Постанова

від 30.09.2024 по справі 355/1877/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/14158/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 355/1877/21

30 вересня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Борисової О.В.

- Левенця Б.Б.

при секретарі - Уляницькій М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 22 травня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Чехова С.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області, Баришівської селищної ради Броварського району Київської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку та відшкодування заподіяної моральної шкоди,-

в с т а н о в и в:

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області, Баришівської селищної ради Броварського району Київської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку та відшкодування заподіяної моральної шкоди.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що він працює викладачем по класу фортепіано у Дитячій музичній школі Баришівської селищної ради Броварського району Київської області.

Наказом директора Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області №22-К від 08 листопада 2021 року його було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року, на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати.

Позивач вказував на те, що зазначений наказ є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, посилаючись на те, що зміст права на працю полягає у можливості кожної особи заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Це право забезпечується обов`язком держави створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Стаття 2 Кодексу про працю передбачає основні трудові права працівників: право громадян України на працю, тобто, на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на гідне ставлення з боку роботодавця, інших працівників, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Зазначав, що спірний наказ порушує його конституційні права, а також права, передбачені Кодексом законів про працю України. Наказ про його відсторонення від роботи мотивований положенням ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», яка передбачає, що профілактичні щеплення проти дифтерії кашлюка, кору, поліоміліту, правця, туберкульозу є обов`язковим і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Вказана норма закону передбачає обов`язкове щеплення проти дифтерії кашлюка, кору, поліоміліту, правця, туберкульозу є обов`язковим і включаються до календаря щеплень затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року та про необхідність здійснення яких визначено у Законі України «Про захист населення від інфекційних хвороб», де мається перелік обов`язкових щеплень.

Окрім того, ч.6 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» вказує на те, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань.

Цим законом вакцинація від COVID-19 не передбачена, як обов`язкова, а тому відсторонення працівника від роботи чере відсутність у нього такої вакцинації з підстав, визначених ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», є незаконним та безпідставним. Законом не визначено будь-якого іншого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності в них щеплення від COVID-19 зважаючи на те, що вказане щеплення не внесено до календаря обов`язкових профілактичних щеплень відповідно до вимог Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і сам збудник хвороби не встановлений в жодній лабораторії МОЗ України.

Позивач вказував, що він не порушував законодавства про працю, не вчиняв дій, які б стали підставою для його відстороненнявід роботи, відповідно до ст.46 КЗпП Українита наказу МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівників яких підлягають обов`язковому профілактичним щепленням». Вказує на те, що ні наказ, ні жоден інший нормативно-правовий акт не передбачає можливості відсторонення невакцинованих працівників від роботи. У роботодавця були відсутні правові підстави примушувати його вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 та відсторонювати від роботи в зв`язку з чим порушено його право на працю, яке підлягає захисту в судовому порядку.

При ухваленні рішення про поновлення його на роботі орган який розглядає спір однозначно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, а відтак позивач має право на отримання середнього заробітку за період, на який його було позбавлено можливості працювати та отримувати заробітну плату за свою роботу.

Окрім того, у зв?язку із незаконним відстороненням його від роботи без збереження заробітної плати на період з 08 листопада 2021 року до 26 серпня 2022 року йому було заподіяно моральну шкоду, обгрунтовуючи вимогу позову в цій частині тим, що протиправні дії відповідачів призвели до втрати позивачем нормальних життєвих зв`язків і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Виходячи з характеру вчинених протиправних дій, глибини фізичних та душевних страждань, завдану йому моральну шкоду, яку він оцінює в грошовій формі на загальну суму 250000, 00 гривень.

На підставі зазначеного, з урахуванням уточнених вимог, позивач ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ директора Комунального закладу Баришівської селищної ради «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад Баришівська дитяча музична школа» №22-К від 08 листопада 2021 року про відсторонення його від роботи; стягнути з відповідачів Баришівської селищної ради Броварського району Київської області та Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу під час незаконного відсторонення його від роботи із 08 листопада 2021 року по 26 серпня 2022 року; стягнути з відповідачів Баришівської селищної ради Броварського району Київської області та Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області на його користь заподіяну моральну шкоду в грошовій формі на загальну суму 250 000,00 гривень, а також судові витрати понесені ним у зв`язку з розглядом справи у суді.

Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 22 травня 2024 року позов ОСОБА_1 до Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області, Баришівської селищної ради Броварського району Київської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку та відшкодування заподіяної моральної шкоди залишено без задоволення.

Не погоджуючись з ухваленним рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Баришівського районного суду Київської області від 22 травня 2024 рокута ухвалити нове судове рішення по суті позовних вимог.

