Постанова

від 08.10.2024 по справі 361/10672/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 361/10672/23 Головуючий у 1 інстанції: Писанець Н.В.

провадження № 22-ц/824/11276/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

08 жовтня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Кулікової С.В., Сушко Л.П.,

при секретарі: Курченко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Щиголя Володимира Валерійовича на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального закладу Київської обласної ради «Київський обласний спортивний фаховий коледж» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и в :

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до комунального закладу Київської обласної ради «Київський обласний спортивний фаховий коледж» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що від 15.09.2008 року до 30.10.2023 року він ( ОСОБА_1 ) працював на посаді завідувача спортивними спорудами спочатку Комунального вищого навчального закладу Київської обласної ради «Броварське вище училище фізичної культури», яке від 07.09.2012 року було перейменовано в КЗ Київської обласної ради «Київський обласний спортивний фаховий коледж».

Вказував, що між ним та підприємством 20.09.2012 року було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

17.05.2023 року відповідно до наказу №102 керівника підприємства було призначено проведення інвентаризації від 23.05.2023 року до 26.05.2023 року, за результатами якої були виявлені залишки найменувань цінностей, кількість яких не збігається з викладеним на першій та останній сторінках.

Внаслідок проведеної інвентаризації, 30.10.2023 року було видано наказ №131-к, яким позивача було звільнено з посади завідувача спортивними спорудами відповідно до п.2 ч.1 ст.41 КЗпП України у зв`язку із допущенням винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку роботодавця.

Своє звільнення з посади вважає незаконним і просить стягнути середню заробітну плату за час вимушеного прогулу від 31.10.2023 року по день ухвалення рішення суду та у відшкодування спричиненої незаконним звільненням моральної шкоди стягнути 100 000 грн.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2024 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Щиголя В.В. з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити.

Скарга обґрунтована тим, що в ході судового розгляду відповідач не виконав свого процесуального обов'язку, який виникає під час розгляду аналогічних справ, не довів вину позивача і факт порушення останнім трудової дисципліни, що стало підставою для його звільнення.

Вказує, що позивач має право на стягнення не лише заробітної плати у вигляді середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також відшкодування моральної шкоди.

Вважає, що судом не враховано той факт, що якщо провина працівника в здійсненні конкретних дій не встановлена, то позивач не може бути звільнений за мотивами втрати довір'я, не зважаючи на результати перевірки, внаслідок якої виявлено недостачу довірених цінностей. Суд поклав обов'язок щодо надання належних та допустимих доказів в спростування недовіри до нього саме на сторону позивача, що свідчить про те, що оскаржуване рішення є незаконним, оскільки не відповідає завданням цивільного судочинства.

У відзиві на апеляційну скаргу Бєлов А.Г. - представник відповідача просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

Вказує, що апеляційна скарга представника позивача - адвоката Щиголя В.В. містить декілька тез, які в своїй сукупності мають привести до висновку, що позивач, обіймаючи посаду завідувача спортивними спорудами, не є матеріально-відповідальною особою.

Так, автор апеляційної скарги визнає той факт, що ОСОБА_1 ще у вересні 2012 року уклав Договір про повну матеріальну відповідальність.

Водночас, представник апелянта вважає, що навіть, якщо договір про повну матеріальну відповідальність і укладено (визнав позивач в судовому засіданні), то посада завідувача не входить до посад працівників, з якими такий договір укладається.

Представник апелянта наголошує, що ОСОБА_1 , навіть підписавши договір про повну відповідальність, не несе за ним матеріальної відповідальності, якщо не встановлена його вина.

Вказану тезу автор апеляційної скарги підкріплює наступним (цитата абз. 6 арк. 3):

«Судом не в повному обсязі були досліджені докази, а саме Договір про повну матеріальну відповідальність від 20.09.2012 року, відповідно до пункту. З якого «працівник не несе відповідальності, якщо шкода заподіяна не з його провини», при цьому вину позивача не доведено, в матеріалах справи відсутні докази підтвердження цього факту».

Відповідач заперечує з цього приводу наступним (цитата судового рішення):

«З матеріалів справи вбачається, що позивач по справі є особою, яка обслуговує товарні цінності, зокрема вказане підтверджується п.2.9. посадової інструкції завідувача спортивної споруди від 14.01.2022 р., відповідно до якого: «завідувач спортивною спорудою забезпечує збереження господарського та спортивного інвентарю, його відновлення та поповнення». Ці обов'язки покликаються з п.1 Договору про повну матеріальну відповідальність ОСОБА_1 від 20.09.2012 року щодо його повної відповідальності за збереження схоронності довірених йому училищем матеріальних цінностей».

