду є зайвими.

Поряд з цим, таке помилкове зазначення не призвело до неправильного вирішення справи та може бути виправлено зміною оскаржуваного рішення із виключенням такого висновку з мотивувальної частини оскаржуваного рішення. Тому, вказані доводи апелянта ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованими, а скаргу такою, що підлягає задоволенню частково.

З огляду на положення ст. 367 ЦПК України, колегія суддів відхилила посилання представника апелянта ОСОБА_2 - адвоката Соболівського А.М. на висновок експерта Київського НДЕКЦ МВС України № СЕ-19/111-24/19037-ПЧ від 27 березня 2024 року, проведеної в рамках кримінальної справи, що підпис від імені ОСОБА_10 у графі « ОСОБА_10 » в згоді дружини ОСОБА_6 на укладення Договору дарування домоволодіння в АДРЕСА_1 та земельної ділянки ОСОБА_3 від 25 жовтня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Первушиною Н.Ю., зареєстрований в реєстрі №4335, виконано не ОСОБА_10 , а іншою особою. Вказаний висновок є новим доказом, створеним після ухвалення оскаржуваного рішення районного суду, а тому не був і не міг бути поданий до суду першої інстанції та не міг бути предметом перевірки районним судом.

З цих підстав, суд апеляційної інстанції відхилив посиланняОСОБА_2 та її представника - адвоката Соболівського А.М. на висновок експерта Київського НДЕКЦ МВС України від 19 вересня 2024 року № СЕ-19/111-24/53094-ПЧ за яким встановити чи гр. ОСОБА_3 виконано підпис в довіреності від 06.05.2005 року від імені ОСОБА_3 , посвідченої приватним нотаріусом КМНО Гнідюком О.Б. зареєстрованої в реєстрі за № 6096 - не виявилось можливим. Вказаний висновок також є новим доказом, створеним після ухвалення оскаржуваного рішення районного суду, а тому не був і не міг бути поданий до суду першої інстанції та не міг бути предметом перевірки районним судом (т. 10 а.с. 102-116).

Водночас, відповідні доводи ОСОБА_2 були предметом дослідження у іншій цивільній справі № 359/3951/17 за позовом ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна та за позовом третьої особи ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 про визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку.

Так, постановою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі №359/3951/17 було залишено в силі постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року, якою у позові ОСОБА_2 та у позові третьої особи ОСОБА_1 було відмовлено. Зокрема колегією суддів Касаційного цивільного суду Верховного Суду зазначено, що встановивши, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження своїх доводів, зокрема, що підпис у згоді на дарування ОСОБА_6 домоволодіння та земельної ділянки їй не належить, та враховуючи, що позивачем не доведено, що підпис у вказаній згоді (від 25 жовтня 2010 року) та у реєстрі нотаріальних дій нотаріуса Первушиної Н. Ю., де зареєстрована вказана згода їй не належить, а також те, що пояснення позивача як свідка, не можуть бути належними, достатніми та єдиними доказами у підтвердження її позовних вимог, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання спірних договорів дарування недійсними з підстав недотримання вимог статті 65 СК України (т.8 а.с. 39-60, 63-70).

З огляду на положення частини 4 ст. 82 ЦПК України, колегія суддів визнала вказані обставини встановленими набравшою законної сили постановою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі № 359/3951/17.

Предметом позовних вимог третьої особи ОСОБА_2 у цій справі, яка переглядається апеляційним судом, є витребування нерухомого майна, відповідного клопотання про призначення судової експертизи в суді першої інстанції заявлено не було, а тому колегія суддів відхилила доводи представника апелянта про необхідність призначення судової почеркознавчої експертизи на стадії апеляційного розгляду.

Поряд з цим, вказане не перешкоджає заявляти про перегляд вказаних судових рішень у справі № 359/3951/17 за нововиявленими обставинами.

Колегія суддів перевірила та відхилила посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 372/3572/17-ц (провадження 61-4302св18) оскільки у вказаній справі за позовом ОСОБА_2 визнано недійсним договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,0738 га, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Витачів, кадастровий номер 3223181501:01:040:0020, який укладений 18 серпня 2011 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Первушиною Н.Ю. і зареєстрований в реєстрі за №4218, оскільки вказана земельна ділянка, як і договір дарування від 18 серпня 2011 року, не є предметом спору та (або) заявлених вимог у цій справі, яка переглянута апеляційним судом.

Щодо судового збору.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 цієї статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подачу позовної заяви позивач сплатила судовий збір у розмірі 9 280,00 грн. (8 000 грн. максимальна ставка за майнову вимогу + 1280 грн. за дві немайнові вимоги станом на час подання позовної заяви в 2017 році) (т. 1 а.с. 2).

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення районного суду в частині задоволення позовних вимог щодо скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно, і ухвалив в цій частині нове судове рішення про відмову позивачці ОСОБА_3 в задоволенні цих вимог, а відтак з відповідача ОСОБА_1 на користь позивачки підлягають судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 8 000 грн. (максимальна ставка задоволених майнових позовних вимог).

При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 13 920,00 грн. (9 280 грн. х 150%) (т. 8 а.с. 174). Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги позивача, з позивачки на користь відповідача ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи апеляційним судом у розмірі 1 920 грн. (1280 грн. за дві немайнові вимоги виходячи зі ставки на час подання позову х 150%).

На підставі ст. 141 ЦПК України, понесені апелянтом ОСОБА_2 судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок іншої сторони.

Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2023 року скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного Олександра Сергійовича індексний номер 34117960 від 02.03.2017 16:25:49 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку 3220880903:04:003:0198, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1156661232208) і скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задорожного Олександра Сергійовича індексний номер 34114900 від 02.03.2017 15:14:51 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності ОСОБА_1 на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1156558432208) і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_3 .

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2023 року - змінити, виключивши з його мотивувальної частини висновки про пропуск третьою особою ОСОБА_2 строку звернення з позовом до суду.

В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2023 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 8 000 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції у розмірі 1920грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 04 жовтня 2024 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

О.В. Борисова

В.М. Ратнікова