В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що висновки суду першої інстанції є помилковими, не відповідають дійсним обставинам справи.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з`ясував усіх обставин, на які сторона позивача посилалась в обгрунтування своїх вимог.

Судом першої інстанції не враховано, що на сьогодні законом не визначено будь-якого іншого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від COVID-19.

З наказу від 08 листопада 2021 року вбачається, що його відсторонення від роботи, окрім іншого, також обґрунтовано наказом МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». Однак, ні зазначений наказ, ні жоден інший нормативно-правовий акт не передбачає можливості відсторонення вір роботи невакцинованих працівників.

Крім того, вищевказаний Перелік не є тим документом, який зобов`язує проведення обов`язкового щеплення.

До того ж, рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Таке рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на території України головним державним санітарним лікарем України не приймалося, а було лише прийнято рішення про затвердження переліку професій.

Крім цього, Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я від 24.12.2020 року № 3018 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 09.02.2021 № 213), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID- 19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп.

Таким чином, позивач вважає, що у роботодавця були відсутні правові підстави примушувати його вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 та відсторонювати від роботи, у зв`язку з чим винесений відповідачем наказ про його відсторонення є незаконним, а порушене право підлягає захисту в судовому порядку.

Звертає увагу на те, що судом першої інстанції безпідставно і без будь - якої мотивації відмовлено у задоволенні його позовної вимоги про відшкодування завданої моральної шкоди у зв`язку із незаконним відстороненням його від роботи на період з 08 листопада 2021 року, на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати до 26 серпня 2022 року, яка ним була належним чином обґрунтована і розмір якої був зменшений в ході розгляду справи судом.

24 вересня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від відповідача Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області, у якому відповідач просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.

В окремо поданій заяві сторона відповідача просить встановити додатковий строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, посилаючись на те, що зі змістом апеляційної скарги сторона відповідача ознайомилась лише 04 вересня 2024 року.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання відповідача Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області та продовжити процесуальний строк для подання відзиву на апеляційну скаргу позивачаОСОБА_1 .

Відзив обґрунтований тим, що позивач є вчителем державного навчального закладу, не пройшов обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, не має протипоказань до вакцинації, а тому керівник відповідача зобов`язаний був, відповідно до вимог діючого законодавства, відсторонити позивача від роботи.

Вимога роботодавця про надання сертифікату про профілактичне щеплення проти COVID-19 або медичного висновку про абсолютне протипоказання до такої вакцинації, не є втручанням в приватне життя позивача, оскільки така вимога не суперечить Конвенції про захист прав люини і основоположних свобод, зокрема, статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини.

Наказ № 22-К від 08 листопада 2021 року винесений на підставі ст.46 КЗпІІ України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 41-6 постанови КМ України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами, наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». Негативних висновків про незаконність чи невідповідність нормативних актів з цього питання не приймалось.

Отже, наказ про відсторонення позивача від роботи є законним, обґрунтованим, містить належні посилання на норми чинного законодавства, що дають підстави для відсторонення позивача від роботи, а тому є таким, що не підлягає до скасування.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, за загальним правилом такому працівникові заробітна плата не виплачується. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця зберегти заробітну плату за працівником, відстороненим від роботи через відмову вакцинуватися від коронавірусної хвороби.

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів правопорушення, при цьому, надати в суд належні та допустимі докази на підтвердження заподіяння моральної шкоди та причпнно-наслідкового зв`язку між протиправною бездіяльністю відповідачів та моральною шкодою.

Однак, на думку сторони відповідача, позивачем та його представником, окрім голослівних пояснень про заподіяння моральної шкоди, будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження вказаної позовної вимоги не надано.

За наведених обставин сторона відповідача вважає, що рішення Баришівського районного суду Київської області є законним, обгрунтованим і таким, що не підлягає скасуванню, а всі зазначені позивачем в апеляційній скарги порушення процесуального та матеріального права при розгляді даної справи судом є надуманими і такими, що не відповідають дійсності.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Дегтяренко Володимир Григорович повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.

Представник відповідача Комунального закладу Баришівської селищної ради «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад Баришівська дитяча музична школа» адвокат Гонтар Галина Дмитрівна в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила скаргу залишити без задволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Представник відповідача Баришівської селищної ради Броварського району Київської області в судове засідання не з`явився, про день та час слуханння справи апеляційним судом селищна рада повідомлена у встановленому порядку, а тому суд вважає можливим розгляд справи у відсутності її представника.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працює у Комунальному закладі Баришівської селищної ради «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад Баришівська дитяча музична школа».

