Постанова

від 10.10.2024 по справі 927/1120/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 927/1120/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансекспрес» - Ситнік В.О., адвокат (ордер від 10.10.2024),

відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрохімресурс» - не з'явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрохімресурс»

на рішення Господарського суду Чернігівської області від 07.02.2024,

додаткове рішення Господарського суду Чернігівської області від 28.02.2024

(суддя Ноувен М.П.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2024 (головуючий суддя Сітайло Л.Г., судді: Буравльов С.І., Шапран В.В.)

у справі № 927/1120/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансекспрес» (далі - ТОВ «Трансекспрес»)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрохімресурс» (далі - ТОВ «Агрохімресурс»)

про стягнення 5 949 183,99 грн та зобов`язання вчинити певні дії.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ТОВ «Трансекспрес» звернулося до суду з позовом (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 06.10.2023) до ТОВ «Агрохімресурс» про стягнення боргу у сумі 5 949 183,99 грн, з них: 5 806 325,82 грн суборендної плати, 123 280,87 грн пені, 7 618,02 грн 3% річних та 11 959,28 грн інфляційних втрат, та зобов'язання відповідача повернути позивачу рухомий склад, а саме: залізничні вагони за номерами: 54334008, 54340963, 54340989, 54356936, 59911479, 59913277, 59913285, 59913665, 59914119, 54331533, 94523016, 94523073, 9452230, 54754759, 51250157, 90981028, 94411030, 94411063, 57258436, 76739077, 59232868, і танк-контейнери з номерами: DMZU0000374, DMZU0000380, 00000039, 00000040, 00000041, 00000042, - на залізничну станцію за наданими ТОВ «Трансекспрес» інструкціями.

Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на неналежне виконання відповідачем умов договору суборенди залізничного рухомого складу від 01.07.2018 № 010718 (далі - договір) щодо своєчасної оплати орендних платежів за період з квітня 2023 року по серпень 2023 року включно та повернення позивачу частини орендованого рухомого складу (далі - РС).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Господарський суд Чернігівської області рішенням від 07.02.2024 у справі № 927/1120/23 позов задовольнив частково. Зобов'язав відповідача повернути позивачу частину рухомого складу, а саме залізничні вагони за номерами: 54334008, 54340963, 54340989, 54356936, 59911479, 59913277, 59913285, 59913665, 59914119, 54331533, 94523016, 94523073, 9452230, 54754759, 51250157, 90981028, 94411030, 94411063, 57258436, 76739077, 59232868 і танк-контейнери з номерами: DMZU0000374, DMZU0000380, 00000039, 00000040, 00000041, 00000042, - на залізничну станцію за наданими ТОВ «Трансекспрес» інструкціями. Стягнув з відповідача на користь позивача 2 187 964,34 грн боргу за суборендну плату, 123 280,87 грн пені, 7 618,02 грн 3% річних та 11 959,28 грн інфляційних втрат. У решті позову відмовлено.

Судові акти мотивовані правомірністю нарахування заборгованості в повному обсязі по рухомому складу, що не виведений з оренди за період з квітня 2023 року по серпень 2023 року включно, а також заборгованості по рухомому складу, що виведений з оренди згідно з листом від 04.05.2023 за період до 03.06.2023 включно (до моменту припинення договірних відносин стосовно виведеної частини РС) та загалом (з урахуванням арифметичного перерахунку судом) за виведений і невиведений склад складає 2 187 964,34 грн боргу за суборендну плату. Водночас суди відмовили у задоволенні нарахованої позивачем подвійної орендної плати, здійсненої після 03.06.2023 (після припинення правовідносин щодо частини виведеного РС) у сумі 3 618 361,48 грн, оскільки таке нарахування протирічить вимогам частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Проте суди виснували про правомірність заявлення акцесорних вимог щодо стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат, як такі що заявлені правомірно та вірно розраховані за прострочення орендної плати за період квітень- травень 2023 року.