Таким чином, відповідач вважає, що суд першої інстанції дослідив докази по справі та дав їм належну правову оцінку.

Щодо «неналежності та недопустимості доказу Акту інвентаризації», то автор апеляційної скарги зазначає, що Акт інвентаризації не є належним та допустимим доказом (абз. 1 арк. 4).

При цьому, автор скарги не зважив на те, що Акт інвентаризації (протокол інвентаризаційної комісії) є додатком №10 до позовної заяви. І наголошення про недопустимості власно поданого доказу є суперечливою процесуальною поведінкою.

Додатково зауважує, що Акту інвентаризації (протоколу інвентаризаційної комісії) суд першої інстанції дав правову оцінку, дослідивши його у сукупності з іншими доказами:

Цитата судового рішення:

«26.05.2023р. затверджено протокол інвентаризаційної комісії Комунального закладу Київської обласної ради «Київський обласний спортивний фаховий коледж»; за результатами проведеної інвентаризації встановлено фактичну наявність 2401,5 одиниць найменувань на загальну суму 2 640 760,33 грн. Встановлено нестачу 303 одиниць найменувань цінностей на суму 24 498,44 грн.».

Також зазначає, що в обґрунтування власної позиції представником апелянта зазначено посилання на висновки, викладені Верховним Судом України, зокрема в постанові від 14 вересня 2014 року в справі №6-104цс14.

Проте, по зазначеній справі, як убачається з розпорядження, позивач, хоча й був головою комісій груп Б і В та здійснював загальний контроль за виконанням цього розпорядження, до кола матеріально-відповідальних осіб, визначених цим розпорядженням, включений не був. Проте згідно з указаними актами їх підписував не лише позивач як голова комісії, а й інші члени комісії та затверджувала їх відповідна посадова особа.

Крім того, із вказаною особою не укладався договір про повну матеріальну відповідальність.

З урахуванням викладеного, посилання на судову практику в аналогічній справі є не релевантним, оскільки обставини цивільної справи не є тотожними.

Щодо нерелевантної судової практики (постанова від 28 жовтня 2020 року в справі

№ 555/1509/18).

В обґрунтування власної позиції представником апелянта зазначено посилання на висновки, викладені Верховним судом України, зокрема в постанові від 14 вересня 2014 року в справі № 555/1509/18.

Наголошує суду, що в справі №555/1509/18 позивачем є особа, яка обіймала посаду лісовика, який фактично не обслуговував та не отримував жодних матеріальних цінностей.

Відповідно до роз`яснень, викладених в абзаці другому пункту 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», звільнення з підстав втрати довір`я суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом, тощо) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я.

Вирішуючи під час розгляду справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, питання щодо віднесення позивача до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, суд у кожному конкретному випадку повинен з`ясувати: чи становить виконання операцій, пов`язаних з таким обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов`язків позивача; чи носить виконання ним указаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.

Якщо з позивачем укладено відповідний договір, то він прийняв на себе повну матеріальну відповідальність за забезпечення цілості товарно-матеріальних цінностей, що будуть передаватись йому під звіт роботодавцем протягом усього строку дії цього договору, однак, якщо внаслідок недбальства останнього частина ТМЦ зникла в невідомому напрямку, а логічних і зрозумілих пояснень відсутності ТМЦ позивач не надав, то він має нести відповідальність.

Вважає, що оскільки представником апелянта не додано до апеляційної скарги належних та допустимих доказів на обґрунтування своєї позиції, вважає, то апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що суду не були подані докази, які б підтверджували те, що позивач обраний до профспілкового органу навчального закладу КЗ КОР «Київський обласний спортивний фаховий коледж», а його звільнення відбулось у період дії воєнного стану, та вважав обґрунтованим рішення роботодавця щодо звільнення без отримання згоди виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації.

Також суд вважав, що заявлені позивачем вимоги про визнання звільнення незаконним та стягнення середнього заробітку є такими, що не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, а тому дійшов до висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Судом встановлено, що 15 вересня 2008 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу на посаду завідувача спортивними спорудами Броварського вищого училища фізичної культури, відповідно до наказу №126-к від 15.09.2008 року.

07 вересня 2012 року Броварське вище училище фізичної культури було перейменовано у Комунальний вищий навчальний заклад Київської обласної ради «Броварське вище училище фізичної культури», після чого, з 29 березня 2023 року останній було перейменовано у Комунальний заклад Київської обласної ради «Київський обласний спортивний фаховий коледж».

