Постанова

від 09.10.2024 по справі 903/31/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року Справа № 903/31/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Саврій В.А., суддя Коломис В.В. , суддя Миханюк М.В.

розглянувши апеляційну скаргу Приватного підприємства КРП на рішення Господарського суду Волинської області від 02.07.2024 (повний текст - 04.07.2024) у справі №903/31/24 (суддя Гарбар І.О.)

за позовом Приватного підприємства КРП

до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права

про стягнення 217385,49 грн,

Апеляційну скаргу розглянуто судом без повідомлення учасників справи, відповідно до ч.13 ст.8, ч.3 ст.252 та ч.ч.2, 10 ст.270 ГПК України

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Волинської області від 02.07.2024 у справі №903/31/24 відмовлено у задоволенні позову Приватного підприємства КРП до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про стягнення 217385,49 грн.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням Приватне підприємство "КРП" звернулося до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.

Апелянт в скарзі, зокрема, зазначає, що правовідносини з оренди приміщення виникли за наслідком приймання-передачі приміщення, та укладення актів здачі-приймання робіт (надання послуг), а також здійснених проплат за оренду приміщення в у розмірах зазначених у Таблиці і викладеній у заяві про усунення недоліків.

На думку апелянта судом не було здійснено оцінку доказу проплати на суму 21777 грн 00 коп. згідно умов договору №24/1 від 24.01.2023. Фактично у призначенні платежу відповідач зазначив на підставу для оплати - договір реструктуризації. Здійснення вказаного платежу підтвердило факт укладення вказаного договору і є прийняттям пропозиції укласти договір про реструктуризацію. Дане вбачається з копії платіжної інструкції №575 від 27.01.2023, котра міститься у матеріалах справи.

Фактично здійсненням даної проплати було засвідчено бажання укласти договір №24/1 від 24 січня 2023 року, а також було визнано суму заборгованості, що підлягає реструктуризації відповідно до п.1 договору та становить 196000,00 грн (п.3) Договору. Здійснена проплата в розмірі 21777 грн 00 коп. становить 4 платежі по графіку погашення заборгованості за оренду нежитлового приміщення.

Фактично, погодившись на укладення договору про реструктуризацію боргу, передавши підписаний із сторони ПП КРП договір реструктуризації заборгованості, директор коледжу попросив час на ознайомлення із ним. Після чого частково виплатив заборгованість відповідно до графіка погашення заборгованості. На прохання передати екземпляр договору підписаний із сторони коледжу директор зазначав, що він на вивченні у юридичному відділі. А зараз відповідач зайняв позицію, що взагалі такого договору не укладав, проте докази, котрі в першу чергу полягають у проведених проплатах із зазначенням суми платежу, підстав платежу, дають можливість оцінити правовідносини, що склались між учасниками судового спору саме на користь позивача, котрий здавав в оренду приміщення за 12000,00 грн, а не 2000,00 грн, як на це вказує відповідач.

Скаржник стверджує, що відповідач маніпулює підписанням договору №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна від 24.01.2023, підмінює договір оренди нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020, проте в цей же час здійснює відповідні проплати більше 10000,00 грн, підписує акти здачі-приймання робіт (надання послуг) на суми 12000,00 грн.

Крім цього апелянт зазначає, що орієнтовний розмір понесених витрат на правову допомогу адвоката становить 10000,00 гривень.

На підставі викладеного позивач просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 02.07.2024 у справі №903/31/24 за позовом ПП КРП до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про стягнення заборгованості, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі; судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного підприємства КРП на рішення Господарського суду Волинської області від 02.07.2024 у справі №903/31/24. Роз`яснено учасникам справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження. Запропоновано у строк до 29.08.2024 подати письмовий відзив на апеляційну скаргу, та докази надсилання копії відзиву та доданих до нього документів апелянту.

30.08.2024 від відповідача до суду надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу (лист від 29.08.2024).

Відповідач вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення по справі, не допустив жодних порушень норм матеріального чи процесуального права, повністю і всебічно дослідив усі доводи і аргументи сторін по справі, надав усім доказам належну правову оцінку і ухвалив законне рішення.

Зазначає, що наданий відповідачем в суді першої інстанції оригінал договору оренди був детально оглянутий судом. Встановлено, що орендна плата була визначена в розмірі 2000,00 гривень за місяць, а тому відповідачем повністю виконано усі умови договору і ніяких боргів не має.

Договір №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по вул.Карбишева, 2, м.Луцьк від 24 січня 2023 року та графік погашення заборгованості ніколи Луцьким фаховим коледжем рекреаційних технологій і права не підписувалися, отже не мали і не мають ніякої юридичної сили.

Акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, може підтверджувати заборгованість лише за певних умов.

На переконання відповідача, зазначена в акті звірки взаєморозрахунків інформація не підтверджується первинними документами. Більше того, в тексті акту взаєморозрахунків від 06.12.2022 не зазначено прізвища, ім`я та по-батькові посадової особи, уповноваженої на проведення звірки взаєморозрахунків. В Луцькому коледжі рекреаційних технологій і права уповноваженою особою на проведення і підписання актів звірки взаєморозрахунків є головний бухгалтер коледжу Зимоніна М.М., вказана особа такої звірки не проводила, акту від 06.12.2022 від імені коледжу не підписувала, а тому цей акт є нікчемним.

Крім того, директор коледжу ОСОБА_1 не має фінансової або економічної освіти, не був уповноважений на проведення звірок, так як у коледжі така функція покладена на головного бухгалтера. Вказані обставини підтверджуються відповідними трудовими контрактами та посадовими обов`язками керівників коледжу.

Також зазначає, що при передачі документації, колишній директор коледжу ОСОБА_2 серед інших документів передав і оригінал договору оренди нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020 за підписами директора ПП «КРП» Лозинської Л.Ю. та директора коледжу Ліщини В.О. та проставленими мокрими печатками. В пункті 5.2 цього договору зазначена ціна 2000,00 гривень. Оригінал договору був наданий суду для дослідження.

На підставі викладеного відповідач просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області залишити без змін.

Розглядом матеріалів справи встановлено.

Сторонами будо надано до суду першої інстанції копії Договору оренди нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020, укладеного між Приватним підприємством КРП (Орендодавець) та Луцьким фаховим коледжем рекреаційних технологій і права (Орендар).

Умови даного договору є однаковими, окрім пункту 5.2.

Згідно пункту 1.1. Орендодавець зобов`язується передати Орендареві в строкове платне користування нежитлове приміщення по вулиці Карбишева, 2 в м.Луцьку площею 2042,3 м.кв., а Орендар зобов`язується прийняти це майно, своєчасно сплачувати орендну плату та після припинення цього договору повернути орендоване майно Орендодавцеві в належному стані.

Пунктом 5.3. договору погоджено, що орендна плата сплачується незалежно від результатів господарської діяльності Орендаря, щомісячно, до 5 числа наступного місяця.

У відповідності до п.7.1., 7.2. договору, договір вступає в силу з 01 січня 2020 року і діє до 31 грудня 2020 року. Якщо за один календарний місяць до закінчення терміну цього договору сторони письмово не заявляли про небажання його продовжувати, договір вважається продовженим на тих самих умовах і на той самий строк.

При цьому, у наданій позивачем редакції договору (а.с.5-7): п.5.2. договору: розмір орендної плати, яку Орендар зобов`язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 12000,00 грн.

У наданій відповідачем редакції: п.5.2. договору: розмір орендної плати, яку Орендар зобов`язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 2000,00 грн.

Позивач доводив, що умови договору Орендарем не виконувались належним чином в частині проведення щомісячної оплати, та 06.12.2022 між сторонами було проведено фактично звірку взаємних розрахунків, підписано акт звірки взаєморозрахунків з котрого вбачається наявність заборгованості зі сплати орендної плати на суму 196000,00грн, та фіксується нарахування та проведення оплат (перша оплата 10.06.2020, остання проплата 06.12.2022, а.с.10-11).