Крім того, з огляду на особливості фактичних правовідносин, враховуючи принцип добросовісності та поведінку відповідача у спірних правовідносинах, а також спрямування вагонів за межі України саме за ініціативою відповідача, суди дійшли висновку, що позовна вимога ТОВ «Агрохімресурс» про повернення частини залізничного РС є правомірною, обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Згідно з додатковим рішенням Господарського суду Чернігівської області від 28.02.2024 у цій справі суд частково задовольнив заяви ТОВ «Трансекспрес» і ТОВ «Агрохімресурс» та з урахуванням дискреції, визначеної положеннями частини одинадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), стягнув з відповідача на користь позивача 39 938,22 грн витрат на професійну правничу допомогу; в решті заявлених витрат відмовив.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 31.07.2024 зі справи рішення суду першої інстанції, ухвалене по суті спору, та додаткове рішення залишив без змін.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі відповідач з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить суд касаційної інстанції рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду зі справи скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Крім того, відповідач просить скасувати додаткове рішення місцевого господарського суду в частині задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат на правничу допомогу та в частині часткової відмови в задоволенні заяви відповідача про розподіл судових витрат на правничу допомогу. Ухвалити в цій частині нове додаткове рішення про стягнення з позивача на користь відповідача судових витрат на правничу допомогу у сумі 150 941,77 грн, а в задоволенні заяви позивача про розподіл судових витрат на правничу допомогу відмовити повністю.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні неправильно застосував положення статей 16 (щодо обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права), 509, частин першої, шостої статті 762 ЦК України, статей 1, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (щодо перевірки реальності господарських операцій) та порушив норми процесуального права, а саме приписи статей 73, 74, 86 ГПК України, не врахувавши висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18 та постановах Верховного Суду: від 30.09.2019 у справі № 911/11/18, від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, від 01.03.2023 у справі № 910/6210/20, від 19.09.2023 у справі № 910/12780/21 та від 03.04.2024 у справі № 915/436/23, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05.06.2018 № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 та від 02.02.2021 у справи № 925/642/19.

Крім того, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, а саме частини шостої статті 762 ЦК України у подібних правовідносинах (що за своїм містом відповідає пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України). В контексті зазначеного відповідач вказує на безпідставність незастосування наведеної норми права до спірних правовідносин за обставин неможливості, на його думку, використання частини орендованого майна, враховуючи перебування спірних вагонів поза межами України (на території Республіки Білорусь).

Також скаржник посилається на пункт 4 частини другої статті 287 та частину третю статті 310 ГПК України, зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції всупереч статтям 236, 238, 282 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не дослідив належним чином усіх наявних у матеріалах справи доказів.

Обґрунтовуючи підставу для касаційного оскарження додаткового рішення суду першої інстанції від 28.02.2024, залишеного без змін згідно з постановою апеляційного господарського суду від 31.07.2024, відповідач посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема частини третьої статті 124 та частин шостої і восьмої статті 129 ГПК України.

Доводи інших учасників справи

Від ТОВ «Трансекспрес» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд відмовити в її задоволенні, а рішення місцевого господарського суду, додаткове рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду залишити без змін.

Також у відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Трансекспрес» зазначило попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, а саме витрат на професійну правничу допомогу, які ТОВ «Трансекспрес» понесло (очікує понести) у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції.

Розгляд клопотань учасників справи

Від ТОВ «Агрохімресурс» 01.10.2024 надійшло клопотання про відкладення розгляду касаційної скарги у зв'язку з участю представника скаржника - адвоката Сівовни Ю.В. в іншому судовому засіданні, призначеному на 10.10.2024 у справі № 910/10052/24, яка розглядається у Господарському суді міста Києва. Водночас скаржник звернув увагу Суду, що має право на правову допомогу відповідно до статті 59 Конституції України і, зважаючи на складність цієї справи, ТОВ «Агрохімресурс» не може представляти свої інтереси в суді самостійно без участі адвоката.

У судовому засіданні 10.10.2024 Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні зазначеного клопотання, з огляду на те що: участь у судовому засіданні представників сторін не визнавалася Судом обов'язковою, договір від 19.06.2024 про надання правничої допомоги укладений ТОВ «Агрохімресурс» з адвокатським об'єднанням «Інтегрітес», відповідно, у судовому засіданні інтереси відповідача міг представляти інший адвокат цього адвокатського об'єднання або представництво інтересів могло здійснюватися в порядку самопредставництва. При цьому Суд також враховує межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені у статті 300 ГПК України, а саме здійснення касаційного перегляду в межах доводів та вимог касаційної скарги скаржника - ТОВ «Агрохімресурс», при цьому процесуальний строк для доповнення чи зміни касаційної скарги закінчився.

Згідно з розпорядженням Заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 07.10.2024 № 32.2-01/2389 проведено повторний автоматичний розподіл справи № 927/1120/23 у зв'язку з перебуванням судді Булгакової І.В. у відпустці.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Рішення судів попередніх судових інстанцій мотивовані такими фактичними встановленими обставинами та висновками.

Між сторонами спору 01.07.2018 укладено договір суборенди № 010718 (з урахуванням укладених додаткових угод до нього), за умовами якого позивач передав, а відповідач прийняв у строкове оплатне користування РС (залізничні вагони), придатний для перевезення вантажу, вказаного у листі-заявці відповідача (пункт 1.1 договору) для перевезень по маршрутах, погоджених з суборендодавцем (підпункт 3.2.1 пункту 3.2 договору).

