Постанова

від 30.09.2024 по справі 916/926/21

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/926/21Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Ярош А.І.,

суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Кияшко Р.О.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури: Євглевський А.В.,

від Маяківської сільської ради Одеського району Одеської області: не з`явився

від Білгород-Дністровської районної державної адміністрації: не з`явився

від Біляївської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок: Кравченко О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 року, суддя в І інстанції Невінгловська Ю.М., повний текст якого складено 22.04.2024, в м. Одесі

у справі: №916/926/21

за позовом: заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Маяківської сільської ради Одеського району Одеської області та Білгород-Дністровської районної державної адміністрації

до відповідача: Біляївської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок

про розірвання договору оренди, скасування рішення державного реєстратора, припинення права оренди земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

В червні 2021 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації, Білгород-Дністровської районної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Біляївської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок, в якій просив суд:

- розірвати договір оренди, укладений 20.09.2004 року між Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією та Біляївською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалок, щодо земельної ділянки водного фонду загальною площею 2,1518 га, яка знаходиться на території Білгород-Дністровського району 47 км траси Одеса-Ізмаїл Одеської області, для розміщення Єгерського пункту «Хатки», який зареєстрований у Одеській регіональній філії ДП «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 20.09.2004 року № 259, а також зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно згідно рішення державного реєстратора реєстраційної служби Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області Алексєєнко В.А. від 20.08.2014 року № 15262973 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 204657851208, номер запису про інше речове право 6735414);

-скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області Алексєєнко В.А. від 20.08.2014 року № 15262973 щодо державної реєстрації за Біляївською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалок права оренди на земельну ділянку площею 2,1580 га, яка знаходиться на території 47 км траси Одеса-Ізмаїл, Білгород-Дністровського району Одеської області, кадастровий номер 5120887400:01:005:0001, для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей;

- припинити право оренди Біляївської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок на земельну ділянку площею 2,1580 га, яка знаходиться на території 47 км траси Одеса-Ізмаїл, Білгород-Дністровського району Одеської області, кадастровий номер 5120887400:01:005:0001, для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей..

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Біляївською РО УТМР здійснюється використання земельної ділянки водного фонду площею 2,1580 га з кадастровим номером 5120887400:01:005:0001 відповідно до договору оренди, укладеного 20.09.2004 з Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією, в порушення вимог земельного, водного та природоохоронного законодавства.

Прокурором зазначено, що орендована земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Дністер та на території заповідного урочища «Дністровські плавні».

В свою чергу, членами Біляївської РО УТМР всупереч ст. 61 Земельного кодексу України, ст. 88, 89 Водного кодексу України, ст. 16, 30 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», а також п. 18, 26, 29 договору оренди земельної ділянки здійснено самочинне будівництво дачних будинків,а на 18 з таких будинків вже набуто право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно третіми особами.

У зв?язку з цим, враховуючи, що відповідачем здійснюється використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, а також використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, прокурор на підставі п. «г», «т» ст. 141, ст. 152, 211 Земельного кодексу України, ст. 611, 651 ЦК України, ст. 32 Закону України «Про оренду землі», ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» просив суд розірвати договір оренди, скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди та припинити право оренди відповідача на земельну ділянку..

Рішенням Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 у справі №916/926/21 у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорювана земельна ділянка знаходиться поза межами заповідного урочища «Дністровські плавні».

Крім того, судом, зазначено, що на орендованій земельній ділянці, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Дністер, здійснено будівництво ряду дачних будинків і такі дачні будинки не є капітальними, а їх розміщення здійснено на підставі дозволу, виданого розпорядженням Білгород-Дністровської районної державної адміністрації від 27.12.2006 №1500/2006 «Про затвердження містобудівного обґрунтування розвитку існуючого єгерського пункту «Хатки» Біляївської районної організації українського товариства мисливців та рибалок».

Додатково суд зазначив, що обраний прокурором спосіб у вигляді розірвання договору та скасування рішення державного реєстратора без вирішення питання щодо повернення спірної земельної ділянки орендодавцеві у зв`язку з находженням на ній нерухомого майна, що належить третім особам без вирішення питання щодо цих об`єктів нерухомості, не лише не захищає цей інтерес станом на момент ухвалення рішення судом, але й у певній мірі перешкоджає в його належному захисті в подальшому, так як припиняє правову підставу отримання орендних платежів та не відновлює її становище.

15.05.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури, в якій останній просить рішення Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 у справі №916/926/21 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В обгрунтування вимог апеляційної скарги скаржник зазначає, що як вбачається з листа відділу Держземагенства у Білгород-Дністровському районі від 01.07.2015 Nє 10-1510-0.13-1572/2-15 прибережна захисна смуга на території Удобненської сільської ради не встановлена. Водночас, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом орендована Біляївською РО УТМР земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги ріки Дністер, щодо якої у відповідності до наведених положень законодавства встановлений особливий правовий режим використання.

Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що збудовані на земельній ділянці дачні будинки не є капітальними, а відтак їх будівництво відповідає режиму прибережної захисної смуги річки Дністер. На думку скаржника, законодавцем щодо прибережних захисних смуг, як природоохоронних територій з режимом обмеженої господарської діяльності, встановлено пряму заборону будівництва дач (п. «г» ч. 2 ст. 61 ЗК України, п. 4 ч. 2 ст. 89 ВК України). Розташовані на орендованій земельній ділянці дачні будинки не відносяться до гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд, а тому їх розміщення в межах прибережної захисної смуги ріки Дністер є незаконним.

Дачні будинки збудовані на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 5120887400:01:005:0001 за цільовим призначенням відноситься до земель водного фонду, а положеннями договору оренди визначено умови її використання - під розміщення єгерського пункту «Хатки», будівництва дачних будинків умовами договору не передбачено.

Наголошує, що загальний суспільний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпеки довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою задля самочинного будівництва на ній дачних будинків.

Додатково вказав, що суд першої інстанції (без врахування приписів ст. 54 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» щодо порядку зміни меж/скасування території природно-заповідного фонду) прийшов до хибного висновку, що території, які зазнали техногенного впливу, не можуть використовуватися як землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а тому повинні знаходитись за межами заповідного урочища «Дністровські плавні».

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

Зокрема, відповідач зазначає, що прокуратура жодним чином не надала належного, достовірного та достатнього доказу того що відповідач припустився порушення норм земельного (статті 21, 96, 124, 141, 143, 211 ЗКУ, стаття 25 Закону України "Про оренду землі") і природоохоронного законодавства (статті 8, 9, 16, 30 Закону України "Про природно - заповідний фонд України", статті 60, 61 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища") при використанні спірної земельної ділянки. Вона не доказала того, що земельна ділянка загальною площею 2.1580 га, що розташована поза межами населеного пункту на території Білгород - Дністровського району Одеської області, з кадастровим номером 5120887400:01:005:0001, знаходиться в межах території заповідного урочища "Дністровські плавні", національного природного парку "Нижньодністровський" і прибережної захисної смуги річки Дністер. Також в матеріалах справи відсутні будь - які докази того, що будівлі на території спірної ділянки є капітальними. Такими доказами можуть бути висновки землевпорядної та будівельно - технічної експертизи, виконані судовими експертами.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.06.2024 у складі головуючого судді Ярош А.І., суддів: Савицького Я.Ф., Принцевської Н.М. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 у справі №916/926/21 та призначено розгляд даної справи на 06.08.2024 об 11:00.

У зв`язку з перебуванням судді, який не є суддею-доповідачем, Савицького Я.Ф., відповідно до наказу голови суду від 23.07.2024 №195-в у відпустці з 29.07.2024 по 30.08.2024, на підставі розпорядження керівника апарату суду від 05.08.2024 №317 було здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи №916/926/21, внаслідок якого для розгляду апеляційної скарги сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя Ярош А.І., судді: Діброва Г.І., Принцевська Н.М.

