Постанова

від 24.09.2024 по справі 521/19608/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3984/24

Справа № 521/19608/19

Головуючий у першій інстанції Мазун І. А.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.09.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Таварткіладзе О.М.,

суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2023 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є співвласником будинку АДРЕСА_1 , у якому зареєстровані відповідачі у справі, проте 13.09.2017 р. ОСОБА_2 була проведена реєстрації права власності виділеної в натурі його частки, та присвоєно нову адресу виділеної частки, а саме буд. АДРЕСА_2 . Отримавши право власності на виділену в натурі частку відповідачі не бажають знятися з реєстраційного обліку з будинку АДРЕСА_1 . Відповідні обставили слугували підставою звернення до суду з відповідним позовом.

Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 07 грудня 2023 року у задоволені позову було відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд не врахував обставини, які наведені в обґрунтування заявленого позову і не дав їм належної правової оцінки та неправомірно дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Письмового відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило.

Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання, призначене на 24.09.2024 року 14:30 год. учасника справи не з`явилися, про причини неявки суду не повідомили, належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відео конференції не виявили та заяв про відкладення судового засідання не подавали.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки поважність причин неучасті в судовому засіданні 24.09.2024 року 14:30 год. учасників справи судом апеляційної інстанції не встановлена, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності сторін та їхніх представників при таких обставинах не є порушенням прав осіб, які не з`явилися до судового засідання, щодо забезпечення участі в судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що аргументи позивача в їх сукупності зводяться до неправильного розуміння ними вимог законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин, що не може бути підставою для задоволення позову та вказав на невірно обраний позивачем спосіб захисту своїх прав.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 16 березня 2006 року ОСОБА_7 за нотаріально посвідченим договором дарування подарувала ОСОБА_6 та ОСОБА_1 в рівних долях кожному 1/2 частину належної їй частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 01 лютого 2007 року, яке набрало законної сили, по цивільній справі № 2-70/07 був задоволений позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про визнання права власності та за ОСОБА_2 було визнано право власності в порядку спадкування на 37/50 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_8 .

Таким чином, вищезазначеним рішенням Малиновського районного суду Одеси від 01 лютого 2007 року по цивільній справі № 2-70/07 встановлено, що відповідно до архівних даних, на підставі заяви, відбувся перерахунок часток домоволодіння. На підставі цього, у ОСОБА_8 , що раніше володіла 1/2 частиною домоволодіння, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Першою Одеською державною нотаріальною контрою від 05.11.1957 p., p. № 1-11744, ідеальна частка склала 37/50 частини домоволодіння; ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , що володіють 1/2 частиною домоволодіння на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Рюміною О.О. від 16.03.2006 р. № 1428, ідеальна частка складає 13/50 частини домоволодіння, в рівних частинах кожному.

11 вересня 2017 року державним реєстратором Махортовим І.О. КП «Реєстраційна служба Одеської області», код ЄДРПОУ 41395911, було проведено державну реєстрацію за номером запису про право власності 22298499 належного ОСОБА_2 на праві власності об`єкту нерухомого майна за реєстраційним № 1349951851101, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 234,4 кв. м., житловою площею 91,9 кв. м.

Позивач та третя особа ОСОБА_6 оскаржили до суду рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І.О., щодо проведення державної реєстрації об`єкту нерухомого майна за реєстраційним № 1349951851101, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 234,4 кв. м., житловою площею 91,9 кв. м.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08.09.2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 17.05.2023 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Колегія суддів виходить з наступного.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право на житло є одним з фундаментальних прав людини, гарантованих не тільки Конституцією України, а і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), має велике економічне і соціальне значення, а тому суд при вирішенні спору, пов`язаного з правами на житло, зобов`язаний встановити не тільки законність втручання у право на повагу до житла та його мету, а також необхідність такого втручання в демократичному суспільстві.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі гарантується, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав" (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1990 року у справі Пауелл і Рейнер проти Сполученого Королівства). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року в справі Гіллоу проти Сполученого Королівства), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року в справі Ларкос проти Кіпру).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У справі, що переглядається, позивачем ОСОБА_1 як співвласником квартири АДРЕСА_1 заявлено вимоги про визнання відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, з метою зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою спірного житла.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (у редакції, чинній на час звернення з позовом) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням.

Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК України).

Тобто, вимога про зобов`язання зняти з реєстраційного обліку осіб є похідною від задоволення судом позовної вимоги про виселення осіб.

Втім з 01грудня 2021року набувчинності ЗаконУкраїни "Пронадання публічних(електроннихпублічних)послуг щододекларування тареєстрації місцяпроживання вУкраїні" (далі - Закон № 1871-IX), який регулює відносини у сфері надання публічних послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 18 Закону № 1871-IX зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється, зокрема, за заявою власника житла.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 256 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування) (далі Порядок).

Цей Порядок визначає механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів.

Згідно з пунктом 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, підставою зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за заявою власника житла є подання останнім заяви установленої форми згідно з додатком 6.

Пунктом 61 Порядку передбачено, що у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою власника житла про зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) власник житла подає: документ, що посвідчує особу (у разі особистого звернення); документ, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.

Результат аналізу наведених норм дає підстави для висновку, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла без згоди на те зареєстрованої особи.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 26 січня 2024 року у справі № 161/5576/23 та від 08 травня 2024 року у справі № 127/21333/22.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до пункту 4 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1871-IX місце проживання (перебування) особи, зареєстроване до дня набрання чинності цим Законом, обліковується в реєстрі територіальної громади, знімається з реєстрації/скасовується у порядку, встановленому для зняття/скасування зняття з реєстрації місця проживання, визначеного цим законом.

В той же час, колегія суддів зазначає, що суд має розглядати спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, чим спір по суті буде вичерпано, або в їх задоволенні може бути відмовлено. Суд повинен ухвалювати рішення, яким вичерпувати конфлікт між сторонами.

Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.

Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_7 за нотаріально посвідченим договором дарування подарувала ОСОБА_6 та ОСОБА_1 в рівних долях кожному 1/2 частину належної їй частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

З довідки про реєстрацію права власності на нерухоме майно вбачається, що 29.03.2006 року за ОСОБА_6 та ОСОБА_1 зареєстровано право приватної спільної власності на 1/4 частки нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 01 лютого 2007 року було визнано за ОСОБА_2 право власності на 37/50 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом. У зв`язку з чим відбувся перерахунок часток домоволодіння. На підставі цього, у ОСОБА_6 та ОСОБА_1 ідеальна частка складала 13/50 частини домоволодіння, в рівних частинах кожному.

З довідки про реєстрацію права власності на нерухоме майно вбачається, що 15.02.2007 року за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної спільної власності на 37/50 частки нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

11 вересня 2017 року державним реєстратором Махортовим І.О. КП «Реєстраційна служба Одеської області» було проведено державну реєстрацію за номером запису про право власності 22298499 належного ОСОБА_2 на праві власності об`єкту нерухомого майна за реєстраційним АДРЕСА_3 .

Відповідно до ч. 3 ст. 364 ЦК України у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

У зв`язку з чим, після виділу в натурі частки з об`єкта нерухомості ОСОБА_2 13.09.2017 року зареєстрував право власності на цей житловий будинок АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, ОСОБА_1 та ОСОБА_6 оскаржили до суду рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І.О., щодо проведення державної реєстрації об`єкту нерухомого майна за реєстраційним № 1349951851101, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 234,4 кв. м., житловою площею 91,9 кв. м.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08.09.2021 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 17.05.2023 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Отже, право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру припинилося внаслідок виділу у натурі частки із спільного майна.

Таким чином судом встановлювано, що співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_6 та ОСОБА_1 .

Враховуючи норми національного законодавства, чинні на день ухвалення оскаржуваного рішення, позовна вимога про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням у цій справі, є неефективним способом захисту порушеного права, адже зняття з реєстрації місця проживання особи відбувається в позасудовому (адміністративному) порядку, відповідно до Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні", за заявою власника житла.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, що позивач звертався до органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг з заявою про зняття відповідачів з зареєстрованого місця проживання і йому було би в цьому відмовлено.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного та обґрунтованого висновку про те, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту своїх прав, заявлена позивачем вимога є неналежним способом захисту.

Повторне викладення позивачем в апеляційній скарзі обставин, якими він обґрунтовував свій позов, зазначення встановлених судом обставин та викладення змісту норм матеріального права, без зазначення, яким чином, на думку позивача, судом першої інстанції було неправильно застосовано або не застосовано вказані норми, не є передбаченою законом підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення та задоволення позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 повторно наголосив, що рішення суду необхідно йому для вирішення питання зняття з реєстраційного обліку відповідачів. Однак вказані аргументи були враховані судом першої інстанції і їм надано обґрунтовану правову оцінку, зазначивши, що питання зняття особи з реєстраційного обліку вирішується в позасудовому порядку за заявою власника квартири.

Відтак, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та порушення норм матеріального права.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 09.10.2024 року.

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: А.П. Заїкін

С.О. Погорєлова