Передача рухомого складу в оренду оформлюється актом приймання-передачі, який підписується уповноваженими представниками сторін. Датою передачі рухомого складу в оренду є дата підписання актів приймання-передачі. В актах приймання-передачі фіксуються номери вагонів, моделі, вид РС, дата побудови, дата та рік проходження наступного планового виду ремонту кожної одиниці РС (пункт 2.1 договору).

Факт передачі ТОВ «Агрохімресурс» спірних вагонів не заперечується відповідачем та підтверджується актами прийому-передачі: від 05.12.2018 № 45 вагон № 76739077; від 19.02.2019 № 48 вагон № 59911479, контейнери № DMZU0000374, DMZU0000380; від 28.01.2020 № 50 вагони № 59913277, 59913285, 94411030, № 94411063; від 11.01.2021 № 1 вагон № 57258436; від 08.06.2021 № 11 вагон № 94523073; від 26.06.2021 № 12 вагони № 94523230, 94523016; від 26.06.2021 № 13 контейнери КХЦ-24 за номерами 39, 40,41,42; від 06.09.2021 б/н вагон № 54334008; від 28.11.2021 № 8 вагон № 59232868; від 10.01.2022 № б/н вагони №№ 54340963, 54340989, 54356936; від 14.01.2022 б/н вагон № 59913665; від 15.01.2022 б/н вагон № 51250157.

Також без підписання акта приймання-передачі позивач передав, а відповідач прийняв вагони № 59914119, 54331533, 54754759, 90981028 (що також не заперечується відповідачем), на підтвердження чого в матеріалах справи містяться акти виконаних робіт та додаткова угода від 20.09.2022 № 27 до договору про суборенду, в якій визначена вартість вказаних вагонів.

Суборендар здійснює платежі суборендодавцю в сумах і термінах, визначених цим договором (підпункт 3.2.2 пункту 3.2 договору).

У період часу з 01.07.2018 по 29.12.2022 між ТОВ «Трансекспрес» та ТОВ «Агрохімресурс» укладено 28 додаткових угод до договору. Так, згідно з додатковою угодою від 20.09.2022 № 27, зокрема, змінювався розмір суборендної плати за користування РС, при цьому додатковою угодою від 29.12.2022 № 28 до договору сторони продовжили строк дії договору суборенди до 31.12.2023, а в частині взаєморозрахунків - до повного їх погашення.

Орендна плата нараховується за кожну добу оренди рухомого складу. Сума договору в цілому складається з орендної плати за всі одиниці рухомого складу, який був переданий в оренду відповідно до пунктів 1.1, 4.4 цього договору (пункт 4.1 договору).

Сторони погодили розмір суборендної плати з 15.10.2022: однієї цистерни: № 51250017, 51137073, 51243277, 51243277, 51250157, - моделі 15-1542; № 57258618, 57258436 моделі 15-1613, №№ 76739077, 76739044, 76739051, 76739069, 76739085, - моделі 15-1613-05, - за добу складає 1 150,02 грн, однієї платформи фітингової: № 54334008, 59911479, 59913277, 59913285, 59914119, 54331533, 59913665, 54340963, 54340989, 54356936, - моделі 13-401М2, №№ 94523073, 94523016, 94523230, - моделі 13-9589, №№ 90981028, 94411030, 94411063, - моделі 13-4085-01, №54754759 - моделі 13-4012-51, - за добу складає 1 050 грн; одного контейнера КХЦ 24: №№ DMZU0000374, DMZU0000380, 00000039, 00000040, 00000041, 00000042, - за добу складає 300 грн (п.4.2 договору у редакції додаткової угоди від 20.09.2022 № 27).

Суборендодавець оформляє та направляє на адресу суборендаря акт приймання-передачі наданих послуг не пізніше 5 числа місяця, наступного за звітним (підпункт 3.1.5 пункту 3.1 договору).

Позивач за спірний період складав такі акти виконаних робіт (послуг) та виставлялися рахунки на оплату (які направлені відповідачу за адресами м. Чернігів, вул. Гонча,65 та вул. Красносільського, 25-Б): 1) від 30.04.2023 № 4 у сумі 906 905,52 грн, рахунок від 30.04.2023 № 50 (направлені відповідачу цінними листами з описом №№ 0407142288403, 0407142286885 отримані 31.05.2023, 24.05.2023); 2) від 31.05.2023 № 5 у сумі 896 655 грн, рахунок від 31.05.2023 № 71 (направлені відповідачу цінними листами з описом № 0407142515701; 0407142255882, отримані - 05.06.2023); 3) від 30.06.2023 № 6 у сумі 1 304 405,94 грн, рахунок на оплату від 30.06.2023 № 96 (направлені відповідачу цінними листами з описом № № 0407142544965; 0407142544973, отримані - 06.07.2023); 4) від 31.07.2023 № 7 на суму 1 573 656,18 грн, рахунок на оплату від 31.07.2023 №113 (направлені відповідачу цінними листами з описом № 0407142550477; 0407142550485); 5) від 01.09.2023 № 8 на суму 1 433 353,74 грн, рахунок на оплату від 01.09.2023 № 130 (направлені відповідачу цінним листом з описом № 0407142685500, проте повернуті відділенням з відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання», направлені цінним листом з описом №0407142685518, отримані - 24.09.2023).

Суди встановили, що оплата за вказаними актами виконаних робіт за спірний період відповідачем здійснена частково (лише за актом за квітень 2023 року від 30.04.2023 № 4), а саме у сумі 598 254,96 грн (з урахуванням часткової оплати 250 000 грн згідно з платіжною інструкцією від 04.04.2023 № 9642 та попередньої оплати в сумі 58 650,56 грн).

Після закінчення терміну оренди та у випадках дострокового припинення дії цього договору або часткового повернення РС з ініціативи суборендодавця/суборендаря суборендар зобов'язаний повернути РС суборендодавцю протягом 30 календарних днів з дня отримання письмового повідомлення від суборендодавця за актом прийому-передачі, який підписується на станції прийому-передачі, вказаній суборендодавцем. Датою повернення РС є дата підписання актів приймання-передачі, яка відповідає даті прибуття РС на станцію прийому-передачі, вказану суборендодавцем (пункт 2.4, підпункт 3.2.10 пункту 3.2 договору).

Суборендодавець не пізніше ніж за 20 календарних днів до закінчення терміну дії договору (його дострокового розірвання) направляє суборендареві транспортні інструкції на виведення РС з оренди (підпункт 3.1.7 пункту 3.1 договору), а суборендар підписує зі свого боку акт наданих послуг та акт приймання-передачі (повернення з оренди) вагонів протягом 5 робочих днів від дати його отримання від суборендодавця. У разі виникнення зауважень до акта наданих послуг чи акта приймання-передачі (повернення з оренди) вагонів, в цей же термін направляє письмові зауваження суборендодавцю. У випадку ненадходження від суборендаря підписаного акта наданих послуг або акта приймання-передачі (повернення з оренди) вагонів чи письмового зауваження у термін, зазначений у цьому пункті, з урахуванням строку його пересилання, отриманий суборендарем акт вважається прийнятим в редакції, в якій був отриманий (підпункт 3.2.11 пункту 3.2 договору).

У пункті 8.3 договору встановлено, що дія договору припиняється у випадку:

- закінчення терміну, на який він був укладений;

- на письмову вимогу суборендаря/суборендодавця про виведення вагонів з оренди, яка має бути направлена суборендодавцеві/суборендарю в строк не менше, ніж за 30 діб до дня припинення договору;

- достроково, в разі розірвання на підставах, передбачених цим договором і чинним законодавством України.

Згідно з листом від 04.05.2023 № 53 (який відповідач отримав 09.05.2023, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованої кореспонденції № 0407142248878) позивач звернувся до відповідача з вимогою про часткове повернення РС по білоруській залізній дорозі у кількості: 21 вагону та 6 танк-контейнерів, а саме: № 54334008, 54340963, 54340989, 54356936, 59911479, 59913277, 59913285, 59913665, 59914119, 54331533, 94523016, 94523073, 94523230, 54754759, 51250157, 90981028, 94411030, 94411063, 57258436, 76739077, 59232868, контейнери № DMZU0000374, DMZU0000380, 00000039, 00000040, 00000041, 00000042. Зазначений РС має бути повернутий за такими реквізитами: «ст. назначения - Даугавпилс Лат. Ж.д., код 110003 , получатель: АО «ЛДЗ Ритоша Састава Сервисс» - д.д. код 7367, Даугавпилсский центр ремонта вагонов ул. Варшавас 49 LV-5404, Даугавпилс, Латвия, Графа № 3 Заявление отправителя: по договору OU NESLAR Trans, 10149 ул. Палдински мнт 14-1, г. Таллин, Эстония».

Суди встановили, що матеріали справи не містять доказів щодо підтвердження повернення об'єкта суборенди (РС) суборендодавцю (позивачу), як і належних доказів для підтвердження втрати спірного РС. Водночас попередні судові інстанції також встановили і сторони не заперечують, що вказаний РС знаходиться на станції їх поточної дислокації в Аульсі, м. Гродно, Республіка Білорусь.

Неналежне виконання відповідачем умов договору суборенди залізничного РС щодо оплати орендних платежів за період квітень-серпень 2023 року та не повернення частково РС на вимогу суборендодавця стало підставою для звернення позивача з цим позовом до суду. Крім того, позивач заявив акцесорну вимогу щодо стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат за порушення строків виконання основного зобов'язання стосовно оплати наданих послуг суборенди.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суборендної плати, пені, 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих за неналежне виконання умов укладеного сторонами спору договору суборенди РС, а також часткового його повернення (21 вагона та 6 контейнерів) на вимогу позивача.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, враховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник посилається, зокрема, на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні неправильно застосував положення статей 16 (щодо обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права), 509, частин першої, шостої статті 762 ЦК України, статей 1, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (щодо перевірки реальності господарських операцій) та порушив норми процесуального права, а саме приписи статей 73, 74, 86 ГПК України, не врахувавши висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18 та у постановах Верховного Суду: від 30.09.2019 у справі № 911/11/18, від 04.11.2019 у справі № 905/49/15 та від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, від 01.03.2023 у справі № 910/6210/20, від 19.09.2023 у справі № 910/12780/21 та від 03.04.2024 у справі № 915/436/23, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05.06.2018 № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 та від 02.02.2021 у справи № 925/642/19.

Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду.

З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями, відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції для обґрунтування мотивувальної частини постанови. При цьому неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

У пункті 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду стосовно застосування норм права, викладених у перелічених вище постановах Верховного Суду, з огляду на таке.

Так у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/4994/18 (на яку посилається скаржник) предметом розгляду було питання щодо визнання недійсним договору надання послуг у сфері інформатизації та стягнення грошових коштів за позовом банку до фізичної особи - підприємця з огляду на фіктивність правочину. У постановах Верховного Суду у справі № 911/11/18 - визнання недійсним договору про надання юридичного обслуговування, укладеного між банком та фізичною особою-підприємцем з огляду на його фіктивність та застосування наслідків недійсності правочину за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації банку, а у справі № 910/12780/21 - стягнення заборгованості за договором про надання послуг з обслуговування будинку та прибудинкової території.

У кожній із зазначених справ Верховний Суд, досліджуючи питання можливості надання послуг за встановлених у кожній справі обставин, виснував, що сам лише факт складання та підписання сторонами актів наданих послуг не є безумовним свідченням реальності господарських операцій за договором, якщо інші обставини свідчать про недостовірність інформації, зазначеної у цих документах. А у постановах Верховного Суду у справах № 905/49/15 (про стягнення боргу за неналежне виконання договору поставки товару для виробництва сільськогосподарської продукції), № 914/2267/18 (про стягнення боргу за договором поставки) та у справі № 910/6210/20 (за заявою фізичної особи про визнання кредитором боржника у справі про банкрутство) Верховний Суд, досліджуючи обставини правомірності заявлених вимог у кожній зі справ, вказав про необхідність дослідження, окрім обставин оформлення первинних документів (на що звертає увагу скаржник у цій справі), наявність або відсутність реального надання таких послуг за договором.

У контексті наведених скаржником справ щодо перевірки реальності господарських операцій, Суд зазначає, що у доводах касаційної скарги відповідач не врахував консенсуального характеру спірних правочинів у зазначених ним справах, тоді як правовідносини у цій справі стосуються спору про виконання реального договору, що безумовно впливає як на коло обставин, які потребують доказування з огляду на предмет і підстави поданого позову, так і на різницю у правозастосуванні. Відповідно, правовідносини у таких справах не є подібними до правовідносин зі справою, яка переглядається.

Крім того, Верховний Суд неодноразово вказував на те, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно із частиною третьою статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом. Проте тим частина четверта вказаної статті покладає ризики настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, на учасників справи.

Водночас завданням суду є сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом, зберігаючи при цьому об'єктивність і неупередженість.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Під час розгляду справи № 927/1120/23 суди попередніх інстанцій встановили, що послуги суборенди РС фактично надавалися відповідачу (на підтвердження чого наявні як акти приймання-передавання вказаних вагонів та контейнерів, так і акти виконаних робіт), частково (в більшій її частині за спірний період) не оплачених відповідачем. Суди також встановили, що відповідач включно до 31.03.2023, тобто протягом року, без зауважень підписував акти виконаних робіт (послуг), не надсилав жодних заперечень позивачу щодо нарахування орендної плати за спірні вагони до подачі позову останнім до суду, не звертався із заявою до позивача про наявність форс-мажорних обставин щодо неможливості використання вагонів. Суд апеляційної інстанції вказав, що неможливість користування відповідачем рухомим складом не була доведена належними та допустимими доказами.

