Постанова

від 07.10.2024 по справі 916/5448/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/5448/23

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.

секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури Євглевський А.В., за посвідченням;

від Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, м. Вилкове не з`явився;

від Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ», Одеська область, Ізмаїльський район, с. Приморське не з`явився;

від Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, м. Київ Максимова І.В.

від Одеської обласної державної (військової) адміністрації, м. Одеса - не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Заступника Генерального прокурора, м. Київ

на рішення Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року, м. Одеса, суддя першої інстанції Волков Р.В., повний текст рішення складено 31.07.2024 року

у справі № 916/5448/23

за позовом: Заступника Генерального прокурора в інтересах держави

до відповідачів:

1) Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, Ізмаїльський район, м. Вилкове

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ», Одеська область, Ізмаїльський район, с. Приморське

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: 1) Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, м. Київ, 2) Одеська обласна державна (військова) адміністрація, м. Одеса

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди, скасування державної реєстрації земельної ділянки

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

У серпні 2022 року Заступник Генерального прокурора в інтересах держави звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ», с. Приморське Одеської області, в якій просив:

визнати незаконним і скасувати рішення Вилківської міської ради Ізмаїлького району Одеської області від 23.12.2021 № 1395 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ»;

визнати недійсним договір оренди землі від 01.03.2022 № 114П, укладений між Вилківською міською радою Ізмаїльського району Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ»;

скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 5122383000:01:001:1473 площею 0,6996 га в Державному земельному кадастрі з одночасним закриттям Поземельної книги.

В обґрунтування позову Заступник Генерального прокурора посилається на встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, які виявлені в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12022160000000413 від 10.06.2022 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 Кримінального кодексу України. Так, прокурором встановлено порушення вимог законодавства при передачі Товариству з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» в оренду без проведення земельних торгів земельної ділянки площею 0,6996 га у с. Приморське Ізмаїльського району Одеської області для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних і туристичних цілей.

Прокурор стверджує, що у липні 2020 року Гергелабою М.В. внесено об`єкт нерухомості, яким є господарчі будівлі площею 10,3 кв.м по вул. Морській, 18-В у с. Приморське Ізмаїльського району Одеської області, до статутного капіталу новоствореного Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ». У серпні 2020 року на замовлення Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» виготовлено технічний паспорт на цей об`єкт нерухомості, в якому вказано, що на земельній ділянці прямокутної форми орієнтовною площею 7000 кв.м розташовано, крім двох господарчих будівель, ще мостіння й огородження, якими було доповнено розділ про право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» на складові об`єкта нерухомості.

В подальшому, як зазначає прокурор, Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» звернулося до Одеської обласної державної адміністрації з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під господарчими будівлями орієнтовною площею 0,7 га на вул. Морській, 18-В у с. Приморське Ізмаїльського району Одеської області в оренду, проте, у клопотанні зазначено про відведення ділянки з метою розміщення об`єкта для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей. Розпорядженням від 04.11.2020 № 807/од-2020 Одеська обласна державна адміністрація надала Товариству з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» дозвіл на розробку проєкту землеустрою.

Прокурор вказує, що у липні 2021 року у Державному земельному кадастрі зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 5122383000:01:001:1473 площею 0,6996 га на вул. Морській, 18-В у с. Приморське Ізмаїльського р-ну Одеської області, цільове призначення - для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей.

Отже, прокурор звертає увагу, що зазначена земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Чорного моря та водоохоронної зони озера Сасик. Суміжна з нею територія у власність чи користування не передана й повністю вільна від будь-якої забудови.

У зв`язку зі зміною законодавства в частині повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землями прокурор зауважує, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду затверджено рішенням Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 23.12.2021 № 1395, яким водночас передбачено укладення з Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» договору оренди земельної ділянки для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, реєстрацію земельної ділянки та речових прав на неї у встановленому законодавством порядку. Надалі рішенням Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 23.02.2022 № 1638 внесено зміни до рішення від 23.12.2021 № 1395 шляхом зазначення строку оренди - 49 років.

Прокурор вказує, що на виконання цих рішень 01.03.2022 між Вилківською міською радою Ізмаїльського району Одеської області і Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» було укладено договір оренди землі № 114П.