20 вересня 2012 року між Комунальним вищим навчальним закладом Київської обласної ради «Броварське вище училище фізичної культури» та ОСОБА_1 було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

01 вересня 2017 року позивач був ознайомлений з посадовою інструкцією завідувача спортивним комплексом.

14 січня 2022 року наказом в.о. директора коледжу С.Потрясаєвою було визнано такою, що втратила чинність Посадову інструкцію завідувача спортивним комплексом від 01 вересня 2017 року та затверджено у зв'язку із необхідністю уточнення та деталізації завдань та обов'язків завідувача спортивної споруди, приведення посадової інструкції у відповідність до положень Посадової інструкції завідувача спортивної споруди від 14.01.2022 року. Позивач був вчасно ознайомлений з вказаною посадовою інструкцією, однак, не поставив свій підпис про цей факт, оскільки вважав, що її зміст не відповідає вимогам діючого законодавства, про що зазначив у судовому засіданні суду першої інстанції.

Встановлено, що 17 травня 2023 року наказом директору коледжу С.Потрясаєвої №102 було вирішено провести інвентаризацію спортивного комплексу основних засобів, нематеріальних активів із перевіркою їх фактичної наявності та документального підтвердження станом на 23.05.2023 року у присутності матеріально-відповідальної особи завідувача спортивної споруди ОСОБА_1 від 23.05.2023 року до 24.05.2023 року. Наказом №110 від 25.05.2023 року було продовжено до 26.05.2023 року дію наказу №102 від 17.05.2023 року «Про проведення інвентаризації».

26 травня 2023 року затверджено протокол інвентаризаційної комісії Комунального закладу Київської обласної ради «Київський обласний спортивний фаховий коледж», за результатами проведеної інвентаризації встановлено фактичну наявність 2401,5 одиниць найменувань на загальну суму 2 640 760,33 грн. Встановлено нестачу 303 одиниць найменувань цінностей на суму 24 498,44 грн.

30 жовтня 2023 року наказом №131-к ОСОБА_1 було звільнено з посади завідувача спортивними спорудами у зв'язку з допущенням винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку роботодавця (п.2 ч.1 ст.41 КЗпП України).

Частою шостою статті 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Згідно пункту 2 частини першої, третьої статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, також вимог статті 43 цього Кодексу.

У частині першій статті 43 КЗпП України визначено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звільнення з підстав втрати довір`я (пункт 3 статті 41 КЗпП України) суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями). При встановленні у передбаченому законом порядку факту вчинення працівниками розкрадання, хабарництва і інших корисливих правопорушень ці працівники можуть бути звільнені з підстав втрати довір`я до них і у тому випадку, коли зазначені дії не пов`язані з їх роботою.

Для розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України потрібна наявність таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл тощо); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір`я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.

Звільнення з підстав втрати довір`я суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року в справі №585/2261/19 (провадження №61-3959св21) зроблено висновок, що: «за змістом указаної норми матеріальними цінностями є цінності, що прийняті на зберігання, зберігаються на складі, відпускаються зі складу, з торгового залу, іншого сховища. Безпосереднім обслуговуванням грошових і товарних цінностей є їх прийняття, зберігання, транспортування, розподіл тощо. Особи, які безпосередньо обслуговують грошові і товарні цінності, це переважно особи, які займаються прийманням, зберіганням, транспортуванням і розподілом матеріальних цінностей, наприклад, продавці, касири, завідувачі базами тощо. Під термінами «зберігання», «обслуговування» і «розподіл цінностей» слід розуміти широке коло операцій по експедиції чи по відпусканню цінностей, іноді зовсім не пов`язаних з безпосереднім їх обслуговуванням. За загальними правилом такі працівники в разі нестачі матеріальних цінностей несуть повну матеріальну відповідальність на підставі письмових договорів чи спеціальних законів. Для вирішення питання про те, чи відноситься працівник до осіб, які безпосередньо обслуговують грошові, товарні чи культурні цінності, необхідно докладно ознайомитися з колом його обов`язків, що визначаються відповідними посадовими інструкціями та положеннями. В кожному конкретному випадку необхідно з`ясувати, чи становить виконання операцій, що пов`язані з обслуговуванням цінностей, основний зміст їх трудових обов`язків, чи можливе лише стосовно спеціально визначеного кола працівників - працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач по справі є особою, яка обслуговує товарні цінності, що підтверджується п.2.9. посадової інструкції завідувача спортивної споруди від 14.01.2022 року, відповідно до якого: «завідувач спортивною спорудою забезпечує збереження господарського та спортивного інвентарю, його відновлення та поповнення». Ці обов'язки покликаються з п.1 Договору про повну матеріальну відповідальність ОСОБА_1 від 20.09.2012 року щодо його повної відповідальності за збереження схоронності довірених йому училищем матеріальних цінностей.