Крім того, скаржник також посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду у справі № 915/436/23, предметом розгляду якої було стягнення боргу та пені за неналежне виконання договору стандартного бербоутного чартеру (який за своєю юридичною природою є різновидом договорів оренди судна, а спірні правовідносини є правовідносинами найму (оренди) транспортного засобу). У зазначеній справі Верховний Суд виснував про наявність підстав для застосування положень частини шостої статті 762 ЦК України (на що акцентує увагу скаржник у цій справі) та звільнення відповідача від сплати боргу та нарахованої на нього суми пені, зважаючи на встановлені індивідуальні обставин у справі № 915/436/23, відповідно до яких у спірний період відповідач з 24.02.2022 фактично був позбавлений можливості використовувати буксир «Українець» внаслідок ведення військових дій на території Миколаївської та Херсонської областей, де фактично було паралізовано морські та річкові перевезення в акваторії морського порту «Миколаїв», що вплинуло і на можливість використання відповідачем зафрахтованого за умовами договору буксиру «Українець», місцем використання і знаходження якого було/є морський порт «Миколаїв». Аналогічно також у справі № 911/255/23, на яку посилається скаржник, рішення судів ґрунтувалося на конкретних встановлених у вказаній справі обставинах, зокрема суди, враховуючи, що відповідно до переліку населених пунктів територіальних громад Київської області, які перебували у тимчасовій окупації з лютого по квітень 2022 року, с. Колонщина Макарівської селищної територіальної громади, де розташований об'єкт оренди, у період з 01.03.2022 по 01.04.2022 перебувало у тимчасовій окупації. Водночас у справі № 927/1120/23 судами попередніх інстанцій встановлено, що неможливість користування відповідачем РС не доведена належними та допустимими доказами. Суди також встановили, що відповідачем не було надано належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження ймовірного протиправного утримання РС білоруськими компаніями.

Стосовно ж посилань скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статті 16 ЦК України, викладених у постановах: від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 та від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, то зазначені справи у контексті змістовного критерію, визначеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, є неподібними зі справою № 927/1120/23 ні щодо спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників, ані за предметом розгляду, ні за підставами позову, ані за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли між їх учасниками.

Скаржник у своїх посиланнях на вказану практику Верховного Суду в контексті застосування положень статті 16 ЦК України не враховує того, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Отже, наведена відповідачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає можливість скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду з цієї підстави.

У касаційній скарзі скаржник також посилається на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, а саме частини шостої статті 762 ЦК України у подібних правовідносинах.

Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, по-перше, слід з'ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Слід зазначити, що висновки Верховного Суду стосовно питання застосування норми права, яку вказав скаржник у касаційній скарзі, у подібних правовідносинах відсутні.

Отже, з огляду на відсутність таких висновків необхідно з'ясувати наявність або відсутність неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

Що ж до наведеного, Верховний Суд зазначає таке.

Як встановили суди попередніх інстанцій, між позивачем і відповідачем 01.07.2018 укладено договір суборенди РС.

За змістом частини шостої статті 283 та частини четвертої статті 291 Господарського кодексу України (далі - ГК України) до відносин оренди між суб'єктами господарювання застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.

Згідно зі статтею 759 ЦК України (положення якої кореспондуються з положеннями статті 283 ГК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Підставою звільнення від зобов'язання сплачувати орендну плату норма частини шостої статті 762 ЦК України визначає об'єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно через обставини, за які орендар не відповідає.

При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили тощо.

Подібна правова позиція Верховного Суду щодо покладення на орендаря обов'язку доказування наявності обставин, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане ним, і він не відповідає за ці обставини для застосування приписів частини шостої статті 762 ЦК України є сталою та викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема у справах № 914/1248/18, № 914/2264/17, № 910/13158/20.

Господарські суди попередніх інстанції встановили, що відповідач після офіційного звернення позивача з вимогою про часткове повернення РС по білоруській залізній дорозі в кількості 21 вагона та 6 танк-контейнерів і, відповідно, у наступному після припинення дії договору, не повернув суборендодавцю на його вимогу залізничні вагони (всупереч умовам договору суборенди, викладеним у пункті 8.3 договору), переданих йому за договором суборенди. Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що спірні вагони фактично не вийшли з володіння відповідача, оскільки включно до 31.03.2023, тобто протягом року, і без зауважень відповідач підписував акти виконаних робіт (послуг), не надсилав жодних заперечень позивачу щодо нарахування орендної плати за спірні вагони до подачі позову останнім до суду, не звертався із заявою до позивача про наявність форс-мажорних обставин щодо неможливості використання вагонів.

До того ж суди попередніх інстанцій у цій справі також встановили, що відповідач довів лише повідомлення позивача про неможливість користування РС і причини неповернення вагонів останньому, що на переконання суду апеляційної інстанції є недостатнім. Суд апеляційної інстанції також виснував, що неможливість користування відповідачем РС не була доведена належними та допустимими доказами. Отже, у позивача наявне право відповідно до пункту 8.3 договору на нарахування орендної плати за зазначеному вище РС до 03.06.2023 (до моменту припинення договірних правовідносин по частині РС, який знаходиться на території Білорусі, у кількості 21 вагона та 6 контейнерів за вищезазначеним переліком).