З довідки про доходи позивача вбачається, що у 2021 році його заробітна плата до видачі за серпень місяць становить 11 797,80 гривень, за вересень 12 586,79 гривень, за жовтень 11 586,86 гривень, всього 35 971,45 гривень.

З копії протоколу №24 позачергового засідання Комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій Баришівської селищної ради від 05 листопада 2021 року Баришівської селищної ради Броварського району Київської області комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій слід, що було прийнято рішення дозволити відвідування закладів освіти здобувачам дошкільної освіти, загальної середньої освіти, позашкільної освіти в яких усі працівники мають документи, що підтверджують отримання повного курсу вакцинації, чи міжнародний, внутрішній сертифікат або що іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою однодозової вакцини або двома дозами дводозової вакцини, які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях, негативний результат тестування методом полімерної ланцюгової реакції або одруження особи від зазначеної хвороби, чинність якого підтверджена за допомогою Єдиного державного веб порталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатку портал Дія.

В матеріалах справи також наявні, копія листа директора Комунального закладу Баришівської селищної ради «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад Баришівська дитяча музична школа» Наталії Деркачевської про те, що ОСОБА_1 було повідомлено про розгляд його заяви-заборони на передачу конфіденційних персональних даних та відсутність «Особистої медичної книжки», яку видає медичний заклад, який контролює інформацію про профілактичні щеплення, та надає закладу інформацію про проходження медичного огляду працівником та термін проходження наступного медичного огляду.

01 жовтня 2021 року ОСОБА_1 було подано директору Комунального закладу Баришівської селищної ради «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад Баришівська дитяча музична школа» Наталії Деркачевській заяву-заборону на передачу конфіденційних персональних даних в якій він категорично забороняє передавати його дані про стан здоров`я, результати медичних оглядів, обстежень, лабораторних аналізів, встановлених діагнозів та призначення лікування, діагностичних та профілактичних медичних процедур, в тому числі, інформацію про профілактичні щеплення юридичним, фізичним особам, що не мають право обробляти персональні дані медичного характеру.

На підставі наказу №22-К від 08 листопада 2021 року директора Баришівської дитячої музичної школи Наталії Деркачевської «Про відсторонення від роботи», ОСОБА_1 викладача по класу фортепіано відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати.

Підставами відсторонення вказано ст.46 КЗпП України, частину 2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року №1645-111, наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій працівників яких підлягають обов`язковим щепленням» від 04 жовтня 2021 року №2153, пункт 41-6 Постанови Кабінету міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236, повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 ОСОБА_1 від 02 листопада 2021 року.

Наказ містить відмітку про ознайомлення ОСОБА_1 з його змістом.

З копія заяви позивача вбачається, що він звернувся до правоохоронних органів з заявою про незаконність дій директора Комунального закладу Баришівської селищної ради «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад Баришівська дитяча музична школа» Наталії Деркачевської, вчинення нею самовправства та зловживанням владою або службовим становищем.

З копії талону-повідомлення єдиного обміну №5780 вбачається, що заява позивача була прийнята та зареєстрована в Інформаційно-телекомунікаційної системі «Інформаційний портал Національної поліції України.

З копії витягу з наказу №01-ОД від 12 серпня 2022 року «Про зміну найменування закладу» вбачається, що на підставі рішення Баришівської селишної ради Броварського району Київської області VIII скликання від 29 липня 2022 року №1203-24-08 «Про затвердження Статуту Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради» було змінено найменування юридичної особи з «Комунальний заклад Баришівської селищної ради» Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад Баришівська дитяча музична школа» на «Дитяча музична школа Баришівської селищної ради».

З копії наказу №02-К від 26 серпня 2022 року «Про поновлення на роботу ОСОБА_1 » вбачається, що директор Баришівської дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області Андрій Буряк поновив на роботі відстороненого працівника ОСОБА_1 через відсутність щеплення проти COVID-19 на період воєнного стану як такого, що вийшов на зв`язок, з 26 серпня 2022 року. Підстава: наказ Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2022 року №380. Заступнику директора з навчальної роботи подати до бухгалтерії коригуючий табель обліку робочого часу працівників Баришівської ДМШ.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дитячої музичної школи Баришівської селищної ради Броварського району Київської області, Баришівської селищної ради Броварського району Київської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку та відшкодування заподіяної моральної шкоди, суд першої інстанції вказав, що під час розгляду справи не встановлено будь-яких порушень відповідачем вимог законодавства або порушення процедури відсторонення від роботи позивача, а відтак позовні вимогиє такими, що не ґрунтуються на законі, у зв`язку з чим задоволенню не підлягають.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Баришівського районного суду Київської області від 22 травня 2024 року відповідає.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України). За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті).

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII)громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою cтатті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.

Наказом МОЗ від 30 листопада 2021 року № 2664 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 7-9, згідно з якими до Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема, на період воєнного стану:

- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України № 4004-XII «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності від 14.04.1995 № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 зауважила, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII та Інструкцією № 66.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини даної справи, надавши належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які містяться в матеріалах справи та, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи даний спір колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 , обіймаючи посаду викладача по класу фортепіано у Дитячій музичній школі Баришівської селищної ради Броварського району Київської області підпадав під категорію працівників, які зобов`язані були провести обов`язкові профілактичні щеплення проти COVID-19, в силу прямої вказівки закону.

Позивач жодних належних та допустимих доказівв розумінні чинного ЦПК України на підтвердження того, що у в нього наявні протипоказання до проведення профілактичного щеплення не надав ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції.

Станом на дату прийняття оспорюваного наказу 08.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » діяла постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236(з) якою було встановлено, що з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (даліCOVID-19), з 19.12.2020рокудо 31.12.2021 року на території України діє карантин.

На підставі наказу від 25 лютого 2022 року №380 Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», до завершення воєнного стану в Україні, відповідачем було поновлено позивача на роботі. Вказані обставини позивачем не заперечуються.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено, судом не встановлено будь-яких порушень відповідачем вимог законодавства або порушення процедури відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Частиною другою статті 2 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

Враховуючи правомірне відсторонення позивача від роботи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час відсторонення.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (п. 64, заява N 40450/04, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Згідно з частинами першою, другою статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22).

Звертаючись до суду позивач зазначав, що у зв`язку з протиправними діями відповідача він перебував у стані нервового стресу, що призвів до втрати ним нормальних життєвих зв`язків і вимагав від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід враховувати, що порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд першої інстанції, який заслуховує сторін та встановлюють фактичні обставини справи, має широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

В п.78 Рішення Європейського Суду з прав людини «Мельниченко проти України» від 19.10.2004 суд зазначив, що моральна шкода має визначатися за автономними критеріями, що випливають з Конвенції, а не на підставі принципів, визначених у національному законодавстві чи практиці відповідної держави. В свою чергу у п.50 Рішення Європейського Суду з прав людини справа «Полтораченко проти України» (заява № 77317/01) 18.01.2005 суд вважає, що заявник може розглядатись як такий, що зазнав певного розчарування та страждання в результаті встановленого порушення.

Водночас у справі «Ромашов проти України» від 27.07.2004 (Заява № 67534/01) Європейським судом у п. 52 зазначено, що суд враховує той факт, що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути виправленою шляхом лише констатації судом факту порушення. Проте розмір заявленої суми надмірний.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 5 від 25.05.2001 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

У п. 9 постанови Пленум Верховного Суду України також рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.

Звертаючись до суду позивач зазначав, що у зв`язку з протиправними діями відповідача позивач поніс моральні страждання і має право на відшкодування моральної шкоди в сумі 250 000 грн.

Враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, положення Постанови Пленум Верховного Суду України, об`єктивно оцінюючи ситуацію, виходячи із того, що відшкодування моральної шкоди випливає із принципів справедливості та справедливої сатисфакції, суд апеляційної інстанції, погоджується з висновкам суду першої інстанції, про те, що позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження факту завдання йому відповідачем моральної шкоди, як і жодним чином не обґрунтовано заявленого до стягнення розміру моральної шкоди у розмірі 250 000 грн. А відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано, що на сьогодні законом не визначено будь-якого іншого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від COVID-19, не заслуговують на увагу, оскільки судом першої інстанції встановлено, позивачем не заперечувалося, що на підставі наказу від 25 лютого 2022 року №380 Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», до завершення воєнного стану в Україні, відповідачем було поновлено позивача на роботі.

Доводи апеляціної скарги про те, що з наказу від 08 листопада 2021 року вбачається, що відстороненняпозивача від роботи, окрім іншого, також обґрунтовано наказом МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який не передбачає можливості відсторонення невакцинованих працівників, колегія суддів відхиляє, оскільки довільне тлумачення кожною із сторін змісту нормативно-правовго акту не може вважатись безумовною підставою для прийняття судового рішення на користь сторони без надання суду належних та допустимих доказів, які підтверджують обставини та доводи кожної із сторін справи.