З посадовою інструкцією завідувача спортивної споруди від 14.01.2022 року позивач був вчасно ознайомлений, однак, не поставив свій підпис про цей факт, оскільки вважав, що її зміст не відповідає вимогам діючого законодавства, про що оголосив у судовому засіданні. За поясненнями представника відповідача, про факт відмови від підпису було складено акт, а текст інструкції розміщено у загальнодоступному місці. Зазначені обставини позивач не спростовував.

Виходячи з наведеного, позивач був ознайомлений зі своїми посадовими обов`язками відповідно до інструкції завідувача спортивної споруди від 14.01.2022 року та продовжував їх виконувати до моменту звільнення.

Також судом встановлено, що від 23.05.2023 року до 26.05.2023 року було проведено інвентаризацію спортивного комплексу основних засобів, нематеріальних активів із перевіркою їх фактичної наявності та документального підтвердження станом на 23.05.2023 року, безпосереднє обслуговування яких згідно посадових обов`язків здійснював завідувач спортивної споруди ОСОБА_1 , за результатами якої встановлено фактичну наявність 2401,5 одиниць найменувань на загальну суму 2 640 760,33 грн. Встановлено нестачу 303 одиниць найменувань цінностей на суму 24 498,44 грн, яка виникла внаслідок порушення своїх трудових обов`язків ОСОБА_1 , який є матеріально - відповідальною особою.

Отже, в своїй сукупності вказані докази підтверджують факт порушення позивачем посадової інструкції в частині п.2.9.: «завідувач спортивною спорудою забезпечує збереження господарського та спортивного інвентарю, його відновлення та поповнення».

Крім того, позивач мав вжити превентивних заходів на попередження завдання шкоди, а також повідомляти про такі ризики відповідача чи його представників.

Позивач, який працював завідувачем спортивною спорудою, згідно посадової інструкції та договору про повну матеріальну відповідальність допустив умисні або необережні дії, не повідомляв відповідача про всі обставини, що загрожують забезпеченню збереження матеріальних цінностей в навчальному закладі, що призвело до втрати відповідачем товарно-матеріальних цінностей на суму 24 498,44 грн.

Як вірно вважав суд першої інстанції, наведене свідчить про наявність обґрунтованих підстав для втрати довір`я до ОСОБА_1 з наступним його звільненням за пунктом 2 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, що узгоджується із правовим висновком ВС, висловленим останнім у своєму рішенні від 07.11.2018 у справі №320/7065/17, згідно якого звільнення за пунктом 2 ч. 1 ст. 41 КЗпП України може мати місце за умови вчинення працівником винних дій.

Так, ВС зазначив, що втрата довір`я може бути наслідком вчинення проступку, який дає підстави для висновку, що подальше залишення працівника на роботі, пов`язаній з обслуговуванням грошових і матеріальних цінностей, може призвести до їх утрати, зокрема, через порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями, на чому також наголосив ВС у своєму рішенні від 07.11.2018 року по справі №320/7065/17 (провадження

№ 61-40471св18).

Аналогічна правова позиція висловлена ВС у своє рішенні від 07.11.2018 у справі

№ 320/7065/17 (провадження № 61-40471св18).

Відповідно до ст.89 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Судом вірно зазначено, що приймаючи рішення, Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland),

№ 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Стороною позивача не було надано належних та допустимих доказів в спростування недовіри до позивача.

Посилання позивача на порушенні порядку проведення інвентаризації, є формальними і жодним чином не спростовують її результатів. Клопотань щодо проведення аудиту чи відповідної експертизи до суду, в свою чергу від позивача не надходило.

Щодо посилання сторони позивача про неотримання відповідачем згоди профспілки на звільнення ОСОБА_1 то суд вірно зазначав, що відповідно до ст.5 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану, норми статті 43 Кодексу законів про працю України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.

З огляду на вищенаведене, оскільки суду не були подані докази, які б підтверджували те, що позивач обраний до профспілкового органу навчального закладу КЗ КОР «Київський обласний спортивний фаховий коледж», а його звільнення відбулось у період дії воєнного стану, то суд вірно вважав обґрунтованим рішення роботодавця щодо звільнення без отримання згоди виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації.

Також суд вірно вважав, що заявлені позивачем вимоги про визнання звільнення незаконним та стягнення середнього заробітку є такими, що не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, а тому дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Щиголя Володимира Валерійовича залишити без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 14 жовтня 2024 року.

Головуючий:

Судді: