Постанова

від 01.10.2024 по справі 918/779/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 918/779/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н. М. - головуючий, Баранець О. М., Студенець В. І.,

за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю. А.,

представників учасників справи:

прокуратури - Зінкевич Ю. В.,

позивача - не з`явився,

відповідача - Мельник О. П.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія"

на рішення Господарського суду Рівненської області

у складі судді Романюк Ю. Г.

від 19.03.2024 та

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Крейбух О. Г., Тимошенко О. М., Юрчук М. І.

від 12.06.2024

за позовом Виконувача обов`язків керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Рівненського обласного центру зайнятості

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія"

про визнання недійсною додаткової угоди та про стягнення 25 834,31 грн,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

Виконувач обов`язків керівника Рівненської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненського обласного центру зайнятості із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" про визнання недійсною додаткової угоди № 2 від 30.09.2022 до договору про постачання електричної енергії споживачу № 16334-ВЦ/25 від 14.01.2022 та стягнення 25 834,31 грн переплати коштів, що відбулась у зв`язку з неправомірним збільшенням ціни на електричну енергію.

Позов обґрунтовано тим, що уклавши додаткову угоду № 2 до договору та збільшивши ціну товару на 17,7% від передбаченої правочином, сторони діяли всупереч Закону України "Про публічні закупівлі", а тому ця угода підлягає визнанню недійсною в судовому порядку, а надмірно сплачені кошти - стягненню з відповідача на користь Рівненського обласного центру зайнятості.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

Рівненським обласним центром зайнятості проведено закупівлю UA-2021-12-03-015658-с за предметом: "Електрична енергія".

14.01.2022 між Рівненським обласним центром зайнятості (замовник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" (постачальник, відповідач) укладено договір № 16334-ВЦ/25 на постачання електричної енергії, згідно із пунктом 1.2 якого умови цього договору розроблені відповідно до Закону України "Про ринок електричної енергії" та Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 № 312 (далі ПРРЕЕ).

За цим договором постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потреб електроустановок споживача на 2022 рік, а споживач оплачує постачальнику вартість використаної електричної енергії згідно із умовами цього договору (пункт 2.1 договору).

Кількість товару - очікувані обсяги постачання електричної енергії на 2022 рік становлять: 33 500 кВТ/год. (пункт 2.4 договору).

Згідно із пунктом 5.1 договору, ціна за 1 кВт/год електричної енергії за цим договором становить 4,38 грн (у т.ч. 0,73 грн - ПДВ). Аналогічна ціна за одиницю товару вказана у додатку № 3 до договору.

За змістом пункту 5.2 цього договору загальна його ціна становить 1 467 300,00 грн (у т.ч. 244 550,00 грн - ПДВ).

Згідно із пунктом 14.1 договору цей договір набирає чинності з дня його підписання сторонами і діє в частині постачання з 14.01.2022 до 31.12.2022, а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення.

У вересні 2022 року між сторонами укладено 2 додаткові угоди, за наслідками яких ціну за одиницю товару збільшено на 17,7%, а саме:

- додатковою угодою № 1 від 27.09.2022 - 3,98011 грн/кВт/год без ПДВ (збільшено ціну на 9%). Ціна починає застосовуватись з 01.09.2022.

- додатковою угодою № 2 від 30.09.2022 - 4,29594 грн/кВт/год без ПДВ (збільшено ціну на 17,7%). Ціна починає застосовуватись з 11.09.2022.

Підставою для укладення додаткової угоди № 2 стало звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" до Рівненського обласного центру зайнятості з листом № 2499/94 від 20.09.2022, в якому Товариство обґрунтовувало необхідність збільшення ціни товару та додало експертний висновок Рівненської торгово-промислової палати від 20.09.2022.

3. Короткий зміст судових рішень

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 19.03.2024 у справі № 918/779/23, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024, позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду № 2 від 30.09.2022 до договору про постачання електричної енергії споживачу № 16334-ВЦ/25 від 14.01.2022. Присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на користь Рівненського обласного центру зайнятості грошові кошти у розмірі 25 834,31 грн.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

- прокурор відповідно до норм частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обґрунтував необхідність представництва інтересів держави внаслідок стверджуваного порушення законності у сфері публічних закупівель та правильно визначив що саме Рівненський обласний центр зайнятості, а не Держаудитслужба, є стороною правочину/договору про закупівлю у спорі про визнання такого договору недійсним та стягнення коштів, сплачених відповідачеві іншій стороні за цим договором;