На підтвердження часткової оплати подав до суду банківські виписки за період з 01.01.2020 по 31.12.2020, з 01.01.2021 по 31.12.2021 та з 01.01.2022 по 31.12.2022 (а.с.13-15).

07.12.2022 наручно керівником ЛФКРТіП ОСОБА_1 отримано претензію за №02 (а.с.12) у відповідності до котрого було повідомлено про наявність заборгованості станом на 31 жовтня 2022 року в сумі 196000,00 грн.

За доводами позивача, 24.01.2023 між ПП КРП та ЛФКРТіП укладено Договір №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по АДРЕСА_1 від 24 січня 2023 року (а.с.29-32).

Згідно п.3 договору, сума заборгованості, що підлягає реструктуризації відповідно до пункту 1 договору, становить 196000,00 грн, що підтверджується актом звіряння взаєморозрахунків, який в обов`язковому порядку додається до договору та є його невід`ємною частиною.

Відповідно до п.4 договору, боржник зобов`язується виплатити у повному обсязі заборгованість, зазначену в пункті 3 договору, шляхом перерахування щомісяця коштів з поточного рахунка боржника на поточний рахунок кредитора рівними частинами починаючи з першого числа місяця, в якому укладено договір, відповідно до графіка погашення заборгованості згідно з додатком, який є його невід`ємною частиною, не пізніше останнього числа відповідного місяця.

Згідно п.9 договору, за повне або часткове нездійснення платежів згідно з графіком погашення заборгованості у розмірі, що дорівнює сумі тримісячних платежів, кредитор має право достроково розірвати договір в односторонньому порядку, здійснювати заходи щодо дострокового стягнення непогашеної суми заборгованості згідно з договором, нараховувати на непогашену суму заборгованості неустойку (штраф, пеню), проценти річних, інфляційні нарахування.

Відповідно до п.9.3. договору, у разі повного або часткового нездійснення платежів згідно з графіком погашення заборгованості у розмірі, що дорівнює сумі тримісячних платежів, боржник зобов`язується сплатити кредитору пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми непогашеної заборгованості за кожний день прострочення, штраф у розмірі 7%, а також три проценти річних та інфляційні нарахування.

Графік погашення заборгованості в розмірі 196000,00 грн було реструктуризовано на рівні платежів, з кінцевим строком сплати 31.12.2025, щомісячний платіж передбачався в сумі 5444,44 грн (а.с.32).

Разом з цим, як слідує з матеріалів справи, даний договір відповідачем не підписаний.

Однак, 27.01.2023 відповідач здійснив платіж на суму 21777,76 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №575 від 27.01.2023 з призначенням платежу: часткова оплата за оренду приміщення згідно договору (за січень 2023, лютий 2023, березень 2023, квітень 2023) №24/1 від 24.01.2023 (а.с.33).

Позивач доводить, що заборгованість відповідача перед позивачем становить 217385,49 грн, з них 174223,00 грн основного боргу, 1895,32 грн інфляційних втрат, 2147,95 грн 3 % річних, 26959,22 грн пені, 12196,00 грн штрафу.

За доводами відповідача ним належно і в повній мірі виконувалися усі умови договору оренди нежитлового приміщення від 01.01.2020 (а.с.84-86), в тому числі і щодо своєчасної сплати орендних платежів, що підтверджується платіжними дорученнями №№438, 439, 445, 446, 447, 448, 449, 450, 466, 468, 469 за 2020 рік, №№ 467, 472, 482, 483, 491,496 за 2021 рік та за №№500, за 2022 рік 512, 541, 555, 556 (а.с.16-28). На підтвердження вказаних обставин відповідач подав до суду належним чином завірені копії виставлених рахунків та актів приймання - передачі виконаних робіт за 2021 та 2022 (а.с.118-150, оригінали оглянуті судом першої інстанції в судовому засіданні).

Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про наступне:

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

У відповідності до ст.12 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Згідно ст.174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 632 Цивільного кодексу України унормовано, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

У розумінні приписів наведеної норми, ціна є однією із найважливіших умов відплатного договору. Сторони мають право встановлювати ціну в договорі на власний розсуд.

Відповідно до ч.2 ст.180 Господарського кодексу України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Також, згідно ст.638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися лише при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; - недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Як вбачається з договору про оренду нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020 (поданий позивачем - а.с.5-7; поданий відповідачем - а.с.84-86), умови даного договору є однаковими, окрім п.5.2:

- в редакції позивача: п.5.2. договору: розмір орендної плати, яку Орендар зобов`язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 12000,00 грн;

- в редакції відповідача: п.5.2. договору: розмір орендної плати, яку Орендар зобов`язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 2000,00 грн.

Протокольною ухвалою від 30.04.2024 суд першої інстанції витребував у відповідача оригінали документів, які були долучені відповідачем до заяви від 19.02.2024.

Ухвалою суду першої інстанції від 21.05.2024 повторно зобов`язано відповідача до наступного судового засідання надати оригінали документів, які були долучені ним до заяви від 19.02.2024.

Протокольною ухвалою від 11.06.2024 зобов`язано позивача до наступного судового засідання надати оригінал договору оренди, який було долучено ним до позовної заяви.

Разом з цим, позивач під час розгляду справи судом першої інстанції подав для огляду оригінали документів долучених до позовної заяви, окрім договору оренди нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020.

Відповідач виконав вимоги ухвали суду першої інстанції та надав оригінал договору про оренду нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020, в якому п.5.2. викладений в редакції: розмір орендної плати, яку Орендар зобов`язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 2000,00 грн.

Згідно ч.ч.1,2 ст.80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

За частиною четвертою статті 80 ГПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина шоста статті 91 ГПК України).

Витребування в учасника справи в порядку ст.91 ГПК України за клопотанням учасника справи чи з власної ініціативи суду оригіналів письмових доказів насамперед покликано необхідністю забезпечити встановлення достовірності документа, що подається в копії.

Такий наслідок неподання для огляду оригіналу письмового доказу є імперативним, а отже, для підтвердження відповідності копії оригіналу документа сторона спору зобов`язана надати суду для огляду оригінал письмового документа або зазначити про наявність в іншої особи оригіналу цього письмового документа (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №906/1336/19).

Колегія суддів зазначає, що у разі неможливості отримання оригіналу договору оренди, суду необхідно встановити, чи існувало волевиявлення сторін договору щодо фактичного укладення правочину, чи виконуються сторонами свої зобов`язання за договором (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року у справі №567/1437/19).

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Суд звертається до правової позиції, наведеної у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі №904/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18, від 13.01.2020 у справі №908/510/19.

Отже, суд першої інстанції поклав на позивача обов`язок надання оригіналу договору, однак цей обов`язок позивачем виконано не було.

Відповідно до частини першої статті 210 ГПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Тобто, судове рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом.

Безпосереднє дослідження доказів тісно пов`язане зі змістом судового доказування, оскільки він є способом сприйняття судом доказів, а також з дотриманням правил про належність та допустимість доказів. Відповідно до принципу безпосередності дослідження судових доказів має проводитися таким чином, щоб суд мав реальну можливість особисто ознайомитися з доказами, які є у справі (постанова Верховного Суду від 27.07.2021 у справі №357/4897/20).

Недотримання засади безпосередності призводить до порушення принципу змагальності сторін та свободи в поданні ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (частина друга статті 13, частина перша статті 74 ГПК України).

Зазначаючи вищенаведене, колегія суддів спирається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 23.02.2023 у справі №872/1/22, від 17.07.2018 у справі №915/1145/17, від 30.03.2023 у справі №905/2307/21(905/496/22).