Крім того, наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153) у первинній редакції чітко, зрозуміло вказано, що до переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Доводи апеляційної скарги про те, що Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я від 24.12.2020 № 3018 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 09.02.2021 № 213) встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID- 19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на наступне.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України в межах усієї території України встановив карантин на період з 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 9 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Вказані постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

З початку реєстрації випадків коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні станом на грудень 2020 року було зареєстровано 821 947 підтверджених випадків коронавірусної хвороби COVID-19 (показник захворюваності склав 2158,2 на 100 тис. населення). На той час одужали від коронавірусної хвороби COVID-19 423 704 людини. За час спостереження зареєстровано 13 733 летальних випадків серед людей з підтвердженим діагнозом коронавірусної хвороби COVID-19 (летальність склала 1,7 %).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Виконання заходів Дорожньої карти мало на меті досягнення таких цілей: скоротити тягар смертей, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19; скоротити тягар ускладнень для здоров`я, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19. Основним завданням Дорожньої карти протягом 2021-2022 років стало охоплення вакцинацією проти коронавірусної хвороби COVID-19 не менше 50 % населення України. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (згідно з наказом МОЗ № 2362 від 27 жовтня 2021 року абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено).

У пункті 7.3 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Асамблея закликала держави-члени Ради Європи і Європейський Союз інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, і ніхто не здійснює політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тим, хто сам цього не бажає; переконатись, що ніхто не зазнає дискримінації за те, що він не був вакцинований через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися.

Вакцинація проти COVID-19 в Україні розпочалася 24 лютого 2021 року вакциною «AstraZeneca». Згодом почали застосовувати інші вакцини: «CoronaVac» (з 13 квітня), «Pfizer» (з 19 квітня), «Moderna» (з 20 липня).

За змістом абзацу третього статті 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» санітарне та епідемічне благополуччя населення - це стан здоров`я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.

Незважаючи на попередньо задекларовану добровільність вакцинації для всіх професійних груп, відповідно до статті 10 Закону № 2801-XII, статті 12 Закону № 1645-ІІІ, пункту 8 Положення про МОЗ та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, 04 жовтня 2021 року МОЗ затвердило Перелік № 2153, який передбачав обов`язкове профілактичне щеплення для окремих категорій працівників проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цього захворювання (вказаний Перелік доповнений наказами МОЗ від 01 та 30 листопада 2021 року № 2393 і № 2664 відповідно). А 27 жовтня 2021 року МОЗ видало наказ № 2362, згідно з яким із Дорожньої карти виключено абзац про добровільність щеплення від COVID-19.

Колегія суддів не вбачає підстав для сумнівів у тому, що у відповідний період Україна, поряд з іншими державами, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров`я. Згідно зі статистичними даними в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7 168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12 %) після серцево-судинних захворювань (60,2 %) (https://opendatabot.ua/open/death-statistics). Вказане зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

Доводи апеляціної скарги про те, що у роботодавця були відсутні правові підстави примушувати позивача вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19, та відсторонювати від роботи, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують , з огляду на наступне.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто, дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте, слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто, чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню.

Судом встановлено, що позивач є викладачем по класу фортепіано у Дитячій музичній школі Баришівської селищної ради Броварського району Київської області та належав до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Отже, працюючи в Дитячій музичній школі Баришівської селищної ради Броварського району Київської області позивач, як невакцинований працівник, потенційно маючи значну кількість соціальних контактів на робочому місці, зокрема, але не виключно, з дітьми міг нести загрозу зараження останніх COVID-19.

Таким чином, визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, суд першої інстанції обгрунтовано врахував вказані обставини та правомірно прийшов до висновку, що відповідач обґрунтував необхідність відсторонення позивача від роботи тим, що він, працюючи викладачем, створював загрозу зараженню COVID-19, в тому числі дітей ( своїх учнів).

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції необгрунтовано відмовив в задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди, колегія судлдів вважає безпідставними , з огляду на наступне.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Необхідною підставою для притягнення держави до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії (бездіяльність) органу державної влади, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди. Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 13 вересня 2023 року по справі справа № 757/62500/16-ц.

Отже, виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції.

Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.

Саме лише твердження про порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.02.2024 у справі № 404/7153/20.

Однак, позивачем таких доказів суду не надано.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Таким чином, доводи, викладені позивачем ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Баришівського районного суду Київської області від 22 травня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 .

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Баришівського районного суду Київської області від 22 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий Судді: