Рішення

від 08.10.2024 по справі 203/3949/24

КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 203/3949/24

Провадження № 2/0203/1609/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.10.2024 року Кіровський районний суд міста Дніпропетровська у складі судді Єдаменка С.В. розглянувши у спрощеному порядку без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди,

встановив:

06 серпня 2024 року до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся ОСОБА_1 з позовом до ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи. 12 червня 2024 року він здійснював поїздку до м. Дніпра. При цьому в касі автовокзалу по АДРЕСА_1 , начальником каси було проігноровано вимоги постанови Кабінету Міністрів України № 555 від 16.08.1994 р. та безпідставно відмовлено в надані квитка на безоплатний проїзд в автобусі приміського сполучення по маршруту Новомосковськ-Дніпро і видано квиток на проїзд по повній вартості 55 грн. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови йому, як особі з інвалідністю ІІ групи, на безоплатний проїзд на пасажирському транспорті загального користування на приміських маршрутах та стягнути з відповідача у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення його прав, 40 000 грн. (а.с.1-3)

Згідно вимог ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до ст.274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи, справи, що виникають з трудових відносин, а також може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

За змістом ст.279 ЦПК України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Ухвалою судді Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 серпня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін у справі. (а.с.12)

Відповідач свій відзив не подав, маючи у повному обсязі можливість реалізувати надані Законом процесуальні права на заперечення для спростування аргументів позовної заяви; про жодні причини неможливості подання доказів письмово суду не повідомляв.

Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши зібрані докази, відповідно до ч.8 ст.178 ЦПК України дійшов висновку про вирішення справи в межах заявлених вимог за наявними в ній матеріалами, виходячи з встановлених наступних обставин.

Судом встановлено, що позивач є пенсіонером та особою з інвалідністю ІІ групи довічно (інвалідність армії), що підтверджується копією пенсійного посвідчення. (а.с.9)

12 червня 2024 року позивач мав намір здійснити поїздку приміським транспортом з м. Новомосковська Дніпропетровської області до м. Дніпра, для чого прибув до автовокзалу, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 .

В касі автовокзалу позивачу було відмовлено у видачі квитка на безкоштовний проїзд в автобусі приміського сполучення та продано квиток на проїзд по повній вартості 55 грн. на рейс 8012 м. Новомосковськ - м.Дніпро. (а.с.4)

16 червня 2024 року позивач звернувся до ПрАТ «ДОПАС» із заявою про надання роз`яснень щодо підстав позбавлення його, як особи з інвалідністю ІІ групи, права на безоплатний проїзд у пасажирському приміському транспорті. (а.с.8)

Звертаючись до суду з позовом позивач посилався на те, що діями відповідача щодо відмови у безоплатному проїзді було порушено його право, встановлене законодавством України, на безоплатний проїзд на міському пасажирському транспорті загального користування та приміських маршрутах, як людини з інвалідністю ІІ групи.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, окрім іншого: визнання права; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року № 354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» було введено безплатний проїзд для пенсіонерів за віком на міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі).

Пунктом 1-1 вказаної постанови установлено, що право на безплатний проїзд надається за наявності посвідчення встановленого зразка чи довідки, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який зареєстрований у зазначеній системі і видається на безоплатній основі.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.1994 року № 555 чинність постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року № 354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» було поширено на інвалідів.

Відповідно до ст.38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» особи з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.

Особи з інвалідністю, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю першої групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю або дитину з інвалідністю), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, морського, внутрішнього водного та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня.

Звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не допускається.

Статтею 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» визначено, що пільги, передбачені цим Законом, зберігаються за особами з інвалідністю та дітьми з інвалідністю незалежно від виду виплачуваної пенсії або допомоги, призначеної замість пенсії.

У випадках, коли іншими нормативно-правовими актами передбачені норми, що підвищують встановлений цим Законом рівень соціального захисту осіб з інвалідністю, застосовуються положення тих нормативно-правових актів, які визначають найбільший рівень соціального захисту осіб з інвалідністю.

Якщо особа з інвалідністю має право на одну і ту ж пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга їй надається лише за одним з них за її вибором (незалежно від підстави встановлення пільги).

Враховуючи вищенаведені норми вбачається, що позивач мав законне право на звернення до квиткової каси ПрАТ «ДОПАС» з метою отримання пільгового квитка, а відмова відповідача у здійснені права позивача на безоплатний проїзд приміським маршрутом безпідставно базувалась виключно на положеннях ст.38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», без врахування положень ст.38-2 вказаного Закону, якою визначено, що якщо особа з інвалідністю має право на одну і ту ж пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга їй надається лише за одним з них за її вибором (незалежно від підстави встановлення пільги).

Тобто, в даному випадку, позивач за його вибором мав право на безоплатний пільговий проїзд на приміському маршруті м. Новомосковськ - м. Дніпро впродовж всього року на підставі п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.1994 року № 555 «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року № 354» на інвалідів.

Відповідно до ст.38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» пільгове перевезення осіб з інвалідністю здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України «Про транспорт».

Порядок транспортного обслуговування осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю на пільгових умовах визначається нормативно-правовими актами, що регламентують правила користування громадянами повітряним, залізничним, морським, внутрішнім водним, автомобільним та міським електричним транспортом.

Статтею 12 Закону України «Про транспорт» передбачено, що підприємства транспорту зобов`язані забезпечувати потреби громадян, підприємств і організацій у перевезеннях; права на пільги громадян щодо користування транспортом.

Згідно ст.30 Закону України «Про транспорт» до складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

Статтею 36 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено, що автостанції надають пасажирам послуги, пов`язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, - послуги, пов`язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху.

До обов`язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам та автомобільному перевізнику належить, зокрема, продаж квитків.

Пунктом 111 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 року № 176 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.09.2007 року № 1184) (далі-Правила), визначено, що рішення про відкриття або закриття автостанції приймається її власником з обов`язковим інформуванням органу місцевого самоврядування, на території якого розташовується автостанція. Організація роботи автостанції покладається на її власника.

Відповідно до п.115 Правил продаж квитків здійснюється власником автостанції, автомобільним перевізником, водієм чи іншим суб`єктом господарювання, уповноваженим на це автомобільним перевізником чи власником автостанції.

Згідно абз.2 п.124 Правил власники автостанцій несуть відповідальність згідно із законом за якість та безпечність послуг, що надаються автостанціями пасажирам і автомобільним перевізникам, доступність, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.

Відповідно до п.130 Правил особи, що користуються пільгами з оплати проїзду автобусами міжміського та/або приміського сполучення, звертаються у квиткову касу автостанції для внесення відповідної позначки до касової відомості та отримання квитка на пільговий проїзд.

З наданого позивачем квитка вбачається, що останній ним було придбано в касі автобусної станції ПрАТ «ДОПАС», розташованої за адресою: Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул.195 Стрілецької дивізії, 1А, обов`язок продажу якого та забезпечення права на безоплатний проїзд позивача відповідно до наведених вище норм Закону України «Про транспорт», Закону України «Про автомобільний транспорт» та Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, покладався саме на відповідача як власника автостанції.

Статтею 13 Закону України «Про транспорт» передбачено, що відповідальність підприємств транспорту за невиконання або неналежне виконання зобов`язань щодо перевезення пасажирів, багажу, а також відповідальність перед пасажиром за несвоєчасне подання транспорту визначається кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими законодавчими актами України.

До загальних умов цивільно-правової відповідальності відносяться: 1) протиправний характер поведінки (дій чи бездіяльності) особи, на яку передбачається покласти відповідальність (чи настання інших спеціально передбачених законом або договором обставин); 2) наявність у потерпілої особи шкоди або збитків; 3) причинний зв`язок між протиправною поведінкою порушника і наступними шкідливими наслідками; 4) вина правопорушника.

Сукупність перерахованих умов, за загальним правилом необхідних для покладання цивільно-правової відповідальності на конкретну особу, називається складом цивільного правопорушення. Відсутність хоча б одного із зазначених умов відповідальності, як правило, виключає її застосування. Встановлення даних умов здійснюється саме у зазначеній черговості, оскільки відсутність одного з попередніх умов позбавляє сенсу встановлення інших (наступних) умов.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 року по справі № 908/2138/16, за якою для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, за відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Відповідно до положень ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;3) в інших випадках, встановлених законом.

В п.9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З урахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість, доведеність та необхідність задоволення позовних вимог позивача в частині визнання протиправними дій відповідача з відмови позивачу у безоплатному проїзді на пасажирському транспорті загального користування на приміських маршрутах, а також відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав останнього на безоплатний проїзд, як особі з інвалідністю ІІ групи, гарантованих постановою Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993 року № 354.

Врахувавши характер та глибину душевних страждань, обставини справи, принципи розумності та справедливості, суд вважає за необхідне позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди задовольнити частково, стягнувши з відповідача на користь позивача у рахунок відшкодування моральної шкоди 2 000 грн.

Враховуючи, що позивача в силу п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнено від сплати судового збору та часткове задоволення позову, з відповідача на користь держави відповідно до ст.141 ЦПК України слід стягнути судовий збір в розмірі 121 грн. 12 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.15, 16, 23, 1167 ЦК України, ст.ст.2, 4, 5, 10-13, 76-81, 141, 211, 223, 247, 258, 259, 263-268, 274 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» з відмови ОСОБА_1 на безоплатний проїзд на пасажирському транспорті загального користування на приміських маршрутах.

Стягнути з Приватного акціонерноготовариства «Дніпропетровськеобласне підприємствоавтобусних станцій» (кодЄДРПОУ 03113549;адреса:49038,м.Дніпро,вул.128-оїБригади Тероборони,буд.10) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ;РНОКПП НОМЕР_1 ;адреса: АДРЕСА_2 ) у рахунок відшкодування моральної шкоди 2000(двітисячі) гривень.

В решті позову - відмовити.

Стягнути з Приватного акціонерноготовариства «Дніпропетровськеобласне підприємствоавтобусних станцій» (код ЄДРПОУ 03113549; адреса: 49038, м. Дніпро, вул. 128-ої Бригади Тероборони, буд. 10) на користь держави судовий збір в розмірі 121(стодвадцять одна) гривня 12 копійок.

Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченомуст.273 ЦПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його підписання.

Суддя С.В.Єдаменко