- аналізуючи підстави внесення змін до договору шляхом підписання додаткової угоди № 2 від 30.09.2022, встановлено, що упродовж 2022 року мало місце як збільшення, так і зменшення цін на електричну енергію;

- 30.09.2022 між сторонами підписано додаткову угоду № 2, якою повторно збільшено ціну за одиницю товару (на 7,93% відносно ціни додаткової угоди № 1 та на 17,7% відносно ціни, що визначена договором) та розповсюджено її дію з 11.09.2022, на підставі листа відповідача від 20.09.2022 № 2530/94 та наданого експертного висновку Рівненської торгово-промислової палати від 20.09.2022. Зі змісту вказаного експертного висновку, він містить порівняні середньозважених цін на ринку "на добу наперед" у серпні, а також у 1 та 2 декаді вересня 2022 року. Проте наданий аналіз не містить порівняння рівня цін з 3 декадою вересня 2022 року, оскільки попередня додаткова угода № 1 була підписана 27.09.2022. Отже надане документальне підтвердження цін для підписання додаткової угоди № 2 стосується періоду, що передував підписанню додаткової угоди № 1. Крім того, опрацюванням інформації веб-порталу ДП "Оператор ринку" встановлено, що ціна на електричну енергію за період між укладанням додаткових угод № 1 та № 2 суттєво не змінилась. Так станом на 27.09.2022 на ринку РДН ціна на електричну енергію становила 3 328,91 грн/МВт.год (без ПДВ), а на ринку ВДР - 3 700,33 грн/МВт.год (без ПДВ). А вже станом на 30.09.2022 ціна на ринку РДН становила - 3 310,86 грн/МВт.год (без ПДВ) (тобто нижче на 0,54%), а на ринку ВДР - 3 779,92 грн/МВт.год (без ПДВ) (тобто ціна зросла лише на 2,15%, а не на 7,93%). Враховуючи вказане, додаткова угода № 2 укладена безпідставно, адже не доведено фактичне коливання ціни на ринку електричної енергії. Більше того, укладення додаткової угоди № 2 призвело до збільшення ціни за 1 кВт/год. на 17,7% відносно ціни, що визначеної за умовами договору;

- за період з вересня 2022 року по січень 2023 року відповідач поставив позивачу 74 285 кВт/год електричної енергії. Оскільки в цей період слід застосовувати тариф на електроенергію у розмірі 4,776132 грн/кВт/год (з ПДВ), погоджений сторонами додатковою угодою № 1 від 27.09.2022, дійсна вартість поставленого товару складає 354 794,97 грн (74 285 х 4,776132), тоді як позивачем сплачено 380 629,27 грн. За таких обставин решта коштів у розмірі 25 834,31 грн сплачена за товар, поставка якого не здійснена, а тому підлягає поверненню Рівненському обласному центру зайнятості.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

Товариство з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Рівненської області від 19.03.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 918/779/23, в якій просить скасувати оскаржувані рішення, та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції зазначив пункти 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме:

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 щодо застосування частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру";

- необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі";

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" в частині збільшення ціни товару у разі коливання ціни такого товару на ринку, зокрема "відсутній механізм (методика, спосіб) визначення відсотку коливання ціни товару на ринку, застосовування періоду для порівняння ціни на ринку, ціни в договору тощо.

Рівненська окружна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

5. Позиція Верховного Суду

За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, щодо застосування частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", з огляду на таке.

У справі № 923/876/16, яка переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом позову були вимоги фізичної особи про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства та змін до статуту, визнання права власності на частку у статутному капіталі. У цій справі прокурор не звертався до суду з позовною заявою, та Велика Палата Верховного Суду не формувала висновок щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

У справі № 910/2861/18, яка переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом первісного позову були вимоги Київського національного лінгвістичного університету про зобов`язання вчинити дії та визнання права власності. Предметом зустрічного позову були вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю про розірвання інвестиційного договору. У цій справі прокурор не звертався до суду з позовною заявою, та Велика Палата Верховного Суду не формувала висновок щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