Ухвалою суду від 05.08.2024 прийнято справу №916/926/21 за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратур на рішення Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 до провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя Ярош А.І., судді: Діброва Г.І., Принцевська Н.М.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.06.2024 розгляд справи №916/926/21 відкладено на 03.09.2024 о 12:00 та в подальшому оголошено перерву в розгляді даної справи до 30.09.2024 о 12:30.

В судовому засіданні 30.09.2024 представник Білгород-Дністровської районної державної адміністрації не з`явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України, оскільки неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за відсутності представника Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, за наявними матеріалами справи яких достатньо для розгляду заяви по суті.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія звертає увагу, що оскільки у даному разі прокурор, формуючи позовні вимоги, застосував певну правову аргументацію обраного ним способу захисту, апеляційному господарському суду необхідно дослідити питання, які стосуються обставин доведеності позивачем порушеного права держави, який необхідний та ефективний спосіб захисту у такому випадку має застосовуватися і чи є спосіб захисту, встановлений прокурором у позовній заяві, належним та таким, що призведе до відновлення порушеного права позивача.

Визначення предмета та підстав позову є правом позивача, у той час як встановлення його обґрунтованості - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, і саме у такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом. Отже, обрання позивачем способу захисту, який не відповідає змісту правовідносин, не здатний відновити порушені права з огляду на відсутність механізму виконання такого рішення, є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04.04.2023 у справі № 902/311/22, від 08.11.2022 у справі № 917/304/21, від 19.01.2022 у справі № 910/6899/21.

Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема: визнання правочину недійсним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та постановах Верховного Суду від 04.04.2023 у справі № 902/311/22, від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21, від 04.10.2022 у справі № 914/2476/20, від 08.11.2022 у справі № 917/304/21.

Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи, та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі №923/876/16 та постановах Верховного Суду від 20.12.2022 у справі №914/1688/21, від 18.10.2022 у справі № 912/4031/20, від 13.09.2022 у справі №910/9727/21.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 та постановах Верховного Суду від 20.12.2022 у справі №914/1688/21, від 04.10.2022 у справі №914/2476/20, від 08.11.2022 у справі № 917/304/21.

Так, предметом позову у даній справі є вимоги прокурора про:

-розірвання договору оренди, укладеного 20.09.2004 року між Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією та Біляївською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалок, щодо земельної ділянки водного фонду загальною площею 2,1518 га;

-скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації за Біляївською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалок права оренди на земельну ділянку площею 2,1580 га;

-припинення права оренди Біляївської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок на земельну ділянку площею 2,1580 га.

У даній справі, позовні вимоги прокурора обґрунтовані тим, що Біляївською РО УТМР здійснюється використання земельної ділянки водного фонду площею 2,1580 га з кадастровим номером 5120887400:01:005:0001 відповідно до договору оренди, укладеного 20.09.2004 з Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією, в порушення вимог земельного, водного та природоохоронного законодавства. Орендована земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Дністер та на території заповідного урочища «Дністровські плавні».

В свою чергу, на думку прокурора, членами Біляївської РО УТМР всупереч ст. 61 Земельного кодексу України, ст. 88, 89 Водного кодексу України, ст. 16, 30 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», а також п. 18, 26, 29 договору оренди земельної ділянки здійснено самочинне будівництво дачних будинків, а на 18 з таких будинків вже набуто право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно третіми особами.

У зв?язку з цим, враховуючи, що відповідачем здійснюється використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, а також використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, прокурор на підставі п. «г», «т» ст. 141, ст. 152, 211 Земельного кодексу України, ст. 611, 651 ЦК України, ст. 32 Закону України «Про оренду землі», ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» просив суд розірвати договір оренди, скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди та припинити право оренди відповідача на земельну ділянку.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що розірвання спірного договору оренди землі матиме для орендодавця належний ефект в частині захисту його прав лише в тому випадку, якщо це розірвання спричинить фактичне повернення орендарем земельної ділянки. Таким чином, розірвання спірного договору оренди землі та скасування рішення державного реєстратора не призведе до повернення відповідачем земельної ділянки на умовах визначених договором через наявність на ній об`єктів, що належать на праві власності третім особам і які нерозривно пов`язані з цією земельною ділянкою. А без такого повернення належний захист порушених прав належного землекористувача, що стало підставою для подання цього позову Прокурором, є неможливим.

Таким чином, суд виснував, що обраний прокурором спосіб у вигляді розірвання договору та скасування рішення державного реєстратора без вирішення питання щодо повернення спірної земельної ділянки орендодавцеві у зв`язку з находженням на ній нерухомого майна, що належить третім особам без вирішення питання щодо цих об`єктів нерухомості, не лише не захищає цей інтерес станом на момент ухвалення рішення судом, але й у певній мірі перешкоджає в його належному захисті в подальшому, так як припиняє правову підставу отримання орендних платежів та не відновлює її становище.

Судова колегія погоджується із таким висновком суду першої інстанції, зважаючи на таке.

В силу частини 4 статті 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи чисельну практику Верховного Суду, колегія апеляційного господарського суду зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію.

Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі Чахал проти Сполученого Королівства (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У ст. 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 3, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі Афанасьєв проти України (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст. 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 651 Цивільного кодексу України та частині 1 статті 188 Господарського кодексу України, розірвання договору допускається лише за згодою сторін. Виключенням з цього загального правила є випадки, якщо право на односторонню відмову від договору передбачене договором або законом.

Відповідно до частин другої, третьої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Таким чином, закон пов`язує можливість розірвання договору одночасно з наявністю істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, та з наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, при істотній зміні обставин, з яких сторони виходили, укладаючи договір.

У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв`язку з виконанням цього договору (частина третя статті 652 ЦК України).

Суд ураховує, що за загальним правилом укладаючи Договір, сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей. Проте, під час виконання договору можуть виявлятись обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін. При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися. Інтереси сторін можуть порушуватись будь-якою зміною обставин, що виникають у ході виконання договору, проте, лише істотна зміна обставин визнається підставою для вимоги про зміну чи розірвання договору. Зміна обставин вважається істотною, тільки якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (постанова Верховного Суду від 16.02.2022 у справі № 910/13557/21).

Судова колегія зазначає, що вимога прокурора про розірвання договору оренди та припинення права оренди щодо спірної земельної ділянки не є ефективним способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Даний позов фактично містить вимоги про встановлення судом факту, що має юридичне значення (припинення правовідносин), та не стосується захисту права цивільного, тому задоволення таких вимог не є ефективним способом захисту права позивача, оскільки в даному випадку позов не містить вимог щодо застосування наслідків розірвання договору оренди земельної ділянки, яка є предметом вказаного спору.

Щодо вимоги про скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації за Біляївською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалок права оренди на спірну земельну ділянку, судова колегія звертає увагу, що, оскільки, прокурором не заявлено вимоги щодо застосування наслідків розірвання договору оренди земельної ділянки, наприклад, витребування земельної ділянки чи усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою, що само по собі й було б підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Для внесення такого запису на підставі зазначеного рішення суду окремо скасовувати запис про державну реєстрацію за відповідачем не потрібно.

Суд апеляційної інстанції, з урахуванням положень наведених норм та вищезазначених фактичних обставин справи вважає, що у даному випадку, обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимог про розірвання договору оренди, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди та припинення права оренди відповідача на земельну ділянку не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки або відшкодування шкоди.

У справі, що переглядається, задоволення позовних вимог прокурора не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним зазначеним майном, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту у зв`язку з находженням на ній нерухомого майна, що належить третім особам без вирішення питання щодо цих об`єктів нерухомості.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що обраний Прокурором спосіб захисту прав не є ефективним.

Невірно обраний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті (пункт 29 постанови Верховного Суду від 19.02.2020 р. у справі № 911/269/19 ).

Обрання прокурором неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому суд апеляційної інстанції не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги щодо незаконності оскаржуваних прокурором рішень рад по суті позову.

Подібні за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20 ).

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 у справі №916/926/21.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 у справі №916/926/21 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 11.04.2024 у справі №916/926/21 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі статтями 286-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 07.10.2024.

Головуючий суддя А.І. Ярош

суддіГ.І. Діброва

Н.М. Принцевська