Як підтверджується матеріалами справи, суд першої інстанції зобов`язував позивача в судове засідання надати оригінали доказів на підтвердження позовних вимог для огляду в судовому засіданні, однак, позивачем вимог ухвали суду не виконав в частині надання договору.

Більш того, дослідження (огляд) господарськими судами оригіналів договорів є обов`язковою умовою повного, всебічного та об`єктивного розгляду позову.

Копії невідомого походження не є належними та допустимими доказами у справі. Копіями невідомого походження є будь-які копії документів, справжність яких неможливо перевірити шляхом співставленням із оригіналом.

З огляду на викладене, врахувавши розподіл обов`язків доказування, ненадання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, на які він посилається, керуючись приписами ч.9 ст.81 ГПК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено факту підписання договору в заявленій редакції, а отже обставин його укладення між сторонами, як і наявності оспорюваної суми заборгованості відповідача.

Тому такий доказ не береться судом до уваги на підставі частини 6 статті 91 ГПК України.

Щодо долученого позивачем до матеріалів справи двостороннього акту звірки взаєморозрахунків від 06.12.2022 (а.с.10-11), колегія суддів приймає до уваги, що акт звірки взаєморозрахунків це юридичний документ, що відображає стан розрахунків між двома сторонами, які можуть бути партнерами або контрагентами. В акті фіксується, хто чому і скільки винен, і визначається наявність можливих розбіжностей між сторонами.

Відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим, а лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Він відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій (поставки, надання послуг тощо), оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.04.2018 у справі №905/1198/17; від 24.10.2018 у справі №905/3062/17; від 05.03.2019 у справі №910/1389/18 та від 04.12.2019 у справі №916/1727/17.

Разом із тим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.

Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, спрямовані на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб`єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб`єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатися формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання акту звірки, в якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.

Статтею 1 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні передбачено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до статті 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Акт звірки розрахунків не є первинним обліковим документом, виконує в бухгалтерському обліку допоміжну функцію для спрощення взаємних розрахунків за договорами і звірки фактів сплати коштів, використовується виключно в бухгалтерських службах і підлягає оцінці та перевірці судом нарівні з іншими документами у справі.

Верховним Судом у постанові від 11.09.2019 у справі №902/1260/15 зазначено, що акт звіряння взаєморозрахунків не є первинним документам, а відтак не є належним та допустимим доказом, з якого можливо встановити беззаперечну заборгованість. Акт звіряння взаєморозрахунків може лише опосередковано свідчити про наявність боргу за договором, однак судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

За висновками Верховного Суду, що викладені у постановах від 05.03.2019 по справі №910/1389/18, від 10.09.2019 по справі №916/2403/18, від 19.09.2019 по справі №910/14566/18, від 04.12.2019 по справі №916/1727/17, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.

Отже, акт звірки взаєморозрахунків сам по собі не є первинним документом та, може бути належним доказом на підтвердження наявності заборгованості, лише за наявності первинних документів.

Як правильно відмітив суд першої інстанції, в тексті акту взаєморозрахунків від 06.12.2022 не зазначено прізвища, ім`я та по-батькові посадової особи, уповноваженої на проведення звірки взаєморозрахунків.

За доводами відповідача, акт звірки підписував ОСОБА_1 , однак, у Луцькому фаховому коледжі рекреаційних технологій і права уповноваженою особою на проведення і підписання актів звірки взаєморозрахунків є головний бухгалтер коледжу Зимоніна М.М., вказана особа такої звірки не проводила. Вказав, що діючий директор коледжу Таранчук Ю.В., не маючи фінансової або економічної освіти, не уповноважений на проведення звірок, так як у коледжі така функція покладена на головного бухгалтера.

Колегія суддів зазначає, що належними та допустимими доказами, які підтверджують факт заборгованості інших осіб перед боржником, можуть бути первинні документи, зокрема такі, як товарно-транспортна накладна, видаткова накладна, акти приймання товарів і послуг.