Посилаючись на вищевказані обставини, прокурор стверджує, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» на підставі ймовірно підроблених технічних паспортів та неправомірної первинної державної реєстрації права власності на нерухоме майно отримало в користування на 49 років у позаконкурентний спосіб для обслуговування напівзруйнованої вбиральні площею 8,2 кв.м та неіснуючої будівлі земельну ділянку площею 0,6996 га, яка перевищує площу нерухомості в понад 853 рази.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року у справі №916/5448/23 (суддя Волков Р.В.) відмовлено у задоволенні позову Заступника Генерального прокурора в інтересах держави до Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Державної служби України з питань геодезії, картографії та Одеської обласної державної (військової) адміністрації про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди, скасування державної реєстрації земельної ділянки; скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від "18" грудня 2023 у справі № 916/5448/23.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора, місцевий господарський суд, враховуючи усталену судову практику щодо застосування статей 124, 134 Земельного кодексу України, зауважив, що Товариство з обмежено відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» мало право звернутися до уповноважених органів з метою формування та отримання в користування без проведення земельних торгів земельної ділянки виключно для обслуговування та експлуатації належних йому на праві власності об`єктів нерухомого майна, розташованих на такій земельній ділянці. Разом з тим, спірну земельну ділянку площею 0,6996 га було йому надано не для обслуговування розташованих на ній об`єктів нерухомого майна (господарчих будівель загальною площею 10,3 кв.м), а для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей.

Враховуючи положення частини другої статті 124 і абзацу другого частини другої статті 134 Земельного кодексу України, судом першої інстанції зазначено, що спірна земельна ділянка могла бути сформована та надана відповідачу-2 в оренду для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей виключно за результатами проведення земельних торгів.

Судом першої інстанції зазначено, що порушення встановленого наведеними вище нормами земельного законодавства порядку формування земельної ділянки з метою оформлення права користування нею в обхід встановленої законом процедури очевидно свідчить про незаконність оспорюваного рішення Вилківської міської ради Ізмаїлького району Одеської області від 23.12.2021 № 1395, яке в цілому є складовою процедури формування земельної ділянки, але в зв`язку з тим, що на виконання спірного рішення, між ним та Товариством було укладено договір оренди землі від 01.03.2022 № 114П, воно вичерпало свою дію фактом його виконання шляхом укладення договору оренди, а тому і задоволення позовної вимоги про визнання незаконним та скасування такого рішення не може призвести до захисту будь-чиїх прав чи інтересів, тобто така вимога не є ефективним способом захисту порушеного права держави. Натомість права та обов`язки у спірних орендних правовідносинах виникають саме в силу договору оренди, який і слід перевіряти на предмет законності. В зв`язку з цим суд відмовив прокурору у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Вилківської міської ради Ізмаїлького району Одеської області від 23.12.2021 № 1395 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей Товариству з обмеженою відповідальністю "ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ"».

Також, за висновками суду першої інстанції, оскільки спірний договір оренди землі від 01.03.2022 № 114П за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини другої статті 134 Земельного кодексу України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, то такий договір згідно з частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. У зв`язку із чим судом першої інстанції зазначено, що коли правочин вважається нікчемним, то особа за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а з вимогою про застосування наслідків такого правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.

Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції у задоволенні вимоги про визнання недійсним спірного договору оренди відмовлено, оскільки цей договір є нікчемним і не потребує визнання його судом недійсним за відповідними позовними вимогами, бо не створює жодних юридичних наслідків.