Крім того, суди встановили, що у відповідача залишаються у користуванні 7 цистерн (за якими відсутні вимоги про повернення РС), і за користування якими позивач нарахував відповідачу суборендну плату за актами за період квітень-серпень 2023 року. Відповідач заперечень щодо нарахування орендної плати за вказані цистерни не надав, контррозрахунок у матеріалах справи відсутній, докази повернення вказаних цистерн також відсутні.

За висновком судів попередніх інстанцій, позивач правомірно заявив вимоги щодо стягнення боргу за суборендну плату за користування: 7 цистернами, які залишаються у користуванні відповідача, і повернення яких - не є вимогою вказаного спору (за спірний період квітень-серпень 2023 року) та 21 вагоном та 6 контейнерами, які знаходяться на території Білорусії та які позивач правомірно просить повернути, і за користування якими позивач просить стягнути суборендну плату (за період квітень 2023 року - 03.06.2023 - дата припинення договірних відносин із суборенди РС вказаних 21 вагону та 6 контейнерах).

У силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, за встановлених у справі обставин (недоведеності відповідачем належними і допустимими доказами неможливості користування відповідачем рухомим складом), з урахуванням принципу змагальності сторін у господарському судочинстві, висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для застосування частини шостої статті 762 ЦК України до спірних правовідносинах та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном є обґрунтованими.

Стосовно аргументів скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій приписів статті 16 ЦК України у частині обрання позивачем неефективного способу захисту, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Орендар несе повну відповідальність та не звільняється від зобов'язання з повернення орендованого майна у разі, якщо орендоване майно знаходиться або ж потрапило на непідконтрольні державним органам України території (близький за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20.04.2023 у справі № 910/16024/21).

Суд у розгляді цієї справи враховує також що сторони є суб'єктами господарювання, а отже, у разі здійснення підприємницької діяльності особа має усвідомлювати, що господарська діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утримання від) таких дій (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 910/15484/17).

Відповідно до статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

З огляду на вказане вище, з урахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин недоведеності відповідачем неможливості користування ним РС, Суд не вбачає порушень у відповідному до предмета і підстав заявленого позову правозастосуванні приписів статті 16 ЦК України з огляду на обрання позивачем належного та ефективного способу захисту порушеного права.

ТОВ «Агрохімресурс» підставою для звернення з касаційною скаргою також визначив пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та частину третю статті 310 ГПК України, зазначивши, що суд апеляційної інстанції всупереч приписам статтям 236, 238, 282 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не дослідив належним чином усіх наявних у матеріалах справи доказів.

Так, зі змісту касаційної скарги вбачається, що, аргументуючи наявність підстави касаційного оскарження за пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, відповідач зазначає, що суди неналежним чином дослідили зібрані у справі докази, зокрема, стосовно перебування спірних вагонів на території Республіки Білорусь та обізнаності позивача про такі обставини, захоплення вказаних вагонів, їх незаконного утримання та використання на власний розсуд без погодження з відповідачем білоруськими компаніями і неможливості їх використання скаржником, а також не надання відповідачем транспортно-експедиторських послуг щодо вказаного спірного РС. Зазначене за своїм змістом відповідає пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Водночас відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме собою порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктах 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Проте, враховуючи положення пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України, а також те що підстава касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України не знайшла свого підтвердження, водночас стосовно доводу скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, а саме частини шостої статті 762 ЦК України у подібних правовідносинах (що за своїм містом відповідає пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України), Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування цієї норми права до спірних правовідносин, відповідно, підстава касаційного оскарження, обґрунтована з посилання на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, також не знайшла свого підтвердження, - доводи касаційної скарги, мотивовані з посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та частину третю статті 310 ГПК України Суд відхиляє.

Стосовно доводів касаційної скарги на додаткове рішення Господарського суду Чернігівської області від 28.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2024, Суд зазначає таке.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України). Водночас метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору (висновок об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19).

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в т.ч. гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частина восьма статті 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).

У частині четвертій статті 126 ГПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Щодо судових витрат позивача

Як встановили суди попередніх інстанцій, при зверненні до суду з позовом позивачем вказано, що попередній (орієнтовний) розрахунок витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката складає 75 000 грн.

Від позивача 19.02.2024 надійшла заява про розподіл судових витрат.

Для підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу та визначення їх розміру позивач надав: договір про надання правової допомоги від 26.07.2023 № 26-07-2023, додаткову угоду до договору №1 від 17.01.2024, партнерський договір від 11.09.2023 № 11/09/23 про сумісне надання правової допомоги, партнерський договір від 17.01.2024 №17/01/24 про сумісне надання правової допомоги, рахунок на оплату правової допомоги від 23.01.2024 № 7 за договором про надання правової допомоги від 26.07.2023 №26-07-2023 (у редакції додаткової угоди від 17.01.2024 № 1), платіжну інструкцію від 29.01.2024 № 3690, акт приймання-передачі юридичних послуг (правової допомоги) від 07.02.2024 № 07/02-24, рахунки (від 30.11.2023 № 66, від 11.12.2023 № 71, від 16.01.2024 № 5, від 29.01.2024 № 11 та від 06.02.2024 № 14) та платіжні доручення (від 01.12.2023 № 3546, від 20.12.2023 № 3594, від 16.01.2024 № 3669, від 29.01.2024 № 43 та від 07.02.2024 № 3732), а також надані докази на підтвердження фактичних витрат адвоката на відрядження (компенсація вартості пального та вартості проживання).

Загальна вартість правової допомоги з урахуванням витрат на відрядження адвоката позивача за розрахунком позивача становить 82 108,22 грн.

Щодо судових витрат відповідача

Суди встановили, що відповідач у першій заяві по суті (відзиві на позовну заяву) визначив попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на правничу допомогу в сумі 10 000 грн.

Від відповідача 16.02.2024 надійшла заява про розподіл судових витрат.

Для підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу адвоката та визначення їх розміру відповідач надав: договір про юридичні послуги від 14.11.2023 № 2102-23, рахунок на оплату послуг від 14.11.2023 № 2236, платіжну інструкцію від 22.11.2023 № 10624, рахунок на оплату додаткових витрат 12.02.2024 № 2236/1, акт виконаних робіт (наданих послуг) від 09.02.2024 та детальний опис виконаних адвокатами робіт (наданих послуг).

Загальна вартість правової допомоги адвоката відповідача становить 248 177,86 грн. Водночас, звертаючись із заявою про розподіл судових витрат, відповідач зазначає про вартість правової допомоги в сумі 150 941,77 грн (пропорційно задоволеним позовним вимогам).

Отже, суди встановили, що відповідач заявив суму, яка у п'ятнадцять разів перевищує розмір витрат, зазначених в попередньому розрахунку.

Проаналізувавши подані позивачем та відповідачем докази, зважаючи на зазначені приписи законодавства, беручи до уваги принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатами робіт (наданих послуг), місцевий господарський суд ухвалив додаткове від 28.02.2024, в якому дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 49 938,22 грн судових витрат (у т.ч. 36 492 грн витрат на правничу допомогу, 13 446,22 грн додаткових витрат), а з позивача на користь відповідача - 10 000 грн.

В іншій частині місцевий господарський суд відмовив у задоволенні вимог заявників про стягнення витрат на правничу допомогу у зв'язку з їх необґрунтованістю.

Водночас, застосувавши дискрецію, визначену умовами частини одинадцятої статті 129 ГПК України, місцевий господарський суд стягнув з відповідача на користь позивача 39 938,22 грн судових витрат на правничу допомогу.

Апеляційний господарський суд у постанові від 31.07.2024 погодився з такими висновками суду першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що у розподілі судових витрат за наслідками здійснення провадження у цій справі суди попередніх інстанцій встановленої чинним процесуальним законом процедури такого розподілу не порушили. Їхні дії узгоджуються з наведеними вище приписами ГПК України та з висновками Верховного Суду щодо них, зокрема, і тим, що викладені у постановах від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20, від 16.12.2021 у справі № 923/560/17 та від 27.02.2024 у справі № 904/138/21, на які скаржник посилається у касаційній скарзі.

Доводи скаржника щодо розміру стягнутих з нього витрат на професійну правничу допомогу суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки констатує, що такі зауваження зводяться до прохання про переоцінку поданих позивачем доказів, а не про вирішення питань щодо правильності здійсненого судами попередніх інстанцій правозастосування.

Водночас зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди надали оцінку наданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду цього господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватися не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження.

З огляду на викладене, визначених процесуальним законом підстав для скасування/зміни оскаржуваних судових рішень не вбачається.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Суд вважає, що доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі про неврахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду, не підтвердилися та не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Агрохімресурс» у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а у частині підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, - касаційну скаргу слід залишити без задоволення. Також не знайшли свого підтвердження доводи скаржника, наведені для обґрунтування підстав оскарження додаткового рішення суду першої інстанції, яке залишив без змін суд апеляційної інстанції.

Судові витрати

Відповідно до статті 129 ГПК України понесені ТОВ «Агрохімресурс» у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на скаржника, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрохімресурс» на рішення Господарського суду Чернігівської області від 07.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2024 у справі № 927/1120/23 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрохімресурс» на рішення Господарського суду Чернігівської області від 07.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2024 у справі № 927/1120/23 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - залишити без задоволення.

3. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрохімресурс» на додаткове рішення Господарського суду Чернігівської області від 28.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2024 у справі № 927/1120/23, - залишити без задоволення.

4. Рішення Господарського суду Чернігівської області від 07.02.2024, додаткове рішення Господарського суду Чернігівської області від 28.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2024 у справі № 927/1120/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Жайворонок