Однак, позивачем не було надано, а наявні матеріали справи не містять первинних документів (актів здачі-приймання робіт (наданих послуг) тощо) на підтвердження наявності у відповідача заборгованості, яка відображена в акті звірки взаєморозрахунків.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно зазначив, що акт звірки взаєморозрахунків, на який посилався позивач, за відсутності первинних документів, не може бути належним та допустимими доказом на підтвердження заборгованості за договором (який є неналежним доказом).

Щодо договору №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по АДРЕСА_1 від 24 січня 2023 року та графіку погашення, колегія суддів зазначає наступне.

Позивач надіслав на адресу відповідача Договір №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по АДРЕСА_1 від 24 січня 2023 року (а.с.34-37) для підписання.

27.01.2023 відповідач здійснив платіж на суму 21777,76 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №575 від 27.01.2023 з призначенням платежу: часткова оплата за оренду приміщення згідно договору (за січень 2023, лютий 2023, березень 2023, квітень 2023) №24/1 від 24.01.2023 (а.с.33).

Разом з цим, договір не підписаний відповідачем, що підтверджено у листі від 02.02.2024 (а.с.90-94).

Пунктами 1, 2 статті 205 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч.1 ст.181 Господарського кодексу України, господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом

Згідно ч.2 ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.05.2022 у справі №393/126/20).

Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17).

У постановах Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №674/461/16-ц та від 19.08.2020 у справі №385/344/16-ц здійснено висновки відповідно до котрих підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами. Встановивши, що особа договір не підписувала, відповідно, істотні умови цього договору не погоджувала, суди зробили обґрунтований висновок, що у цієї особи було відсутнє волевиявлення на укладення спірного договору.

Договір №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по вул.Карбишева, 2, м.Луцьк, від 24 січня 2023 року не можна вважати укладеним, оскільки його не було підписано особою, вказаною як орендар (боржник), а тому відсутнє волевиявлення на укладення спірного договору та останній не може породжувати будь-яких зобов`язань для відповідача.

Якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Щодо платіжної інструкції №575 від 27.01.2023 (а.с.33) з призначенням платежу: часткова оплата за оренду приміщення згідно договору (за січень 2023, лютий 2023, березень 2023, квітень 2023) №24/1 від 24.01.2023, враховується наступне.

Вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми договору (постанова Верховного Суду від 09.08.2023 у справі №755/16831/19).

Згідно ч.3 ст.8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством, або власник відповідно до законодавства та установчих документів.

Також, приймається до уваги, що протягом 2021 року представником ПП КРП виставлялися рахунки за оренду нежитлових приміщень по 3000,00 гривень за місяць, а в 2022 році по 2000,00 грн за місяць та підписувалися відповідні акти приймання-передачі виконаних робіт (а.с.118-150).

Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що мало місце порушення відповідачем обов`язку щодо плати за оренду.

Відповідно до ст.ст.74, 76 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. (ст.78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст.79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Тлумачення змісту вказаних статей свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі №924/233/18.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Приймаючи до уваги наведене вище, враховуючи наявні у матеріалах справи докази, висновку про неналежність та недопустимість як доказу поданого позивачем примірника договору оренди, висновку про неукладення між позивачем та відповідачем договору №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна, враховуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову Приватного підприємства КРП до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про стягнення 217385,49 грн.

Згідно ч.4 ст.11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Пронін проти України" одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.

При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі "Гарсія Руїс проти Іспанії").

В силу приписів ч.1 ст.276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Відповідно до положень ст.129 ГПК України витрати зі сплати судового збору у справі покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст.252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства КРП на рішення Господарського суду Волинської області від 02.07.2024 у справі №903/31/24 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків передбачених п.2 ч.3 ст.287 ГПК України.

Повний текст постанови складений 09.10.2024.

Головуючий суддя Саврій В.А.

Суддя Коломис В.В.

Суддя Миханюк М.В.