Щодо вимоги прокурора про скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з одночасним закриттям Поземельної книги судом першої інстанції зазначено, що у разі ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки її державна реєстрація скасовується, а відомості про таку земельну ділянку набувають статусу архівних та відображаються на кадастровій карті в архівному шарі даних геоінформаційної системи. Отже, враховуючи набуття спірною земельною ділянкою статусу архівної, обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення позову в частині вимог про скасування державної реєстрації земельної ділянки не призведе до поновлення порушених прав та інтересів держави. У зв`язку із чим, судом першої інстанції також відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині скасування державної реєстрації земельної ділянки, оскільки обрання неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Заступник Генерального прокурора, м. Київ з рішенням Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просив суд рішення Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року у справі №916/ 5448/23 скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги прокурора задовольнити у повному обсязі, вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, в апеляційній скарзі, прокурор, посилаючись на обставини, визначені ним в позовній заяві, наголошує, що усупереч вимогам господарського процесуального законодавства суд першої інстанції, хоча і встановив факт порушення відповідачами вимог законодавства, проте не визначився зі змістом та характером порушень інтересів держави, у зв`язку з чим ухвалив помилкове рішення про відмову в позові.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення Вилківської міської ради від 23.12.2021 року №1395 прокурор зазначив, що у цій справі вимога прокурора про визнання незаконним і скасування рішення Вилківської міської ради спрямована на усунення стану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки, мети передання в оренду та прав Товариства з обмеженою відповідальністю «Приморський Бриз» на її використання, а тому ця вимога відповідає визначеним статтями 16, 21 Цивільного кодексу України способам захисту і критерію повноти та ефективності.

Щодо позовної вимоги про визнання договору оренди від 01.03.2022 року №114П недійсним, прокурором вказано, що суд першої інстанції, кваліфікуючи оспорюваний договір оренди як нікчемний правочин, не встановив, що відповідачі мали умисел на досягнення протиправного результату та усвідомлювали, що їхні дії насправді є не правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням, який цілеспрямовано порушує публічний порядок.

Прокурором зазначено, що в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції вказано лише про те, що договір оренди укладений без дотримання вимог статей 124, 134 Земельного кодексу України, водночас недодержання в момент вчинення правочину вимог законодавства є підставою для визнання його недійсним у порядку статей 203, 215 Цивільного кодексу України, як того просив у позові прокурор.

Щодо позовної вимоги про скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 5122383000:01:001:1473 прокурором зазначено, що господарський суд Одеської області як не вказав, яким має бути належний спосіб захисту за встановлених у справі обставин, так і не спростував того, що скасування реєстрації земельної ділянки унеможливить реєстрацію речових прав щодо неї, а отже, упередить її незаконне вибуття в користування Товариства з обмеженою відповідальністю «Приморський Бриз».

При цьому, прокурором вказано, що під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект щодо відновлення відповідних прав, свобод та інтересів, наскільки це можливо.

Отже, враховуючи факт непередання спірної ділянки орендареві з причини відсутності державної реєстрації оспорюваного правочину, прокурор вважає, що скасування державної кадастрової реєстрації вищезазначеної земельної ділянки у сукупності з іншими позовними вимогами у цій справі повністю усуває допущені порушення інтересів держави.

Підсумовуючи вищевикладене, з посиланням на низку правових позицій Верховного Суду, прокурор вважає, що рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову належить скасуванню з ухваленням нового рішення про його задоволення у повному обсязі.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.08.2024 року за апеляційною скаргою Заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року у справі №916/5448/23 відкрито апеляційне провадження, справу призначено до судового розгляду.

12.09.2024 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, м. Київ надійшли пояснення (вх. №3192/24/Д2), у яких третя особа зазначила, що Державна служба з питань геодезії, картографії та кадастру і Головне управління Держгеокадастру в Одеській області є різними юридичними особами публічного права, мають самостійні баланси, рахунки в органах Казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, а тому, на думку Держгеокадастру в даній справі в якості третоьї особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору .повинно було виступати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, а не вона.

Щодо вимоги заступника Генерального прокурора про скасування державної реєстрації земельної ділянки, третя особа звертає увагу суду на те, що ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Крім того, третя особа вказує, що до їх повноважень не входить реєстрація чи скасування реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Отже, на думку третьої особи, позивачем не надано жодних доказів чи фактів, які можуть слугувати для задоволення його позовних вимог та не було обґрунтовано, в чому саме полягає порушене право з їх боку або Держгеокадастру. На переконання Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, відсутні будь які правові підстави для задоволення такого позову.

Інші учасники справи своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзиви на апеляційну скаргу, в строк, визначений ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття апеляційного провадження у справі, не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні прокурор підтримав свої доводи та вимоги апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово, просив суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасувати, апеляційну скаргу задовольнити.