У справі № 911/2169/20, яка переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом позову були вимоги прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» про визнання недійсними розпоряджень та договорів оренди землі, зобов`язання повернути земельні ділянки. Судами першої та апеляційної інстанцій позовну заяву прокурора залишено без розгляду на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Державного підприємства та зазначила, що вважає правильними висновки судів попередніх інстанції про необхідність залишення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі Державного підприємства, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України. Стосовно позову, поданого Прокурором в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Уряд та Міндовкілля є органами державної влади, тобто суб`єктами владних повноважень. Водночас, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що аргументувавши необхідність залишення без розгляду позову Прокурора, поданого в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, порушенням встановленої частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" заборони на звернення до суду в інтересах державних компаній, суди не врахували, що ці органи наділені владними повноваженнями, та не з`ясували питання невиконання або неналежного виконання цими позивачами дій, спрямованих на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, зокрема, не досліджували вищевказані листи, у зв`язку із чим належним чином не встановили, чи дотримався прокурор порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", тобто чи мали Уряд та Міндовкілля можливість спростувати стверджуване ним порушення інтересів держави або самостійно звернутись до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення, а також чи можна кваліфікувати їх дії у спірних правовідносинах як бездіяльність.

Отже, у справі № 911/2169/20 Велика Палата Верховного Суду не формувала висновок щодо можливості/неможливості (правомірності/неправомірності) звернення прокурора до суду в інтересах держави в собі регіонального центру зайнятості.

У справі № 905/1907/21, яка переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом позову були вимоги заступника керівника Смілянської окружної прокуратури Черкаської області в інтересах держави в особі Черкаської обласної ради та Комунального закладу «Канівська санаторна школа Черкаської обласної ради» про стягнення коштів. Судами першої та апеляційної інстанцій позовну заяву залишено без розгляду. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі школи та зазначила, що вважає правильними висновки судів попередніх інстанції про необхідність залишення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі школи, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України. Стосовно позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі ради, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскільки засновником школи та власником її майна є територіальна громада Черкаської області в особі ради, яка фінансує і контролює діяльність цього комунального закладу, а також зобов`язана контролювати виконання обласного бюджету, зокрема законність та ефективність використання школою коштів цього бюджету за договорами про закупівлю товарів, то рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів обласного бюджету, а тому є належним позивачем у цій справі.

Отже, у справі № 905/1907/21 Велика Палата Верховного Суду не формувала висновок щодо можливості/неможливості (правомірності/неправомірності) звернення прокурора до суду в інтересах держави в собі регіонального центру зайнятості.

Отже, проаналізувавши зміст постанов Великої Палати Верховного Суду у справах №№ 923/876/16, 910/2861/18, 911/2169/20, 905/1907/21 (на які посилається скаржник), за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за змістовним критерієм. Відтак, правовідносини у справах №№ 923/876/16, 910/2861/18, 911/2169/20, 905/1907/21, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, що, в свою чергу, є підставою для закриття касаційного провадження в цій частині відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд зазначає таке.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження з посиланням на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо питань застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі №922/2321/22, вказуючи на те, що такий висновок Великої Палати Верховного Суду суперечить наданим Міністерством економіки України роз`ясненням щодо застосування норми пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" та діям Уряду в частині затвердження норм, передбачених підпунктами 2 та 7 пункту 19 особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України "Про публічні закупівлі", на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178, а також резонує із офіційною позицією щодо цього питання Держаудитслужби та більшості замовників у сфері публічних закупівель в частині неможливості ретроспективної дії відповідної постанови Великої Палати Верховного Суду.

При цьому, за доводами скаржника, підставою та метою касаційної скарги є погодження єдиної позиції та однакового трактування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" всіма державними органами, в тому числі судами (всіх інстанцій), контролюючими органами (Держаудитслужба, органи прокуратури, Нацполіція тощо), уповноваженим органом у сфері закупівель (Міністерство економіки України), або отримання від Великої Палати Верховного Суду роз`яснення щодо його застосування у судовій практиці лише після дати її прийняття, тобто після 24.01.2024.

Так, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 88-90 постанови від 24.01.2024 у справі №922/2321/22 сформувала такий висновок щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі":

«Ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю. Зміна ціни товару в договорі про закупівлю після виконання продавцем зобов`язання з передачі такого товару у власність покупця не допускається.

Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю можлива у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились. Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у випадку зростання ціни такого товару на ринку можлива, лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, в порядку статті 652 Цивільного кодексу України, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 Цивільного кодексу України та пункті 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі».