Представник третьої особи підтримав свої пояснення з мотивів, викладених письмово.

Інші представники учасників справи, яка переглядається в апеляційному порядку, в судове засідання не з`явилися, про дату час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином шляхом направлення копії ухвали суду про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на електронну адресу таких осіб, про причини неявки в судове засідання суд апеляційної інстанції не повідомили, будь-яких заяв чи клопотань процесуального характеру суду апеляційної інстанції не надали.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема Іззетов проти України, Пискал проти України, Майстер проти України, Субот проти України, Крюков проти України, Крат проти України, Сокор проти України, Кобченко проти України, Шульга проти України, Лагун проти України, Буряк проти України, ТОВ ФПК ГРОСС проти України, Гержик проти України суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду апеляційної скарги, явка сторін до суду ухвалою не визнавалася обов`язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, що прийняли участь в засіданні суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників інших учасників справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення прокурора та представника третьої особи, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Заступника Генерального прокурора, м. Київ не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 не потребує скасування або зміни, з огляду на наступне.

Господарським судом Одеської області, Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

У червні 2020 року Товариством з обмеженою відповідальністю «АБТІ» на замовлення ОСОБА_1 виготовлено технічний паспорт на господарчі будівлі, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з технічним паспортом від 10.06.2020 на земельній ділянці прямокутної форми орієнтовною площею 7 000 кв.м в її протилежних кінцях розташовано дві господарчі будівлі загальною площею 10,3 кв. м (літера А - 5 кв. м, літера Б - 5,3 кв. м). Вони побудовані в 1992 році, мають залізобетонний фундамент, цегляні стіни, покрівлю з шиферу, дерев`яні перекриття та під`єднані до електропостачання. У паспорті вказано, що він виготовлений експертом ОСОБА_2 . Також Товариством з обмеженою відповідальністю «АБТІ» видано ОСОБА_1 довідку від 10.06.2020 № 171, відповідно до якої господарчі будівлі побудовані до 05.08.1992 року і не належать до самочинного будівництва. Довідка й технічний паспорт виготовлені експертом Коливановим О.Л., кваліфікаційний сертифікат від 26.10.2017 серії АЕ№ 005173.

На підставі технічного паспорта від 10.06.2020 року та довідки від 10.06.2020 № 171 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 17.06.2020 внесено відомості про право приватної власності ОСОБА_1 на господарчі будівлі площею 10,3 кв.м., розташовані за адресою: Одеська область, Кілійський район, с. Приморське, вулиця Морська, будинок 18 в.

У липні 2020 року ОСОБА_1 внесла вказаний об`єкт нерухомості до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ».

На підставі акту приймання-передавання майна до статутного капіталу від 07.07.2020 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 14.07.2020 внесено відомості про право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» на господарчі будівлі площею 10,3 кв.м., які знаходяться за адресою: Одеська область, Кілійський район, с. Приморське, вулиця Морська, будинок 18 в.

У серпні 2020 року Товариством з обмеженою відповідальністю «АБТІ» на замовлення Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» виготовилено новий технічний паспорт на цей об`єкт нерухомості. Зокрема, у технічному паспорті від 10.08.2020 вказано, що на земельній ділянці прямокутної форми орієнтовною площею 7 000 кв.м розташовано, крім двох господарчих будівель, ще мостіння й огородження. Результати додаткового обстеження земельної ділянки та будівель описані в повідомленні від 10.08.2020 № 262. На цій підставі до розділу про право власності Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» в державному реєстрі внесено зміни в частині доповнення відомостями про складові об`єкта нерухомості: мостіння й огородження.

09.09.2020 Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» звернулося до Одеської обласної державної адміністрації із клопотанням про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під господарчими будівлями орієнтовною площею 0,7 га на АДРЕСА_1 в оренду. У клопотанні було зазначено про відведення ділянки з метою розміщення об`єкта для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей.

Розпорядженням від 04.11.2020 № 807/од-2020 Одеська обласна державна адміністрація надала Товариству з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» дозвіл на розробку проєкту землеустрою.

26.07.2021 у Державному земельному кадастрі зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 5122383000:01:001:1473 площею 0,6996 га на АДРЕСА_1 , цільове призначення - для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей.

У зв`язку зі зміною законодавства в частині повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землями проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду затверджено рішенням Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 23.12.2021 № 1395.

Цим рішенням передбачено укладення з Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» договору оренди земельної ділянки для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, реєстрацію земельної ділянки та речових прав на неї у встановленому законодавством порядку.

Рішенням Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області від 23.02.2022 № 1638 внесено зміни до рішення від 23.12.2021 № 1395 шляхом зазначення строку оренди - 49 років.

01.03.2022 між Вилківською міською радою Ізмаїльського району Одеської області, як орендодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ», як орендарем було укладено договір оренди землі № 114П, предметом якого є надання в оренду Товариству на 49 років земельної ділянки для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, кадастровий номер 5122383000:01:001:1473, яка розташована за адресою: Одеська область, Ізмаїльський (колишній Кілійський) район, с. Приморське, вул. Морська, буд. 18.

Інших належних та допустимих доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди, скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18); під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30.09.2016, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Питання щодо представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15.07.2015.

Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший-третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Відповідно до приписів статті 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, передбачених частиною третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру».

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 Господарського процесуального кодексу України.

Так, у частині першій статті 29 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, визначено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. При цьому прокурор для представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво) повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру».

Отже, існують вимоги законодавства щодо обов`язку прокурора, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва. (див. пункт 44 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 09.07.2024 у справі № 910/2876/17).

Системне тлумачення вказаних вище положень Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що суд під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу влади, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту (пункти 50, 51 указаної постанови).

У Рішенні № 3-рп/99 від 8 квітня 1999 року, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», Конституційний Суд України у процесі дослідження встановив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до статті 14 Конституції України та частини другої статті 1 Земельного кодексу України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно із частинами першою - третьою статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Частинами першою та другою статті 83 Земельного кодексу України унормовано, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

За змістом положень статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до частини першої статті 122 Земельного кодексу України, якою унормовано повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Матеріалами справи встановлено, що спірна земельна ділянка є комунальною власністю. За статтею 9 Земельного кодексу України до повноважень Вилківської міської ради у земельних відносинах належить розпорядження землями територіальної громади міста, надання у користування земельної ділянки із земель комунальної власності, тобто здійснення функцій у відносинах з надання земельної ділянки у користування.

У рішенні «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (пункт 71) ЄСПЛ зазначав про принцип «належного урядування», який, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само).

ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, пункт 35).

За частиною четвертою статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Крім того, згідно з абзацом п`ятим статті 15-2 Земельного кодексу України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю

Отже, в даному випадку на Вилківську міську раду, як власника, покладено обов`язок самостійно та через свій виконавчий орган контролювати збереження земельних ділянок територіальної громади міста, відстежувати стан їх використання та перевіряти за допомогою доступних джерел, чи має місце порушення прав та інтересів територіальної громади на це майно.

Вилківська міська рада, як власник земельної ділянки, зобов`язана вживати заходи щодо сумлінного та добросовісного управління довіреним їй комунальним майном, забезпечувати його ефективне використання, контролювати стан збереження, а у випадку порушення іншими особами права власності територіальної громади - невідкладно реагувати.

Оскільки саме вказаним органом, на переконання прокурора, допущено порушення вимог закону під час надання в оренду земельної ділянки комунальної власності у позаконкурентний спосіб, таке виключає можливість здійснення ним захисту законних інтересів держави у спірних правовідносинах у спосіб, який обрав прокурор. Більш того, міська рада в даному позові виступає одним з співвідповідачів, що унеможливлює його визначення в якості позивача у справі.

У зв`язку з вищевикладеним колегія суддів зазначає, що в даному випадку прокурор, посилаючись на норми Закону України «Про місцеве самоврядування», зазначає, що реалізація правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, у тому числі спірною земельною ділянкою, належить органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Вилківська міська рада Ізмаїльського району Одеської області. Водночас, у цій справі саме рішеннями і діями Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, як розпорядника земель комунальної форми власності, порушено права та інтереси територіальної громади, у зв`язку з чим цей орган місцевого самоврядування має процесуальний статус відповідача.

Тобто, у спірних правовідносинах відбулося поєднання в одній особі органу, який порушив права територіальної громади, й органу, який за законом уповноважений захищати такі права.

Водночас, Офісом Генерального прокурора поінформовано Вилківську міську раду Ізмаїльського району Одеської області про виявлені порушення листом від 09.11.2023.

Отже, оскільки процесуальним законодавством не передбачено можливість поєднання в одній особі позивача і відповідача, а іншого уповноваженого на захист прав територіальної громади органу немає, цей позов правомірно подано прокурором, як самостійним позивачем.

Переглядаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції по суті, судова колегія зазначає таке.

Предметом позову у даній справі є вимоги прокурора про:

1) визнання незаконним і скасування рішення Вилківської міської ради Ізмаїлького району Одеської області від 23.12.2021 № 1395 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей Товариству з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ»;

2) визнання недійсним договору оренди землі від 01.03.2022 № 114П, укладеного між Вилківською міською радою Ізмаїльського району Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ»;

3) скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 5122383000:01:001:1473 площею 0,6996 га в Державному земельному кадастрі з одночасним закриттям Поземельної книги.

Частиною 1 ст. 2 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Статтями 93 та 96 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі зобов`язані, зокрема, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Поняття договору оренди землі визначено ст. 13 Закону України "Про оренду землі", за приписами якої договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оренду землі»).

Зміст прав та обов`язків, що виникають в орендодавця та орендаря земельної ділянки, порядок їх реалізації та виконання опосередковуються договором оренди землі. Зокрема, на підставі договору в орендодавця виникає обов`язок передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а в орендаря - обов`язок використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору і вимог земельного законодавства та сплачувати орендну плату в порядку і розмірі, встановленому договором або законом.

Істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (частина перша статті 15 Закону України "Про оренду землі").

За змістом ст. 19 Закону України "Про оренду землі" строк дії договору оренди землі як істотна умова договору визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу (ч. 1 ст. 124 ЗК України, тут і в подальшому в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

За приписами ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Виходячи із системного аналізу положень частини 2 статті 124 і абзацу 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання.

Таке правове регулювання з боку законодавця є виправданим і логічним та створює передумови одночасно як для усунення випадків покладення на власників таких об`єктів надмірного тягаря, пов`язаного з необхідністю оформлення права землекористування, так і для недопущення ухилення учасників земельних правовідносин від дотримання положень законодавства щодо отримання земельних ділянок на конкурентних засадах та/або їх отримання з метою використання, що відрізняється від цільового використання об`єктів нерухомості, та/або у розмірі, який необґрунтовано значно перевищує площу таких об`єктів.

Така правова позиці викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, від 01.04.2021 у справі № 910/10500/19».

Враховуючи усталену судову практику щодо застосування статей 124, 134 Земельного кодексу України, колегія суддів зазначає, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» мало право звернутися до уповноважених органів з метою формування та отримання в користування без проведення земельних торгів земельної ділянки виключно для обслуговування та експлуатації належних на праві власності об`єктів нерухомого майна, розташованих на такій земельній ділянці.

Разом з тим, спірну земельну ділянку площею 0,6996 га було надано останньому не для обслуговування розташованих на ній об`єктів нерухомого майна (господарчих будівель загальною площею 10,3 кв.м), а для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей.

Враховуючи положення частини другої статті 124 і абзацу другого частини другої статті 134 Земельного кодексу України, спірна земельна ділянка могла бути сформована та надана Товариству з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» в оренду для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей виключно за результатами проведення земельних торгів.

Порушення встановленого наведеними вище нормами земельного законодавства порядку формування земельної ділянки з метою оформлення права користування нею в обхід встановленої законом процедури очевидно свідчить про незаконність оспорюваного рішення Вилківської міської ради Ізмаїлького району Одеської області від 23.12.2021 № 1395, яке в цілому є складовою процедури формування земельної ділянки.

У свою чергу, апеляційний суд звертає увагу на те, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини першої, другої статті 228 Цивільного кодексу України).

Оскільки спірний договір оренди землі від 01.03.2022 № 114П за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини другої статті 134 Земельного кодексу України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, такий договір згідно з частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним (близькі за змістом висновки щодо нікчемності договору через порушення конкурентного порядку набуття земельної ділянки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц та від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, постановах Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22, від 24.01.2024 у справі № 916/1022/23).

Отже, висновок суду першої інстанції у даному випадку щодо неправомірності дій відповідачів щодо укладення нікчемного правочину є вірним і він є таким, що не породжує будь-яких правових наслідків у вигляді виникнення права оренди спірної земельної ділянки у Товариства.

Доводи прокурора щодо того, що суд мав надати оцінку його недійсності за іншими підставами судовою колегією відхилений, бо чинним законодавством України не передбачена така можливість, з огляду на таке.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 24.01.2024 у справі № 916/1022/23).

Отже, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а з вимогою про застосування наслідків недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.

За змістом абзацу першого частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України).

Отже, у зв`язку із вищевикладеним колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні вимог про визнання недійсним спірного договору оренди, оскільки цей договір є нікчемним і не потребує визнання його судом недійсним за іншими підставами.

До того ж, в даній справі прокурор з посиланням на те, що договір оренди не був зареєстрований, не звертався з вимогами про застосування наслідків недійсності правочину, бо, на його думку, земля не була передана Товариству. З цього приводу судова колегія зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами по даній справі, 01.03.2022 між Вилківською міською радою Ізмаїльського району Одеської області як орендодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» як орендарем було укладено договір оренди землі № 114П, предметом якого є надання в оренду товариству на 49 років земельної ділянки для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, кадастровий номер 5122383000:01:001:1473, яка розташована за адресою: Одеська обл., Ізмаїльський (колишній Кілійський) район, с. Приморське, вул. Морська, буд. 18.

За змістом частин першої та другої статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 06.03.2024 по справі №902/1207/22 зауважила, що з 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI, яким із тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 Цивільного кодексу України виключено посилання на державну реєстрацію правочинів, а із Закону України Про оренду землі статті 18 та 20 про обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі. Натомість, закон передбачає проведення державної реєстрації права оренди, зокрема, на підставі укладеного в установленому порядку договору оренди землі.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів із 1 січня 2013 року), з якого у його сторін виникають права та обов`язки в зобов`язальних правовідносинах, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов`язаний з моментом державної реєстрації такого права.

Якщо момент укладення договору оренди землі (виникнення у його сторін прав та обов`язків у зобов`язальних правовідносинах) і реєстрація на підставі цього правочину права оренди землі (виникнення в орендаря речового права) не збігаються в часі, то в проміжку між укладенням договору й набуттям орендарем земельної ділянки шляхом реєстрації відповідного речового права договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов`язального характеру зобов`язально-правовими способами.

Тобто, в даному випадку прокурор для захисту порушених прав держави повинен був звернутися до суду з вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину зобов`язального характеру, чого зроблено не було, що також додатково є підставою для відхилення доводів прокурора щодо обрання ним належного способу захисту у даній справі.

Також вірним є висновок першої інстанції про відмову з цих підстав у задоволенні вимог прокурора про визнання незаконним та скасування спірного рішення Вилківської міської ради Ізмаїлького району Одеської області від 23.12.2021 № 1395, про скасування вчиненої у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з одночасним закриттям Поземельної книги. З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що "Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98)".

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої палати Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі №924/1288/21.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року).

Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що зазвичай, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5., 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18.

Як вже було вище зазначено, вказаним рішенням органом місцевого самоврядування було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 5122383000:01:001:1473 площею 0,6996 га на вул. Морській, 18-В у с. Приморське Ізмаїльського району Одеської обласьі, цільове призначення - для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та передбачено укладення з Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРИМОРСЬКИЙ БРИЗ» договору оренди земельної ділянки для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, реєстрацію земельної ділянки та речових прав на неї у встановленому законодавством порядку.

В даному випадку, як вірно зазначив суд першої інстанції, задоволення позовних вимог прокурора про скасування спірного рішення органу місцевого самоврядування, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію фактом укладення між сторонами спірного правочину, не призведе до поновлення прав держави, відновлення володіння, користування або розпорядження земельною ділянко (на якій частково розташований об`єкт нерухомості Товариства), а отже, такі вимоги не можуть бути ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту.

В даному випадку рішення органу місцевого самоврядування виконане, а його скасування не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, оскільки таким ефективним способом захисту є спростування в судовому порядку законності укладення договору оренди, який вже був підписаний сторонами, і нікчемність якого вже була правомірна встановлена судом у даній справі, про що зазначено вище за текстом постанови.

Колегія апеляційного господарського суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19).

Оскільки у даній справі судом встановлено і сторонами не заперечується факт укладання 01.03.2022 договору оренди землі, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо неефективності обраного прокурором способу захисту у вигляді визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 5122383000:01:001:1473 площею 0,6996 га на вул. Морській, 18-В у с. Приморське Ізмаїльського р-ну Одеської обл., цільове призначення - для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, які (рішення) вичерпали свою дію внаслідок укладання сторонами договору оренди землі.

Разом з тим, обрання прокурором неналежного способу захисту своїх прав, як вже зазначалося вище за текстом постанови, є самостійною підставою для відмови у позові, тому суд апеляційної інстанції не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги щодо незаконності оскаржуваного прокурором рішення ради по суті позову (подібні за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20 ). До того ж, суд першої інстанції в будь-якому випадку, оцінюючи питання нікчемності правочину, вірно зазначив і про незаконність цього рішення у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Згідно із частиною першою статті 9 Закону України "Про Державний земельний кадастр" внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи їх об`єднань у діяльність державного кадастрового реєстратора забороняється, крім випадків, встановлених цим Законом (частина сьома статті 9 Закону України "Про Державний земельний кадастр").

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття поземельної книги на таку ділянку.

Згідно з частиною десятою статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки скасовується державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі: поділу чи об`єднання земельних ділянок; якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника; ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Ухвалення судом рішення про визнання нечинним рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, за якою була сформована земельна ділянка, щодо якої виникли речові права, а також про скасування державної реєстрації такої земельної ділянки, що допускається за умови визнання нечинним рішення про затвердження такої документації (за його наявності) та припинення таких прав (за їх наявності).

Згідно з підпунктом 3 абзацу 1 пункту 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру (далі Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051, який відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12.07.2017 № 509 застосовується з 01.10.2017, державна реєстрація земельної ділянки скасовується державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, яке набрало законної сили в установленому законодавством порядку.

Абзацом 6 пункту 114 Порядку передбачено, що відомості про земельну ділянку у разі скасування її державної реєстрації набувають статусу архівних за рішенням Державного кадастрового реєстратора; відображаються на кадастровій карті в архівному шарі даних геоінформаційної системи; зберігаються в Державному земельному кадастрі постійно разом з відомостями про відповідного Державного кадастрового реєстратора, дату та час набуття статусу архівних такими відомостями.

Зі змісту наведеного убачається, що у разі ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки її державна реєстрація скасовується, а відомості про таку земельну ділянку набувають статусу архівних та відображаються на кадастровій карті в архівному шарі даних геоінформаційної системи.

Отже, колегія суддів зазначає, що набуття спірною земельною ділянкою статусу архівної, обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення таких позовних вимог не призведе до поновлення порушених прав позивача без його звернення до суду з іншим позовом.

Належним способом захисту прав позивача може бути звернення до суду з вимогами про витребування землі із чужого незаконного володіння, за умови доведеності, що позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, у разі, якщо буде доведено, що позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав.

Натомість задоволення позовних вимог про скасування запису в поземельній книзі та про визнання незаконними та протиправними дій Держгеокадастру не може привести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності) (аналогічний за змістом висновок викладений Верховним Судом у постанові від 26.04.2023 у справі №727/2415/22, від 09.08.2023 року №915/86/23).

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи прокурора, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За таких обставин судова колегія вважає, що апеляційна скарга Заступника Генерального прокурора не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року у справі № 915/5448/23 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року у справі № 915/5448/23 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 22.07.2024 року у справі № 915/5448/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 07.10.2024 року.

Повний текст постанови складено 10.10. 2024 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Н.М. Принцевська А.І. Ярош