Врахувавши вказану позицію Великої Палати Верховного Суду та встановлені обставини щодо укладення додаткової угоди № 2 від 30.09.2022 до договору про постачання електричної енергії споживачу № 16334-ВЦ/25 від 14.01.2022, внаслідок укладення якої відбулося збільшення ціни за одиницю товару на 17,7% від ціни, що була визначена сторонами в основному договорі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшли висновку, що така угода укладена з порушенням вимог частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", що відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання її недійсною.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, згідно із нормою пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

У цьому контексті суд враховує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення Європейським судом з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Таким чином, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі №823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Європейський суд з прав людини у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі Chapman v. the United Kingdom наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Проте, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній ним постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі №922/2321/22, не навів змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість такого висновку.

Аргументи скаржника в цій частині по суті зводяться до того, що позиція Великої Палати Верховного Суду суперечить, зокрема, наданим Міністерством економіки України роз`ясненням щодо застосування норми пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі".

Суд відхиляє такі доводи, адже Міністерство економіки України як орган, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері публічних закупівель, відповідно до покладених на нього завдань надає узагальнені відповіді рекомендаційного характеру щодо застосування законодавства у сфері публічних закупівель та безоплатні консультації рекомендаційного характеру з питань публічних закупівель на інформаційному ресурс (підпункти 93, 94 пункту 4 Положення Про Міністерство економіки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №459 від 20.08.2014 (зі змінами та доповненнями), в той час як Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (стаття 125 Конституції України та стаття 36 Закону України "про судоустрій та статус суддів").

Безпідставними в контексті наведеної підстави касаційного оскарження Суд вважає також посилання скаржника на незастосування до спірних правовідносин підпункту 2 пункту 19 Особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України "Про публічні закупівлі", на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178, яка набрала чинності 19.10.2022, відповідно до яких зміна ціни за одиницю товару здійснюється пропорційно коливанню ціни такого товару на ринку за умови документального підтвердження такого коливання, так як (1) згідно з пунктом 1 цих Особливостей вони встановлюють порядок та умови здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України "Про публічні закупівлі", із забезпеченням захищеності таких замовників від воєнних загроз на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування; (2) оскаржувана у цій справі додаткова угода від 30.09.2022 на момент прийняття вказаної постанови Кабінету Міністрів України вже була укладена, відповідно дія цієї постанови не може розповсюджуватися на неї; (3) постанова Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178 не передбачає внесення змін до Закону "Про публічні закупівлі", а лише встановлює певні особливості щодо процедури здійснення публічних закупівель під час дії воєнного стану. Отже, в будь якому випадку сторони мали керуватися обмеженнями, встановленими, зокрема, у пункті 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі".

Щодо доводів скаржника щодо необхідності отримання від Великої Палати Верховного Суду роз`яснення щодо застосування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, після дати її прийняття, тобто після 24.01.2024, Суд зазначає, що (1) норми пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" існували і до внесення змін Законом №114-ІХ, і були доповнені лише умовою, яка обмежила строки зміни такої ціни - не частіше ніж один раз на 90 днів; (2) спірні правовідносини щодо укладення додаткових угод виникли уже після внесення відповідних змін у Закон України "Про публічні закупівлі".

Вищенаведене свідчить, що скаржник не мотивував та не довів необхідності відступлення від висновку щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній ним постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі №922/2321/22, а також того, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та/або порушили норми процесуального права.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд зазначає таке.

Так, скаржник у касаційній скарзі зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" в частині збільшення ціни товару у разі коливання ціни такого товару на ринку, а саме відсутній механізм (методика, спосіб) визначення відсотку коливання ціни товару на ринку (застосовуваний період для порівняння, ціни на ринку, ціни договору для порівняння тощо).

Однак, такі аргументи скаржника не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду даної справи, оскільки за наслідками розгляду справи №922/2321/22 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.01.2024, якою обґрунтовано оскаржувані рішення, у пунктах 88-90 постанови виклала правовий висновок щодо застосування норм пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", зміст якого наведено вище у цій постанові і підстав для відступу від якого Суд не вбачає.

Водночас Суд наголошує, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім цього, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржником у касаційній скарзі не зазначено.

При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 918/779/23 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на рішення Господарського суду Рівненської області від 19.03.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та залишення касаційної скарги в частині оскарження рішення Господарського суду Рівненської області від 19.03.2024 та постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 918/779/23 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.

7. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження у справі № 918/779/23 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на рішення Господарського суду Рівненської області від 19.03.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" в частині оскарження рішення Господарського суду Рівненської області від 19.03.2024 та постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 918/779/23 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду Рівненської області від 19.03.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 918/779/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. М. Губенко

Судді О. М. Баранець

В. І. Студенець